“Мета одна — любов до людини”: Травми війни як виклики і можливість для міжконфесійної співпраці
Про те, як Церква допомагає людям, що переживають травматичний досвід, як можна переосмислити травму й перетворити її на можливість, — говорили під час онлайн-семінару «Спільно подолати травми війни: пасторальні та екуменічні перспективи», організованому Інститутом екуменічних студій спільно з Патріаршою комісією УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин у межах Екуменічної формаційної програми ІЕС.
Своїми досвідами у цьому напрямку поділилися Роман Соловій ― ректор Східноєвропейського інституту теології, пастор УЦХВЄ, Григорій Селещук ― програмний директор організації «Карітас України» УГКЦ та о. Сергій Дмитрієв ― капелан, заступник голови синодального управління соціального служіння ПЦУ «Елеос-Україна». Семінар відбувся за підтримки Американської конференції католицьких єпископів.
«У Новому Завіті грецьке слово «травма» вживається декілька разів. Буквально воно означає «рана». Коли говоримо про українське суспільство, то процес травматизації соціального життя почався у 2013-2014-ому роках, коли починалася Революція Гідності, коли відбулося побиття студентів, перші вбивства. Уже тоді перші християнські спільноти почали звертатися до цієї проблематики, бо багато досліджень свідчать, що релігійні спільноти й традиції мають величезний потенціал зцілення травми, подолання її наслідків і посттравми», ― зазначає Роман Соловій.
За словами пастора, з початком російсько-української війни тема травматизації стала цікавою для християнських консультантів і пасторів, що волонтерили на сході України чи були капеланами в Збройних Силах. Наприклад, християнський психолог В’ячеслав Халанський, який є вихідцем з Донбасу, створив християнську службу психологічної допомоги жертвам насилля й війни. Однак зараз масштаби травматизації суспільства зросли. Через повномасштабне вторгнення травм зазнало все населення України. Травми різні, якщо говорити про військових, тих, хто живе в окупації; тих, хто втратив усе, й тих, хто живе в порівняно мирному регіоні. Однак це не означає, що якісь з них неважливі.
«Ми побачили, що пастори, християнські консультанти, волонтери не мають необхідного досвіду й теоретичної підготовки, щоб працювати з людьми, які це все пережили. Дуже часто їхні поради зводяться до банальної релігійної риторики, повчального тону, намагання одразу дати готові рецепти на будь-яку ситуацію, якої вони не переживали й не розуміють, апелювання до духовності. Людям потрібно бодай трішки людяності, а не одразу релігійної риторики. У християнській психології також є поняття вікарної травми, тобто травми консультанта і священнослужителя, який постійно дотикається до людських страждань небаченої раніше глибини, інтенсивності та складності. Є теж певні методики допомоги тим, хто працює з постраждалими людьми, щоб вони не вигорали, не втрачали здорового стану своєї психіки, свого духовного життя й були здатні продовжувати цю роботу. Тому минулого року ми почали шукати книгу, яка б допомогла. Так переклали книжку британського видавництва українською під назвою “Подолання травми”», ― пояснює пан Роман.
Перша частина перекладеної книжки містить біблійні приклади й методики роботи з тими людьми, які зазнали травм. Наприклад, ідеться про Йосипа, про Йова, який утратив усе й пережив глибоку кризу. Але людина може пережити зцілення через Святого Духа й продовжити жити щасливо. Також багато про травми й почуття людини в них можемо почерпнути в псалмах. Біблія говорить про те, як Бог працює з травмованими людьми.
Друга частина про глобальні перспективи. Зрозуміло, для мешканців інших європейських країн війна в Україні не така важлива, як для нас самих. Але й для українців не був настільки близьким досвід трагедій в Руанді, Конго чи Нігерії. Тому важливо розуміти контексти й уміти співпереживати.
Третя частина книжки, за словами Романа Соловія, присвячена психологічним і пасторським аспектам, за допомогою яких можна долати травму. Церква має чимало розроблених протоколів, методик, практик, які з успіхом використовуються у багатьох країнах світу, що переживали подібний до нашого досвід. Подолання травми ― довгий період. Є травми, які можна подолати християнським співпереживанням, молитвою, присутністю, а є й такі, що потребують спеціалізованої психологічної чи психіатричної допомоги. Також помічним у вивільненні емоцій може бути мистецтво: малювання, відео, вистави, творення чогось тими, хто пережив травму. Це початок зцілення.
«Глибина, інтенсивність і масштаби виклику, який стоїть перед нами, потребують поглиблення теоретичних і практичних навичок, розуміння наших і етичних обмежень і дослідження того потенціалу, який ми маємо. Адже віримо в силу Божого слова, у силу молитви, дії Святого Духа, жертви Христової, яка здатна допомогти людині отримати внутрішнє зцілення, прощення, продовжувати жити, не ігноруючи всього того, що з нею трапилося.
Українське суспільство досягло стану суб’єктності за минулий рік як держава й нація, відчуло свою силу, здатність протистояти могутній державі. Тому в нас нема розпачу, хоча невідомо, скільки лиха чекає попереду. До речі, самоізоляція, замкнутість, невизнання свого справжнього стану ― це наслідки травми. Думаю, живі спільноти ― один з дієвих інструментів, які допоможуть людині не замикатися. Постійне спілкування, взаємопідтримка, співчуття допомагає пережити все. Нам треба бути здатними приймати різних людей такими, якими вони є, і любити їх», ― додає пастор.
Отець Сергій Дмитрієв уже вісім років є капеланом і зараз уже начальник Капеланської служби Сил територіальної оборони.
«Ми зараз говоримо про людей у травмі, а вони ― це і є Церква. Тому наша Церква в травмі, священники також травмовані. Можемо казати, що Христос є в травмі. Війна не закінчувалася, вона триває дев’ять років. Ми в самому піку зараз, я кажу це як військовий капелан. Які виклики для всіх релігійних громад? Про травми ми не говорили, насправді, ніколи. Українське суспільство травмоване Першою та Другою світовими війнами тощо. Коли приїжджаю, наприклад, на Франківщину, то там багато людей, батьки й діди яких брали участь у визвольних змаганнях, пережили травми, були закатовані радянським терором. У мене є багато знайомих священників, батьків яких вивозили в Казахстан, які народжувалися в поїзді від уже померлих матерів. Ці всі історії живі й ми не працювали над цим як священники. Ми навіть слова «травма» не вживали до 2014-го року», ― каже о. Сергій
Капелан зазначає, що зараз для людей, постраждалих від війни,першочерговою є гуманітарна допомога. Спочатку тих, хто втратив усе, треба забезпечити їжею, прихистком, базовими речами. Складно слухати проповіді й добре їх сприймати, коли тебе щойно врятували з-під обстрілу або ж ти втратив близьку людину, дім.
«Важливо, щоб релігійні організації сьогодні у своїх проповідях, служінні не посилили травму, не зробили гірше. Люди в складних обставинах постійно запитують: де Бог? І це також питання для Церкви. У проповідях постійно людей навчаємо милосердя, допомоги. Під час спокою говорити про війну ― це одне, а коли ти бачиш вбите дитя, зґвалтовану людину ― це зовсім інше. Чи ми самі готові показувати приклад? Чи готові ми відповісти на всі ці запитання?»
Після війни з отриманими травмами доведеться працювати ще не один десяток років. Тому важливо те, як зараз релігійні організації реагують на потреби й запити суспільства. Ті, хто був поряд і вмів підтримати, стануть лідерами-духівниками. Ті ж, хто не зміг відповісти на питання спільноти, за словами о. Сергія, можуть втратити парафіян. І йдеться не про боротьбу між конфесіями й різними релігіями. Адже зараз в Україні є міжрелігійний діалог, справжні людські взаємини, що ще більше зміцніли в часі війни.
«Для мене, наприклад, узагалі немає різниці, з якої конфесії прийшов капелан. Ми настільки разом працюємо, що навіть не питаємо, з якої ми Церкви. І це майбутнє релігійних стосунків різних конфесій. В «Елеосі» працюють православні, греко-католики й навіть атеїсти. Травма для нас ― це також можливість знайти більше речей, які нас об’єднують, проявити толерантність до різних релігійних складових у різних регіонах України, приймати людей. Може в нас різні традиції, але мета одна ― любов до людини. А це любов до Бога» ― підсумовує капелан.
Зараз тема травматизації суспільства є однією з ключових у роботі релігійних і громадських організацій. За даними Міністерства охорони здоров’я, які наводить програмний директор «Карітасу України» Григорій Селещук, понад 83% населення України є так чи інакше травмованими. Кожен досвід є різним, адже те, що переживають військові, люди на окупованих територіях, ті, хто виїхали за кордон тощо неможливо порівнювати.
«У «Карітасі» є 40 організацій. Це понад 2200 працівників, 6000 волонтерів. За 12 місяців ми надали психосоціальний супровід для майже 68 тисяч осіб, при цьому не бралися за особливо складні випадки, наприклад, зґвалтування, бо тут потрібен фаховий підхід. В Україні мало фахівців, які спроможні працювати з цим. Ще один підтип травмування у тих осіб, які працюють в складному контексті й щодень зустрічаються з тими, хто зазнав втрати, насильства тощо. Це ми прослідковуємо за частотою випадків вигорання наших працівників, хоча самі вони травматичний досвід не переживали», ― пояснює пан Григорій.
Окрім травми індивідуальної ще існує травма колективна. До таких належать пережиття з попередніх століть і десятиліть української історії з голодоморами, переслідуваннями, обома Світовими війнами, захопленням більшої частини України більшовиками. Тепер наше суспільство має справу з новою масштабною травмою ― російською агресією щодо вже кількадесят років незалежної України.
«Нам варто обдумати різні рівні нашої співпраці не тільки на рівні індивідуальному, але й на колективному, що вимагає зовсім інших підходів і технік. Був досвід співпраці з Комісією соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і Патріаршою комісією з міжконфесійного діалогу УГКЦ по розробці стратегії миробудування з ключовим меседжем, спрямованим на зростання соціальної згуртованості. Там виділили три основних принципи: почути, зрозуміти, діяти разом. З 2014-го року в Україні акумульовано дуже багато досвіду роботи з індивідуальними й колективними травмами. Вже є десятки організацій, які працюють у тому напрямку. Як Церква може зі свого боку долучатися до цього процесу, чи ми зможемо додати в цю діяльність християнський контекст?
В Україні високий рівень довіри до Церкви. Це покладає на нас обов’язок відповідати запиту й довірі населення. Церква могла б запропонувати глибший і менш секулярний підхід до опрацювання напруження внаслідок травми. Ключовою могла б бути тема прощення та прийняття іншого. У цьому контексті Церкви демонструють чи не найкращу співпрацю, бо є величезний ступінь обміну інформацією, координації роботи між УГКЦ, ПЦУ, римо-католиками, протестантами на рівні громад, капеланів, волонтерських груп, які діють разом. Дуже часто в найскладніші ситуації їдуть ті, хто найбільш жертовний, хто бачить у цьому служіння Христові. Тому меседж прийняття і прощення має бути основою у внутрішній консолідації українського суспільства», ― додає програмний директор «Карітасу України».
За його словами, чим раніше ми починаємо працювати з травмою, тим краще. Досвід, здобутий нами в контексті подолання травм є дуже цінним. Однак для подолання травм нам потрібно його дослідити й переосмислити.
