Криза як простір служіння: як Церква може допомогти українцям зцілити рани війни
Чого потребують люди, яка місія Церкви у відновлення психоемоційного стану українців і в яких напрямках рухатися далі говорили під час круглого столу «Криза як простір служіння: як духовність і психологія разом відновлюють людей і громади», який пройшов 20 лютого в Києві.
Співпраця громадського сектору та Церкви
Війна постукала в кожну домівку. Хтось панічно боїться звуку сирени повітряної тривоги, інша чекає з фронту чоловіка, комусь довелося евакуюватися з рідного міста. Та є жінки, які роками сподіваються, що їхні безвісти зниклі чоловіки ― живі. Діти, які вже ніколи не побачаться з батьком чи мамою. Сім’ї, які не мають куди повертатися ― їхні домівки або й цілі міста зруйновані вщент. У цій реальності більшість українців живе чотири роки, а хтось ― уже дванадцять. Зрозуміло, виникає криза віри: де був Бог, коли нищили мій дім? Чому Він не врятував мою дитину? Чому моя молитва виявилася марною? Якщо Бог є, то як у світі можуть відбуватися такі жахливі речі?
― У багатьох людей не було сили навіть зайти до храму. Відбулося відторгнення, велика криза віри. І я розумію, що мають бути чесні відповіді на всі ті питання, які ставлять люди. Бо ці питання ― не тільки про травму й пережиття чи зцілення певних ран. Вони про кризу, коли ми не можемо зрозуміти, чому все відбувається так, як відбувається. Я розумію людей, бо після загибелі чоловіка на фронті я й сама довго не могла зайти до церкви. Тому наші чесні відповіді на гострі питання ― це той рівень відповідальності, який беремо на себе щодо людей, які довірилися знову. Вони вірять, що ми їм допоможемо, а тому ми зобов’язані це зробити, ― ділиться директорка УОП Мар’яна Кащак.
Екзарх Донецький УГКЦ єпископ Максим Рябуха наголошує на тому, що важливою є не лише діяльність однієї конкретної інституції, наприклад, а взаємопідтримка та кроссекторальна співпраця. Єднаючись, ми знаходимо нові методи й способи допомоги українцям. Громадський сектор і Церква, на його думку, мають шість основних елементів, які дозволяють співдіяти ефективно.
― Ми всі творимо громадський простір і наша спільна мета ― служіння людині. І в цьому служінні маємо спільний фундамент, який дозволяє нам не втрачати пріоритети: гідність людської особи, турбота про ближнього і розвиток суспільного добра. Ми розуміємо, що у викликах, у яких живемо, шукати причини, щоб не бути разом, насправді означає зраджувати людину, підтримувати ворога, нищити те, що є нашим домом.
Другим елементом співпраці громадського сектору й Церкви, на думку владики, є поєднання ресурсів і можливостей. Церква має духовний авторитет, високий кредит довіри, бо в різні кризові моменти залишалася з людьми. Церква ― це і мережа громад, адже присутня в різних місцях. А громадський сектор ― це наявність професійних інструментів, знань, ресурсів, компетенцій, менеджмент, адвокація, конкретні голоси, що говорять про проблеми нашого народу.
― Коли Церква і громадський простір єднаються, тоді значно зростають масштаби ефективності та впливу. Ми це відчуваємо в усіх галузях, як-от у співпраці з громадським сектором, у творенні різних проєктів, заходів, подій, просторів. А також це відбувається й у просторі спілкування Ради Церков і релігійних організацій, тобто на міжконфесійному рівні. Ця єдність, дозволяє бути ефективним та дієвими кризові часи. Сьогодні не встигнути десь відповісти означає втратити.
Третій елемент ― відповідь на кризові ситуації. У контексті війни, бідності, переселення, співпраця Церков і громадських організацій є надзвичайно важливою. Владика Максим ― єпископ чотирьох Луганської, Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей.
― До тебе приходять люди і кажуть, що сьогодні вночі залишився без хати. Що це означає? Що вони лишаються без нічого. З цього народжується лавина різних проблем. Часто Церква стає для людей останньою точкою порятунку. Але чи має вона сама по собі можливість відповідати на цю титанічну потребу? Точно ні. Лише співдіючи та співпрацюючи маємо можливість давати людям сьогодні дієві й адекватні відповіді на ті виклики і потреби, в яких вони перебувають.
Четвертий елемент ― формування відповідального суспільства. Церква і громадський сектор ― це живі люди, які взаємодіють, які творять суспільство ― живий організм, що постійно зростає. За словами владики Максима, без спільної роботи з діяльними людьми громадського сектору Церкві неможливо було б заходити у простір громадського життя і служіння. Тому ця співпраця також про розвиток волонтерства, виховання молоді, утвердження культури солідарності.
П’ятий елемент ― збереження цінностей. Церква допомагає громадському сектору не втратити моральний орієнтир, не втрачати цінності кожного служіння й життя. А громадський сектор допомагає Церкві діяти практично і сучасно, бо живі люди, фахівці відчувають, що сьогодні у світі змінюється, що покращується, що є інноваційним, і як в цьому можна діяти.
Шостий елемент ― побудова довіри та єдності. Спільні ініціативи зменшують розрив між різними групами суспільства, формують культуру діалогу і партнерства.
― Коли я вчився в Італії, там казали: є три теми, які руйнують всі стосунки. Це релігія, спорт і політика. Я часто собі ставлю питання: чи всі мої друзі, є вірними УГКЦ? Ні. Але вміння комунікувати, розуміти, наскільки багато в нас не тільки різного, але й спільного, дає нам силу творити. На всеукраїнському рівні цей простір єдності попри відмінності творить Українська освітня платформа.
Наслідки війни критичні. Принаймні кожна друга дитина потребує фахової підтримки різного роду. Якщо говорити про окремі дієві речі, що працюють з цими викликами, то чимало з них народилися з програми «Баланс твого служіння». Це не просто проєкти, які реалізовують священники, це те, що уможливлює зміни в житті сотень людей. У Запоріжжі маємо «Простір довіри», який спеціалізується на допомозі дітям і сім'ям, які постраждали від війни, є в складних життєвих ситуаціях. Подібний центр «Простір турботи» є в Кривому Розі. Крім цього, є багато інших проєктів, у яких ми співдіяли з різними організаціями.
У різних проєктах священники та громада піклуються про дітей і сім’ї, постраждалі через війну. Це і забезпечення базових потреб, медичної допомоги, і робота з логопедами, психологами, фахівцями із соціальної роботи, і намагання загоїти рани ― організація реабілітацій, відпочинку.
― Ще одна дуже цінна для мене співпраця ― це «Дім світанків України». Один наш священник, родом з Донецька, у перші роки священства служив на Луганщині. Він засновував парафії і був зі своїми людьми завжди. Евакуйовував їх після початку повномасштабного вторгнення. Пізніше він запустив величезну діяльність у Покровську, згодом ― у Добропіллі. На жаль, усі ці території зараз під вогнем. Цього священника ми скерували до Верхньодніпровська. Він зробив центр для родин. І всі ті сім’ї з парафій і місцевостей, у яких він служив, мають можливість приїхати в «Дім світанків України» і знову відчути себе вдома. Рідні стіни лікують. Коли твоїх стін вже нема, коли ти усвідомлюєш, що тобі вже нема куди повернутися, то Церква зокрема стає виразом твого дому, твоєю духовною реабілітацією.
Відповіді на виклики війни
Відновлення громад після травм війни і в умовах ретравматизації ― непростий і тривалий процес. До нього мають бути залучені представники різних сфер, адже говоримо не лише про зранення фізичні, втрату дому чи близьких, але й про складний моральний і психологічний стан, про кризи й випробування, з якими люди залишаються наодинці. Якраз тут помічним може стати поєднання духовності та психології. Церква, її пасторальна діяльність ― це про надію та розраду. Психологія ж має інструменти, які допомагають людині прожити складний період життя.
― Коли служіння священнослужителя та інструментарій психолога взаємно доповнюють один одного ― це те, що нам потрібно сьогодні. Це цілісна турбота про людину. Ми живемо в той час, коли служіння в громаді потребує не лише покликання і доброї волі, але також і знань, навичок, усвідомлення власних професійних меж: що я можу, а чого не можу реалізувати. Релігійні лідери є тими, до кого зазвичай люди приходять зі своїм болем, страхом, зі своїми втратами. Але вони самі перебувають в стані постійного виснаження. Розуміння цього допомогло створити програму «Баланс твого служіння». Психологічна грамота важлива для священників, бо допомагає глибше зрозуміти переживання людини, ефективніше підтримати людину в кризових станах і водночас берегти і власні ресурси, ― каже деканка Факультету наук про здоров’я Українського католицького університету Світлана Когут.
«Баланс твого служіння» ― сертифікована програма, яку реалізовує Українська освітня платформа за підтримки УКУ. Через неї релігійні й духовні лідери, священнослужителі можуть більше дізнатися про ментальне здоров’я, про поєднання психології та духовного служіння задля якісної підтримки людей у кризі.
Для чого це потрібно? Священники часто першими чують від людини про її біль. Важливо, щоб під час роботи з нею вони розуміли, чи достатньо людині духовного супроводу, чи потрібна також допомога іншого фахівця ― психолога або психотерапевта. Якраз під час навчання на програмі священнослужителі отримують практичні інструменти й механізми, які допомагають їм розрізняти запитилюдей, громади, а також ― бачити ту допомогу, яка їм потрібна.
Завдання програми ― розвиток навичок психологічної та духовної стійкості, поглиблення знань про психічне здоров'я, розвиток навичок поєднання служіння в парафіях, формування ефективних комунікаційних навичок, навчання і реалізація соціальних ініціатив.
Стати учасниками програми «Баланс твого служіння» можуть лідери церковних громад і церковних груп, священники, пастори, монахи і монахині. Та тими, кому через служіння цих людей можна допомогти, є всі мешканці громад і спільнот, які потребують підтримки.
Священники чи пастори часто стають для цих категорій суспільства першим джерелом підтримки, першим дотиком до нової громади, тими, хто вислухає. Тому від їхніх знань, навичок, розуміння проблематики прямо залежить ефективна допомога людям.
Учасниками навчальної програми можуть стати вихідці з Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Харківської, Сумської, Чернігівської, Полтавської та Одеської областей. Реєструватися можна за формою, а вже через оцінку мотивації й інших факторів організатори обиратимуть тих, хто навчатиметься. Самі модулі відбуватимуться в західних регіонах з міркувань безпеки.
Програма складається з п’яти модулів, кожен триватиме три дні. Навчання поділене на теми:
- Психічне здоров'я в громаді та роль душпастирської опіки.
- Розвиток соціальних ініціатив і проєктів у громаді.
- Духовне та емоційне благополуччя в громаді.
- Психосоціальний аспект взаємодії в громаді та вирішення конфліктів.
- Підтримка дітей у громаді під час війни.
Учасники можуть отримати грантову підтримку на реалізацію нових соціальних ініціатив, програм у своїх громадах. Для цього в часі навчання вони мають створити проєкт майбутньої послуги та презентувати його.
Програму «Баланс твого служіння» допомагають реалізовувати кафедра психології та психотерапії УКУ, хаб ментального здоров'я «ДіяТи», ГО «Діалог в дії» та Опорні центри УОП.
Зареєструватися можна тут.
Церква як простір прийняття
Щоб розуміти справжні потреби громад, потрібно слухати й чути людей, які там живуть. Локальні лідери, священнослужителі, активні діячі громадського сектору знають свої спільноти найкраще. Саме вони першими намагаються реалізовувати ті ініціативи, що допомагають людям. Під час дискусії «Пасторальна місія Церкви в контексті підтримки ментального здоров’я мешканців локальних громад» священнослужителі різних Церков України розповіли про власний досвід взаємодії та способи подбати про психоемоційний стан тих, з ким працюють.
Чи є межа між душпастирським піклуванням і психотерапевтичною допомогою? Як її визначити? Отець Андрій Нагірняк, заступник Голови відділу соціального служіння УГКЦ, віце-президент МБФ «Карітас України», впевнений, що кожен має займатися своїм і робити це добре. Якщо священник має базову психологічну підготовку, то може в чомусь допомогти. Якщо людині цього замало ― треба скеровувати її до фахівців. Церква має брати участь у зціленні людини, адже перед нею люди відкривають душу. Однак варто керуватися принципом «Не нашкодь».
― Ми рухаємося в доброму напрямку. Є базова психологічна освіта в семінаріях, працюють психологічні порадні з професійними психологами при релігійних громадах. Вже є курси для священнослужителів про зцілення ран війни. Є сертифіковані курси для медичних капеланів тощо. Тобто взаємодія духовності й психології цілком можлива, але до неї треба підходити відповідально, щоб не нашкодити через брак знань або нерозуміння.
Отець Сергій Кирилюк працює в обох площинах, адже він одночасно лікар-психіатр, психоаналітик, доцент кафедри психіатрії та психотерапії, проректор Львівської православної богословської академії, медичний капелан ПЦУ. За його словами, людина страждає не лише від пережитого болю, але також від втрати сенсу. І це відчуття часто руйнує більше, ніж сама травматична подія.
― Серед нас багато людей, які виглядають нормально, але не почуваються живими. Вони виконують свої щоденні справи, але не відчувають нічого. Таким людям потрібна наша допомога. Якщо говорити про інновації в душпастирському служінні, то ПЦУ спільно з волонтерами компанії «SoftServe» створили платформу, через яку можуть сконтактуватися священник і людина, яка потребує допомоги. Ця розробка міжконфесійна і люди можуть спілкуватися зі священниками своєї конфесії. Крім цього, зберігається анонімність звернень. Контакт може відбуватися в режимі реального часу. Послуги безкоштовні.
Складно відновлювати ментальне здоров’я в умовах, коли війна триває. Люди продовжують переживати втрати, біль, розчарування, страх. І, на жаль, зупинити це бодай на якийсь час не можемо. Як священникам працювати за таких умов? Екзарх Харківський УГКЦ владика Василь Тучапець зазначає, що дуже важливо, щоб священник просто був на місці, залишався зі своєю громадою. Особливо це актуально для прифронтових територій.
― Щоб підготувати священнослужителів до такої праці замало програм, які вчать працювати з ранами війни. Важливим є його особисте духовне життя, здатність служити в непередбачуваних кризових ситуаціях, бути відкритим до психологічних і матеріальних потреб людей і вміти на них відповідати. Бувало, що мешканці, які залишалися у прифронтовому місті, виживали лише завдяки гуманітарній допомозі. І в цей час до Церкви приходили не тільки парафіяни, а й далекі від неї люди. Не тільки через свої потреби, а щоб допомогти іншим. І ця турбота про своїх співгромадян, милосердя допомагали людям переживати складні стани. Всю цю роботу має організувати священник.
Громадські ініціативи, благодійники, церковні структури мають взаємодоповнювати одне одного. Це робота за принципом позитивної суми, коли разом можемо більше, ніж поодинці. Однак реальність показує, що конкуренція між різними середовищами таки існує. Наприклад, вона може виникати через брак підтримки: яка Церква чи організація здобуде підтримку донора на ту чи іншу справу?
― Допомагає в цьому побудова партнерських взаємин, коли всі сторони визнають рівноцінність одна одної, шануючи іншого. Це вимагає значної активності в економічній діяльності, релігійній практиці, в місії Церкви, а також розуміння власної концепції благодійності. З власного досвіду скажу, що з деякими конфесіями нам набагато легше співпрацювати, з деякими ― важче. Але завжди це залежить від окремих людей і стратегій, які вони обирають. Найважливіше тут щирість і реальне бажання спільно допомагати, радіти з того, що інша Церква чи організація також розвивається і здатна підтримати людей, ― ділиться єпископ Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України Павло Шварц.
Отець Анатолій Куліш, священник ПЦУ, служить у Кременчуці. Вони з дружиною понад десять років працюють з молоддю та підлітками, організовують різноманітні навчання, табори, події, і з власного досвіду знають, наскільки важливою є міжконфесійна співпраця в цьому напрямку.
― Ми всі є християнами. Жодний поділ користі не приносить, особливо в умовах війни, адже послаблює нас. Ми говоримо про конкуренцію, але насправді не так багато людей готові реально працювати. А ті, хто хоче щось змінювати, будуть вкладатися і будуть співдіяти, незалежно від конфесій. І з такими людьми маємо об’єднуватися.
Ми з дружиною починали працювати з дітьми з підручними матеріалами, власним коштом. Донори, підтримка ― це добре, але вони будуть не завжди. Треба вчитися працювати в різних умовах. Звісно, кошти дозволяють зробити щось якісніше. Але якщо їх нема, то це не означає, що ми зупинимося. Ми б усе одно працювали.
Священник зазначив, що до 2022-го року спілкування між конфесіями не дуже відбувалося. Однак зараз щонеділі на центральній площі міста є міжконфесійна молитва. Це триває вже чотири роки. Організувалися не структури, а представники різних конфесій, яким не байдуже. Так почали більше спілкуватися між собою, навчилися ділитися досвідом і ресурсами. Нам потрібно шукати те, що об’єднує.
Війна виснажує нас фізично і морально. Через травми, безсонні ночі, обстріли, відключення світла люди стають дратівливими, накопичують гнів і часто виливають його на близьких чи незнайомих. І це лише поглиблює розділення. Владика Василь Тучапець зауважує, що головне не відповідати іншому таким же обуренням, злістю, а прийняти те, що людина зараз така через труднощі.
― Це вимагає духовної зрілості, адже це життя якого вчить Христос: любіть один одного, чиніть добро і не відповідайте злом на зло. Це вимагає від людини зусиль. І ми над цим також працюємо. Багато людей лише почали робити перші кроки в духовному житті, коли почалася війна. Але вони стараються. Віра дає нам силу відповідати любов'ю.
Публікація виходить на засадах інформаційного партнерства з Українською освітньою платформою.
