Мішель Дормаль: «У Франції вже 40 років нема інтернатів для неповносправних»
Днями у Львові стартувала нова в Україні навчальна програма «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами». Програма базується на новому підході, який вчить не лише опікуватись неповносправними людьми, а й ставитись до них як до особистостей, які теж багато дають суспільству. Про особливості нової програми, зарубіжний досвід і нові можливості у цій сфері розмова «Об’єктивно» з Мішель Дормаль, директором навчальної програми для асистентів французького відділення Міжнародної федерації «Лярш», координатором сертифікатної програми «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами» в Україні від МФ «Лярш».
Світлана БАБИНСЬКА. - "Об'єктивно", 17 лютого 2010 року
Днями у Львові стартувала нова в Україні навчальна програма «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами». Програма базується на новому підході, який вчить не лише опікуватись неповносправними людьми, а й ставитись до них як до особистостей, які теж багато дають суспільству. Про особливості нової програми, зарубіжний досвід і нові можливості у цій сфері розмова «Об’єктивно» з Мішель Дормаль, директором навчальної програми для асистентів французького відділення Міжнародної федерації «Лярш», координатором сертифікатної програми «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами» в Україні від МФ «Лярш».
– Я знаю, що французький «Лярш» має вже майже десятирічний досвід провадження такої навчальної програми, яка щойно у нас стартує. Яких успіхів вам вдалося досягти за цей період?
– Нам більше, ніж 10 років. Тому що формація розпочалася в 1991-му, а в тій формі, в якій вона відбувається зараз, вона триває 5 років.
Щодо успіхів, то, насамперед, це те, що наші студенти усвідомили, ким вони є. Адже, не знаючи своєї цінності, людина не зможе відкрити цінність іншого.
Кілька студентів не отримали сертифіката, тому що вони мали забагато особистих проблем, щоб могти супроводжувати інших. Тож ми намагаємось їх теж супроводжувати і далі, допомагаючи їм знайти свій шлях в житті.
У тій формації, яку ми провадимо, є і теоретичні знання, і практика. Але є ті центральні питання, на які кожен студент має дати собі відповідь: ХТО я є? ЩО я роблю? ЩО я можу зробити? Знання, які здобувають наші студенти, спрямовані на людську особу. Ми спонукаємо їх багато міркувати про антропологію, про сенс життя. Але дуже конкретно. Бо в цьому всьому задіяне наше тіло, наша емоційність, наші почуття стосовно тієї особи, яку ми супроводжуємо, і знання також. Тобто це єдність цих трьох елементів. Під час семінарів, які ми проводили для наших викладачів, я побачила, що єдність цих елементів є дуже важливою. Адже часто більшого значення надають тому ЩО говорять, а не тому ЯК говорять. Тобто тут важлива анімація – надавання душі тому, що ти викладаєш. Має бути єдність між тим, що ти думаєш, що ти кажеш і що ти робиш. Тому що особи, які страждають, дуже відчувають, чи ми є правдивими, чи ні. Але бути правдивим не означає, що те, що ти кажеш, є правдою. Тоді бути правдивим означає жити тим, що кажеш. Тобто ми намагаємось збудувати ось цю єдність людської особи. Розумієш?
– Так. Це є так би мовити портрет тієї особи, яка супроводжуватиме неповносправну людину.
– Так. Але це також і портрет узалежненої особи, яка також повинна бути справжньою. Тому важливо створити такі умови, щоб неповносправна, залежна особа могла відкрити свій дар і дати його іншому, і щоб інші могли прийняти той дар. Така взаємність є дуже важливою. Мені здається, що саме завдяки тій взаємності і єдності, суспільство приймає людей з особливими потребами і тих людей, які їх супроводжують.
– Ви кажете «відкрити свій дар», «дати свій дар». Що у цьому випадку означає «дар»? Це цінність власної особистості, чи набір тих талантів, якими ми володіємо?
– Це все разом: і одне, і друге. Тому що, коли дивитися на людський розвиток, то кожна дитина стає особистістю, коли сама себе утверджує, стає суб’єктом. І впродовж усього життя ми не перестаємо ставати тим суб’єктом, тобто відкриваємо себе, відкриваємо те, що є в нас. І у формації, яку ми пропонуємо, важливо навчити студентів отримувати. Вміти отримувати це теж дар, хоча він і здається пасивним. Але той, хто не вміє отримувати, не вміє і давати. І наш студент є самостійним учнем, ми не можемо сказати йому, що він має вивчити, він сам має визначити, що для нього є важливим. Ми можемо створити йому умови, надати можливість стосунків із неповносправними особами і можливість супроводжувати їх у їхніх відкриттях. Але студент сам відповідальний за те, що він із цього візьме.
Саме тому в нашій програмі є 300 практичних годин і 250 навчальних. В навчальних годинах є і теоретичні знання, і вправи з особистісного вираження, фільми. Наші викладачі будуть намагатися створити такі умови навчання студентам, щоб це було активне навчання, і вони дійсно могли були тими учнями, про яких я говорила.
– Програма, яка започаткована в Україні, адаптована до наших реалій. З якими труднощами Вам довелося стикнутися, коли її розробляли для українців?
– Я зовсім не знала Україну і мені був зовсім невідомий її соціальний світ. Тому спочатку це була велика трудність. Я мусила бути дуже уважною до потреб країни, і дивитися розуміють мене, чи ні. Інколи виникали труднощі при перекладі. Наприклад, у французькій мові бути присутнім, означає бути уважним, бути справді присутнім. А от українці не завжди розуміли значення цього слова. Тому мені було важливо збагнути ті моменти, де виникали якісь труднощі в розумінні, щоб потім наголосити на них під час програми. Тут, у Львові, ми маємо хороші шанси, оскільки є багато добрих фахівців (люди, які безпосередньо займаються неповносправними). І серед викладачів є також багато хороших фахівців у своїй сфері, але треба було їх всіх разом звести – викладачів і фахівців – щоб вони теж стали справжніми учнями. Я думаю, що сьогодні Україна має потребу формувати відповідальних людей, які могли б працювати в команді. Отже можна сказати, що ця формація є додатковою до тих більш академічних формацій, які тут існують.
Тобто труднощі справді були, але не багато.
– Що зможе робити, де зможе працювати людина, яка закінчить цей 9-місячний навчальний курс?
– На даному етапі випускники курсу отримають сертифікат, який буде виданий УКУ, НУ «Львівська політехніка» і МФ «Лярш». І я думаю, що після цієї формації вони справді набудуть додаткових знань, які їм будуть корисними.
Часто, коли ми є з неповносправною особою, ми думаємо лише про фізичну турботу, тобто про якесь лікування, яке ми їй можемо дати. І тут, в Україні, не згадуємо про стосунки з тією особою. І я гадаю, що після тієї формації студенти навчаться будувати стосунки з людьми з особливими потребами, і через це вони стануть більш відповідальними.
– Як у французькому суспільстві сприймають людей з особливими потребами?
– З одного боку їхні потреби більше враховуються, ніж тут, в Україні, оскільки є соціальне забезпечення їх потреб. І вже нема таких інтернатів для неповносправних, які є в Україні. У Франції вони припинили існувати 40 років тому. Тепер ми маємо значно більші знання про причини неповносправності, ніж раніше. Тому, відповідно, є менше стереотипів. Але у Франції батьки прагнуть, щоб їх діти отримали престижну освіту. І, звичайно, неповносправні діти не можуть цього зробити і тому вони певною мірою, все ж таки, є розчаруванням для своїх батьків.
У Франції люди не дуже легко приймають неповносправних осіб, оскільки Франція є країною, де роблять найбільше абортів у тих випадках, коли дитині ставлять діагноз синдром Дауна. Але з іншого боку, люди з неповносправністю, наприклад, з ДЦП, дедалі більше займають досить високі посади. Тобто можна сказати, що відбувається велика робота по інтеграції таких людей в суспільство, існує певна політика.
Та взагалі, я думаю, що прийняти неповносправність ніколи не просто. І в нашому французькому суспільстві прийняти старість теж не є чимось простим. У всіх газетах і різних коміксах зображають персонажів, яким завжди менше сорока років. Але, думаю, що й тут те ж саме.
– Ну, в нас ситуація набагато гірша, особливо у ставленні до неповносправніх людей. Мішель, як Ви думаєте, що нам потрібно робити, щоб змінити цю ситуацію?
– Звичайно, я не можу давати якихось конкретних порад. Тут вже є дещо доброго, що робиться у цьому напрямку. Наприклад, досвід «Джерела», фахівці якого їздять в інтернати для неповносправних і там вчать санітарок, як правильно годувати дітей, як бути з ними. Також вже є досвід спільнот українського «Ляршу», де люди з особливими потребами знаходять себе. Це наші маленькі крапельки, які допоможуть потроху змінити суспільство. І, звичайно, саме фахівці з цих центрів можуть дати значно більше порад, ніж я.
Нам, французам, потрібно було багато часу, доки в нас зникли інтернати для неповносправних – це відбувалося впродовж 30-ти років. Я думаю, що в наступних 30 років у вас теж таких інтернатів не буде. Але це дуже довга дорога. І зміни повинні відбуватися в самому суспільстві. Тобто ми маємо певним чином сприяти зміні навколо нас. Наприклад, коли є мама, яка має неповносправну дитину і їй важко спустити її сходами, то треба, щоб сусіди починали допомагати їй. Тобто кожен має якось сприяти тому, щоб це середовище почало змінюватися.
Довідково: «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами» - це річна сертифікатна навчальна програма, розроблена Інститутом Екуменічних Студій УКУ, Національним університетом «Львівська політехніка», Міжнародною Федерацією «Лярш» та фахівцями спеціалізованих центрів, зокрема з реабілітаційного центру «Джерело» міста Львів.
Особливістю цієї програми є міждисциплінарний підхід до розгляду того чи іншого питання. Навчання поділене на шість сфер, кожна з яких включає медичні, психологічні, педагогічні, соціальні та юридичні аспекти. Важливою компонентою є практика. Крім того організовуватимуться тематичні зустрічі із спільнотами «Лярш-Ковчег», батьками дітей з особливими потребами. До читання гостинних лекцій запрошені іноземні фахівці.
