Митрополит Володимир: трагедія і тріумф українця
Блаженніший Митрополит Володимир приїхав в Україну в 1992 році. Незалежна Україна з великими труднощами ставала на ноги. Українська Православна Церква, Предстоятелем якої він був обраний, знаходилась в політичній ізоляції. Опиратися в становленні своєї Церкви Митрополиту довелося на проросійські сили та на прибічників строгої «канонічності». Проукраїнські кадри покинули УПЦ. В цих умовах Митрополит займає позицію наголошення на канонічності своєї Церкви поза політичним контекстом.
В 1990-ті роки Патріарх Московський Алексій неодноразово наголошував на тому, що збереження єдності РПЦ – це зерно для майбутньої реінтеграції Росії, України та Білорусі. Митрополит Володимир не допускав подібної риторики. Він наголошував на тому, що УПЦ може стати самостійною – якщо для цього визріють всі умови. Реінтергації пострадянського простору серед цілей УПЦ Митрополит не бачив ніколи.
Десятиліттями Митрополит смиренно дозволяв проповідувати ідеали реінтеграції митрополиту Агафангелу, архиєпископу Августину, єпископу Іполіту. Але ці «пробні шари» показали, що ідея політичної реінтеграції на дереві церковної свідомості українців не прививається. Десятиліття пропаганди не дали жодного значного ефекту. Для вірних УПЦ як і 20 років тому важлива «канонічність», але неважлива «руськість» чи тим більше «російськість».
Канонічною може бути не лише єдність із Московською Патріархією, але і автокефалія УПЦ. Ця канонічність була б несумнівною в разі згоди на таку автокефалію і Москви, і Константинополя. Сучасне конструктивне співробітництво двох Патріархій у справі проведення Всеправославного собору може бути основою і для їх згоди на канонічну автокефалію УПЦ.
Довгий час РПЦ вимагала повної згоди вірних УПЦ як умови для автокефалії. Але сьогодні сама РПЦ стала ареною для відритих протистоянь. Ультраконсерватори звинувачують керівництво РПЦ в лібералізмі та екуменізмі. Московська Патріархія звинувачує ультраконсеваторів в перетворені на сектантів. Ніхто із керівництва РПЦ не вважає, що має корегувати власну позицію з огляду на вимоги ультра консерваторів, які дійсно стали свого роду православними сектами, «неостарообрядцями». Чому ж тоді 20 років українським православним відмовляють в автокефалії, під тим приводом, що необхідно враховувати думку ультраконсерваторів в Україні сущих?
У 1992 році ніхто не міг собі уявити, що протягом правління Митрополита Володимира УПЦ стане Церквою, повністю готовою до автокефального існування. Але вже кілька років як ця істина очевидна для всіх – і для Москви, і для Константинополя, і для політичних еліт. Сьогодні, без об’єднання із УПЦ КП чи УАПЦ, Українська Православна Церква є повноцінною церковною структурою. В усьому світі такі великі утворення, які існують на території традиційно православних країн, мають автокефальний статус. Неможливо було уявити в 1992 році, що в історично найближчій перспективі життя одного покоління, без приєднання «українських розкольників» УПЦ буде повноцінною Церквою. Так само неможливим здавалось становлення української ідентичності УПЦ. В 1992 році здавалося, що українськими можуть бути лише «автокефалісти» із УПЦ КП та УАПЦ, а УПЦ чекає доля Церкви росіян та російськомовних. Але якось непомітно УПЦ стала рідною домівкою не лише для людей російської культури, але і відбувалась як Церква Українська.
Українську ідентичність Предстоятеля годі заперечувати. Вона очевидна. Українське в УПЦ проростало крізь численні перепони. І Митрополиту Володимиру залишалося лише розводити руками: «воно саме росте». Не було жодного випадку штучної стимуляції українськості в УПЦ. Українська ідентичність виростала сама по собі. Аналогічне явище природного проростання українськості спостерігалося на Майдані-2004 року.
Митрополиту можна дорікнути про відсутність роботи щодо нової євангелізації України. Але хто б дозволив йому здійснити такий проект? Адже євангелізувати довелось би «українською мовою».
Митрополиту можна дорікнути про відсутність богословського відродження в Україні. Але хто б дозволив організовувати таке відродження? Адже довелось би його робити як розбудову української богословської традиції.
Митрополит не мав вибору. На відміну від Патріарха Митрополит Володимир завжди ходив під загрозою відставки. І такого роду загроза примушувала його «дмухати і на холодне». В цих умовах виникало лише те, що було ініціативою знизу. Митрополит не зупиняв ніяких ініціатив. Перемагали ініціативи здорові. Тисячі відбудованих храмів. Телеканал «Глас», нові православні ЗМІ друковані та електронні, оновлена Академія. Якщо чогось в УПЦ ще немає – це вина не Митрополита Володимира. Це вина вірних, які не проявили ініціативи, не створили відповідних проектів. У тих умовах, в які був поставлений Митрополит Володимир, він міг лише дозволяти рости всім ініціативам, але не мав свободи їх сам ініціювати. На жаль, Митрополит Володимир дозволяв рости і бур’янам, а не лише пшениці. Але тепер, коли і бур’яни, і пшениця дозріли, вже ніхто не скаже, що бур’яни – це пшениця в перспективі, а пшениця – це пагони бур’янів.
На жаль, і до сьогодні православні українці не усвідомили особливостей ситуації, в якій перебуває Митрополит Володимир ось вже майже двадцять років. Треба було б зрозуміти, що владика в своїй українськості має потребу у всебічній підтримці із боку вірних. Але вірні чекають від Предстоятеля якихось ініціатив – так ніби в нього є повна свобода. Такої свободи немає і не може бути. Митрополит завжди був українцем настільки, наскільки дозволяли обставини і навіть трохи більше. І в цьому його заслуга. В 1990-ті його можливості для прояву власної українськості були зовсім обмежені. В 2000-ні їх стало більше. Але повної свободи не було і немає.
Митрополит Володимир не мав і немає свободи відправити у відставку митрополита Агафангела чи архиєпископа Іонафана. Проросійського єпископа Іполіта відправили на спокій тільки тому, що перестав слухатися не лише Предстоятеля УПЦ, але й Патріарха. Якби не остання обставина, то і цього україножера не можна було б зняти із кафедри.
Сьогодні Митрополит Володимир знову не має простору для маневру. Розбудувавши найбільшу Українську Церкву, Митрополит не може завершити власну справу. Адже визнання повної самостійності УПЦ, її автокефальності, залежить не лише від готовності самої УПЦ. Автокефалію можуть дати Константинопольський або Московський Патріархати. Жодний із них готовності до такого кроку не виявляє.
Склалась парадоксальна ситуація. Церква як величезна юнка вже досягла повноліття, але вихователі все ще тримають її в повзунках. Не дивлячись на такий протиприродний стан, вона виросла, і вона – прекрасна.
