Михайло Черенков: під час Майдану релігія була миротворцем, а під час війни стала мобілізатором

— Як змінювалось релігійне середовище з Майдану і до війни?

— У даному випадку треба дивитись на якісні, хоча не завжди легко вловимі, зміни. Можна орієнтуватись на промови речників церков чи на офіційні заяви, а можна ловити настрої серед людей. Я буду більше орієнтуватись саме на останні. Бо якщо дивитись на опитування, то їхня репрезентативність залишається під великим питанням. Думаю, що релігійне середовище зараз знаходиться в надзвичайному розгубленому стані. Навіть у перші дні Майдану, як виявилось, церкви не були готові відповідати на виклики і навіть були дезорієнтовані. Впевненої відповіді вони не мають і сьогодні, тож орієнтуються в режимі “війна план покаже”.

У релігійному середовищі відсутня розвинута здатність до рефлексії. Якщо Церкви не готові зараз системно відповісти на всі виклики, то під час революції було ще складніше: вони не були готові оперативно реагувати навіть на поточні питання. Це стосується і роботи з паствою, і взаємодії з суспільством. Тобто немає механізмів, які б дозволяли церквам реагувати всім своїм церковним тілом, у колективному вимірі, а вже потім залучити потужні інтелектуальні, духовні, соціальні сили до вирішення проблем. Цього колективного виміру просто не існує. Натомість є єпископат і майже персональні позиції, які дуже мало узгоджуються з настроями церковних громад.

Відповідно ми маємо позиції предстоятелів Церков, окремих речників, яких делегували, або ж людей, яких волею історії просто викинуло на поверхню публічності. Останнє видається більш цікавим. Варто згадати отця Георгія Коваленка (УПЦ), який зараз не уповноважений презентувати Церкву, але на нього орієнтуються у публічному просторі і він є достойним представником конфесії. Серед релігійних громад немає узгодженості, колективної позиції. Тому зростає невдоволення мирян і кліру тим, що їх ніхто не питає, як вони оцінюють ці зміни, якою має бути Церква зараз, як реагувати на суспільні виклики війни, що значить конфлікт для християнської єдності. Натомість є єпископат, який узурпував основні важелі церковної влади, і є загал, який живе своїм життям. Прості віряни включаються до суспільства як волонтери, моляться, збирають кошти на допомогу і не знають, як це сприймає їхня Церква. Благословення єпископа, вельмиповажного аж до недоступності, вже мало чого вартує. Люди організовуються самостійно, майже стихійно.

Я значною мірою кажу про УПЦ (МП), бо вона зараз знаходиться на перехресті складних питань та відповідальних рішень, але подібне присутнє і в УПЦ КП. Є взірцева позиція Патріарха, але між ним та життям громад є прірва. Як її здолати, як залучити людей до активного життя, до спільної діяльності? І тому основні закиди, що лунають в бік Київського Патріархату – що це персональна Церква Філарета, а якщо його виключити, то невідомо якою буде Церква і куди вона рухатиметься. Дійсно, події показали відсутність церковної соборності. Виклики такі серйозні та радикальні, що Церква не може відповісти, спираючись виключно на насельників кількох кабінетів. Церква має спиратись на все своє церковне тіло, залучати і руки, і голову, і язик, і серце. Тому сьогодні вона дезорієнтована, а окремі голоси – достойні та не дуже – не скоординовані. І це, мені здається, найбільша небезпека для Церкви. Якщо труба буде видавати незрозумілий звук, ніхто не знатиме, до чого готуватись. Незрозумілі звуки, нескоординовані дії, жодних колективних механізмів.

— Під час Майдану часто лунала риторика про справжній екуменізм. Чи ми бачимо його зараз? Які перспективи динаміки цієї прірви між керівниками та мирянами?

— Прірва або неузгодженість позицій, паралельне життя єпископів та громади має перспективу виникнення двовладдя. Є уповноважені речники або представники, а є люди, яких соціум чи церковне життя підштовхнуло до мікрофону. І вони будуть працювати, а їхні думки ставатимуть більш впливовими. Коли люди розчаруються у старших єрархах, тоді вони скажуть: «що ж тут від священного у цій структурі?» Вони почнуть будувати альтернативні структури. І вони вже є, утворюються у мережевий, горизонтальний спосіб.

Інша перспектива є ліпшою – коли керівництво Церков відверто визнає відсутність соборності. Якщо вони зрозуміють, що Церква без цього загине, то віднайдуть механізми активації, чи навіть реанімації колективного життя. Їх не треба вигадувати, просто відтворити з історії. Вони є і в перших століттях історії Церкви, на сторінках дій святих апостолів. Тоді може відбутись реформація у Церкві, вона стане колективним цілим. І ми не будемо повторювати не дуже розумні фрази, що без єпископа немає церкви. А скажемо, що без Церкви немає єпископа, без її здорового активного життя не буде здорового духовного лідерства. Тоді взаємне звернення церкви як громади може сприяти активації церковного життя. Якраз цього боїться і УПЦ, і РПЦ. Якщо активізується громадське життя, то люди скажуть – хто такий Кирило? Якщо він порушує євангельські настанови, то чи маємо ми його вшановувати? Тоді всі ці структури захитаються. Це шанс відродити автентичні церковні мережі. Адже Церква – це передусім громада, спільнота вірних Христу, а не єпископу. Взаємопов’язані зв’язки між християнами є критично важливими, бо саме так розбудовується Церква.

Думаю, що сьогодні ми маємо дивитись на Майдан як на приховані імпульси, які продовжують свою роботу. Якщо люди вже були разом, їх дуже важко роз’єднати. У них був реальний досвід, і вони на нього будуть орієнтуватися. Інша справа чи залишиться він десь у резерві, чи церкви почнуть це активізувати. Тому що це потужний механізм впливу на суспільство і, разом з тим, церковного оновлення.

Сьогодні екуменізм в якомусь сенсі не на часі для церков, тому що вони опікуються своєю внутрішньою ситуацією. Майдан показав, що ідейний стрижень відсутній, і зараз Церкви починають думати як їм згуртуватись і навколо чого. Це питання ідеї об’єднання, ідентичності. І коли воно загострюється, то екуменізм слабшає. Натомість є спільна мета та спільна дія, спільний виклик, на який ми можемо відповісти. Зараз практичний екуменізм пересунувся на Схід, а в центрі, далекому від реальності війни, його не дуже відчувають. Це не можна назвати паузою чи запереченням, скоріше це час для домашніх вправ над набутим під час Майдану екуменічним досвідом, який потенційно може багато чого дати кожній з конфесій і всім разом.

Чи зможуть Церкви “вдома” (кожна зсередини) виробити сильну ідентичність, невразливу для зовнішніх впливів? Але я переживаю, що ці домашні вправи будуть безрезультатними. Минули часи, коли ідентичність вироблялась у замкненому режимі Церкви. Нині вона формуватиметься у відкритому середовищі екуменізму. І ті, хто це зрозуміє, скажуть, що нам слід працювати разом. Всім конфесіям варто думати про те, що нас робить християнами, а вже потім — як бути православним, греко-католиком чи протестантом. І чим скоріше вони це зрозуміють, тим скоріше вони в екуменічному режимі вирішать свої внутрішні питання. В сучасному світі вже не можна відмежуватись від інших. А ми ще частково живемо у парадигмі ХІХ століття. Ми тримаємось за ідеї помісної єдиної Церкви чи національної держави, які побудовані на прямих і незмінних залежностях мови-етносу-релігії. Тому і Церкви продовжують боротись, мірятись силою за титульність, у той час як світ живе в режимі нестабільності, різноманіття, відкритості, де працюють вже зовсім інші механізми синергії.

— Ви згадували про нові структури з горизонтальною мережею – можете навести приклади?

— Мережеві структури – це об’єднання людей не завдяки своїм статусам у загальній єрархії, а завдяки неформальним, ідейним зв’язкам. Такі структури утворюються стихійно, а не адміністративно. Наприклад, у персональний спосіб через соцмережі чи через волонтерство. Це спільні проекти, зокрема, богословські групи, видавничі справи, медійні ресурси. І вони єднають людей за світоглядом, що набагато актуальніше, ніж церковно-структурні зв’язки.

Я знаю з кожної церкви «своїх» — це ті люди, яких я вважаю “нашою” церквою, тому що я відчуваю спільність з ними, справжність такого християнства. Це люди з РКЦ, УГКЦ, УПЦ, УПЦ КП, протестантських громад. Нам не треба чекати того моменту, коли наші єпископи дадуть благословення на спільну справу. Якщо тиск з їхнього боку буде посилюватись, то ми спокійно підемо в якісь інші формати церковного життя. Ніхто вже нічого не боїться. Це створює нову систему орієнтації — не на позиції церковного керівництва, а на цінності, принципи. Так, неформальні лідери живуть і служать у системі, але шукають і створюють альтернативи. Можна формально належати єрархічній системі, але жити іншим – неформальною спільнотою однодумців. Такі тихі перетини дають церковним людям ковток свіжого повітря, відкривають можливості іншого, різноманітного християнства. Без таких мережевих спільнот, без спілкування й співпраці з сусідами церкви перетворяться на релікти адміністративно-командного минулого.

— Які ключові зміни бачите у протестантському середовищі? Адже думки пастирів розділились ще під час Майдану, якщо не згадувати про війну та ставлення до неї. Що змінилось з часу революції?

— Зараз те, що раніше роз’єднувало, стало спільним. Церкви мають бути соціально та національно патріотичними, ангажованими, відповідальними. Йде справжня війна і всі християни мають бути на війні. Хтось зі зброєю в руках, інші будуть їм підтримкою. Але найбільший гріх – це байдужість. І це стало спільним для протестантів. Ще рік тому були дискусії чи може християнин йти на війну. Якусь точку неповернення ми вже пройшли. Також є й регіональна специфіка. Якщо це Схід, то багато людей не впевнені, що ця війна справедлива. Вони вважають себе заручниками двобою між Києвом та Москвою. Але таких людей меншає, вони або свідомо залишились у зоні АТО, або розсіялись і не складають однорідної маси та підпадають під асиміляцію.

Після досвіду війни люди дивляться інакше і на Майдан. Насправді великою помилкою для церков Донецька було те, що вони молились за мир та єдність у церковних стінах, а не вийшли на свій Майдан. Ми відповідальні за те, що відбулось.

Думаю, що Церква проходить складний шлях разом з суспільством. Якщо під час Майдану ще були якісь вагання, то наступні процеси анексії та війни стали для Церкви і відповіддю, і знаком, що вона однозначно має бути разом з людьми. В тому числі переживати це з суспільством, пережити розпач та дезорієнтованість. А що далі? А куди нас веде уряд? А чи все змінилось? А чому корупція знову процвітає? А чи буде кінець війні і чому на ній заробляють? Церква проходить цей шлях без певних ілюзій разом з суспільством, в тому числі через негативні емоції – розгубленість, гнів, сором.

— Якщо ми поглянемо на релігійну складову трьох ключових подій — Майдану, Криму, АТО — то як вона проявлялась? Чи була подібна складова і чи мала вона вплив на перебіг подій?

— Якщо говорити про українську сторону, то однозначно релігія стала неочікувано тим чинником, дуже сильним, який допоміг. На Майдані релігія дозволила втримати народ від радикалізації, забезпечити мирний перебіг подій. Щодо Криму – ми бачили через того ж Турчинова, як релігія відігравала дещо стримуючу роль, коли він не наважувався на рішучі дії, але зміг спокійно та послідовно рухатись за планом. Можна думати, що цей план був помилковим, але я вважаю, що за інших обставин було б набагато більше крові. Ті переконання, які впливали на позицію Турчинова, дали йому такі відповіді.

У рамках АТО релігія відігравала роль мобілізатора. І в позитивному сенсі «радикалізувала» людей. Чимала паніка була в коридорах влади, але ми бачили, як віра та релігійність мобілізували лідерів, вони відчували відповідальність. І Турчинов, і Порошенко, і Яценюк. Тобто «релігійність», християнська віра говорила, що треба боротись, захищати, не опускати руки. Скільки б не було ворогів, ми маємо довіряти Богові і знати, що на нашому боці правда. І це дало мотивацію, згуртувало нас. Віра стала цементом, що поєднав, зміцнив і мотивував українців. Це якраз той чинник, який не змогли прорахувати росіяни. Чому люди на Майдані не розходяться? Хто такі капелани і навіщо вони потрібні? Люди з храмів – що вони тут роблять? Це цілком зрозуміло тільки для віруючих людей. Це не зрозуміло і для номінально віруючих, тому що вони знають, що Бог на стороні сили. Але Він на боці правди, тому дійсно віруючі люди жертвували собою заради інших.

Тому релігія грала роль стримуючу, миротворчу в певному сенсі, але водночас і мотивуючу. Бути на Майдані, захищати свої цінності, але не насильницькими методами. Вона сприяла спокійному ставленню до подій. Мені здається, що ми могли втратити всю країну, а не тільки Крим, якби паніка поширилась. Релігія стала стабілізатором, країна не скотилась в хаос. Вона стала тим чинником, який дав людям силу. Бо без того б воно все захлинулось у лічені місяці – поразка під Іловайськом, зради, замовчування – невідомо, чим люди тоді мали б стримуватись.

З російського боку релігія у варіанті РПЦ грала роль провокуючу та легітимізувала агресію. Освятила «братовбивчу» війну. Тут ми бачимо прояви агресивної релігійності. Зіштовхнулись два типи, чи скоріше за все, модуси релігії, імперсько-агресивний та національно-визвольний. Якщо релігія працює на боці людей скривджених, то вона дає сили мобілізуватись та захищатись.

Наступний крок стане таким, коли віра дасть змогу пробачити та щось забути з нашого минулого. Коли важкі спогади не даватимуть нам жити, допоможе тільки віра. Віра дасть сили не тільки боротись за сьогодення, але й рухатись вперед. Наразі візії майбутнього ще немає, це відчувається. Релігійні лідери не бачать повної картини. Але колись релігія стане надихаючою силою. Очікувати цього від наших політиків було б занадто наївно. Залишається тільки віра.

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО