"Мусив під нацистським конвоєм палити тіла своїх дітей": Бабин Яр – жах того, хто вижив після розстрілу
Колись урочище Бабин Яр починалося біля сучасної вул. Дорогожицької, а, власне, сам яр, його русло, – від вул. Мельникова (сучасна вул. Іллєнка) в бік Куренівки. З півночі відроги яру доходили до сучасної вул. О. Теліги, а один із них перерізав вулицю в глибину біля сучасних буд. №№ 25-29. Це був один із найбільших у Києві ярів – довжиною понад 2,5 км і вглиб – 5-30 м.
Історики вважають, що назва "Бабин Яр" виникла в XV ст. Перша згадка про нього припадає на 1401 р., коли тоді ще власниця цієї землі, жінка-шинкарка, продала її Домініканському монастирю.
Вздовж мису між Бабиним і Реп'яховим ярами в Кирилівському гаю з часом розрісся Кирилівський православний цвинтар (діяв до 1929 р.). З півночі в 1892–1894 рр. почався Лук'янівський єврейський цвинтар, в кінці парної сторони сучасної вул. Іллєнка. На єврейському цвинтарі стояв конторський будиночок, який зберігся донині (нині вул. Іллєнка, 44).
На непарній стороні сучасної вул. Дорогожицької ще з 1878 р. діяв Лук'янівський православний цвинтар (нині – "Заповідник-некрополь" ).
У книзі "Бабин Яр. Книга пам'яті" президент фонду "Бабин Яр" та Єврейської ради України І. Левітас писав: "Ті, хто вважає, що злодійство відбувалося там, де стоїть монумент на вулиці Дорогожицькій, помиляються. Бабин Яр – це величезний яр з відгалуженнями, який тягнеться в бік Куренівки – до Кирилівської церкви, майже на 3,5 км. По дну його протікали струмки, які весною розливалися і утворювали озерця. Місцеві жителі називали його Кирилівським. Починався цей яр біля єврейського цвинтаря, глуха стіна якого тягнулася вздовж вулиці Мельникова ... Ще зберігся будинок, де розміщувалася контора та ритуальні служби цвинтаря, – це будинок № 44 по вул. Мельникова. Нині тут знаходиться гуртожиток хокейної команди "Сокіл". Саме тут знаходився головний вхід і починалася центральна алея, яка упиралася в безіменний відріг Кирилівського Яру. В 1991 році тут встановлено пам'ятник "Мінора" – єврейський семисвічник".
Галявина, на якій відбувався передостанній акт трагедії, – за 100-150 м від перехрестя вул. Дорогожицької та сучасної Оранжерейної:
1 - залізничні колії на Лук'янівку,
2 - Будинок контори Єврейського цвинтаря,
3 - Воїнський цвинтар,
4 - Лук'янівський цвинтар,
5 - місце перехрестя теперішньої Оранжерейної та Дорогожицької вулиць,
6 - галявина, на якій роздягали жертв перед розділом,
7 - відріг яру.
Тож якщо хто думає, що Бабин Яр у сучасному його вигляді – це таке місце, де можна погуляти чи просто зрізати дорогу додому, – насправді ні. Його історія – навколо нас. Вона досі дихає. А до початку 1950-х рр. це місце зберігало своє історичне обличчя. Основне його русло починалося від ст. м. "Дорогожичі" і тяглося в бік Куренівки. А на ділянці від вул. Іллєнка до вул. Дорогожицької був пустир, зарослий кущами і невеликими деревами.
Майстренко (Лимарева) Раїса Вадимівна
"Мама думала взяти з собою мого зведеного брата Валю, сина батька від першого шлюбу. Так дідусь каже: "Ти, Циля, їдь з Раєчкою, а потім напишеш лист і я привезу тоді тобі Валентина". Так що всі думали, що буде евакуація кудись... Там же залізниця, вузькоколійка, думали, будуть вантажити і відвозити. Ніхто не думав, що на розстріл. Усі взяли теплі речі, нібито будуть евакуювати" .
Там дітей було багато, люди похилого віку, бабусі, жінки молоді... Дорослі здорові жінки пішки йшли, за підводу просто трималися, а люди похилого віку і діти на підводі були. Спочатку їхали, але потім підвода кудись поділася – може, німці реквізували. І я пам'ятаю себе сидячою під білою стіною. Це вже потім мені чоловік сказав, що це стіна стадіону "Старт". Ця стіна там єдина, де я могла сидіти.
Пам'ятаю, дуже хотілося їсти, а навколо мене були банки з варенням, закриті газетами і перев'язані ганчірочками, і я намагалася дістатися до варення. Пам'ятаю, що сиділа одна – бабуся з мамою пішли дивитися, як вели рабинів на розстріл. Ми не знали, куди їх ведуть, але вони були в нижній білизні, закривавлені.
Я їх бачила. Я їх називала "білими дідусями", тому що вони були, по-перше, у віці, сиві, і в нижній білизні – кальсони і сорочка. Один дідусь мені запам'ятався на все життя. У нього була відірвана борода і кров стікала по бороді".
"Коли ми вийшли по Керосинній в район Лук'янівського кладовища, там траншея була і дошки, і нас по цим дошкам заганяли палицями, прикладами на п'ятачок, там де військове кладовище і цивільне кладовище, вихід з Керосинної. На цьому п'ятачку людей сортували: жінок з грудними дітьми вантажили в машини, а з маленькими дітьми, які могли ходити, в колону будували. На цьому п'ятачку був шум, гам – кудись мама поділася, кудись родичі поділися ... а я у бабусі Тані на руках. Бабуся весь час хрестилася і кричала: "Я росіянка, я росіянка". Підійшов поліцай і каже: "Чого кричиш? Тут всі жиди". Розмахнувся, хотів мені голову розбити. Бабуся плече підставила, він розбив їй плече, кров потекла. Вона впала разом зі мною, підійшов німець, бабусю за комір підняв разом зі мною і штовхнув у натовп. Бабуся побігла, збожеволіла вже від болю, і вона хреститься, кричить: "Я росіянка, я росіянка". Люди почали розступатися, вона на край колони підійшла.
Якось так вийшло, що поліцаї були на відстані, десь посередині, і бабуся кинулася бігти в сторону Лук'янівського кладовища по діагоналі так. Вона бігла, забігла на кладовище, бігла до тих пір, поки вистачило сил. Потім звалилася між могилами. Над нами, я добре пам'ятаю, шелестіли кущі і бабусин шепіт: "Тихіше, тихіше, тихіше". Боялася, щоб я не кричала, щоб нас не знайшли. Так ми до ранку просиділи, а вранці пішли шукати дорогу додому. Ще дівчинка з нами побігла, десь років 12 їй було. Бабуся її потім відвела на Сталінку.
...У нас два величезних 7-поверхових будинки. І у дворі всі знали, що бабуся притягла мене, як то кажуть, з Бабиного Яру, але ні двірник, який зобов'язаний був видавати, ніхто з жителів, не видав. Коли облави були вже на протязі двох років окупації, то нас із дідусем попереджали і ми в підвал ховалися.
Там раніше сараї були, а залишилися одні вибоїни... Німці, коли приходили з облавою, не спускалися, світла не було там. Вони кидали гранати, стріляли, якщо хто живий, так, щоб убити. І ми в цей підвал заховалися з дідусем – у вибоїни, які залишилися від гранат, там биті цегла, скло. Зайшли німці на сходинки, до підвалу далеко не заходили. Зі сходинок кидали пару гранат і поливали з автоматів чергою. Ми сховалися з дідусем у різних вибоїнах. Дідусь каже: "Якщо що, хоч хтось залишиться живий". Голови опустили, і ні мене, ні дідуся не зачепили. Потім тихо стало... Я підняла голову. Там віддушина, і в віддушину видно чобіт кований. Потім чобіт пішов. Дивлюся – обличчя здалося, потім обличчя пішло і – дуло автомата, і я нахилилася, і наді мною чергу.
Ось так ми рятувалися від облав. Я так міркую, чому нас ніхто не видавав. Може, тому, що дідусь був пічником, а що таке пічник під час війни? Це перша людина!"
Раїса Майстренко тільки в 1991 році зважилася внести ім'я своєї матері, Цилі, в Книгу пам'яті жертв Бабиного Яру. Після чого її бабуся стала Праведницею народів світу: "Я ж не рідна внучка їй була, вона прийомна мати батька. Завдяки їй і дідусеві я жива. Тільки бабуся Праведниця, євреї вирішили, що раз дідусь рідний, значить повинен був рятувати, а вона ... вона була свята людина!".
Батько Раї не повернувся з фронту, і бабуся з дідусем виховували дівчинку до повноліття, видали заміж, дочекалися правнуків.
Сидько Михайло Петрович (1936 р. н.)
"Ми жили за три квартали від вокзалу, на якому стояв поїзд з біженцями. В цьому поїзді мала евакуюватися вся наша сім'я. Батько Петро Андрійович перебував в цьому поїзді з заводом в одному вагоні, мама Коган Берта – і ми, четверо дітей: старший брат Гриша – 1928 р. н., сестра Клара 1938 р. н., маленький братик Володя чотирьох місяців і я, Міша, – були в іншому вагоні цього поїзду.
Раптом старший брат Гриша згадав, що він забув випустити голубів із голубника, вискочив з вагона і побіг додому. В цей час поїзд почав від'їжджати, мама виштовхнула інших дітей з вагона, вискочила сама, і поїзд пішов. Ми повернулись додому. За дні, які ми провели в вагоні, нашу квартиру пограбували. Мама від переживань і труднощів важко захворіла. Всі турботи про сім'ю взяв на себе старший брат Гриша, якому було 13 років.
Німці увійшли до Києва 19 вересня 1941 р.... 28 вересня в Києві було розклеєно 2 тисячі оголошень російською, українською та німецькою мовами: "Всі жиди міста Києва і околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на кут вулиць Мельниківської і Дегтярної (біля кладовища). Взяти з собою документи, цінні речі, а також теплий одяг і білизну. Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний".
...У понеділок ранку 29 вересня 1941 р. мама зібрала нас, і ми пішли на місце, вказане в наказі. По дорозі сусіди переконали маму не йти до місця збору, оскільки чоловік – українець і діти українці. Чутки про те, що німці вбивають євреїв, уже поширювалися в місті. Ми повернулись додому.
Але 30-го вранці двірничка Лушка привела до нас німців, і нас погнали до Бабиного Яру. Коли наша колона виявилася в накопичувачі, мене і Гришу з колони в бік витягнув німецький офіцер, де вже стояли під охороною поліцая такі ж, як ми, діти. Несподівано для нас поліцай вигукнув: "Розбігайтесь". Ми кинулися бігти урозтіч. Поліцай спочатку вистрілив в повітря, а потім убив двох хлопців, решта втекли. Мама, сестра Клара і маленький братик Володя загинули в Бабиному Яру.
Ми з Грицем прибігли додому, але через тиждень двірничка Лушка знову здала нас поліції. В гестапо, на вулиці Короленка, 15 нас кинули в підвал, там було багато старих євреїв, комуністів, полонених червоноармійців – всі ледь живі після допитів. Коли вони розуміли, що їх ведуть на розстріл, вони віддавали свою їжу тим, хто поки залишався жити. Перекладачем у гестапо був наш сусід – фольксдойч Іван Іванович. Він сказав німцям, що ми з братом українці, і нас відпустили.
Настала зима – холод і голод змусив нас красти вугілля на товарній станції, яким ми топили і який міняли на хліб. Ми попалися. Привели нас в жандармерію на вокзалі, а звідти на Короленка, 15 – у гестапо, звідки нас переправили на Короленка, 33 у службу безпеки СД, а звідти в табір смерті "Сирець", поруч з Бабиним Яром. Там було шість бараків – для дорослих чоловіків, один жіночий і один дитячий під назвою "Притулок". З цього "Притулку" мене перевели на Солом'янку до філії якогось медзакладу, де над нами, дітьми, проводили медичні досліди – спочатку мені заморозили ноги, а потім лікували, на пахвову ділянку лівого плеча посадили енцефалітного кліща, робили уколи. Коли витягали кліща, зробили великий розріз, який не гоївся два роки. Взимку 1942-43 рр. Гриша втік із "Притулку" і ховався в довколишніх селах.
На 3 поверсі нашого будинку жили Софія Криворот-Бакланова з 16-річною дочкою Галею. У їхній квартирі не було опалення, як і в усьому будинку. Побачивши дим, що йде з труби, виведеної з кімнати в підвалі, вони прийшли до нас і залишилися з нами жити. Під час облав Софія Кіндратівна говорила, що ми її діти, а Галя, – що ми її брати. Вкриваючи нас, євреїв, вони ризикували життям.
2000 р. я з дітьми емігрував до Ізраїлю і подав заяву в інститут Яд Вашем з проханням про присвоєння Софії Кіндратівні і її дочці звання "Праведник народів світу". У 2004 році Почесне звання "Праведник народів світу" було присвоєно Галині Елізарівні і Софії Кіндратівні
(посмертно)".
Капер Яків Абрамович (1914-1996)
"Приблизно 29-30 вересня 1941 р. з нашого табору почали вивозити ув'язнених у Бабин Яр і там їх розстрілювати. Мене посадили в останню автомашину, але я в районі Лук'янівки вистрибнув на ходу і впав на дорогу, де лежали трупи. Сховатися мені не вдалося. У Пущі-Водиці я був спійманий гітлерівцями і відправлений в гестапо, а потім у київський табір для євреїв на вулиці Інститутській.
Через два місяці мене разом з іншими п'ятьма ув'язненими погнали на роботу в т. зв. школу поліції на вулиці Мельникова, 48. У цій школі, як і в таборі, над нами знущалися. У вересні-жовтні 1942 р. мене і ще трьох ув'язнених – Будника Давида, Островського Леоніда і Вілкіса Філіпа – посадили в автомашину-душогубку і відвезли в Сирецький концтабір, де ми перебували до серпня 1943 р. З табору нам було видно, як гітлерівці два або три рази на тиждень звозили людей в Бабин Яр на розстріл.
1 жовтня 1941. Після розстрілів у Бабиному ЯруДжерело фото: Johannes HahleУ серпні 1943 р. нас відправили в Бабин Яр, закували в кайдани, змусили витягати трупи, будувати спеціальні печі і спалювати в них останки жертв. Помістили нас у землянку, німці з зондеркоманди жорстоко били в'язнів. Ночували в землянці прямо на сирій землі. Нас було 300 осіб з гаком. Після розкопок ям ми витягали трупи пожежними баграми (гачками) і складали їх щільно в печі, побудовані з кам'яних плит, рейок, прутів та шарів дров, облитих нафтою. Печі підпалювали, і вони горіли більше доби. Одночасно в інших місцях яру нас змушували будувати нові печі. Так повторювалося багато разів.
Кістки, що залишалися після спалення трупів, ми дробили ступками, просівали через сітки, змішували з піском і розсипали разом з попелом, зарівнювали дороги. В'язнів змушували перед спаленням трупів витягувати з них золоті зуби.
Я бачив, як в яр приїжджала машина-душогубка, зупинялася на декілька хвилин з працюючим мотором, а потім нас змушували вивантажувати з цієї машини трупи і кидати їх у палаючі печі. Нерідко в душогубках люди не вмирали і їх кидали в вогонь живими. З палаючого багаття лунали крики і стогони. У яр привозили людей на автомашинах і розстрілювали тут же, не умертвляючи газом, а трупи спалювали. Знищували в душогубках і розстрілювали в Бабиному Яру мирних жителів і партизанів.
Одного разу приїхала душогубка. Там виявилися мертві зовсім голі молоді дівчата, битком набито... У багатьох було зав'язане косинками волосся. У деяких у волоссі були заховані кільця, годинник, сережки. Я пам'ятаю, коли я ніс одну дівчину на багаття, у неї випав із-під косинки годинник, який вона сховала. Всі трупи були мокрі і розпарені, як після доброї парильні. Це була страшна картина...
Одного разу, коли ми витягали трупи, сталося якесь замішання, підійти подивитися не можна було. Виявилося, один із наших в'язнів упізнав серед жертв свою дружину і двох дітей, убитих у 1941 році. Він був ще не зовсім впевнений, поки дітей не відокремили від матері, а коли її повернули лицем, він упізнав шрам на шиї після операції, перенесеної до війни. Коли ввечері ми повернулися в землянку, він дуже плакав і розповідав, що дружина і дві дівчинки 10 і 12 років не встигли евакуюватися і залишилися в Києві. А сам він із першого дня пішов на фронт, потрапив у полон і опинився тут. Про долю своєї сім'ї він нічого не знав. І ось сталася ця страшна зустріч...
1 жовтня 1941. Після розстрілів у Бабиному ЯруДжерело фото: Johannes Hahle...Я вночі лежав і думав: ось якби відкрити замок від землянки, накинутися на охорону, щоб хоч кілька людей пішли і залишилися живі – все ж краще, ніж усіх нас розстріляють і спалять. Мені вдалося підібрати ключ до замка, на який були закриті двері нашої землянки. Коли все було готове з замком і ланцюгами, ми тихенько підійшли до дверей, Філіп Вілкес зняв замок і крикнув: "Рятуйтеся, товариші! Ура!"
Німці від несподіванки злякалися. Але за кілька хвилин вартовий, що стояв на вишці, отямився і стріляв із кулемета прямо у вихід із землянки. Німці, які чергували біля землянки, мовчали, і я подумав, що кулемет їх першими уклав. Але наші товариші, що вискочили першими, потім розповіли, що вони напали на цих німців. Зав'язалася бійка, а кулеметник усе стріляв у відкриті двері. Люди, попри це, бігли, падали мертвими, інші бігли... Нарешті німці зорієнтувалися – і вся охорона була вже на ногах. Вони кинулися доганяти нас на машинах, мотоциклах, із собаками. Яр висвітлили ракетами, повз нас летіли трасуючі кулі, піднялася стрілянина, як на передовій. Переслідувачі не знали, в який бік стріляти, адже в'язні бігли врозтіч, деякі з ланцюгом на одній нозі: не встигли розкувати другу ногу і накрутили на неї ланцюг, щоб можна було бігти.
Більшість наших бігли яром. Деякі піднялися наверх по трасі в напрямку колишнього Сирецького концтабору, а звідти – до заводу "Більшовик". У тих, які все ще бігли по яру, залишалася одна дорога – на Куренівку. Почало світати, стрілянина тривала, здалеку чути було крики, лайку, плач, гавкіт собак. Німці спустилися в яр. Ті, які на машинах і мотоциклах, мчали до всіх виходів із яру. Ми бігли без зупинки, і німці не встигли загородити нам вихід. Коли вони чекали нашого виходу з яру, ми давно вийшли і розбіглися хто куди... Тоді залишилося в живих 18 людей (з приблизно 300 в'язнів)".
Довідка. 29-30 вересня 1941 р. жертвами нацистів в Бабиному Яру стали майже 34 тис. людей. Першого жовтня на місце трагедії приїхав німецький фотограф Йоганнес Хеле (Johannes Hahle), фотограф 637-го німецького загону пропаганди 6-ї Армії. Він зробив 29 кольорових фото, в т. ч як солдати СС копирсаються в речах розстріляних євреїв, а радянські військовополонені закопують тіла. Він зафіксував і тіла убитих киян на вулицях центру Києва. За кілька років Хеле зробив сотні світлин.
1 жовтня 1941. Після розстрілів у Бабиному ЯруДжерело фото: Johannes HahleЧастину він зберігав у себе вдома. Всі фото зроблені на 36-мм плівку AGFA Color. Хеле зник безвісти чи загинув 1944 р., а на початку 1950-х його вдова продала плівку з фотографіями берлінському журналістові Хансу Георгу Шульцу. 1961 р. юрист Вагнер надав їх копії слідству як свідчення злочинів Зондеркоманди 4а. Зрештою копії опинилися в німецькому Держархіві Гессена. У 2000 р. фрау Шульц продала оригінали світлин Гамбурзькому інституту соціальних досліджень.
