Мартирії Святого Бориса

Людина і світ. — 2002. — № 3. — С. 11-15

Євген КАБАНЕЦЬ

Поширення у Давній Русі культу святих братів-мучеників Бориса і Гліба, що загинули від рук їх зведеного брата Святополка Окаянного, стало однією з визначальних подій у формуванні релігійно-етичного світогляду східних слов’ян, а через їх посередництво й багатьох сусідніх народів. Історія підступного вбивства, що мало на меті здобуття одноосібної влади, тобто встановлення тиранії, відлунюється в багатьох наукових та популярних роботах. На сьогодні зроблено вже чимало спроб реконструювати події майже тисячолітньої давнини. Проте вчені так і не змогли досягти одностайності, сперечаючись про те, хто ж власне був причетний до загибелі братів і що насправді сталося в далекому 1015 році. Ми не станемо зараз занурюватися в цю дражливу й не завжди сумлінну дискусію, що з легкої руки дилетантів від історії, на жаль, дедалі більше набуває псевдонаукового змісту (зокрема в «історико-кримінальних» фантазіях Олеся Бузини), а лише підкреслимо, що святі Борис і Гліб виявилися заручниками та жертвами не просто лиховісного збігу обставин, а і складного династичного конфлікту.

За повідомленням Іоакимівського літопису, підтриманим відомими російськими істориками В. М. Татіщевим та С. М. Соловйовим, Борис і Гліб були народжені від шлюбу великого князя київського Володимира Святославича з візантійською царівною Анною. На підставі цього вчені запропонували наступну реконструкцію подій, що розгорталися навколо київського престолу. Батько майбутніх мучеників Володимир Святославич, великий князь Київський і хреститель Русі, потерпав на схилі прожитих літ за не дуже легітимний і достойний характер свого правління. Самодержець Руської держави, як відомо, був бастардом, позашлюбним сином Святослава Ігоревича від Малуші Малківни, «робичиці», підневільної рабині-служниці княгині Ольги. До того ж він прийшов до влади після того, як наказав убити свого старшого брата Ярополка, законного спадкоємця батьківського престолу. Це ставило під сумнів фамільну гідність всієї висхідної родової лінії Володимира. І тільки одружившись 988 р. з візантійською принцесою Анною та поріднившись з її порфірородними братами, ромейськими базилевсами Василієм та Костянтином, київський князь міг розраховувати на очищення свого імені від звинувачень у «підлому» походженні та узурпації престолу.

Виходячи з перипетій подальшого конфлікту, Соловйов припускає, що саме через династичні інтереси й нечисте сумління Володимир мав намір передати верховну владу в державі Борису та Глібу, усунувши від неї своїх старших синів. Встановлення династичних зв’язків з найшляхетнішою сім’єю тогочасної Європи дозволяло київському двору піднести свій авторитет на нечувану висоту. Однак зміна традиційного престолонаступництва, а на додаток ще й прийняття християнства як поступки за цей шлюб призвели до гострої політичної кризи. Юні княжичі загинули не через якусь виняткову злостивість когось із своїх старших братів (бо ж до цього міг докласти рук будь-хто з ображених Володимировичів), але внаслідок прямого порушення родового старшинства в системі князівської ієрархії (хоча й не були причетні до цього особисто).

Це, так би мовити, загальний фон давньої трагедії, якій судилося сколихнути свідомість усіх суспільних прошарків Давньої Русі й довгі роки, ба навіть десятиліття, ятрити пам’ять людей, породжуючи численні чутки, а то й навіть відверто спотворені версії реальних подій. На думку одного з найвизнаніших дослідників борисоглібівського культу М. Ільїна, навколо вишгородської могили Бориса поступово «почала виникати імла релігійної легенди. Раптовість нічного нападу на Альті, що посіяла сум’яття й паніку, сліди кривавої розправи, гора мертвих тіл і серед них одне обезголовлене, яке потім кудись зникло, — все це незрозуміле, незбагненне й уривчасте, так само як і поховання вбитого князя, овіяне якоюсь таємницею, викликало містичний трепет, співчуття до загиблого, інтерес до його загадкової долі й ідеалізацію його особистості».

З часом політичний та ідеологічний підтекст вбивства, що, вочевидь, сильно непокоїв можновладців і змушував їх всіляко приховувати обставини злочину, призабувся й навіть набув абсолютно невпізнанного колориту. Поступове загострення родинних протиріч між Рюриковичами висувало на перший план зовсім нові духовні цінності: подвиг жертовності та страстотерпства, заснований на принципах братерської любові й ідеалах всепрощення, смиренності та самопожертви заради збереження громадянської злагоди та станової рівноваги якнайкраще пасував до міжкнязівських відносин у другій половині XI ст., позначених гострим протиборством удільно-династичних і родових принципів.

Варто відзначити, що протягом кінця ХІ-ХІІІ ст. поклоніння святим князям набуває універсального загальноруського характеру. Борисоглібівські храми з’являються чи не в усіх удільних центрах — Києві, Чернігові, Турові, Полоцьку, Гродно, Новогрудку, Смоленську, Рязані, Ростові, Новгороді. Загалом же за той час можна нарахувати близько 30 церков і 10 монастирів, присвячених цим святим. Показником їх надзвичайної популярності в усіх руських землях і навіть на їх далекій периферії стало будівництво патрональних борисоглібівських храмів новгородськими поселенцями на Вятці (згадується під 1174 р.) та на погості Матигора за Волоком на Північній Двіні (згадується під 1271 p.).

Одночасно відбувається засвоєння борисоглібівського культу й суміжними народами. 1095 р. у знаменитому Сазавському монастирі в Чехії будується храм з приділом на честь «sancti Glebii et socii eius». У Константинополі в Іспігасі з’являється церква, присвячена братам-мученикам; їх ікона була відома в царгородській Софії. Грецькою мовою перекладається «Житіє Бориса і Гліба», а у другій половині XII ст. воно потрапляє до вірменських Четій-Міней.

Звісно, особливо зворушливого та символічного звучання культ святих братів набув у місцевостях, безпосередньо пов’язаних з їхнім земним життям та мучеництвом. Як було встановлено вченими муромський князь Гліб став вважатися покровителем Чернігово-Вятицької землі й місцевого клану Ольговичів. На Волзі, де Гліб нібито «наломи ... ногу мало» своєму коню, прямуючи до Києва по смерті батька, був заснований так званий Втомічий монастир. Під Смоленськом на річці Смядині на місці загибелі княжича виник Смядинський монастир. Водночас у Південній Русі особистих меморіїв Гліба не збереглося, оскільки він не залишив тут тривкої історичної пам’яті і його постать майже розчинилася на тлі старшого брата.

Ім’я Бориса, навпаки, виявилося міцніше пов’язане не з далеким Ростовським князівством, а Переяславською землею, де він загинув. Борис, вбитий на Альтському полі, з часом перетворився на особистого патрона династії Мономаховичів, яка володіла цим уділом. Разом з тим про постання культу св. Бориса в Україні відомо дуже мало. Відомості про його вшанування зустрічаються переважно у вузькофаховій або недоступній для широкого читача малотиражній краєзнавчій літературі. Виходячи з цього, спробуємо заповнити згадану прогалину, звернувшись до всіх доступних писемних та археологічних джерел.

Ми приділимо тут увагу лише тим пам’яткам, які мали безпосереднє відношення до страдницького подвигу Бориса, тобто так званим мартиріям, або культовим будівлям, зведеним у пам’ять мученицьких випробувань святого. Звичай відправляти церковні служби або навіть зводити особливі храми на місці страждань чи кончини праведників відповідав канонічним приписам східної християнської церкви. Зокрема, 94 правило Карфагенського помісного собору (419 р.) приписувало вшановувати пам’ять св. мучеників там. «аще где либо єсть или тело, или некая часть мощей, или, по сказанию от верной древности преданному, их жилище, или стяжание, или место страдания». Дотримувалися цієї традиції і на Русі. Згідно з повідомленням анонімного «Сказання про Бориса і Гліба» (бл. 1072 р.), «на местехъ иде же мученьчьскыимь веньцьмь увязостася (загиблі княжичі. — Авт.), създане быста цьркви въ имя ею». Отже, з великою ймовірністю можна стверджувати, що вже в останній чверті XI в. на річці Альті існувала культова будівля, присвячена святому Борису. Разом з тим давньоруські писемні джерела та пізніші актові документи подають дуже суперечливу інформацію про географічні координати місцевості, де було вбито Бориса. Власне кажучи, у межах сучасної Київської області існує 3 (!) таких мартирії (не рахуючи Вишгородського храму), що мають дуже давню історичну традицію й тому ніби виборюють між собою право першості та автентичності. Розповімо коротко про них.

Борисоглібівська церква у Вишгороді (бл. 1076-1115 pp.) була лише мавзолеєм, де зберігалися мощі св. княжичів, але не мала прямого відношення до їх мучеництва, тому ми не станемо докладно говорити про неї. Натомість слід згадати про муровану Альтську божницю, яку збудував великий князь Київський Володимир Мономах у 1117 р., «идеже святаго Бориса кров прольяна бысть». Цей храм, споруджений як палацова патрональна церква, стояв на заміському князівському дворі у верхній течії річки Альти, десь за 50 км на північний захід від міста Переяслава. Володимир Всеволодович дуже полюбляв жити на цьому обійсті й навіть «преставися на Лте у милое церкве, юже созда потщаньем многым». Востаннє храм згадується під 1154 p., коли його спалили половці. Археологічні розкопки 1925 і 1950 pp. підтвердили існування церкви й укріпленого княжого двору навколо неї та виявили сліди пожежі, що супроводжувала напад кочовиків. Слід відзначити, що Альтська божниця була єдиною монументальною спорудою серед решти борисівських мартиріїв, яка вціліла у вигляді руїн аж до пізніх часів, а отже, могла наочно підживлювати легенду про Бориса.

У післямонгольску добу церква стояла пусткою. У XVI ст. поле навколо храму перейшло у власність київського Пустинно-Микільського монастиря і стало згадуватися під назвою «Полукняжеського окопу» (мабуть, у пам’ять укріпленого князівського двору). На початку XVII ст. цю місцевість захопив польський коронний канцлер Станіслав Жолкевський, який восени 1602 р. заснував тут містечко Бориспіль. Відтоді історична наука майже беззастережно ототожнює Альтське поле з Борисполем, хоча вказаний епонім насправді має досить пізнє й цілком штучне походження. Щоправда, в актових документах першої третини XVII ст. постійно згадується «церква спустошоная на кр[о]ве, где княжати руского, именемъ Бориса Володимеровича, забито, змурованая і до сего часу стоитъ», але це, найімовірніше, звичайна данина давній традиції.

У 1630-і pp. храм було розібрано за наказом польських урядовців, а цегла й каміння з нього пішли на будівництво домініканського костьолу св. Миколи в Києві на Житньому ринку. Згодом на старому церковищі в Борисполі один за одним було споруджено кілька однойменних храмів. На жаль, це призвело до цілковитого знищення давніх підмурків, внаслідок чого стало неможливо відтворити план давньоруської споруди. За попередніми даними, вчені віднесли храм до архітектурного типу, близького до божниці св. Михайла в Острі (кінець XI ст.).

Інший мартирій святого Бориса, згідно з історико-етнографічними матеріалами XVII-XIX ст., так само стояв на березі річки Альти, але набагато південніше, за 4 км від Переяслава, в районі села Борисівка. Перша згадка про нього в актових документах зустрічається у зверненні ченців Межигірського монастиря до московського царя Олексія Михайловича, датованому 1660 р. Межигірці порушили клопотання перед самодержцем, аби він дав їм дозвіл «на строение монастыря на крови святогострастотерпца Бориса» у вказаній місцевості, посилаючись при цьому на стародавню традицію (!) Відтоді сюди щороку в день пам’яті святих (2 травня) від Переяславського кафедрального собору вирушали багатолюдні хресні ходи.

Невдовзі тут поставили пам’ятний кам’яний хрест на пошану Бориса і Гліба та невеличку каплицю над ним. Пізніше цю каплицю кілька разів поновлювали, а в 1839-41 pp. переяславський архиєпископ Гедеон звелів спорудити на її місці мурований храм Бориса і Гліба. Древній хрест при цьому опинився всередині будівлі на її лівому клиросі, під північною стіною. Його й досі можна побачити в церкві і прочитати на сірому піщанику невигадливий напис: «Сей крестъ зде на месте сем убіенія святаго страстотерпца христова Бориса, Великого князя російскаго, водрузи Грігорій Бутовіч, протопоп переяславсский с поспешеством» Селивана Кіриловіча Белого, голови стрелецкого, лета ЗРОВ (тобто 6172 від сотворіння світу. — Авт.), а от ро[ждества Христова] АХУД (1164) месяця мая дня второго». Археологічно обійстя Борисоглібівської церкви XIX ст. ніколи не досліджувалося, що ускладнює визначення його віку.

Разом з тим існують побіжні свідчення, які підтверджують значну старожитність хреста: зокрема, у «Повісті минулих літ» під 1074 р. знаходимо розповідь про появу в Печерському монастирі вихідців з церковної парафії, що існувала на Альті. Після смерті ігумена Феодосія печерська братія шукала гідного наступника своєму настоятелю. Серед найближчих висуванців опинився й «Ияков презвитер», який «пришелъ с Летьца с братом своимъ Паулом». Однак ця кандидатура була відхилена, оскільки Яків виявився зайшлим іноком — «не зде єсть постриганъ», тобто порушив чернечу обітницю, що забороняє самовільно переходити з одного місця на інше. Найвагомішим моментом у цьому повідомленні є вказівка на те, що на Альті і справді існував чернечий монастир. Це свідчення, крім того, підкріплюється Никонівським літописом: у 1154 р. «приідоша Половци, и многа зла сотвориша около Переаславля, впасти и села пожгоша, и монастырь Рожества пречистыа Богородици, и монастырь святыхъ мученикъ Бориса и Глеба, и монастырь святаго Савы и Летскую божницу».

Борисоглібівський монастир під Переяславом не згадується більше в жодному іншому джерелі. Але варто відзначити, що скорочена версія поданого запису із характерним для давньоруських хронік вилученням слів «церква», «монастир» зустрічається також у списках Лаврентіївського та Іпатіївського літописів: «...пожгоша Летьскую божницю и святого мученику Бориса и Глеба зажгоша». 3 цього випливає, що на Переяславщині з прадавніх часів існували два окремих борисоглібівських меморіали, й зокрема монастир, який не мав нічого спільного з каплицею Мономаха на заміському князівському дворі. Чернеча обитель під Переяславом, мабуть, зажила в той час такої слави, що про неї не було потреби говорити детальніше. Через постійну половецьку загрозу «монастырь на крови», напевно, припинив своє існування у другій половині XII ст., але стійка історична пам’ять про нього збереглася аж до XVII ст.

Ще один маловідомий мартирій св. Бориса знаходився за давньоруських часів поблизу Кирилівського монастиря на північній околиці Києва. Мова йде про Борисоглібівську церкву на Дорогожичах, яка чомусь лишилася поза увагою істориків. Можливо, це сталося тому, що храм згадується в писемних джерелах (Іпатіївському літописі) лише один раз — під 1194 роком у зв’язку з богоміллям київського князя Святослава Всеволодовича — «еха ко святымъ мученикомъ церкви ту сущу у святого Кюрила». Інших історичних свідчень про цей храм не збереглося, і його подальша доля, так само як і минуле, невідома. Водночас вказівка на відособлене й ізольоване розміщення будівлі щодо Кирилівського монастиря говорить про її незалежний правовий статус і релігійний престиж. Цілком можливо, що цей храм теж був меморіалом на честь св. Бориса, на кшталт монастиря під Переяславом. Принаймні до такого висновку дійшов О. О. Шахматов, який звернув увагу на житійне повідомлення про «подвійне» вбивство св. Бориса — на Альті й «на бору» в околицях Києва.

Згідно з анонімним «Сказанням про Бориса і Гліба» Борис не помер на Альті, а лише втратив свідомість і був добитий варягами-вбивцями на Дорогожичах, коли вони перевозили його в Київ, щоб повідомити Святополка Окаянного про успіх злочинного задуму. Схожі мотиви простежуються ще в одній пам’ятці борисоглібівського циклу — «Житії Єфрема Новоторзького». Головний персонаж цього твору Єфрем Угрин (Угорець) перебував у почті загиблого княжича Бориса, але уникнув смерті, оскільки не брав участі в поході на Альту. Однак він втратив там свого брата Георгія і, побиваючись за ним, постригся в ченці, а відтак збудував за обітницею гостинний дім для прочан ...на річці Дорогощі під Торжком (нині місто в сучасній Тверській області Росії) та заснував поблизу Борисоглібівський монастир.

Майже буквальний збіг топографічних назв (Дорогожичі під Києвом — Дорогоща під Торжком) сприймається дослідниками як безперечний доказ прямого запозичення й перенесення цього імені на нове місце у пам’ять про київський Борисоглібівський храм. Відомі численні схожі переймання, зокрема багатьох київських і південноруських топонімів у Ростово-Суздальській Русі: ріка Трубіж у Переяславі-Заліському й Новій Рязані, Почайна в Нижньому Новгороді й Володимирі-Заліському, Либідь у Переяславі-Рязанському і Володимирі-Заліському, Сула в Костромі, Десна в Підмосков’ї, урочище Кловка під Смоленськом, «град» із посадом Києвець на місці Зачатіївсього монастиря і Чертольє-Чорторий у Москві, місто Вишгород під Дмитровой і Вереєю тощо.

Звідси можна припустити, що в давньоруські часи зберігалася стійка пам’ять про те, як вбивці св. Бориса намагалися таємно перевезти тіло князя в Київ, але були впізнані на Дорогожичах, жвавому, багатолюдному перехресті доріг. У такому разі мученицький мартирій на честь св. Бориса міг з’явитися тут ще наприкінці XI в. Археологічні розкопки частково підтверджують цей здогад: на межі 1940-50-х рр. тут було виявлено сліди культового центру, більш давнього, ніж розміщений неподалік Кирилівський монастир. Під стінами Кирилівської церкви, збудованої у 1140-і pp., та біля неї виявлено кілька засипаних підземних ходів завдовжки близько 50 м, в яких збереглися ніші-локули з похованнями в дерев’яних трунах. Загальна довжина печерного комплексу за даними біолокації 1989-90 pp. (Т. Бобровський, М. Стрихар) — близько 350 м, а особливості його планування, структура й функціональне призначення нагадують Лаврські печери.

Кирилівські підземелля виникли набагато раніше самої церкви, про що свідчить незвично глибоке розміщення підмурків храму — понад 2 м. Це вочевидь пояснюється тим, що зодчі остерігалися геологічного осідання й намагалися максимально зміцнити фундаменти будівлі (отже, були поінформовані про підземні тунелі). З іншого боку, великі підземні пустоти не могли з’явитися одночасно або пізніше Кирилівського собору через природні міркування безпеки. Виходячи з цих фактів, можна припустити, що печерне поселення на Дорогожичах виникло під безпосереднім впливом Києво-Печерського монастиря вже наприкінці XI ст. й обслуговувало потреби якогось локального культу, що мав гучну славу й був пов’язаний з місцевою релігійною святинею. Згадавши легенду про загибель Бориса на Дорогожичах, неважко дійти висновку, що цією святинею міг бути лише мартирій святого.

Чому ж пізніше про нього забули й він промайнув на сторінках літопису аж наприкінці XII ст.? Мабуть, тому, що святий Борис був особистим патроном династії Мономаховичів, а Дорогожичі та Кирилівський монастир належали чернігівському клану Святославичів, які завжди ворогували або суперничали з київськими самодержцями. З іншого боку, останні мусили поставитися до кирилівського меморію з упередженням, оскільки історія про трагедію на Дорогожичах підривала довіру до реліквій на Альті.

Кожна людина має свій хресний шлях, але їй належить лише одне місце останнього спочинку. Втім, ця невизначеність не могла похитнути найголовнішого. Ідеалізований образ святих Бориса і Гліба, майже позбавлений рис історичності, але зворушливо наближений і зрозумілий для людей (і потреб) тогочасного суспільства, став найактуальнішим гаслом епохи, швидко поширившись на теренах Давньоруської держави.