Люди і стіни: минуле і сьогодення юдеїв Ужгорода
Сьогодні через карантин вони щотижня збираються онлайн і в Zoomі запалювали чергову свічку на Хануку. Нинішня синагога — єдина діюча в Ужгороді — це будівля у приватному дворику одного з євреїв, що на вул. Руській. Тут знаходиться стара будівля, побудована у 1934 році рабином Роном Фальберманом. Невеличку синагогу він звів для себе і туди приходили євреї з сусідніх вулиць.
Колись їх було в Ужгороді, що на Закарпатті, геть небагато — в 1690 році тут жило 2-3 єврейські родини. Історичні хроніки стверджують, що євреї в Ужгороді облаштувалися раніше, ніж у Львові, старому єврейському центрі Західної України. Археолог, етнограф, фольклорист з Мукачева Тиводар Легоцький (1830-1915) наводить дані, які підтверджують, що євреї в околицях Ужгорода (Унгвару) проживали ще в XIII столітті. Перші ж офіційні згадки про євреїв в Ужгороді датуються 1575 роком.
Написаний на івриті документ, знайдений істориком Мором Горовіцем, свідчить, що невелика єврейська громада була створена в Ужгороді в 1724 році. А в 1730 році юдеї запросили зі Львова рабина Лейбуша Бодек-Райзмана, який і став першим керівником громади.
Єврейське населення області збільшувалася за рахунок природного росту. Значною була міграція з інших регіонів, головним чином Галичини, яка після 3-го розділу Польщі увійшла до складу імперії Габсбургів. На межі XIX-XX століть єврейська громада Ужгорода та околиць стала збільшуватися за рахунок іммігрантів і за даними перепису 1921 (вже в рамках новоствореної Чехословацької республіки), в Підкарпатській Русі (так у Чехословаччині називався цей край) проживали 93 023 єврея, близько 15% всього населення.
Ортодоксальна синагога
Корінні ужгородські євреї відкрили в 1792 році в місті школу для дітей та побудували у 1794 році першу синагогу (вона стояла на місці корчми і згоріла у 1907 р.). Втім у 1904 році громада ортодоксальних євреїв-ашкеназів вже звела у місті новий величезний молитовний дім. Для цього, як пише Петро Сова у книзі «Прошлое Ужгорода», міська управа віддала громаді "цінну прибережну ділянку" на Новій площі. До початку зведення єврейська громада за власний кошт продовжила укріплення берегів Ужа кам'яною стіною вздовж того місця, де мала знаходитися майбутня синагога.
Проєкт синагоги розробили архітектори Дюла Папп (угор. Papp Gyula) та Ференц Саболч (угор. Szabolcs Ferenc). Збереглися також імена тих, хто проводив оздоблювальні роботи: працював із керамікою, вітражами тощо. Зовнішні стіни будівлі оздобили жовтою та червоною клінкерною цеглою і це в поєднанні з багатою архітектурою та живописним розташування синагоги зробило її однією з визначальних архітектурних пам’яток міста.
В середині куполоподібний дах підтримують у мавританському стилі підковоподібні і мережеві арки із білого мармуру. Стиль будівлі визначають як неомавританський, все через неймовірну ажурність кожної лінії будівлі. Найяскравішим елементом фасаду будівлі був центральний балкон із зображенням Зірки Давида, вписаної у велике коло. Один з написів на будівлі свідчив «Побудовано в 5694 за єврейським календарем».
Офіційне відкриття відбулося 27 липня 1904 році, коли з молитовного дому на вул. Волошина (будівля колишнього кінотеатру «Ужгород») перенесли в новозведену синагогу священні книги Тори. Історик Йосип Кобаль у книзі «Ужгород відомий та невідомий» пише, що відкриття відбулося «без будь-яких пишностей: надвечір, о 7-й годині, з молитовного дому на нинішній вул.Волошина у нову синагогу перенесли священні книги юдеїв – тори, після чого відбулися молебень і освячення будівлі».
Ці люди переважно займалися в Ужгороді комерцією, каже дослідниця історії Ужгорода, журналістка Тетяна Літераті, — і навіть якщо подивитися на старовинні листівки міста, то видно, що вивіски переважно написані на ідиш. Вони займалися комерцією успішно і саме тому їх часто не любили в місті.
Як розповів історик Юрій Славік, відомий звіт Едмунда Егана, представника угорського уряду, який прийшов на Закарпаття, щоб дослідити, чому так бідно живуть люди. «І він зробив висновок, що багато хто є залежним від орендарів. Євреї користувалися ментальністю місцевого населення, яке це допускало... Але це протистояння десь було обґрунтоване, а десь ні».
Шматочок скрижалей
Під час Другої світової війни саме тут, в ортодоксальній синагозі, було місце збору ужгородських євреїв для відправки в гетто і згодом – у концтабори... Ось, що пишуть у спогадах ужгородські євреї, яким вдалося повернутися додому в ті страшні часи.
* * *
«Але ось прийшов нещасний квітень 1944 року. Здавалося, і війні повинен був бути скоро кінець, але приблизно 20 квітня 1944 року угорська жандармерія дала євреям всіх сіл 2 години часу на збори — євреї були вивезені в Ужгород в гетто (приміщення цегельного заводу) і протягом 10 днів залізничним транспортом були відправлені в Аушвіц. Важкий, сумний час ...» (зі спогадів Давида Крайслера).
«В останній день Песах в 1944 році ми відпочивали сім'єю в селі М. Добронь, єврей Клайн передав і нам, що треба збиратися. Після обіду зібрали в синагозі, обшукували, забирали золото, дівчат обшукували навіть якщо була непорочною, робили, щоб і там перевірити.
Через те, що тата несли на руках, нас в синагогу не вели, і ми в гетто їхали підводою, і так зберегли золото навіть до Освенцима. 17 квітня їхали в Ужгород, в гетто на цегельний завод. Підводи вели селяни. Жандарми нас супроводжували» (зі спогадів Фібрагіма Найбавера).
* * *
«До того, як їх забрали в табір, два тижні перебували на території цегельного заводу. Сусіди носили їсти в гетто і в робочі табори маминим братам. Бабуся, Шиманович Циля, роздала дещо з речей сусідам, з умовою, що якщо хоч один з сім'ї повернеться, повернуть все, а якщо немає — нехай користуються. Мамі повернули обручки її батьків, перини, подушки, посуд, пару суконь» (зі спогадів Цилі Зісович).
* * *
«Коли фронт наближався, нас відправили в Дахау для знищення, але не встигли це зробити. 4 травня 1945 року нас звільнила 6-а Американська армія. Нас перевели в чисту казарму. У кожного була своє ліжко з матрацом і подушка. Два тижні нас годували в офіцерській кухні, тому що дорогу ми не витримали б. Потім нас відправили в Будапешт, було літо, поселили нас в школі, до нас приходили лікарі, давали ліки. Там ми були 2 місяці. І потім перевезли в Братиславу. З Братислави майже ніхто не повернувся на Закарпаття, виїхали в США, Ізраїль, Бельгію, Голландію, Будапешт. Ми повернулися додому, нікого не знайшли з рідних і близьких. У нашому будинку була прикордонна застава. Нас близько не підпустили до наших домівок. Аня і Роза поїхали в Ужгород, а ми з Сидону поїхали в Мукачево...» (зі спогадів Соні Гершкович).
Перлина
Після війни синагога втратила своє первісне призначення. Ужгородське єврейство було знищено, з одного тільки Ужгорода було вивезено до Аушвіцу близько 14 тисяч євреїв. Синагогу зачинили, а під час окупації перетворили на склад. Пізніше радянська влада передала її під філармонію і провела там так звану реконструкцію «для потреб сучасності». Всередині будівлю розбили на два поверхи (на рівні балкону, де молилися жінки), а купол закрили бляшаною черепицею. До цього «переобладнання» у зал синагоги через вітражі на вікнах потрапляло світло, яке «розмальовувало» інтер’єр різними кольорами.
А ще всередині приміщення одразу можна було побачити центральну частину синагоги. Там була шафа, в якій зберігали сувої Тори. Нині ж тут сходи, що ведуть на другий поверх, а обабіч… туалети. Зазвичай же у синагогах на цих місцях стоять стільчики, на яких сидять найбільш поважні представники громади.
Також радянська влада знищила і всю релігійну символіку на будівлі: до прикладу, балкончик над входом у глибині якого було велике вітражне вікно-розетка, що більш характерне для готичної архітектури, як на соборі Нотр-дам де Парі. В 50-х роках радянська влада передала будівлю новоствореній обласній філармонії.
Про те, як синагогу перетворювали в «заклад культури», розповіла представниця Закарпатської обласної громадської організації «Життя» Вікторія Кохан: «Наприкінці 40-х років радянська влада взяла це приміщення для облаштування обласної філармонії. На даху синагоги стояли скрижалі, на яких були виписані 10 заповідей Мойсея, ці скрижалі скинули на землю, це все робилося під наглядом працівників КДБ. Розповідають нам уже зараз старші люди, які були свідками цієї події, що багато євреїв стояли і, дивлячись на це, плакали. Свідок тих подій розповів, як старенький єврей попросив маленького хлопчика принести йому шматочок від тих скрижалей…»
Юдейську символіку та елементи, звичайно, прибрали – Маген Давид закрили стіною з круглим вікном посередині. Кажуть, кілька сміливців таки спробували захистити свою синагогу, прийшли до її стін з вимогою не забирати від громади молитовний дім. Однак їх, звісно, ніхто не послухав. У 1947 році найкрасивіша будівля Ужгорода, синагога, розрахована на 900 людей, перейшла у підпорядкування Міністерства культури УРСР. Та це й зрозуміло, адже всередині синагога теж зазнала дуже серйозних втручань. Колись це було одне величезне приміщення з балкончиками обабіч, де молилися жінки. Натомість у 50-х його переобладнали на двоповерхове з вестибюлем на першому поверсі та концертною залою на другому.
Незмінним тут лишилися хіба неймовірна акустика та розкішне оздоблення під стелею.
Повернення...
З 86 тисяч євреїв, депортованих до таборів із Закарпаття, війну пережив в середньому кожний десятий, — розповів Юрій Славік. По Ужгороду з 17,5 тисяч повернулося 1200 євреїв. Повернувшись додому, люди розуміли, що їхнє майно було вже «зайнято» іншими ужгородцями. Дехто з євреїв не міг відновити свої бізнеси, тому що приватна комерція була заборонена в Радянському Союзі, і вони, поки до 1946 року були відкриті кордони, скористалися цією можливістю і виїжджали з країни.
«Багато хто і не хотів повертатися, — розповіла Тетяна Літераті. — Я думаю, багато людей були настільки ображені ставленням до них ужгородців, що одразу з Освенцима виїздили в США, Ізраїль, в Австралію — будь-куди, тільки б не сюди».
«Деякі серед цих людей, були виховані комуністичною ідеологією, і абсолютно не зберегли єврейські традиції, — пише директор благодійного фонду "Хесед Шпіра" Михайло Галін на сайті Jewish.uz.ua, — Багато приховували своє коріння, дехто міняв прізвища, а під час війни загубивши документи, не прагнули відновлювати національність. Так, виникло поняття "Місцеві" і "Східні" євреї. Воно зберігається і понині, хоча не має такого болючого відтінку, як у перші десятиліття. Місцеві євреї зберігали традиції, ходили в синагогу, жили за законами Тори, хоча не завжди робили це відкрито. Східні євреї, часто комуністи — не могли цього робити, і начебто відхрещувалися від усього, що могло їм нашкодити. Так було...».
Та зрештою, рік за роком, євреї поверталися до життя, до роботи, до відновлення своїх цінностей. З часом вони стали лікарями, педагогами, музикантами, акторами, письменниками, журналістами і їхній вклад у життя Ужгорода годі переоцінити. Уже в 2000 році в Ужгороді була створена благодійна організація «Хесед Шпіра», яка опікуєься і донині євреями, які потребують підтримки.
З історією – без музею
Ідею створення Музею єврейської історії в цокольному поверсі синагоги — нині Закарпатської обласної філармонії — сучасна громада євреїв висловила обласній владі давно. І тоді начебто не було цьому перешкод, однак в один момент «щось пішло не так» і пославшись на сміхотворні відмовки на начебто нецільове використання об’єкту історичної спадщини, ідею з музеєм «зарубали».
Михайло Галін розповів, що в приміщенні філармонії, «на першому поверсі, де тепер туалети, є просторі приміщення, які не використовуються, а просто завалені непотребом і служать складом. Я спілкувався з усіма нашими губернаторами десь протягом 15 років на цю тему. Там глуха стіна...».
Він розповів, що музей, який хоче створити єврейська громада в Ужгороді, мав би бути унікальним, оскільки всі основні єврейські музеї світу побудовані на фотографіях т.зв. «Освенцимського альбому», який з Аушвіцу принесла жінка, що потім довгий час жила на Закарпатті в селі Білки і тільки у 1968 році показала його. Вона знайшла цей альбом в одного з охоронців концтабору Аушвіц-Біркенау, який був фотографом. В тому альбомі, за словами Михайла Галіна, сфотографовані всі закарпатські євреї, які потрапили в Аушвіц. На базі цих фото побудовані всі експозиції єврейських музеїв світу. «І так вийшло, що люди, фото яких представлені скрізь по світу, відсутні на своїй батьківщині... Тут їм місця не знайшлось...», — каже пан Михайло.
Нині, коли вчергове змінилась влада, Михайло Галін знову звернувся з проханням про дозвіл на відкриття музею пам’яті до облаского керівництва. Поки без відповіді...
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
