Людська віра у прогрес може бути сліпою…
Ім’я ректора Українського католицького університету у Львові, випускника Гарварду доктора о.Бориса Гудзяка стало враз широко відоме, коли в травні нинішнього року він повідомив у пресі про зустріч із офіцером СБУ, який, за словами ректора, спробував «схилити його до співпраці» та підписати зобов’язання, що УКУ застерігатиме студентів від участі у будь-якій «протиправній» політичній діяльності.
Ім’я ректора Українського католицького університету у Львові, випускника Гарварду доктора о.Бориса Гудзяка стало враз широко відоме, коли в травні нинішнього року він повідомив у пресі про зустріч із офіцером СБУ, який, за словами ректора, спробував «схилити його до співпраці» та підписати зобов’язання, що УКУ застерігатиме студентів від участі у будь-якій «протиправній» політичній діяльності. Ця заява і позиція ректора викликали хвилю нищівної критики на адресу української влади у світових та вітчизняних медіа. УКУ підтримали численні міжнародні організації й окремі громадяни. Інцидент було частково вичерпано після того, як від імені СБУ Валерій Хорошковський під час свого візиту до УКУ попросив вибачення.
Кореспонденти тижневика «Дзеркало тижня» відвідали Львів, щоб зустрітися з ректором і поговорити про стан української освіти, сьогодення та перспективи очолюваного ним університету.
— Отче Борисе, ваша позиція під час візиту працівника СБУ мала широкий розголос за кордоном. А хто вас підтримав в Україні?
— Мені годі оцінювати стан душі й поведінку всіх ректорів. Проте декого я добре знаю, наприклад Івана Вакарчука — нашого колишнього міністра, з яким ми тісно співпрацюємо. Я впевнений у високому моральному рівні В’ячеслава Брюховецького чи Сергія Квіта в Києво-Могилянській академії. Є й інші дуже достойні ректори в Україні.
Позиція нашого університету й, можливо, моя особиста зумовлена певною традицією, на якій побудований наш навчальний заклад. Це спадщина людей, котрі виконали найскладніше завдання ХХ століття. У тому столітті великими здобутками вважалися польоти в космос, перша людина на Місяці, комп’ютери, розшифрування структури ДНК тощо. Але, на мою думку, найскладнішим завданням того століття було вистояти проти тоталітаризму. Це був ідеологічно-моральний виклик. І люди, які жили на цій землі, в цьому місті, серед яких були греко-католики, принципово відмовилися іти на співпрацю з владою, що йшла супроти їхніх основних моральних засад. Багато хто з них дорого заплатив за таку позицію — часто своїм життям або ув’язненням, багаторічними сибірськими каторгами. Таку ціну заплатили всі єпископи Греко-католицької Церкви, сотні священиків, їхні дружини, діти. Суспільство відмовилося назвати чорне білим і біле чорним. І цей університет є справою рук представника такого руху — Патріарха Йосифа Сліпого, який після 18 років ув’язнення і сибірського заслання з’явився в Римі.
— Перед вами стоїть складне завдання — змінити ментальність наших студентів. У західних студентів є внутрішня свобода, яка зачаровує людей. Як би ви прореагували, коли б зіштовхнулися з брехнею в студентському середовищі — шпаргалками, підказками тощо? Як ви з цим боретеся у своєму університеті?
— Я багато думаю над тим, чому є такі своєрідні проблеми. До речі, сьогодні стан середньої американської освіти дуже підупадає. Й інші країни Заходу в цій галузі мають проблеми, але певна свобода і відповідальність серед широкого загалу учнів зберігається. Це системні здобутки. Системне виховання дає свої плоди. А в наших умовах є велика алергія до системності, тому що протягом десятиліть будь-які системи були небезпечні, а то й нищівні. У нас немає довіри до порядків, бо підмінено багато понять. Називається одна річ, а є вона чимось іншим. Є стоси правил щодо того, як мають відбуватися певні процеси. Але правила лежать на столах, а процеси відбуваються під столом. Наведу такий примітивний приклад: на Заході людина, йдучи тротуаром, не мусить підсвідомо думати про його якість. За це відповідають певні надійні системи. Наш пішохід мусить пильнувати: а чи немає на наступному метрі ями?
На заході медична служба — це система оздоровлення хворого. А наш хворий має сто разів подумати: коли я піду в лікарню, мені допоможуть чи стане ще гірше? Це постійний виснажливий процес. Людина, яка постійно натискає на гальмо обережності, не може вільно думати. Для самозбереження вона мусить бути скептичною і свідомо, і підсвідомо. Знайомство в нашому суспільстві з якоюсь структурою чи з особою пов’язане з цілою низкою питань: а що він від мене хоче? А чи в цій співпраці треба буде принести якусь жертву? Все це дуже гальмує...
— До речі, це пояснює, чому ніхто з наших учених не отримує Нобелівських премій тут. Але багато людей, щойно перетинають кордон і звільняються від наших тенет, одразу збільшують свою наукову активність…
— Обережність — це не ізольований процес. Наслідок його — атмосфера, породжена системою, яка так довго нищила людину. 17 млн. українців у ХХ столітті загинули неприродною смертю у період 1914—1945 років. Кожен другий український чоловік загинув. А скільки було покалічено! Скільки людей перенесли жахливі психологічні травми!.. І ми бачимо, як сьогодні страх повертається й паралізує.
Ми намагаємося створити в університеті атмосферу нормальності, щоб кожна річ відповідала своїй назві. Тобто щоб не було щокроку підміни понять. Для цього є певні правила і певна жорсткість. Наприклад, якщо в нас студент подасть стягнений з Інтернету реферат чи навіть параграф у рефераті як свою працю, то на перший раз отримає догану, і це записується в особову справу, а наступного разу такий студент буде відрахований. Щосеместру є дві-три таких особи. Але ще жодного разу за 16 років студент або його батьки не поскаржилися на хабарництво.
Важливо, що в ректораті є такі особи, як Мирослав Маринович або сестра Луїза Цюпа. Це люди, котрі віддають університетові все. До складу ректорату певний час входив неукраїнець, який щороку жертвував університетові 50 тисяч доларів. Тобто в нас працюють люди, які не шукають чогось для себе. І тут духовність має велике значення. Якщо ми подивимося на Ісуса Христа, на Його шлях, то побачимо, що траєкторія Його кар’єри — це шлях донизу. Бог став людиною і по тій землі пішов до поневіряння, до людської біди, людського гріха, до самої смерті. Ми маємо багато прикладів, коли викладачі явно жертвують нам свою працю, бо вони деінде могли б заробляти набагато більше. Але вони хочуть служити, хочуть виховувати молодь.
У Львові є 140 тисяч студентів, а в УКУ — 1400, тобто один відсоток. Якщо взяти всю Україну, то це крапля в морі. Але Церква, яка вистояла проти радянського режиму, теж була дуже мала в підпіллі. Ми віримо, що наше свідчення приносить світло навіть туди, де панує тотальна пітьма. Поки що в нас не сталінізм. Але є дуже вагомі проблеми. Тому важливо не здаватися.
— Ваш університет називається католицьким. А до нього може вступити православний, мусульманин, юдей?
— Слово «католицький» походить від грецького «католікос», що означає вселенський, тобто відкритий. Ми не запитуємо у вступників, до якої конфесії вони належать. Ми шукаємо молодих людей, котрі щиро прагнуть працювати, служити, котрі хочуть залишитися в Україні, знаючи, які тут правила гри. За останніх 12 років у нас було приблизно 700 випускників. Я щойно повернувся з Італії, де 50 наших випускників навчаються в аспірантурах і докторантурах різних університетів. Мені приємно бачити, як вони там поводяться. Більшість їх добре навчаються, вивчають кілька мов. Важливо, що вони хочуть повернутися і повертаються в Україну. З 1995 року близько 700 наших студентів побували влітку на стажуванні в Польщі, Австрії, Італії, Англії, Канаді, США. Усі вони мали візи, але тільки одна особа не повернулася!
Багато хто вважає, що всі випускники УКУ будуть священиками або черницями. Побутує стереотип, що в цьому університеті навчаються лише духовні особи. Але нас часто знаходять студенти, котрі самі шукають, де їм отримати освіту. Деякі наші найкращі студенти — з Донецької області, з Білорусі, Росії, Грузії, Польщі, навіть зі Штатів і Канади... А два роки тому звання «Міс УКУ» на інтелектуальному конкурсі під такою назвою здобула дівчина з Росії.
— В якому напрямі ви плануєте розширюватися?
— У нас є філософсько-богословський та гуманітарний факультети, ми готуємо богословів, істориків і соціальних педагогів. Є бізнес-школа, в якій можна здобути ступінь магістра бізнес-адміністрування. І є ціла низка вечірніх та додаткових програм. Наприклад, уже діє програма з біоетики, відкривається програма з психологічного консультування. Ще є
унікальна магістерська програма з екуменічних студій, на якій можна навчатися на стаціонарі або з допомогою Інтернету. В рамках програми є спеціалізація «релігійна журналістика».
— Життя сучасного покоління проходить в умовах, коли вже не встигаєш стежити за темпом зміни технологічних новацій. Схоже, що люди в таких умовах можуть прийняти не найкраще рішення. Що робити в цій ситуації?
— Справді, технологічно людство розвивається дуже швидко. Історичний досвід Церкви свідчить, що тільки забороняти — немає сенсу. До заборон не прислухаються. Але історія нам також показує, що людська віра в прогрес може бути сліпою. Сто років тому, на межі ХІХ—ХХ століть, західне суспільство, західна цивілізація на підставі здобутків раціоналізму й індустріального прогресу були переконані, що ХХ століття стане епохою неймовірних проривів. Тим часом сталося цілком протилежне: та техніка, яка мала покращувати, полегшувати життя, використовувалася насамперед для нищення людей. Прикладом цього стала Перша світова війна. Потім пішли тоталітарні експерименти, головною лабораторією для яких стала Україна. Між 33-м і 45-м роками у Східній Європі було знищено 14 млн. населення невійськовими діями. Людство не побачило, що людський розум, не пов’язаний із любов’ю, може бути дуже небезпечним. Кавалерійський підхід до новацій, до найбільш сокровенних таїн життя, людини мені здається, м’яко кажучи, нерозважливим. Коли до великих речей підходити примітивно, плід такого підходу може бути дуже гірким…
— Щороку ваш університет організовує в Києві благодійний бенкет. Чи доцільно це в умовах, коли ви, можна сказати, рахуєте кожну копійчину?
— Наш університет має доволі унікальну фінансову модель. Плата студентів за навчання покриває лише 15 відсотків бюджету, решта — добровільні внески. Саме завдяки тим, хто нас підтримує фінансово і морально, ми можемо займати вільну позицію, зберігати нашу свободу. Київський бенкет — нагода для доброзичливців допомогти УКУ. Торік ця акція зібрала понад 100 тисяч доларів, і це вагомий внесок у нашу діяльність. Під час бенкету всі охочі зможуть взяти учать у тихому аукціоні, що також збиратиме кошти для підтримки нашого університету, а також матимуть можливість поспілкуватися з главою УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром та членами нашого ректорату. Отож запрошуємо приєднатися до нашої маленької «клітини» у великому «організмі» громадянського суспільства.
Андрій РОЖЕН, Олександр РОЖЕН
