Мученики вмирали через тортури безбожників. Нелюдські дійства катів потрясали будь-якого спостерігача. Проте сповідники часто йшли на ці муки з радістю в серці і на обличчі. Може їх рушив надмірний фанатизм? Чи мав місце божевільний шок? Чи на те є інша причина?

Щоб на це відповісти, спробуємо зрозуміти, що являє собою подвиг мучеництва у християнській свідомості. Світ цей назвав би мучеництво звичайним словом героїзм. Зі шкільної лави радянських часів нам відомі імена піонерів-героїв, героїв-комсомольців, героїв-комуністів. Ці люди віддавали своє життя за свої переконання. Їх розстрілювали, топили, мучили, вішали, але вони не зраджували своїм ідеям.

Тому, здається, немає сенсу відокремлювати церковне мучеництво від звичайного героїзму: ніби той же подвиг і ті ж мотиви – все дуже схоже. Однак насправді геройство і мучеництво різняться між собою докорінно. І річ тут не у мотивах подвигу.

Подивіться, як вмирають герої. Вони безстрашно дивляться в очі ворогам, лають їх, проклинають, насміхаються над ними, погрожують їх прийдешньою розправою над ними. І це у той час, коли на них націлено дуло автомата.

Чи так само помирають мученики за віру Христову? Пригадаймо слова нагірної проповіді Спасителя: Ви чули, що сказано … ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує (Мв. 5.43-33). Цю заповідь у повній мірі виконували мученики. Вони не кривдили і не лаяли своїх мучителів, хоча й виказували їм про бездумність їхніх вимог. Перший мученик Христовий архідиякон Стефан, бачачи своїх убивць з камінням у руках, мовив до Господа: Не залічи їм, Господи, гріха цього! (Дії 7.60). І тому наша церковна скарбниця наповнена сонмом мучеників, які перед смертю молилися за своїх убивць і навіть благословляли їх.

Герой такого собі позволяти не може. Він находить в собі волю перебороти страх смерті, а от перебороти ненависть до своїх мучителів він не в силі: планка мученика для героя виявляється занадто високою.

По-друге, герої вмирають за ідеї. Мученик страждає за Христа. Тобто, якщо герой умирає за щось, то мученик за Когось. Вмираючи, він не просто залишається вірним євангельським ідеям – він залишається вірним Самому Христові.

Слово мучеництво, яке закріпилося у слов'янській християнській традиції є не зовсім вдалим перекладом грецького слова мартіріос, що означає буквально свідоцтво. Тому мученик не стільки страждає, скільки свідчить. Щоб ці слова не сприймалися абстрактно, вдамося де фактів. Історія переповнена прикладами наверненню мучителів (тобто вбивць, катів та всіляких екзекуторів) до Господа Ісуса Христа. Мученик не просто вмирав: він учиняв щось таке, що змушувало подекуди мучителеві кидати знаряддя вбивства і оголошувати себе християнином (хоча він добре розумів, що зараз за це вб'ють його самого).  Очевидці мучеництва, будучі язичниками, які ніколи не були знайомі з Євангелієм, солідарно вигукували: «Великий Бог християнський». Вони навіть не знали імені цього Бога, не кажучи вже про Його вчення, а враз визнавали Його великим і істинним Богом, чим підписували собі вирок смерті. На підставі яких знань, якого документу чи факту? Мученицьке свідчення. А значить відбувалося живе свідоцтво про живого Бога.

Тепер переведемо свій погляд до героїв. Чи проявлялося щось подібне під час подвигу героїзму? Чи знала історія такі випадки, коли фашист, скажімо, примушував комуніста спалити партквиток; комуніст відмовлявся, внаслідок чого помирав смертю героя – і далі після чого фашист би промовляв: «Відрікаюся від служіння гітлерівському нацизму, я теж комуніст»? Та таке й уявити неможливо. Ми бачимо волю героя, бачимо безстрашшя. Але не бачимо свідчення. 

Тому Церква не знає героїв віри – вона знає лише її мучеників і сповідників.

Тепер перейдемо до іншої сторони цієї теми. Люди нецерковні мають досить викривлене уявлення  про життя віруючого. Їм здається, що після навернення людини до Бога, одразу з'являється поміч з небес, благословення, щастя та всілякі матеріальні блага як різновиди манни небесної.

Бог в дійсності допомагає. Бог дійсно благословляє. Однак Христос здебільшого говорив про інше: «Мене гнали, і вас гнати будуть». Говорив про те, що світ йде широкою і прямою дорогою, а шлях християнина тернистий і вузький. Своїм учням, що забажали сісти праворуч і ліворуч у Його Царстві, Ісус говорив про те, що їм належить зануритися у той жах, у який Він буде занурений, і випити чашу ту, яку Він вип’є.

Тому християнин, живучи на землі, не злітає безтурботно на небо, а повільно рухається по тернистих стежинах. Тому мучеником є кожен християнин, а не лише той, хто згадується у православних святцях.

Немовлятко приймає хрещення, і на його тілі вішається хрест, а на хресті – розп'ятий Господь.

Молоді одружуються, і них головами їхніми зметаються вінці. Вінець – не лише символ царства, а й мучеництва. Тому, коли наприкінці Таїнства Шлюбу молоді обходять навколо центрального аналою у храмі, хор співає: «Святії мучениці, добре страдальчествовавшиї і вінчавшиїся, молітеся ко Господу помилуватися душам нашим». І далі: «Слава Тебі, Христе Боже, мучеників радованіє…».

Отже, молоді, що вінчаються, уподібнюються тим, хто вінчався мучеництвом. І життя їм обіцяється зовсім не безтурботне.

Кожен християнин є свідок. Якщо він своїм життям не свідчить про Христа, а лише задовольняється з балаканини на благочестиву тематику, то він ще не християнин у повному розумінні цього слова.

Найголовніше свідчення про Христа, найпереконливіше Євангеліє – наше життя, ми самі. Як би ми не цитували Євангеліє, проте, якщо самі не преобразимося у світлі Христовому, вся наша проповідь залишиться марною.