"Ми звикли до свободи. Маємо навчитися відповідальності"

Мирослав МАРИНОВИЧ, 71 рік, публіцист, релігієзнавець, віцеректор Українського католицького університету. Народився 4 січня 1949-го в селі Комаровичі Старосамбірського району на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю ”інженер напівпровідникових приладів”. Був секретарем комітету комсомолу на Дрогобицькому долотному заводі. Працював перекладачем на Івано-франківському заводі ”Позитрон”. Познайомився із львівськими та київськими дисидентами. 22 травня 1973 року у столиці затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. 1977‑го заарештували за участь в Українській Гельсінській групі й ”антирадянську агітацію і пропаганду”. Відбув семирічне ув’язнення в таборі суворого режиму в Пермській області Росії та трирічне заслання – в Казахстані. Повернувся до Дрогобича, працював на нафтопереробному заводі. Згодом – кореспондентом місцевої газети ”Галицька зоря”. 1990 року видав друком написаний у таборі есей ”Євангеліє від юродивого”. Далі з’явилися книжки ”Україна на полях Святого Письма”, ”Спокутування комунізму”, ”Україна: дорога через пустелю”, ”Вибране” у шести томах, книжка спогадів ”Всесвіт за колючим дротом”, ”Митрополит Андрей Шептицький і принцип ”позитивної суми”. Викладав історію християнства в Україні у Дрогобицькому педагогічному інституті. Започаткував Інститут релігії та суспільства при Львівській богословській академії – тепер Український католицький університет. Нині його віцеректор із питань призначення та місії університету. Співзасновник численних громадських ініціатив, зокрема, Української Гельсінської групи, Української асоціації ”Міжнародна амністія”. Член Ініціативної групи ”Першого грудня”, у 2010–2014 роках президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу. Вважає себе дисидентом до сьогодні. Знає англійську, російську та польську мови. Одружений із ровесницею Любов’ю, колишньою літературною редакторкою Українського католицького університету. Дітей не має

— Яку основну цінність ми здобули за 29 років незалежності?

– Свободу. Часом нею зловживають і втрачають почуття відповідальності.

У наших табірних уявленнях про майбутнє здавалося, що будь-яка наступна влада буде розумніша й моральніша. Думали, в керівництві державою найперше оберігатимуть українські цінності. Комуністичні керівники того часу видавалися крайньою точкою інтелектуального падіння. Але тепер розумію, що дна немає. Цинізм влади Януковича був у чомусь навіть вищий, ніж у радянський час.

Пригадую розмови з молодими людьми перед торішніми виборами. У них свобода всередині. Здається, її ніхто не забере, на відміну від 1990-х. Переважно не чув обґрунтованої позиції, чому збираються в час війни голосувати за Володимира Зеленського, який ніколи не був у політиці. І за депутатів без досвіду. Відповідали: "Круто. Буде цікаво за ними спостерігати". Люди звикли до свободи. Не знають, що її можна втратити. Тому має бути відповідальність.

Торік на виборах українці хотіли нового. Вважаєте це рішення помилковим?

– Саме прагнення, щоб до керування Україною прийшло нове покоління, було правильним. Успішні молоді люди не мають закриватися у професійних бульбашках, а повинні творити явище нової України, яке буде політично виразне. Та до влади прийшли інші. Не бачу, що нові політики є носіями української ментальності. Підтримую твердження історика Ярослава Грицака, що на минулих виборах був фальстарт нового покоління.

Куди нинішня влада веде Україну?

– Червоних ліній не перейшли. І це не дає права казати, що маємо повний реванш на користь Росії. Але є постійні спроби. Разом із Зеленським до держапарату внесли троянського коня. Чи не щотижня з нього вискакують люди з режиму Януковича. Найсуперечливіші – Портнов, Венедіктова, Шкарлет.

Ситуація ще не є трагічною, бо нинішнє керівництво чутливе до суспільних нас­троїв. Розуміють, коли далі йти не можна, але не відмовляються від хибної мети. Заходять з іншого боку.

Які переломні моменти ми пройшли? А що все ще тяжіє?

– Найголовніше відбувалося на Майдані. Революція гідності, помаранчева, революція на граніті. Це були події суто української історії, окремі від Росії. Це могутні прояви українського духу. Щоразу революційні прагнення не допускали провалу в російську версію майбутнього.

Помаранчева зупинила прихід до влади Віктора Януковича, який мав намір приєднати Україну до Росії. Революція гідності відвернула проголошення нового Радянського Союзу.

Щоразу Україна вчиться. Не можна казати, що ходимо по колу, принаймні по спіралі. Помаранчева революція була захоплена постаттю Віктора Ющенка. Очікували, що прийде і зробить, що потрібно. На Революції гідності вже не кричали "За Порошенка". Ставлення до нього навіть під час виборів було стримане, засвоїли науку.

Після обрання нових облич навчаємося відповідальності за свої рішення.

— Наскільки вважаєте Україну зрілою?

– Україна зріліша порівняно з азійськими автократіями, бо зберігаємо порив до свободи. Але рівень свідомості громадянського суспільства не дотягує до Естонії, Литви чи Латвії. Там немає типових радянських ілюзій, що президент мусить домінувати над усіма. Ми не дозріли до органічного сприйняття, що влада є не пануванням, а служінням народу. Але Україна вже має уявлення про демократію.

— Під час відзначення Дня Незалежності та в його оцінках суспільство розділилося: одні критикують за формат музичного попурі на Софійській площі в Києві, частині українців він був близький. Про що свідчить це розділення?

– Демократія передбачає, що шануватимемо всі прошарки суспільства. В українському є не тільки патріоти й переконані проєвропейські люди, але й ті, хто живуть радянськими поняттями. Вони мають право висловлюватися. Президент Зеленський – їхній представник. Хтось його називає совковим, хтось малоросійським, але прошарок його прихильників в Україні є. Відзначення Дня Незалежності, як на Софійській площі, – його творчий стиль.

Однак я більше дорікаю не стільки тим, хто так відчуває культуру, скільки тим патріо­там, які ще не можуть задати такий масштаб української культури, який подолав би ці совкові настрої та перетягнув увагу на себе.

— "Ненависть і розкол – це слабкість. А українці слабкі, коли самі себе руйнують", – ідеться у зверненні до Дня Незалежності групи "Першого грудня", членом якої ви є. Що найбільше розколює українців?

– Митрополит Андрей Шептицький пояснив українську натуру терміном "моральна гемофілія". Тобто кров не згортається навіть за найменшої рани. Не гоїться. Кожна суперечка між нами стає підставою для ворожнечі. Не для обміну ідеями, аргументами і в результаті – консенсусу. Українці всі емоції вихлюпують на опонента, якщо він думає інакше. Той стає ворогом більшим за справжнього. Це в історії повторюється постійно.

Кілька днів тому в соцмережах мене роз­френдило з десяток людей, яких я поважаю, лише за те, що відреагував на надмірність емоцій. Суперечка була навколо помилки пресслужби Порошенка. Написали, що очолив колону ветеранів на Марші захисників, а він лише долучився до неї. Треба стишити ненависть. Усвідомити це як недолік. Лише тоді зможемо об'єднатися проти спільного ворога.

— "У нас багато лідерів, але мало командних гравців. Багато отаманів, але мало тих, хто має відчуття спільноти" – ще одна думка зі звернення Ініціативної групи. Чому маємо кризу лідерства?

– Лідерами стають носії нових ідей, коли їм набридає миритися з негідними діями влади задля свого комфорту. Російський дисидент Юрій Орлов це описав у розмові з іноземними журналістами одним жестом. Був успішним фізиком-теоретиком, членом Академії наук Вірменської РСР. Запитали, що змусило його стати дисидентом, тобто втратити все. А він провів пальцем по горлу і сказав: "Надоело!"

Нові лідери можуть вийти із професійних середовищ. Мають сформулювати нові правила функціонування своєї сфери. Коли з'явиться критична маса таких середовищ, можна говорити про зміни в країні. Вже є багато людей, які хочуть жити в іншому світі за новими правилами. Але їм іще не набридло.

— В інтерв'ю телеканалу Euronews президент Володимир Зеленський сказав, що сподівається на завершення війни на Донбасі ще цього року. Влада має стратегію в цьому питанні?

– Єдиної стратегії не мають. Вона змінюється залежно від обставин. Зеленський хоче увійти в історію як той, хто приніс мир в Україну. Це не злочинна ідея. Але такими можуть стати способи досягнення.

Ключ від миру лежить не в Києві, а в Москві. Президент уперто не хоче цього розуміти. Без радикальних трансформацій у Росії Путін не змінить намірів щодо України. Легко позбудеться Якутії, але не України, бо це центр легітимації РФ. Путіну потрібен Київ.

Перебуваємо у процесі глобальної транс­формації всього східноєвропейського простору – України, Росії та Білорусі. Зміни в Мінську поки що оптимістичні, але чим усе закінчиться, ще не відомо.

— Парламент критикували за те, що прямо не оголошували, чи визнаємо білоруські вибори. Цього, мовляв, чекали й білоруси, й Євросоюз – щоб ми підтримали спільні цінності. Для вас цей вибір очевидний?

– Не поспішаю дорікати ні президенту, ні команді, що донедавна зберігали мовчання. Поспішні спроби вплинути на ситуацію в Білорусі могли справді обернутися ескалацією.

Білоруське піднесення не є українським Майданом. Антиросійського ферменту там менше. Його ставатиме більше, але поки що спостерігаємо активний тільки антилукашенківський рух.

— А які трансформації можуть відбутися в Росії?

– Її розвал неминучий. Має боляче вдаритися та розсипатися на осколки. Тоді почне одужувати, як гітлерівська Німеччина. Бо національної Росії немає. Є імперська, шовіністична.

Зараз вертикаль влади підлаштована під Путіна. Заміна однієї людини порушить ці зв'язки і запустить хоч і багатоступінчастий, але незворотний процес. Її поворот у бік світу теж неминучий. Російська еліта завжди хотіла бути допущена до західних політичних кіл. Престиж для них є однією з цілей влади.

— Що нам допоможе перемогти у війні?

– Наші духовна єдність і сила. Між Росією й Україною постійно йде суперечка щодо спадкоємства Київської Русі. Україна має відродити модель Києва, яка випливає з глибинних джерел тодішньої культури. Київ і Москва – не два відокремлені центри, а геополітичні "сполучені посудини". Це проявляється і в державній, і в церковній сфері. Піднесення рівня пасіонарності в одній "посудині" майже автоматично означає опускання у другій. Тому формулою порятунку України є не "китайська стіна" поміж нею та Росією, а духовне піднесення Києва, завдяки якому сюди перейде цивілізаційний "момент руху".

10 років тому керівники і віряни Православної церкви України не думали, що можуть відійти від Московського патріархату. Це сталося, і вони мислять в іншому ключі. 10 тез активістів Православної церкви (документ створила ініціативна група священства та мирян ПЦУ. Містить пропозиції, як українській Церкві реформуватися, стати відкритішою. – Країна) – потужна інтелектуальна складова. Це православний відкритий Київ, а не закритий у протистоянні з "третім Римом". Якщо це й далі розвиватимемо, здобудемо духовні сили виграти в Росії цивілізаційно.

— Наскільки ми віддалилися від "русского мира" й наблизилися до Європи?

– Упродовж майже 30 років незалежності Україна намагається адаптувати до себе правові й організаційні норми ЄС. Цьому відчайдушно опирається чинний суспільний договір, настояний на корупційному консенсусі й цінностях виживання. Ключ до його зміни – в духовній трансформації суспільства.

Майбутню гармонійну модель життя українського суспільства буде вирощена не в Ризі, Таллінні чи Варшаві, а в Україні методом проб і помилок. Україна втримає свою незалежність. Ми є свідками завершення 400-літнього циклу. Дух давнього Києва, поблукавши в північних просторах Московії, повертається в рідні околиці Дніпра. В нинішньому українському "коктейлі" віджилих концепцій і вірувань вибродить нова ідея. Це означатиме реорганізацію всього східноєвропейського простору довкола Києва. Її параметри передбачити сьогодні неможливо.

— Три роки тому ви казали: в майбутньому Крим і Донбас можуть стати найдинамічнішими регіонами України. Досі вважаєте так само?

– Частково. У Криму вже виросте покоління, яке забуде свою українську приналежність і перейме російські стереотипи. Але Крим повернеться. Найбільше надіюся на кримських татар. Віддав би їм у руки управління Кримом, бо вони знають ціну землі.

За Януковича до Галичини приїжджали донецькі, скуповували землю, розвивали бізнес. Вони активні. Але мають хибну ціннісну основу. Замініть її – і ці люди зможуть бути творцями нового Донбасу. А вона змінюється у війнах і кризах.

— Що Україні потрібно для справжньої самостійності, демократії, економічного добробуту?

– Нам потрібна суб'єкт­ність. Ми незалежні, але не є суб'єктами власної долі, бо не розв'язали проблеми єдності в багатоманітті. Бачимо єдність держави все ще як уніфікацію. Ми це не визнаємо на словах, але кожен галичанин припускає, що Україна буде єдина, коли всі стануть, як галичани. Так не буде. Як і не буде "все Донецьк". Має бути "ефект Медичі", коли за одним столом зійдуться люди різних професій та ідентичностей. Вони рівноправно спілкуватимуться, й відбудеться взаємозапліднення ідеями. Тоді виникне творчий спалах. Ми його мали на Майдані. На Революції гідності й помаранчевій усі ці розбіжності зникали. Люди обмінювались ідеями. Україна жила своїм духом.

За нижчих температур цей синтез припинився, а до Києва повернувся дух недовіри й поразки. Наше завдання – жити одним духом, не коли уніфіковані, а коли мозаїчні.

— Для чого настав сприятливий час?

– Для преображення України. Маємо піднятися духом. Каміння в пустелі Наски на землі виглядають лише нагромадженням. І лише з висоти пташиного польоту бачимо геометричні фігури. Маємо відчути власне українське обличчя. Поки що ми не програли й не виграли. Боротьба триває.

— Що заважає нам змінюватися швидше?

– Немає цілісного бачення розвитку. Потрібна загальнонаціональна стратегія, до якої долучилися б усі, хто до неї ще не готовий. Має працювати інтелектуальна еліта в команді. Поки що спрацьовує лише український індивідуалізм.

— Що вважаєте найбільшим культурним здобутком часів незалежності?

– Неймовірно зріс відсоток українців із 1991 року, які почали органічно сприймати своє українство.

Зростання кіновиробництва, кількості українських книжок останніми роками – важлива передумова подолання зневіри та меншовартості. А в цій зневірі жили століттями.

— У який бік рухається світ? Як його змінює коронавірус?

– Маємо ефект, який описав Сергій Жадан: поки що світ не змінив філософії. Єдине – люди привчилися мити руки. Недаремно коронавірус діє далі. Все-таки змусить людей інакше ставитися до життя.

Є відчуття, що світ як цивілізація рухається до краху. Зараз він непрогнозований, як 10 років тому. Його поглинає логіка національних егоїзмів. Розпочала цей цикл Росія, демонструючи імперський дух. Тепер у США заговорили: make Ameriсa great again. Британія, Угорщина, Польща беруться відроджувати колишню славу. Народи втомилися від моделі дотеперішньої єдності й захотіли вирішувати свої проблеми поодинці. Це неминуче призведе до кризи, як не до катастрофи.

Немає оптимістичних версій майбутнього. Тому хочеться, щоб Україна пройшла свій шлях, усвідомила значення цінностей. Надала цьому чи політичної, чи економічної форми. Коли утвердимося в цьому, зможемо сказати нове слово у світі.