Лібералізація і гоніння: Почаївська лавра у 40-80хх рр. ХХ ст.

Уже в період Другої світової війни намітилася співпраця радянської влади й Російської Православної Церкви (РПЦ), а також інших релігійних організацій. Особливо це стало помітним з кінця 1943 р. [1] Так, 28 листопада 1943 р. було прийняте положення «Про порядок відкриття церков». А 19 листопада 1944 р. – постанова «Про порядок відкриття молитовних будинків релігійних культів». І хоча передбачувані в них процедури відкриття нових культових установ не були простими, все сам факт можливості це робити багато що означав. До того ж відкриті на зайнятих німцями територіях установи культу після відновлення на них радянського режиму реєструвалися як «фактичні діючі» і переважно не зачинялися. У 1946 році на території СРСР налічувалося 10547 соборів, церков і молитовних будинків. При цьому цікаво відзначити, що на величезних і багатолюдних теренах Російської Федерації їх було 2816, тобто близько чверті. Основна ж маса культових споруд концентрувалася в Україні.

Радянська влада пішла на те, щоб надати певні пільги релігійним організаціям. Так, з 1 січня 1946 р. тариф на електроенергію для всіх релігійних установ був різко знижений: з 5,5 руб. до 1,65 руб. за кВт-годину. Розпорядженням № 1637 від 24 лютого 1947 року Рада міністрів СРСР зобов'язала Міністерство торгівлі постачати продовольчими товарами учнів і викладачів духовних навчальних закладів усіх конфесій нарівні з державними світськими навчальними закладами.

Однак уже в 1948 р. влада почала чинити тиск на релігійні організації. Зокрема, в квітні 1948 року Рада у справах релігійних культів розіслала своїм уповноваженим на місцях інструкцію, в якій наказувалося припинити будь-яку реєстрацію релігійних громад.

Уже після смерті Йосифа Сталіна, 7 липня 1954 р., Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС) прийняв постанову «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення», де вказувалося на активізацію діяльності релігійних організацій й, фактично, наказувалося партійним, комсомольським, профспілковим організаціям та Міністерству освіти проводити атеїстичну. Реалізація цієї постанови супроводжувалася адміністративним тиском на релігійні організації, що викликало негативну реакцію в суспільстві [2]. ЦК КПРС уже 10 листопада 1954 р. змушений був прийняти нову постанову «Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення», яка засуджувала методи наклепів, образ, адміністративного втручання в діяльність релігійних організацій. Ця постанова в якійсь мірі послабила тиск владних органів на релігійні організації.

Щодо становища Почаївської лаври в перше повоєнне десятиліття, то воно було відносно благополучним. Цей форпост православ’я на західноукраїнських землях був потрібен, зокрема, для того, щоб ліквідувати тут унію. Лавра, до речі, й далі знаходилася на кордоні з теренами, де домінували греко-католики.

Лавра мала можливість поповнювати чернечу братію. Володіла чималим господарством. Їй, зокрема, належало 10 гектарів орної землі. Звісно, за неї доводилося сплачувати податок. Однак фінансовий стан обителі загалом виглядав непогано. Тому в лаврі в зазначений період проводилися ремонтні роботи, оновлювалися монастирські будівлі, храми й настінний живопис. Так, у 1954-1956 рр. реставрували Печерну церкву Йова Почаївського.

У кінці 50-их рр. період відносно ліберальних стосунків радянської влади й релігійних організацій закінчувався. 4 жовтня 1958 р. ЦК КПРС розіслав секретну постанову у пропагандистські відділи компартійних органів союзних республік, де йшлося про «недоліки науково-атеїстичної пропаганди» й, відповідно, зобов'язувалися партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки». 16 жовтня 1958 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанови, які стосувалися монастирів і єпархіальних підприємств. Їм скасовувалися колишні податкові пільги. Звісно, це підривало матеріальну базу функціонування релігійних організацій. «Боротьба з релігією» в той час ідеологічно обґрунтовувалася не лише як боротьба з «пережитками минулого», але і як боротьба з «культом особи» Йосифа Сталіна, оскільки цей радянський керівник, починаючи з 1943 р., взяв курс на лібералізацію державно-релігійних відносин.

Стосувалося ці процеси й Почаївської лаври [3]. За приналежні їй 10 гектарів землі мусила вона сплачувати 400 тисяч карбованців (після грошової реформи 1961 р. – 40 тисяч). Це була чимала сума. У представників влади, схоже, були сподівання, що такий податок для чернечої братії виявиться непосильним і вона змушена буде згорнути свою діяльність.

28 листопада 1958 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про заходи з припинення паломництва до так званих "святих місць"». Представники влади тиснули на духовенство, щоб зменшити релігійні прощі, намагалися перетворювати святі місця в парки, створювати там будинки відпочинку, піонерські табори, санаторії тощо. Дія цієї постанови торкнулася й Почаївської лаври, яка лишалася одним із найбільших місць паломництва в Україні. Міліція та працівники Комітету державної безпеки (КДБ) почали переслідувати віруючих, які приїжджали до монастиря. Міліціонери, зокрема, прискіпливо перевіряли документи в приїжджих. Паломникам заборонили поселятися в монастирських приміщеннях. Ченці вирішили облаштовувати їхню ночівлю в храмах. Коли богослужіння закінчувалось, люди не полишали храму, а під наставництвом одного з лаврських священиків читали акафісти. Пізно вночі вони лягали просто на підлозі і так відпочивали. Однак представники влади почали вимагати, щоб це було припинено. Траплялися випадки, що паломників, які прибували до лаври, міліція вантажила в машини й вивозила за кілька десятків кілометрів від Почаєва. При цьому їх попереджували, що коли вони знову заявляться до монастиря, то їх посадять до в’язниці. Мешканцям Почаєва суворо заборонили приймати на квартири приїжджих богомольців. Часто міліціонери, начебто перевіряючи «паспортний режим», ходили по квартирах й вишукували їх. Якщо знаходили паломників, їх арештовували, а на господарів накладали штраф. У зв’язку з цим жителі Почаєва почали остерігатися приймати приїжджих вірян на квартири.

З 1959 р. почалося кампанія закриття діючих храмів. Так, за рішенням виконкому Тернопільської обласної ради депутатів від 27 червня 1959 р. були закриті Кременецький Богоявленський жіночий монастир та Свято-Духівський скит Почаївської лаври. Настоятелем скиту був ігумен Кронід (Алмазов), у минулому – офіцер царської армії. Питання закриття цього скиту було узгоджене з вищим керівництвом РПЦ. Ігумен та ченці чинили опір. Однак під тиском владних органів з 5 серпня 1959 р. з Свято-Духівського скиту до Почаївської лаври монахи почали перевозити майно. Через 5 днів монастир повністю звільнили. Із 39 осіб, що населяли скит, 37 залишились у лаврі, інші двоє поїхали додому. Після виселення ченців на території скиту відкрили будинок інвалідів. А храм скиту, побудований на початку XX ст., перетворили на склад.

Із 1960 р. було заборонено здійснювати в лаврі ремонт і реставрацію приміщень, наймати спеціалістів для виконання художніх робіт. Практично заборонялося приймати до монастиря нових осіб.

Саме на початку 60-их років у Радянському Союзі почалася широкомасштабна кампанія «боротьби з релігією». У 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС була прийнята третя програма партії. Компартійне керівництво, вдаючись до волюнтаристських дій у суспільно-економічній сфері, почало використовувати ідею побудови комунізму в найближчі двадцять років. При цьому вважалося, що при комунізмі не повинно лишатися місця для релігії. У той час різноманітні законодавчі акти 40-х років, які надавали пільги релігійним організаціям, визнавалися такими, що втратили силу. Видавалися інструкції, які зобов’язували місцеве партійне й радянське керівництво значно обмежувати діяльність цих організацій.

З 1961 р. починаються цілеспрямовані дії влади із закриття Почаївської лаври. Радянське керівництво прагнуло ліквідувати православні монастирі в провінції, залишивши хіба що кілька обителей у столичних містах, Москві та Ленінграді, щоб принагідно демонструвати існування «свободи совісті» в Радянському Союзі перед гостями з-за кордону. Почаївська лавра для них не становила інтересу. Поїздки сюди іноземних делегацій не передбачалися. А своє колишнє значення «форпосту православ’я» на західноукраїнських землях, де були сильні впливи греко-католиків, вона втратила. Адже унію тут формально ліквідували в 1946 р. й за півтора десятиліття православні зуміли укорінитися в цьому регіоні.

Спочатку була значно обмежена господарська діяльність Почаївської лаври. У неї відібрали землі, фруктовий сад із пасікою, яка мала більш як 100 вуликів. Відібрані також були всі автомобілі (4 вантажні і один легковий), частину з яких передали місцевому колективному господарству. Монастирю заборонили виготовляти свічки. Звільнені були робітники лаври, кількість яких становила близько 250 осіб. Також у лаври почали забирати будівлі. Ченцям залишили тільки один корпус, що прилягав упритул до головного Успенського собору.

Також у 1961 р. почався тиск на ченців лаври. Тоді їх нараховувалося майже півтори сотні. Монахів викликали у відділення Почаївської міліції, говорили їм, що монастир скоро ліквідують і що вони повинні покинути його. Настоятелю лаври Севастіяну (Пилипуку) заборонили приймати на послух нових людей, вимагали від нього, щоб він виписав із числа ченців тих, кому було до 30-ти років. Водночас під виглядом «контролю за паспортним режимом» почали виселяти окремих ченців. Тих, хто не хотів виїжджати, штрафували, навіть засуджували до тюремного ув’язнення за «порушення паспортного режиму». Ченців призивного віку, які не служили в армії, почали викликати у військкомат. Там встановлювали, що вони «фізично здорові» й відправляли на військову службу (як правило, в будівельні загони). Водночас почалися різного роду медогляди ченців, діагностування в них різноманітних захворювань і під цим приводом здійснювали виселення з лаври. Деяких ченців, які активно виступали проти закриття лаври, навіть визнавали «психічно хворим». Зокрема, серед них був Йосиф (Головатюк), що зараз відомий як святий Амфілофій Почаївський.

Окрім медичних перевірок, в лаврі постійно відбувались сантехнічні, пожежні та інші прискіпливі перевірки. Загалом були створені важкі умови для ченців. Влада сподівалася, що вони покинуть монастир і він «самоліквідується».

Однак цього не було. Монахи не давали змоги закрити лавру, зверталися зі скаргами на незаконні дії з боку представників влади в різноманітні інстанції – і не лише Радянського Союзу, а й за кордон. Вони мали також підтримку місцевого населення – що було дуже важливо.

У 1962 р. місцеві органи влади сподівалися остаточно закрити лавру. Оскільки адміністративний тиск не дав результатів, почалося використання силових методів.

1 вересня 1962 року у Почаїв прибула велика кількість міліціонерів і кадебістів. Вони оточили лавру, нікого не пропускаючи на її територію. 5 вантажних автомашин в’їхали на подвір’я монастиря. Ченців забирали з келій (часто це здійснювалося насильно), садовили в автомобілі й вивозили за колишніми місцями проживання чи народження. Та вивести всіх ченців у цей день не вдалося. Операцію вирішили продовжити в наступні дні.

Однак 3 вересня монахи, що залишилися, вирішили зачинитися в Успенському соборі й молитися. Відчинити двері храму силовикам було важко. До того ж на територію лаври увірвався натовп місцевих жителів, які прийшли захистити ченців. Їх довелося розганяти. Лише з великими зусиллями потрапили міліціонери й кадебісти до Успенського собору. Монахів, що тут перебували, вони вирішили не розвозити за місцями попереднього проживання чи народження, а вивезли в місто Дубно на залізничний вокзал, наказавши їм їхати додому або до рідних.

У цей день в лаврі залишились тільки ченці, які обіймали керівні посади, – виконуючий обов’язки настоятеля лаври ігумен Варфоломій (Бабяк), благочинний і бухгалтер. Також лишилось кілька монахів похилого віку, яких представники влади обіцяли відправити до будинку інвалідів. Управління лаврським майном повинні були перебрати на себе представники державної влада, які вважали Почаївський монастир ліквідованим.

І все ж наступного дня вивезені в Дубно монахи з’являлися в лаврі. І хоча їх хапали, знову вивозили з Почаєва, але вони повертались. Незважаючи на важкі умови, богослужіння в монастирі не припинялись. Після цих подій в лаврі офіційно лишалося 23 монахи.

Останні зверталися зі скаргами в органи влади. Але це, звісно, нічого не дало. Тиск на монастир продовжувався. При найменшій нагоді представники влади виселяли окремих ченців з монастиря.

Таке продовжувалося і в 1963-1964 рр. Зокрема, представники влади затримували транспорт, який в’їжджав чи виїжджав із монастиря; продовжували переслідувати ченців за «порушення паспортного режиму» тощо. Деяких ченців та паломників запроторили до психіатричних лікарень. Влада сподівалася, що вдасться «дотиснути» ченців і їхня кількість у лаврі зменшиться до незначного числа, коли можна буде вже закрити монастир.

14-15 жовтня 1964 року внаслідок внутрішнього заколоту ЦК КПРС позбавило Микиту Хрущова, тодішнього радянського очільника, всіх посад і усунуло від державного й партійного керівництва. Ця подія певним чином вплинула на ставлення радянської влади до релігії. Нове радянське керівництво на чолі з Леонідом Брежнєвим відмовилося від волюнтаристських дій і більш прагматично ставилося до пришвидшеної «побудови комунізму», а також пов’язаної з цим боротьби з релігією. Звісно, від останнього радянська влада не відмовлялася, але почала робити ставку не тільки і не стільки на адміністративні заходи, скільки на заходи пропагандистського характеру.

Принаймні на почаївських монахів перестали чинити брутальний тиск, як це було раніше. До кінця 1966 р. вдалося скасувати низку заборон щодо проживання в лаврі ченців. Зокрема, дев’ятнадцять з них поновили прописку й отримали законні підстави для перебування в монастирі. У 1971 р. в обителі нараховувалось 45 офіційно зареєстрованих монахів.

У «період застою» Почаївська лавра отримала можливість відносно спокійно існувати. Щоправда, у Почаєві працював атеїстичний музей, який мав на меті забезпечувати розвінчання діяльності монастиря. Під жорстким контролем знаходилася господарська діяльність монастиря, його доходи. Постійно створювалися перепони для прописки монахів. Значна частина приміщень лаври була, як вже зазначалося, відібрана державною і в них розміщувалися різні установи. Так, у колишньому архиєрейському будинку знаходилася поліклініка, а в колишній друкарні – психіатрична лікарня.

Звісно, керівництво РПЦ було зацікавлене в збереженні своїх структур, у т. ч. й Почаївської лаври. Воно намагалося представляти монастир як форпост російського православ’я на західноукраїнських землях. У виданнях РПЦ, «Журналє Московской патріархіі» й «Православному віснику», друкувалися статті про Почаївську лавру. У них говорилося, що цей монастир був заборолом для експансії католицизму. У лавру приїздили єрархи РПЦ, які здійснювали тут богослужіння. Їх часто супроводжували студенти Ленінградської духовної академії. Так, у 1970 р. на свято Почаївської ікони Богоматері в лаврі відправляв службу митрополит Київський Філарет (Денисенко) в співслужінні єрархів Львівської, Харківської та Чернігівської єпархій. Також на святі були присутні 10 священиків з Чехословаччини і більш ніж 100 священиків з Тернопільської, Львівської, Рівненської та інших областей України.

Почаївську лавру також вирішили використовувати як своєрідну «вітрину свободи совісті» для іноземних гостей. Сюди почали прибувати делегації з-за кордону. Робилося це, зрозуміло, з санкції органів радянської влади. Так, у 1974 році Почаївську лавру відвідав глава Японської Автономної Православної Церкви, архиєпископ Феодосій (Нагасіма Сіндзі). Разом з ним прибув єпископ Можайський Миколай (Саяша), представник Московського патріархату при Токійському архиєпископі. Цього ж року в лаврі перебувала делегація Національної ради церков Христа в США. У 1975 р., на Пасху, монастир відвідав Румунський Патріарх Юстиніан (Марина), який відслужив тут пасхальну Літургію. Цього ж року у вересні в лаврі побували єрархи Антіохійської Православної Церкви. У травні 1978 р. монастир відвідав глава Кіпрської Православної Церкви Хризостом (Арістодіму). Крім нього, в лаврі в цьому році побували представники Ефіопської Церкви.

Оскільки в Почаївській лаврі почали приймати іноземні делегації, то в ній дозволили здійснити ремонтні й реставраційні роботи. У 70-80-их роках ХХ ст. вони проводилися практично в усіх лаврських приміщеннях. Так, у середині 70-их рр. реставрували галереї навколо Успенського собору й відремонтували дзвіницю. Сам же Успенський собор був відремонтований у 1978-80 роках. А в 1982 р. в ньому реставрували живопис й іконостас. В 1978 р. були завершено ремонт Троїцького собору, який тривав 2 роки. Також відремонтували й Печерну церкву Йова Почаївського.

Незважаючи на певну лібералізацію, радянські спецслужби уважно стежили за діяльністю лаври. У 1981 р. під час обшуку в ній знайшли літературу, видану за кордоном. На допити почали викликати ченців, яких підозрювали в її поширенні. Одним з них був архимандрит Аліпій (Шинкарук), який раніше активно виступав проти закриття монастиря. Перебуваючи в слідчому ізоляторі, він оголосив голодування й помер 30 квітня 1981 р. Поховання його відбувалося за великого скупчення людей [4].

У 1985 р. генеральним секретарем КПРС й, відповідно, очільником СРСР став Михайло Горбачов, який проголосив політику «перебудови». На її початковому етапі ставлення держави до релігії практично не змінилося. Однак у ході розвитку «перебудови» відбувається поступовий перегляд релігійної політики, перехід від атеїстичної пропаганди до співпраці з релігійними організаціями. Зокрема, зміни відбулися в 1987-1989 рр. Це стало помітним при підготовці й відзначенні ювілею – 1000-ліття хрещення Русі. Зрештою, в 1990 році був прийнятий закон СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації», який змінив характер державно-конфесійних відносин. Стаття 5 цього закону припиняла підтримку атеїстичної пропаганди, зазначаючи, що «держава не фінансує діяльність релігійних організацій і діяльність з пропаганди атеїзму». Закон надав релігійним організаціям права юридичної особи, дозволив їм міжнародні контакти без державного посередництва.

У серпні 1987 р. Почаївську лавру відвідав Вселенський Патріарх Димитрій (Попадопулос), який відслужив Літургію та вклонився тутешнім святиням.

До 1000-ліття хрещення Русі в Почаївській лаврі провели ремонтні й реставраційні роботи. На святкування цього ювілею до монастиря прибув предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви, митрополит Варшавський Василій (Дорошкевич). По-своєму це був символічний візит. Святкування вказаного ювілею главою ПАПЦ в Почаєві було ще одним свідченням, що ця Церква перебуває в сфері впливу російського православ’я і навіть, у певному сенсі, є його частиною.

За радянських часів відбулася своєрідна «українізація» лаври. У монастир приходили й ставали ченцями переважно вихідці з українських земель, зокрема, із Західної України, де рівень національної свідомості був відносно високим. Лавра вистояла й не була закрита владою завдячуючи й місцевому населенню. Певним чином «українізації» лаври сприяло й те, що радянська влада, незважаючи на проросійський характер, не допускала шовіністичної російської пропаганди під «православним покровом», як це було в часи царизму або чиниться в сучасній Росії.

Звісно, проблемно говорити про виражену національну свідомість лаврських ченців (навіть якщо вони походили із свідомих українських родин). Однак серед них не домінували шовіністичні проросійські настрої. В принципі, лавра могла би перетворитися в проукраїнський релігійний осередок.

Цю небезпеку помітило керівництво Московської патріархії й у період «перебудови» здійснило певні кроки, аби не допустити цього. Тим паче, що в цей час на західноукраїнських землях вийшла з підпілля й відродилася Українська Греко-Католицька Церква. Також почав розгортатися рух за створення автокефальної Православної Церкви в Україні.

Тому далеко не випадково, що саме в «перебудовний» період налагоджуються тісні зв’язки між Почаївською та Троїце-Сергієвою лаврою. Так, 25 червня 1985 р. колишній благочинний Троїце-Сергієвої лаври Марк (Петровцій) був призначений Московським патріархом Піменом (Ізвєковим) настоятелем Почаївської лаври. На цьому становищі він перебував до 1988 р. Будучи людиною відвертої проросійської орієнтації, Марк (Петровцій) сприяв зближенню Почаївського монастиря з Троїце-Сергієвою лаврою. З останньої до Почаєва прибували ченці, які ставали її насельниками. Деякі студенти Московської духовної семінарії й академії по закінченні навчання також приймали в Почаївській лаврі монашеський постриг.

Цікаво, що місце благочинного в Троїце-Сергіївській лаврі заступив Онуфрій (Березовський), котрий, як і Марк (Петровцій), відомий своїми проросійськими поглядами. Коли ж Марк (Петровцій) пішов зі становища настоятеля Почаївської лаври, ставши єпископом Тернопільським, на його місце прийшов Онуфрій (Березовський), який лишався настоятелем монастиря до 1990 р.

Саме за настоятельства Онуфрія (Березовського) в Почаївській лаврі вирішили відсвяткувати вигаданий ювілей – 750-ліття заснування цього монастиря. Було надруковано чимало проросійської псевдоісторичної «ювілейної» літератури про цей монастир. 5 серпня 1990 р. в лаврі відбулося ювілейне богослужіння, на яке прибув сам Московський патріарх Алексій (Рідігер). Тоді ж відбулася зустріч патріарха із західноукраїнським православним духовенством, де йшла мова про «складну церковну ситуацію» на західноукраїнських землях. Так у Почаївській лаврі почали насаджувати «русскій мір».

Примітки:

1. Про ставлення до релігії радянської держави вкінці Другої світової війни й у другій половині ХХ ст. див.: Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні в 1940-1960-х роках: політичний дискурс. Київ, 2005; Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990). Київ, 1991; Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940-початок 1990-х років. Полтава, 2005.
2. Про антирелігійну діяльність радянських органів у 50-60-их рр. ХХ ст. див.: Єленський В. Сувора «відлига»: (Замітки про антицерковну кампанію кінця 50-х – початку 60-х рр.). Людина і світ. 1990. №7. С. 24-28.
3. Про діяльність Почаївської лаври в другій половині ХХ ст. див. : Слободнюк В. Почаївська Лавра у другій половині ХХ ст.
4. Дуда І. Аліпій. Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 34.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".