Молитва і спорт. Монах встановлює рекорди і збирає гроші на дрони для військових

Як поєднує монах молитву і спорт?

Унівська лавра видніється здаля. Доглянута територія, тиша, а головне ‒ відчинена брама для людей. Коли сюди приїжджаєш вперше, то знову і знову хочеш повернутись у це місце, говорять віряни. Служіння Богові, молитва ‒ це місія монахів Студійського уставу. Але щоденна праця у полі, на пасіці, на кухні, у майстерні з виготовлення свічок чи писання ікон або ж спілкування з людьми, які шукають підтримки і допомоги ‒ це теж місія.

Тут мешкає 30 монахів. Серед них – отець Макарій (Дутка). Покликання до монашого життя відчув ще у школі.

«Духовне життя пізнавав від бабусі і мами. Це вони мені змалечку привили це до серця. Взагалі у житті я тяжів до радикалізму. Ходив у неділю до церкви, як всі діти ходять, всі люди в селі, але я хотів це робити дуже часто, особливо під час літніх канікул. Прийшов до духовної семінарії і кожен день було служіння, але мені і цього було щось мало. На четвертому курсі я вирішив зробити більш радикальніший крок і вступив до монастиря. Отак воно й пішло», ‒ каже Макарій (Дутка), ієромонах Унівської лаври УГКЦ.

12 років тому монах почав займатися спортом. Хоча спершу сприйняв не дуже схвально ідею іншого ченця про те, щоб облаштувати кімнату в монастирі у спортивну. Тоді благодійники подарували штангу.

«Брат настирливо просив зробити спортивну кімнату. Ми почали це робити своїми руками. Турнікет, бруси, якісь снаряди придбали собі. А потім нам багато допомогли наші віряни. У школі я трішки піднімав штангу, виконував вправу, яку називаємо вивага або жим штанги лежачи. Потім закінчилася школа, я пішов до семінарії і мені якось було не до того, тому що я повністю присвятився релігії, глибоко полюбив церкву. І мені навіть не спадало на думку щось про спорт», ‒ говорить отець Макарій.

Але якщо монахи зрідка заходили у спортивний зал, то отець Макарій, навпаки, дедалі більше займався. Тому що почувався краще, здоровіше, бадьоріше. У спортивній кімнаті, окрім штанги, брусів, тренажерів, на стінах є ікони і надруковані на папері цитати відомих людей про спорт. На кшталт, «ніщо так не виснажує і не руйнує організм людини, як тривала фізична бездіяльність» (Аристотель).

«Я шукав вислови про спорт і знайшов, що мати церкви Тереза Авільська казала, що наша людська душа любить жити в здоровому і підтягнутому тілі. Іноді, коли тримаєш над собою штангу, розумієш, що вона може розтрощити тебе, але цього не добивається, тому що ти сильніший», ‒ зауважує монах.

Професійний спорт

У 2016 році отець Макарій почав професійно займатися спортом із тренером. Спершу навіть соромився самої думки, щоб тренуватися з наставником, коли йому порадив це владика УГКЦ Венедикт (Алексійчук). А коли показав гарний результат, підняв у класичному жимі штангу 120 кг, отримав запрошення від львівського спортсмена, тренера Павла Зінька взяти участь у змаганнях за Кубок Києва. Так почалась уже спортивна кар’єра монаха.

У кутку спортивної кімнати у монастирі висять нагороди отця Макарія. Найцінніша ‒ перша медаль, яку отримав у 2016 році на Чемпіонаті Євразії з пауерліфтингу, коли став кандидатом у майстри спорту. Як монах поєднує духовне життя зі спортивним, молитву з заняттями?

«Я зовсім не поєдную. Спорт для мене – це такий нібито додаток до духовного життя. Це самодисципліна. Є певні посередники, які поглиблюють твоє духовне життя. Ти мусиш тоді більше молитися, більше читати Святе письмо, більше роздумувати над духовними запитаннями. Дотримуєшся посту фізичного для підсилення своєї молитви. Фізичне навантаження знімає розумові напруження. Коли починається Вечірня о 18:00, я забігаю у спортзал о 17:30, декілька разів підніму гантелі, гирі чи штангу, і в мене таке відчуття, що мені немов крила розправляються. Йду на Вечірню, почуваюся піднесеним, бадьорим. Я б сказав, що це навіть мене підживлює молитовно. Молитва, піст і спорт дають стимул до життя. Люблю радістю, яку сам переживаю, поділитися з іншими. Це також вид мого служіння», ‒ пояснює ієромонах Макарій.

Останніми роками отець Макарій (Дутка) виступає за Всеукраїнську федерацію Українського пауерліфтингу. Нещодавно увосьме виграв Чемпіонат України, але замість привітань попросив долучитися до збору коштів для купівлі дронів для бійців 24-ї окремої механізованої бригади. Спершу попросив про 500 тисяч гривень, але люди йому довіряють, і ця сума зростає.

«Я почувався не дуже добре, що у час війни їжджу на змагання. Розумів, що представляю Україну, що всі спортсмени показують, що ми не здаємося, що ми далі продовжуємо жити своє життя, незважаючи на страшну війну. Але я хотів якось перетворити свої особисті успіхи у користь для суспільства. З початку війни я почав присвячувати рекорди різним подіям, зокрема, Збройним силам, українським захисникам, щоб якимось чином це був духовний внесок. Військові мені сказали, що дрони дуже важливі – це захист для нашого війська. Я переживав, як сприйме суспільство те, що монах і збирає на дрони, які приносять смерть. Але, знову ж, воїн мені наголосив, що дрони захищають українське військо. І чим більше ми будемо мати дронів і їх постачатимемо на фронт, тим менше священники і миряни зустрічатимуть на щитах наших хлопців, дівчат на в'їздах у міста і села. І для мене це просто є захист, а не те, що приносить смерть», ‒ каже отець Макарій.

Кілька хвилин занять у спортивній кімнаті, отець одягнув монаший підрясник і разом з братами пішов на службу у монастирську церкву. Щоденно отець займається у тренажерному залі протягом години.

Місія продовжується

Сьогодні монастирі повинні виконувати не лише свою місію, але відчувати сучасний світ, потреби, які мають люди, тим паче у час війни, коли українці потребують особливої підтримки і допомоги, говорить отець Макарій. Від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України Унівська лавра прихистила сотні громадян, які втратили власні домівки чи втекли від постійних обстрілів. На сьогодні залишились при монастирі жити кілька переселенців. Відтак монахи продовжують місію своїх попередників.

Унівська лавра відома з кінця ХІV століття. У 1818–1913 роках Унівська обитель була відновлена спочатку як резиденція галицьких митрополитів, а потім знову як монастир. Першим тут влаштував резиденцію митрополит Галицький Михайло (Левицький), а була відновлена митрополитом Андреєм Шептицьким у 1898 році. У час німецької окупації брати Шептицькі – митрополит УГКЦ Андрей і блаженний Климентій – обрали Унівську лавру одним із місць для переховування євреїв. У 1942 році митрополит Андрей Шептицький доручив монахам-студитам укрити в себе в сиротинці єврейських дітей. Це врятувало життя дітей, яких перевозили туди з львівського гетто. Дослідники кажуть про близько 200 єврейських дітей, яких загалом у важкі роки війни врятували брати Шептицькі.

Однак якщо нацистський терор оминув лавру, то на зміну йому прийшов радянський, зауважують дослідники. У 1944 році тут створили табір для духовенства, яке не визнавало православ’я. Після ліквідації УГКЦ у березні 1946 року комуністична влада взялась за ліквідацію Унівської лаври. Монахи зазнали переслідувань і репресій. Їх вивозили з монастиря під дулами автоматів у вантажних машинах через усе село Унів, щоб залякати місцевих селян, наголошують дослідники. У ці часи архимандритом Унівської лаври був Климентій Шептицький. 78-річного отця Климентія Шептицького НКВС арештував у монастирі в 1947 році, звинувативши «в антирадянській діяльності, зв’язках із ОУН і Ватиканом». Климентію Шептицького винесли вирок – 8 років виправно-трудових таборів. Блаженний помер 1 травня 1951 року у Росії в Владимирській тюрмі, яка вважалася найсуворішою.

Майно Унівської лаври радянська влада конфіскувала, спалила книжки, замалювала фрески, розграбувала картини та інші цінності. У монастирському приміщенні оселили спершу людей з інвалідністю, а невдовзі перетворили лавру у психоневрологічний інтернат для жінок. А монастирську церкву зробили місцем для розваг ‒ клубом. Іконостас ХVІІІ століття у храмі замалювали. З 1991 року триває відновлення Унівської лаври. Реставрація приміщень триває досі. Вдалося віднайти окремі книги з монастирської бібліотеки, які сховали люди з навколишніх сіл.