Мирослав МАРИНОВИЧ: «Тарас Шевченко – корінь, з якого виросли українці, - і Схід, і Захід»
Торік, у переддень Шевченкового дня народження, Мирослав МАРИНОВИЧ виголосив прекрасну доповідь «І дав Бог народові опорну ноту «ля»…» І хоч це відбулося перед духовенством і мирянами новоствореної парафії Св. Володимира в Парижі (УГКЦ), в українському інтелектуальному просторі на згадану доповідь ще довго посилалися. Власне, вона і послужила продовженням розмови про поета з віце-ректором Українського католицького університету.
– Пане Мирославе, україномовна Вікіпедія написала, що торік найбільшу популярність здобула стаття про Тараса Шевченка – понад півмільйона переглядів. До рейтингу ТОР-10 також увійшли запити про Україну, Київ і Львів, Лесю Українку й Івана Франка, Київську Русь… Як Ви гадаєте, така цікавість до Шевченка пов’язана з ювілейним роком?
– Україна ще не вповні відчула дихання ювілею Шевченка. Цьому трішки перешкодив Майдан. Поки що перешкодив. Хоча, думаю, Майдан підсилить цей ювілей. Шевченко особливо стає потрібен тоді, коли є конфлікт українців з владою. Тоді ми розгортаємо «Кобзар» – читаємо, захоплюємося і резонуємо. Я можу послатися на слова композитора Валентина Сильвестрова, який так і сказав: «Читайте Шевченка!» Він теж потребує його в цей момент, коли стоїть Майдан, коли українці вийшли на свої духовні барикади.
– Уже з перших днів на майданній сцені з’явився портрет поета. До речі, цікаво було спостерігати виступ культового рок-гурту «Океан Ельзи» «під патронатом» Шевченка перед 200-тисячною аудиторією. Тобто, Шевченко повертається в український сучасний простір?
– Так, елемент повернення є. Але якщо ми говоримо про повернення, тоді це означає, що й був і час існування без Шевченка. Мушу з прикрістю визнати, що сучасні матері перестали дітям його читати. Перестали робити те, що робила моя мама, коли я був маленьким. Причому, вона читала навіть такі твори, як, наприклад, уривок з «Гайдамаків» - «Гонта в Умані». Пригадую, плакав над «Гонтою в Умані», не усвідомлюючи того, що усвідомив пізніше – конфесійні, політичні, міжнаціональні моменти. Тоді лише розумів, що діти гинуть, кривда діється, біль проступає… Шевченка треба сприймати на тих ранніх етапах, коли він «засвоюється» через явище імпринтингу (психофізіологічний механізм, згідно з яким образ, сприйнятий в певний період розвитку, міцно запам’ятовується в мозку, трансформуючись у стійку програму поведінки, - Ред.) Тобто, це – перший поет, якого ти собі відкрив. Відкрив, ще навіть не усвідомлюючи, що таке поезія. А вже навчився резонувати на ту особливу ноту звучання Шевченківської поезії. Вона вже є твоя – материнська, батьківська. Це є опорна нота твого духовного світу.
– Власне, через те «Кобзар» став однією з Ваших настільних книг? З ним Ви пройшли усі десять років заслання?
– Буде перебільшенням сказати, що я його відкривав щодня. Але коли мене заарештували, він став дуже потрібним. На щастя, цей «Кобзар» (показує. – Ред) – радянське видання, а, отже, його можна було передати у в’язницю.
Деякі строфи, які читав раніше, в таборі почали просто «вистрілювати». Якось натрапив на зойк Шевченка:
І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.
«І день іде, і ніч іде»
Це мене просто приголомшило! Бо в таборі постійно живеш міркуваннями над тим, скільки ще система буде давити тебе та інших. Тому й вийшов такий унісон з Шевченком! Так само інші повороти його поезії по-особливому сприймаються в казематах. Знаєте, так, як Євангеліє особливо потрібне людям в час, коли вони переживають кривду, відчувають біль, отоді Бог дуже помічний. Так само Шевченко дуже помічний, коли ти, невинний, терпиш кривду.
– Інакше кажучи, у теперішній час Шевченко (окрім Євангеліє, ясна річ) теж може бути помічним?
– Так. Хоча, щиро Вам скажу, я дещо почав переживати за відзначення ювілею. Тільки через те, що ми не вміємо делікатно обходитися зі своєю духовною спадщиною.
Я бачив вертепи, які виходили на Майдан. Знав про те, що на Майдані багато євреїв – моїх знайомих, які підтримували нашу боротьбу за свободу. І ось у вертепах звучать слова на зразок: «Жиде, вийди з хати. Тут мають бути тільки чесні люди». І євреї пішли звідтіля. Пішли страшенно ображені… Чи потрібна була така традиція тепер, коли ми повинні жити найвищими категоріями духу?.. А як рецитуватимемо Шевченка «Степи мої запродані/Жидові, німоті» («Розрита могила»)? Так, звичайно, ці строфи не викинеш. Вони є. Вони – відображення історичної реальності. Однак я відразу уявляю, скільки людей з насолодою будуть читати ті слова, «кидаючи» їх нинішнім поколінням. Отож єдине, що мене тривожить у тому ювілеї, який надходить, - як ми прочитаємо Шевченка і на що звернемо увагу?
– Якось екс-глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) сказав, що Тарас Шевченко – один з тих героїв, які здатні об’єднати українців. Ви поділяєте цю думку?
– Це абсолютно правильна думка. Тільки мені трохи муляє слово «об’єднати». Тарас Шевченко – корінь, з якого виросли українці, - і Схід, і Захід. Так, ми об’єднуємося, наближаємося до нашої первинної генетичної природи, коли йдемо до Шевченка. Але я думаю, що завдання поета не в тому, щоби нас об’єднувати політично. А в тому, щоби відновити нас таких, якими ми повинні бути. Відновити те, що з плином історії, різних ідеологічних та етно-національних впливів було спотворено, стало інформаційним шумом. Оцей шум треба відчистити так, як ікону відчищають. І Шевченко в цьому фантастично добрий! Кожен, хто зануриться в нього, тут же відновлює в собі оту ноту «ля» камертона*.
– У своїй доповіді про Шевченка «І дав Бог народові опорну ноту «ля»…» Ви зокрема зазначили: (цитую) «Поета не звести до якогось одного визначення: геній, пророк, християнин, борець-революціонер, націоналіст, правдолюбець…». Та все ж: яка із цих Шевченкових граней є найбільш актуальною для українців зараз?
– Я думаю, що в 200-літній ювілей українці повинні згадати про те, що Шевченко – євангельський пророк. Ми ж, звичайно, будемо апелювати до нього як борця і правдолюбця. Особливо в час Майдану і постМайданний період, що природно. Але при цьому треба розуміти, що поет написав не тільки «Кавказ», «Заповіт», а й «Псалми Давидові». Розуміти, що він дивовижно знає логіку та звучання пророцьких Книг Біблії. Зрештою, богоборство поета є сутнісно однаковим з богоборством, що представлено в Біблії. Отже, Шевченко духу, Шевченко молитви має до нас прийти на час ювілею.
– «… відповідальність людини за власні вчинки є саме тим, чого так відчайдушно потребує Україна сьогодні, - продовжую цитувати згадану Вашу доповідь. Потребують усі оті судді, що чинопоклонно штампують кривдні вироки; державні службовці, які так мало змінилися порівняно з вималюваними Шевченком карикатурами, – потребують, зрештою, всі ті, що «правдою торгують і Господа зневажають»… Запитання таке: що конкретно з Шевченкового українцям здалося б перечитати?
– На нього неможливо відповісти. Шевченка треба перечитати всього. Немає якоїсь однієї поезії, де би увібралося все. Поет був настільки щирим впродовж свого життя! Гранично щирим і відвертим! У його творчості не відчувається й краплі лукавства. Саме тому кожен вірш дорогий. (Як багато в сучасній поезії є віршів задля красивого слова, грайливих словесних граней). Отож я хочу запропонувати пізнавати Шевченка в різних життєвих ситуаціях. Приміром, тоді, коли він ледь не проклинає Бога за те, що забув кривду людську на землі, і бачити в тому граничний ступінь болю. Пригадаймо, євреї після Голокосту теж запитували у Господа і в самих себе: «Де був Бог в часи Голокосту?», «Чому Він не відреагував?» У Шевченка та ж тривога за те, що нічого не відбувається, а, здавалося, земля б мала розверзтися під тими, хто чинить кривду… Але в цьому немає атеїзму! Навпаки – пошуки Бога, визнання Його!
Знаєте, одного разу в таборі я передав натільний хрестик приятелю, російському письменнику Віктору Некіпєлову. Тоді була смертельно небезпечна ситуація, і він його радо одягнув на себе. Табірний лікар, побачивши цей хрестик, відмовився лікувати Віктора і сказав йому: «Пусть Он вас лечит». Це, звичайно, цинічне порушення клятви Гіпократа, але водночас знаменне визнання, що Бог є!
Отже, за тим Шевченковим болем також криється дивовижне визнання Бога, яке підтверджується потім словами з «Кавказу»:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
– Очевидно, в кожному віці Шевченко сприймається по-різному. Здається, тепер Вам близький поет як євангельський пророк, про якого згадували. Правда?
– Юнаком я брав томик Шевченка, йшов в парк і там вчив «Кавказ». Тоді «Кавказ» чомусь був для мене вершиною його творчості. Я цей вірш вивчив напам’ять сам, а не тому, що шкільна програма вимагала. А якби сьогодні вивчав напам’ять поета, то вивчив би «Псалми Давидові». Зокрема, ті фрагменти, де йдеться про віру і потребу вшанування Великого Бога. Але це природно – з віком розкриваються ті аспекти, які в юності не промовляють. У цьому й проявляється багатство людського життя, що ти малюєш з палітри, яка має різні кольори. І візерунок твого життя складається з тих різних кольорів.
– Пане Мирославе, прочитайте, будь ласка, свої улюблені Шевченкові рядки.
– Я вже читав «І день іде, і ніч іде». І я би, напевно, ще прочитав оці рядки з «Неофітів»:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.
Розмовляла Надія ТИСЯЧНА
