Між Косовом і Кутами: Баал Шем Тов і уявний образ єврейських Карпат в XIX-XX століттях
Анна Блажкевич
Почала свою розповідь пані Владислава зі спогаду про фільм «Довбуш» — український історичний блокбастер, одним з героїв якого є Баал Шем Тов – центральна персона розмови про єврейські Карпати, цадик, засновник руху хасидизму, мандрівний лікар з Поділля.
У фільмі він з’являється кілька разів: спершу допомагає опришкові знайти шлях, другого разу фактично рятує його. Довбуш дарує Баал Шем Тову люльку (це, до речі, історія, базована на фольклорних сюжетах, про які ітиметься далі у розмові), і каже йому: «Це й твоя земля, Беште». Цікавий момент, зважаючи на характер висвітлення поляків у кінострічці. Творці фільму очевидно хотіли підкреслити, що євреї тут — НЕ частина чогось ворожого. З точки зору історичної достовірності – це не дуже вірогідний сюжет, але, натомість, він показує те, як єврейську культуру сприймають в сучасній Україні – що її в деяких моментах впускають до нашої мейнстрімної, головної культури. До речі, актор, який зіграв роль Баал Шема, — його нащадок, американський єврей Лузар Тверські.
Наступний цікавий момент, який простежуємо у фільмі - умивання Бешта (Баал Шема) у ріці, як у микві. Це підкреслює його нероздільність із довколишньою природою.
Карпати XIX-XX століття різні люди уявляють собі по-різному. Починаючи з 20-тих років минулого століття ми маємо польських етнографів, чеських фотографів, іноземних репортерів, які їдуть туди, досліджують, роблять фотографії, бо хочуть зрозуміти для себе, що то таке. Маємо, безумовно і українців, які їдучи в гори, знайомляться ближче з гуцульською культурою.
Для євреїв такі подорожі-експедиції є менш типовим процесом, оскільки вони, перш за все, міське населення. Але в Карпатах їх теж багато, для Карпат вони також є автентичними. У 1921 році ми маємо дані про певну кількість євреїв у повітах – вони становлять від 8 до 18 відсотків населення у Надвірнянському, Косівському та Коломийському повітах. У містах євреїв було більше, зокрема у містечку Вижниця, що є на межі Галичини і Буковини, їхня кількість сягала 90 відсотків населення. Тобто, євреї були присутні і в карпатських містах, і по селах.
А як виглядало їхнє життя і чим вони займалися? Опиратися на записи етнографів у цьому питанні трохи складно, бо їдучи в гори, дослідники у першу чергу звертають свою увагу на гуцулів, подекуди описують ромів і вірмен, а євреїв не так часто. Тому маємо досить уривчасті, але, позатим, цікаві дані.
Так, наприклад, у ХІХ-ХХ столітті єврейське населення Карпат часто збирало та продавало чорниці (афини) у місті. Вони тримали готелі, у яких зупинялися польські етнографи і українські письменники; купували традиційну гуцульську кераміку й інші селянські вироби і продавали їх у Коломиї, Косові, Надвірній – містах, які потроху стають туристичними.
Тобто, певною мірою, євреї на той час є зв’язуючою силою між містом і селом. Хоча, є також і тими, хто привозить товари і з віддалених сторін. За польським етнографом Оскаром Кольбергом євреї доставляли до українських містечок і сіл сардини, фіги і вино, а також скляні намистини з Венеції — так звані пацьорки, з яких потім робили намиста «венеційки». Ми всі знаємо, що традиційним елементом народного українського жіночого строю є намисто. Але, рідко задумуємося над тим, звідки в українському селі бралися корали та венеційське скло. А справа, власне, у посередницькій єврейській мережі, яка доставляла сюди багато краму. Так, корали, наприклад, приїжджали з італійського міста Ліворно у гірські карпатські села.
Відбувалася, також, і співпраця – гуцули і євреї продавали разом худобу на ярмарках, останні виконували послуги перекладачів між українськими і і угорськими купцями, адже і там, і там продавці могли порозумітися їдишем.
Коли ми пірнаємо глибше, то дізнаємося, що карпатські євреї і християни обмінювалися досвідом і запозичували певні культурні елементи — мова йде, зокрема, про побут, фольклор і легенди. Яскравим прикладом такого запозичення є зображення на коломийських керамічних кахлях і надгробних плитах єврейських левів, яких у Косові ХІХ століття очевидно не бачили, тож «позичали» зображення звіра одне в одного.
Маємо таке саме співіснування і у музиці – коли хасиди запозичують українські мотиви та мелодії, і навпаки. Не знаємо, врешті, хто в кого. Але це є фактом, що такі процеси тривали.
Говорити про автентичність єврейського населення в Карпатах, та про важливість цього регіону і його природи для хасидів будемо також на прикладі вже згаданого вище Баала Шем Това.
Отже, Ісраель бен Еліезер, народжений близько 1700 року, був відомий, як Баал Шем (це назва народного лікаря в єврейській традиції, як у нас знахар; лікує частково магією, використовуючи амулети, частково справжніми ліками).
Сам він походив з Поділля, а через сім’ю дружини переїхав жити у Кути (нині містечко у Івано-Франківській області, на межі Буковини і Галичини, поруч з Вижницею - ред.). Мешкаючи там, займається різними роботами – працює в корчмі, допомагає здійснювати обрізання, підробляє візником. Але також ходить в гори і медитує там.
Згідно з легендами, які розповідають, саме в горах він проходить трансформацію і стає кимось більшим. Повернувшись у Меджибіж, він стає одним з перших лідерів хасидизму – напряму юдаїзму, про який ми знаємо, як мінімум, через численні місця паломництва хасидів в Україні. Це рух, ідея якого дуже близька до того, що зробив сам Баал Шем – ви маєте осягнути Бога не через читання текстів, як у традиційному юдаїзмі, не через кропітку освіту, але через містику – танець, пісню, прийшовши до цадика (земної святої людини, яка є посередником між Богом і людиною). Цей рух стає популярним, починаючи з Поділля і аж до Західної Галичини, а потім, по всьому світу. Власне Україна є для нього дуже важливою, і важливим є Баал Шем Тов. А для нього Карпати - визначний момент зміни, згідно з легендами.
Відкриття власне єврейської етнографії пов’язують з іменем дослідника Йохаїма Хаєса. Він народився у Коломиї, і на відміну від інших євреїв, які навчалися в польських та німецьких гімназіях, ходив до української. Поїхав на науку до університету Вільнюса, де на той момент якраз відкрився єврейський етнографічний інститут YIVO. Працюючи там, він спершу збирає пісні та досліджує литовських євреїв. В якийсь момент згадує своє коріння і їде на Галичину, до рідних Карпат, аби написати про «сліди» персонажа Баала Шем Това у християнстві і українському фольклорі.
Коли у 1920 р. Йохаїм перебуває у шинку в Ясенові, місцевий корчмар розповідає йому легенди про Бешта, які побутують в тому селі: буцімто Ясенів благословив сам Баал Шем Тов, а також показують досліднику місце, де єврейський вчитель занурювався у ритуальній микві.
Йохаїму Хаєсу вдається ідентифікувати одну легенду, яку євреї запозичили в українців-християн до свого фольклору, що було саме по собі нетиповим процесом. Легенда ця про гуцулку, яка не могла мати дітей і звернулася з цією проблемою до цадика Баал Шем Това. На що він їй відповів: «Дай мені патинку (тобто пантофль) - будеш мати дві дитинки».
В єврейському фольклорі ця легенда, будучи запозиченою з українського, видозмінюється в історію про те, як Баал Шем Тов каже це саме своїй доньці, яка не могла мати дітей. За якийсь час після того, як вона почула батькову настанову-передбачення, донька Бешта підняла пантофлю, яка впала у танцюючого хасида, і згодом у неї народилися діти.
Зустрічаються у єврейському фольклорі також і легенди про розбійників. І там, і в українських оповідях є згадки про зустрічі Олекси Довбуша з Баалом Шем Товом. Обоє вони є нетиповими персонажами для свого середовища, тож могли бути через це відкритими на спілкування одне з одним.
Згідно з однією з легенд («Перервана дорога до Святої землі» із збірки легенд «Книга на похвалу Баал Шем Това», ХІХ століття) саме опришки допомагають цадику знайти у Карпатах підземний прохід до Святої землі. Втім за сюжетом, Баал Шем Тов не може попасти до Святої землі разом з розбійниками через появу знаку – вогняного меча, і має залишитись на Галичині, в Карпатах.
У період міжвоєнний єврейську культуру і хасидський рух тут досліджували репортери. Журналіст з Варшави Йоель Мастбойм поїхав мандрувати Галичиною в пошуках «чогось автентичного єврейського». Він розчаровується в акультурованих міських євреях Кут, не знайшовши хасидського духу там, і йде в гори, де знаходить християнського провідника, який шанує хасидський культ. Цей місцевий мешканець показує журналістові водоспад, де наче б то омивався Баал Шем Тов. І вже ось там, серед краси природи журналіст віднаходить святість хасидизму.
Через 5 років після цього у Карпати їдуть з експедицією редактор газети “Chwila” Леон Вайншток, рабин із Стокгольма (родом з Галичини) Маркус Еренпрайз в супроводі польського письменника Станіслава Вінценза, який і сам проживав у Карпатах. Для нього персона Бешта була метафорою поєднання єврейської і української культури на прикладі гір, з протиставленням місту.
Ця група вирушає в Карпати, щоб знайти сліди Баал Шем Това. Ніяких матеріальних знахідок вони не зустрічають, але, перебуваючи серед природи, помічають її красу і святість тих міст, бо там, згідно з народним єврейським фольклором «…Баал Шем ходив» ( з пісні«Поміж Косовом і Кутами»).
«… Вся система думок, передана нам учнями Бешта, повністю відобразила середовище гір, серед яких він мешкав. Коли він пізніше спускався у долини…, проповідуючи, то залишався самим собою, випромінюючи смолистий, незапорошений, чистий подих гірського простору. Безсмертні думки линули з гір, з природи, яка ніколи не вмирає, бо завжди оновлюється», — читаємо у статті «Слідами доріг Баал Шем Това, про дослідження рабина Еренпрайза в гірських гніздах Гуцульщини», написаній під час мандрівки Карпатами.
Цадик Баал Шем Тов був у Карпатах всього 4-5 років. Це порівняно короткий, але дуже важливий і переворотний період в його житті. Помер і похований Ізраель бен Еліезер у місті Меджибожі, на Хмельниччині, яке є відомим місцем паломництва. Але є також місце паломництва у Карпатах, біля містечка Вижниця, де в річці Виженка відокремлене місце для микви. Місцеві вірять, що саме там здійснював ритуальні омивання Баал Шем Тов.
