Недавно мені до рук потрапив великий, доволі дбайливо зроблений плакат, який закликав вірних до участі в молитовній групі при Соборі св. Юра, присвяченій молитві до Бога Отця. На плакаті красувалася велика ікона, у візантійському стилі, що зображала молодого чоловіка на троні, в традиційному для візантійської іконографії одязі, з німбом у вигляді шестикутної зірки (!) і написом «Бог Отець». Спочатку я подумав, що це якісь чергові «набоженства» т. зв. «догналівців» чи «ковпаківців», однак зв’язок з собором св. Юра викликав подальші запитання. Відтак одна студентка, активна учасниця цих молитовних зібрань, принесла мені досить товстеньку папку з матеріалами цієї групи. Крім того я довідався, що така група дійсно регулярно збирається в головному храмі Львівської архиєпархії УГКЦ і покликається на благословення правлячого архиєрея. Залишаючи осторонь «канонічні» підстави їх діяльності (мають чи не мають вони це благословення насправді), спробую проаналізувати згадану «ікону», а також письмові матеріали, на яких ця група будує свою діяльність, і зроблю це з богословської точки зору.

Практично всі матеріали цієї групи видані горезвісним видавництвом «Добра книжка» (досить іронічна назва для такої установи!). Насамперед дивує те, що практично жодне видання не має благословення нікого з єписоків УГКЦ, хоча книги видавництва розповсюджуються майже виключно по парафіях УГКЦ.

Зміст книг про «Отець говорить до своїх дітей: Послання Бога Отця людям Землі» практично повністю базується на «приватних об’явленнях» черниці Євгенії Равасіо. Автор укладеної книжечки цих «об’явлень» претендує на те, що с. Євгенія мала прямі об’явлення Бога Отця, що говорив з нею на різні теми, а вона записала і передала ці звернення. Далі йдуть різноманітні «набоженства», дев’ятниці і вервиці, як це звичайно є з кожним подібним культом. Важко сказати, наскільки сама сестра, якій приписується авторство цих текстів, причетна до їх появи, чи просто її іменем спекулює хтось інший. Назагал після прочитання біографії цієї сестри виникає сумнів, чи могла вона справді написати тексти, що настільки очевидно розходяться із навчанням і вірою Церкви.

Саме існування такого культу, попри його явний неєвангельський характер (про що докладніше скажу далі), не викликає подиву – мало що трапляється у світі. Що справді дивує, це те, що в Україні культ поширюється за підтримки деяких представників духовенства, зокрема Римо-Католицької Церкви, і проникає в УГКЦ. Невже з першого погляду не очевидно, що ідеологія цього руху прямо протирічить євангельському одкровенню, християнській вірі і багатовіковій традиції Церкви? І, головне, чому ми, греко-католики, завжди переймаємо вір РКЦ якісь дивацтва, маргінальні і сумнівні течії, замість того, щоб брати від цієї великої традиції справді вартісні речі?

Отже, в чому проблема з таким «культом Бога Отця»?

Насамперед, пригадаймо євангельське вчення про Боже Одкровення. На самому початку Євагелія від Йоана читаємо: Бога не бачив ніхто ніколи, Єдинородного Сина, сущого в лоні Отця Він явив (Йоан 1:18; дослівний переклад). Ці слова говорять самі за себе: Бога Отця не можливо бачити «напряму», безпосередньо, однак повнота Об’явлення Отця дається людям у Христі, Його воплоченому Синові. Який є відблиском слави Отчої, відображенням Його Особи (Євр 1:3). Коли апостоли на Тайній вечері просили Ісуса «Покажи нам Отця», то Він відповів: Я в Отці і Отець у мені, ... Хто бачив мене, той бачив Отця (Йоан 14:9-11), а в іншому місці: Ніхто не знає Сина, тільки Отець, і Отця ніхто не знає, тільки Син і кому Син зволив об’явити (Мт 11:27). Цим Він вказує на неможливість бачити Отця безпосередньо і на повноту одкровення Отця в особі і в обличчі воплоченого Сина.

Святкуючи подію Преображення Господнього, ми згадуємо про те, що Божественна слава і сяяння Божества були явлені вибраним учням і водночас двом старозавітнім пророкам – Мойсеєві та Іллі. В літургійних читаннях Старого Завіту на це свято розповідається про те, що перший з них – Мойсей – просив Бога про особливий дар бачення Його обличчя, але Бог виразно відмовив Йому: Обличчя мого не можна Тобі бачити, бо людина, яка побачить обличчя моє – не житиме (Вих 33:20). Ілля теж мав особливі об’явлення під час свого пророчого служіння, але вони були також «завуальовані», прикриті пеленою Тайни. Свято Преображення немов відповідає на вікові запити людства – побачити Божий лик і Його сяйво, але відповідає на це не прямим явлінням Отця, а тілесним явлінням Сина. І навіть це об’явлення не є «вичерпним», а дається настільки, «наскільки змогли» вмістити самі споглядачі. Адже Бог завжди залишається більшим, незглибимим і неосяжним для будь-якого пізнання.

Згідно тлумачень Святих Отців, всі старозавтіні одкровення Бога (Адамові, патріархам, Мойсеєві, Давидові, пророкам) були об’явленнями Сина Божого, Другої Особи Трійці, а не самого Отця. З багатостолітньої традиції Церкви і її наполягання на непізнаваності Отця можемо бачити, що ця думка є надзвичайно важливою і принциповою для нашої віри. Це не просто якась довільна «теорія», а один із наріжних каменів всього біблійного Одкровення. Бог є Богом порядку, а не хаосу, і Його дія у світі, Його Одкровення, керуються певною логікою, а не є безладними і безсенсовними.  Невже якась черниця (незалежно від її духовного рівня і особистої праведності) у своїх приватних видіннях, могла претендувати на те, чого не удостоївся ніхто із біблійних праведників і що прямо заперечує Євангеліє? Такі претензії віддають куди більшою гординею, ніж посягання аріан, єретиків ранньої Церкви, на пізнання Божої сутності, що завжди засуджували Отці Церкви.

Те саме стосується і згаданої «ікони». Наріжний камінь християнського богослов’я ікони і одна з основних тез Сьомого Вселенського собору, що урочисто схвалив практику іконопису, це заборона зображень Бога Отця. Вона базується на тому факті Писання, що Бог Отець прямо нікому себе не об’являв, не воплочувався і навіть не з’являвся у якомусь символічному образі (як Святий Дух у виді голуба чи вогненних язиків). Тому зображення Першої Особи Тройці недопустиме, а окремі випадки його появи у християнському мистецтві (зокрема у вигляді сивобородого старця) є богословським непорозумінням і походять з епохи, коли було втрачено зв’язок між змістом віри, богослов’ям і мистецтвом. Тому згадана ікона, з її прямим зображенням Отця як молодого юнака (взагалі незнаний для християнського мистецтва сюжет), використанням «зірки Давида» замість німбу Отця та іншими дивними рисами, спотворює віру Церкви і не повинна використовуватися для християнської молитви.

Звичайно «жанр» приватних об’явлень часто намагаються представити просто як «побожну художню літературу», яку не треба сприймати занадто серйозно з богословської сторони. Однак такий аргумент є надзвичайно наївним. В тому якраз і вся проблема, що адепти подібних рухів сприймають свої «одкровення» дуже серйозно. З огляду на особу, котра говорить (Бог Отець, Христос, Мати Божа...), такі видіння і передані під час них «одкровення» набувають в очах послідовників авторитету рівносильного, а то й значно більшого, ніж Святе Письмо. Біблія для таких людей не цікава, бо вона існує давно, в ній немає нічого нового, до неї мають доступ всі і її нелегко зрозуміти. А от приватні об’явлення – ексклюзивна перевага вузького кола адептів, вони завжди дуже інтригуючі і конкретно-прості: чітко сказано, що треба робити, щоб стався якийсь ефект. Відчитаєш дев’ятницю – звільниш 30 душ із чистилища (не 29, не 18, а саме 30!), підеш до причастя в першу п’ятницю місяця, отримаєш якісь надзвичайні ласки, до яких зась тим, хто прийме причастя в другу п’ятницю і т.д. А найважливіше – це дає відчуття особливості, а часто й зверхності супроти всіх інших, невтаємничених у «вище вчення».

На теоретичному рівні Церква давно виробила мудре ставлення до таких вчень і практик: не надавати їм особливого значення і проповідувати Євангеліє, а не окремі об’явлення. Ще в 3 столітті, в ранній Церкві, було соборно вирішено, що Об’явлення Господа нашого Ісуса Христа, Новий Завіт, є остаточним і повним Об’явленням Бога світові і нового, більшого вже не буде і не потрібно. Все було сказано, зроблено, Дух Святий зійшов на Церкву, щоб «нагадувати (Йоан 14:26) про вчення і вчинки Христа, яких і цілий світ не вмістить (Йоан 21:25).

Однак на практичному рівні, у духовенства є одна дуже небезпечна спокуса, що називається «пасторальною доцільністю». Щось може бути неправильним з богословського погляду, але «нехай буде», бо «люди так звикли», «людям так подобається», «головне, щоб люди взагалі молилися». Як казав один знайомий священик, «краще нехай мають приватні об’явлення, ніж вдома дивляться серіали» і т.п. Проте досвід різних псевдо-духовних рухів останнього часу в УГКЦ показує, що такий підхід є хибним. І «ковпаківці», і «догналівці», і різні «треті чини» теж починали свою діяльність з «безвинних» дивацтв і духовних екзальтацій. У що це вилилося, ми бачимо тепер сповна. Мені здається, що в момент, коли будь-що інше (приватне об’явлення, якась «духовна» практика чи особа харизматичного лідера) урівнюється в авторитеті з Євангелієм, вони займають місце Євангелія і витісняє його. А відтак людина вже відкрита на будь-які лжевчення і неадекватні вчинки.

Мабуть з подібними рухами треба працювати не через заборони, а навчаючи, надаючи їм відповідний духовний провід, проповідуючи їм справжнє Євангеліє і відкриваючи на глибину віри замість примітивних її замінників. А також напевно треба ставити на місце несумлінних ділків, які роблять собі добрий бізнес на псевдо-релігійних виданнях (типу «Доброї книжки») і вводять в оману людей. Для цього слід творити якісні альтернативи, видавати і поширювати справді добру книжку, проводити популяризаційні курси основ віри для ширшого загалу. Крім того, випадок «Доброї книжки» вже давно заслуговує на увагу відповідних церковних богословських комісій, які не можуть заборонити цього видавництва, але повинні припинити використання ним імені УГКЦ та розповсюдження такої літератури в церковній мережі.