Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.

Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.

Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.

Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.

Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.

Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.

Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, — що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.

Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?

Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.

Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?

Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?

Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.

Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.