Краса і трагедія чернівецького костелу Найсвятішого Серця
Трьома відомими архітектурними шедеврами пишається столиця Буковини: колишньою резиденцією митрополитів Буковини і Далмації (нині ЧНУ ім. Ю. Федьковича) – архітектор Йосеф Главка із Чехії, Чернівецьким обласним академічним муздрамтеатром ім. Ольги Кобилянської, зведеним за проектом знаного у Європі бюро архітекторів Фельнера та Гельмера, та найкрасивішим храмом міста – костелом Найсвятішого Серця Ісуса, збудованим найвідомішим зодчим Чернівців Йозефом Ляйцнером. Саме ці споруди можна бачити на всіх чернівецьких поштівках. Саме біля цих місць завжди найбільша кількість туристів. Щоправда, якщо театр і резиденція завжди були у доброму стані, то костел зазнав величезної руйнації. І сьогодні значно більше можна розповідати про його трагічні сторінки, аніж про архітектруний шарм…
Франц Йосиф у єзуїтському городі
У час, коли занедбана будівля костелу сумно чекає, коли у ній знову зазвучить орган і залунає Свята Меса, тут, навколо храму, ні на день не змовкає шум і гам. Адже з одного боку в огорожу святині впирається найбільший міський ринок. І дуже часто торгівля розтягується аж під браму костелу… І допоки історія знову не повернеться у своє русло, чернівецькі прихожани костелу Найсвятішого Серця Ісуса моляться у невеликій каплиці, облаштованій у третьому корпусі Чернівецького училища мистецтв ім. С. Воробкевича. І так – вже більше десяти років. Будівля училища розташовується одразу за костелом, адже це – колишній парафіяльний будинок і помешкання тодішніх єзуїтів, що працювали у Чернівцях.
До слова, такий дисонанс оточує цей храм з двох боків: з одного — гамірний ринок і дуже затишний та спокійний міський парк – з другого. Кілька років тому на території парку постав пам’ятник австрійскому імператору Францу Йосифу, який був зведений як подарунок рідному місту одного з відомих політиків.
Голова парафіяльної ради, історик за фахом Інна Келлер разом з настоятелем костелу отцем-єзуїтом Станіславом Смольчевским займається всім, що пов’язано з поверненням костелу місцевій громаді та реконструкцією з 1996 року. В цей храм колись ходили її предки – німці за походженням. Нині костел налічує біля 70 парафіян.
— Як тільки ми відчинимо ворота, що ведуть на подвір’я, — розповідає пані Інна, — одразу можемо побачити, яка це велика територія. Біля огорожі колись ще була каплиця святого Антонія. А парк, що примикає зліва до костелу, був єзуїтським городом. Варто зауважити, що огорожа і головні двері храму збереглися автентичні. Ще з 1996 року ми почали клопотати про повернення костелу і будівлі в комплексі, віднайшовши в архіві документи, які свідчили про те, що саме належало єзуїтам: храм на вул Шевченка, 2-А та парафіяльний будинок на вул. Загула, 1. Наприкінці 90-х років минулого століття вийшов указ Президента України про повернення у 2000 році культових споруд, які колись належали парафіянам. Ми були внесені у графік Кабінету Міністрів на повернення у тому ж році. Але щасливої миті наша громада тоді не дочекалася. Костел нам повернули аж у 2010 році. І таким чином ми втратили своїх меценатів. Адже у 2000 році Ватикан готовий був допомогти нам у реставрації. Коли ми отримали ключі і ввійшли до костелу, жахнулися! Дах протікав і вся вода стояла на сходах замерзлою…
Місцевим римо-католикам костел Найсвятішого Серця Ісуса перейшов від державного архіву Чернівецької області, який розміщувався тут десятки років. Останніми роками архивісти працювали тут у жахливих умовах: світла не було, обігрівалися колориферами… І це при тому, що у такому стані зберігалися автрійські документи. Партійний ж архів зберігався в іншому приміщенні, у хорошому стані.
Читальний зал під самим куполом
Ми заходимо з головою парафіяльної ради у храм. І відчинивши двері, одразу потрапляємо у вузький довжелезний коридор. Він такий довгий, що залишається лише уявити, яким величним і великим був цей храм, внутрішній простір якого у радянські часи розділили на поверхи – для архіву. Варто додати: загальна площа будівлі церкви становить 3102.80 кв.м, площа забудови — 1019,1 кв.м. Довжина споруди — 52,9 м, ширина — 19,01 м., висота основного об’єму базиліки — 27,57 м, вежа — 58,39 м.
Весь непотріб і сміття люди потроху вивозять звідси, а ось, щоб розбити залізобетонні перекриття, що кріпляться у стінах, потрібні спеціальні фахівці.
Обережно піднімаємося на третій поверх, під саму стелю храму, бо ж частина кріплень рушиться. Просторий поверх – колишній читальний зал, за вівтарем храму ж знаходився кабінет директора архіву. Лише на верхній частині вікон красуються вітражі, нижні ж вітражі були вибиті, коли все виносилося та заносилося у храм...
— Щороку, — продовжує пані Інна, — ми прибираємо територію навколо костелу. До волонтерів долучаються і студенти Буковинського медуніверситету, один із їхніх корпусів навпроти нашого храму. Вперше, коли ми тільки сюди ввійшли, ми вивезли з костелу і подвір’я дясятки машин сміття. І тепер люди приходять щосуботи і роблять те, що можна зробити власними силами. Нам йдеться про те, щоб костел можна було відкрити, щоби люди могли прийти, молитися. Богосліжіння у нас ведуться тільки українською мовою.
До слова, варто зауважити, що теперішній настоятель храму, отець Станіслав Смольчевський – поляк, який вже багато років працює в Україні, і зокрема, на Буковині. І дуже цікава деталь: останній настоятель єзуїтського костелу у Чернівцях Владислав Куморович після репатріації з Росії до Польщі, був священиком у м.Битом, в Польщі. З цього ж міста, з цієї ж парафії вийшов нинішній настоятель, отець Смольчевський. Ось так символічно і естафетно продовжується місія єзуїтів в Чернівцях…
Під шум торгівлі і звуки музики
У 80-х роках XIX століття місіонери-єзуїти, що прибули на Буковину для духовної праці на запрошення архиєпископа Варшавського Зигмунда Чесни Фелінського, перші Служби Божі проводили у маленькій капличці на нинішній вул Головній, неподілік місця, де згодом звели храм. Минуло майже дві сотні літ, і сьогодні парафіяни цього ж храму вже майже десять років теж збираються на Богослужіння у невеликій каплиці. Тоді люди чекали на будівництво костелу, тепер — на його відновлення і реконструкцію...
Коли постало питання про реконструкцію цього храму, що перебуває у жахливому стані, навіть фахівці говорили, що дешевше би було його завалити і збудувати новий. Однак вчинити щось подібне з таким архітектурним шедевром ніхто б не наважився. Адже жоден із храмів Чернівців не може дорівнятися до краси та архітектурного шарму костелу Найсвятішого Серця Ісуса, збудованого у стилі неоготики. Якщо б ми повернулися на початок XX століття, то, ввійшовши в храм, насолоджувалися б його неповторною аурою та величчю: чудовими вітражами, скульптурними композиціями Хресної дороги, вівтарями... Ринку, що нині розташувався справа від будівлі ще, звісно, не було, адже в ті часи територія, на якій височів костел, стояла незабудованою. Єзуїтам справді пощастило, що вони оселилися у самому серці Чернівців.
А день 25 листопада 1894 року назавжди ввійшов в історію Чернівців як величний і урочистий — у місті освятили новозбудований костел Найсвятішого Серця Ісуса. Перед святинею зібралися сотні городян і слухали першу Службу Божу. Люди повсякчас піднімали очі на височенний шпиль храму, милуючись новим, досі небаченим дивом.
Так само зводять очі до неба і теперішні парафіяни – під час свого храмового свята, яке вже кілька останніх років проводять перед дверима храму, просто неба. Поруч вирує торгівля, а тут лунає молитва. До слова, так само люди вже звикли, що й у каплиці в училищі їхні молитви завжди мають багатозвучний музичний супровід. Адже у коридорі студенти-музиканти тренуються на своїх музичних інструментах…
Благословення від Папи
Історик-архівіст Марія Никирса, в минулому — начальник одного з відділів державного архіву Чернівецької області розповідає:
— Архітектора костелу Йозефа Ляйцнера, котрий тоді був директором чернівецької промислової школи, я б назвала найвідомішим зодчим міста. Храм Найсвятішого Серця Ісуса — його найкраща споруда. Будівництвом костелу Ляйцнер керував сообисто. Зводився костел на благодійні кошти. Можна сказати, їх збирала вся Європа, долучалися представники різних конфесій. А на відкритті особливі здравиці звучали на честь тодішнього бургомістра Чернівців Антона Кохановського. На його ім’я навіть надійшо поздоровлення від Папи Римського, який уповноважив отця-настоятеля Ф.Еберхарда передати бургомістру та його родині письмове апостольське благословення. Варто сказати: це було особливе визнання очільника міста світовою католицькою громадою.
Нині у Чернівцях практично не залишилося людей, які пам’ятають той час, коли у костелі молилися, і як саме виглядала будівля всередині. За свідченням архівістів, костел мав не лише головний вівтар, а й бічні: вівтарі Пресвятої Богородиці та Ігнатія Лойоли — засновника ордену Товариства Ісуса, відомого як єзуїти. Впадали в око і чудові вітражі, які під час перебудови під архів замінили звичайним склом, залишивши недоторканим лише верх.
Однією із прикрас будівлі слугувала скульптурна композиція Хресної дороги Ісуса Христа, що складалася з 14 частин і розташовувалася на стінах храму. Сьогодні у Чернівецькому краєзнавчому музеї зберігається тільки частина скульптурного ряду ікон «Страсті Христові» — дерев’яне різьблення, датоване XIX століттям. Невідому сторінку появи експонатів у музеї відкриває заступник директора Марія Унгурян:
— Мистецькі скульптури потрапили до нас у 1984 році. Тоді у музей зателефонував городянин (напевно, якийсь сумлінний працівник радянських органів) і повідомив, що з горища костелу викидають різні речі. Так нам дісталася частина Хресної дороги.
Нещаслива доля спіткала і орган костелу. Колишні співробітники архіву пригадують, як інструмент хотіли придбати вірмени, але їм не дозволили. Тож він покинуто стояв у дворі, допоки його по частинах не розібрали...
— На момент побудови костелу, — продовжує Марія Никирса, — навколо нього розташовувалася величезна площа. Територія забудовувалася наприкінці австрійського та на початку румунського періодів (поч. 20-х рр. ХХ ст. — ред.). Таким чином, сусідами костелу стали Учнівський будинок (зведений у 1936 році, теперішній корпус медуніверситету), приміщення Дирекції поліції, перебудоване у 1910-12 рр., адже до того там був старий міський шпиталь (у радянський період для КДБ тут збудували нове приміщення). Позаду храму знаходився кляштор, тобто будівля, яка слугувала єзуїтам будинком для проживання (тепер — один з корпусів училища мистецтв). У 1924 році, у румунський період, праворуч від храму звели міський ринок.
Богослужіння у костелі Найсвятішого Серця Ісуса проводилися навіть у перші роки радянської влади на Буковині. У 1945 році місцева влада передала ключі від єзуїтського храму православним, але через рік забрала. До того, як тут оселився архів, костел простояв закритим, а церковні речі потрохи розкрадалися.
— Коли я працювала в архіві, — пригадує Марія Дмитрівна, — у Чернівці приїжджали люди, котрі ще пам’ятали, що їх хрестили у цьому храмі. Коли у 1960 році Чернівецькою обласною радою було прийнято рішення передати споруду під державний архів Чернівецької області, то фактично за три роки тут перебудували все. Єдине, що залишили, — підлогу, викладену плиткою. Працівники намагалися підтримувати чистоту і порядок у будівлі, та в останні роки належного утримання архіву вже не було — у споруді навіть відключили центральне опалення.
Таємниця підземелля
Нині, як і колись, чернівецькі римо-католики теж збирають гроші на реконструкцію храму по всьому світу.
— Сьогодні інвесторів як таких немає, — зазначає о.-єзуїт Станіслав Смольчевський, настоятель громади Найсвятішого Серця Ісуса. — До 2000 року були спонсори, були інвестори, які хотіли цим займатися, були виділені кошти, отож, якби ще в 2000 році нам повернули цю будівлю, то храм би вже працював тепер. На жаль, з поверненням костелу громаді зволікали 10 років і тепер нам треба починати все від самого початку. Шукаємо гроші по цілому світу.
Священик цього року вдруге побував в Австралії, де є польська діаспора. Саме вони кілька десятків тисяч доларів і передали в Чернівці. Але парафіяни націлені стукати, так би мовити, і до місцевих спонсорів, лише б вже було зібрано всі відповідні документи. Нині залишається затвердити проектну документацію на реставрацію споруди і отримати право довгострокоової оренди на землю.
Реставраційні роботи розпочалися б із шпиля, який трохи похилився. Саме на ньому колись було вмонтовано годинник, який сповіщав час на всі чотири сторони світу.
Окрім маленької каплиці, парафіяни храму всі інші господарські справи вирішують у помешканні настоятеля. Не так давно священику, за кошти Товариства Ісуса, була придбана квартира неподалік костелу. До цього настоятель мусив жити на іншій римо-католицькій парафії та у винаймленій квартирі. Тепер тут і він живе, і проходять катехези. Пані Інна Келлер зауважує: всі єзуїти, подібно до Папи Франциска, надають перевагу дуже скромному побуту.
Якщо заглиблюватися в історію костелу детальніше, то можна віднайти ще чимало і цікавого і трагічного. Як, приміром, про підвальне приміщення храму, в якому перепоховано польських солдатів. Свого часу ця історія ширилася містом як легенда.
— Насправді це все документально підтверджено, — каже Інна Келлер. – І тепер ми повинні отримати дозвіл, аби зібралася відповідна комісія, яка відкриє цю гробницю. Йдеться про 60 перепохованих жовнірів Першої світової війни польсьского походження. Вони загинули під час бойових дій під Раранчею (нині це буковинське село Рідківці). Там вони спочатку і були поховані. Згодом, за румунських часів, жовніри були перепоховані біля костелу, бо тут був маленький цвинтар. За радянських же часів, коли цей цвинтар комусь заважав, останки солдат перенесли до крипти костелу, про що є архівна згадка. Вочевидь, в майбутньому ніхто їх не перепоховуватиме, лише молитимемося за їхні душі…
На сьогодні міські екскурсійні маршрути пролягають лише повз цей храм. Однак парафіяни із радістю роблять ексурсії всім туристам. Історик Інна Келлер сама особисто вже не один раз зустрічала іноземних гостей, показувала їм святиню, прогулювалася із ними затишним церковним подвір’ям і навіть проводила всередину храму. Кожен бажаючий турист, завітавши до Чернівців, може через сайт костелу Найсвятішого Серця Ісуса (www.serceisusa.org) теж домовитися про міні-ексурсію цим храмом і дізнатися багато цікавих історій про цю унікальну церкву.
— Я мовчу про те, — каже пані Інна, — як іноземним туристам буквально мову відбирає, коли вони бачать наш розвалений храм. Не так давно я проводила екскурсію для групи із Стокгольма, і коли вони побачили, в якому стані храм, скільки праці тут ще попереду, то навперебій мене запитували: «А для чого вам все це? Для чого вам це відновлювати? Адже вас так мало…» І я відповідаю: «Костел – це вже наш дім, і дім наших предків, і ми не можемо його залишити…».
До речі, багато іноземних туристів так розчулюються від такого стану костелу, що, звісно, багато з них залишає громаді свої матеріальні пожертви. Так, буквально по копійці, люди збирають ці потрібні мільйони для свої рідної святині…
P.S. Долучитися до збору пожертв може кожен. Реквізити для перерахунку – за цим посиланням: http://www.serceisusa.org/help/
Фото автора та з архіву громади костелу Найсвятішого Серця Ісуса
