Мусульманські святині міста трьох релігій
Людина і світ. — 2000. — №11-12. — С. 50-53
Микола КИРЮШКО, кандидат філософських наук
Нинішнє загострення арабо-ізраїльського конфлікту, проблема статусу Східного Єрусалима знов і знов повертають нашу думку до питання — через що, власне, точиться суперечка? У чому полягають релігійні корені цього конфлікту? Спробуймо розібратися в цьому разом.
Свята земля — так називають у християнській і іудейській традиції землі стародавньої Палестини, зокрема Фінікії, Галілеї, Самарії, Іудеї. Однак це місце на Землі є також важливим і шанованим для послідовників ісламу. Відповідно до Божого промислу, згідно з волею предвічного Творця або ж внаслідок історичних обставин сталося так, що свята земля (Ерец-Ісраел) стала місцем зустрічі трьох релігій — іудаїзму, християнства й ісламу. Саме їх часто звуть «аврамічними релігіями» (з чим не повністю погоджуються мусульмани).
За всієї унікальності кожної з цих трьох релігій, абсолютного значення їх настанов та моральних парадигм можна вважати безперечним, що всі три монотеїстичні релігійні системи у певний спосіб пов’язані між собою, взаємодіють одна з одною й генетично відносяться до того самого регіону. Іудаїзм, християнство й іслам як три історичні ступені осягнення людьми єдиного Бога, тобто монотеїзму, послідовно виникали наприкінці II тисячоліття до н.е., у І ст. н.е. та у III ст. н.е. Дослідники зазвичай відзначають, що походження цих трьох релігій мало деякі загальні спільні підстави. По-перше, їх визнавці переконані, що саме тут Бог давав людям своє Одкровення. По-друге, вони виникли практично в одному регіоні планети, де з давніх-давен зустрічались стародавні цивілізації. По-третє, чимало антропологів вважали, що народи, які від початку сповідували ці релігії, належать до однієї малої семітохамітської раси. По-четверте, майже всі біблійні та коранічні події географічно наближені до давнього розлому земної кори, ознаки якого простежуються від Кесарії Філіппової через озера Мером та Кіннерет, долину Йордану, Мертве море й далі на південь до Червоного моря. Трохи вбік від цієї меридіональної прямої лежать землі Аравії з Меккою та Медіною. Саме в цьому районі час від часу спалахувало полум’я релігійного натхнення.
На землі давньої Палестини нерозривно зливались історичні долі народів, що сповідують три згадані релігії, їх культові пам’ятники, їх минуле і майбутнє. Досить згадати, що Бог спершу давав людям Одкровення через одних і тих самих пророків: Ноя (Нуха в ісламі), Авраама (Ібрахима), Ісаака (Ісхака) Якова (Якуба), Иосифа (Йусуфа), Мойсея (Мусу). У цьому ж ряду перебувають Ілля (Ільяс), Давид (Дауд), Соломон (Сулейман). Як пророк вшановується в ісламі й Ісус Христос (Іса), виявляється пошана до його матері Марії.
А пророк Ібрахим став праотцем арабів і євреїв через своїх синів Ісмаїла та Ісхака. Мечеть Омара розміщена поблизу біблійної гори Моріа. У храмі Гробу Господнього показують місця поховання Адама та Мелхиседека, а привілеєм відчиняти браму до цього християнського храму вже багато століть володіє мусульманська родина. Загальношанованим місцем є поховання Дауда — царя Давида.
Відзначаючи всі ці обставини, папа Римський Іван Павло II сказав: «Через свій монотеїзм прибічники Аллаха нам особливо близькі... Благочестя мусульман заслуговує на глибоку пошану. Не можна, наприклад, не захоплюватися їх відданістю молитві... це приклад для визнавців Істинного Бога, особливо для тих християн, які моляться мало або не моляться взагалі» (Папа Иоанн Павел II. Переступить порог надежды. — Москва, 1995. — С.126).
За довгий час іслам, християнство й іудаїзм розійшлись далеко. Історія їх взаємовідносин багата на гострі колізії та міжкультурні контакти. Далекість цих монотеїстичних релігій, конфліктогенний потенціал, що виявлявся між ними в історії, зумовлений, як вважають богослови та релігійні вчителі, прагненням людей до істинної віри, нестримним пошуком її. Відокремленість цих давніх релігій пов’язана також з первісною етнічною складовою, з національною самоідентифікацією народів.
Від часів ізраїльських завоювань під проводом Ісхошуа (Ісуса Навина) серед Іудейських гір стояло укріплене місто Єрусалим, старовинна фортеця ханаанейського племені ієвуситів. Вони захищались так вдало, що фортеця уславилася серед ізраїльтян як неприступна. Цар Давид, сповнений рішучості створити могутню державу, вирішив розпочати з підкорення Єрусалима. Його воєначальник Іоав знайшов таємний прохід у могутніх фортечних мурах, яким нападники через природні порожнини у скелях дістались майже до центру міста й захопили ієвуситів зненацька. Місто, вперше згадане у писемних джерелах середини II тис. до н.е. й відоме в Біблії під назвою Салім, було взято. Відтоді Єрусалим став ізраїльським містом. Під владою Давида місто швидко розбудовувалося й перетворилося на столицю держави, що простяглася від передгір’їв Лівану до Акабської затоки.
Проте історичні буревії багаторазово руйнували Велике місто, змінювали його статус і підпорядкування. У різні часи воно належало римським і візантійським імператорам, халіфам, хрестоносцям, османським правителям й англійським колонізаторам. Багато століть тут поруч з євреями живуть палестинські араби, для яких ця земля стала батьківщиною — єдиною й незамінною. Тому мусульманська традиція тут існує (з невеличкими перервами) понад тисячу років — практично від часів перших халіфів. Саме стільки Єрусалим і Свята земля історично й духовно пов’язані з ісламом.
Відомо, що пророк Мухаммад здійснив подорожі не лише до Єгипту, Сирії та Вавилонії. Побував він і на землях стародавньої Палестини. У ранній, мекканський період його діяльності первісним напрямком молитви перших мусульман, очолюваних Мухаммадом, був саме Єрусалим. З Єрусалимом пов’язано підтвердження високої пророцької місії Мухаммада як «печатки пророків» (тобто останнього з пророків), встановлення низки приписів життя мусульман, пояснення основ прийнятої в ісламі світобудови.
Для мусульманина невіддільними один від одного є Єрусалим і мірадж (аль-Ісра ва-ль-Мірадж). На спогад про нього було встановлено свято Раджаб-байрам, присвячене великому нічному перенесенню та вознесінню на небо пророка Мухаммеда. У священній книзі мусульман Корані так сказано про цю подію: «Хвала тому, хто переніс вночі Свого раба з мечеті недоторканної до мечеті найвіддаленішої, навколо якої Ми благословили, щоб показати йому з Наших знамень (ознак)» (17,1). За переказами, 27 числа місяця раджаб, точніше в ніч напередодні того дня, пророк у супроводі ангела Джибриїла (Гавриїла, ім’я якого, до речі, означає «страх Божий») був узятий зі свого будинку й на чудовій фантастичній істоті аль-Борак (вірогідно, схожій на кентавра) перенесений до Єрусалима. Там він зустрівся з пророками, що йому передували, — Ібрахимом, Мусою та Ісою. Там ангел ударом меча розітнув йому груди, щоб очистити серце від гріха та всілякої скверни. Потім по драбині для ангелів, що з’єднувала землю з небом, Мухаммада було піднесено до підніжжя престолу Аллаха, де він бачив усі чудеса небес і був повідомлений про свою місію та обов’язки мусульманина. Отже, з цим священним містом пов’язана вражаючої глибини думка про необхідність очищення людської природи від скверни та бруду гріха. Найдивовижнішим чином усе це відбулося за неосяжно коротку мить, в усякому разі, повернувшись додому, пророк знайшов своє ліжко ще теплим, а воду з горнятка, що його зачепила була крилом чудова аль-Борак, — ще не пролитою. На спогад про цю подію частина правовірних, здійснюючи хадж, відвідує також Єрусалим, зокрема те місце, де крилата істота торкнулася землі й залишила на камені слід від копита.
Ось чому вже багато століть лунає над Єрусалимом мусульманський заклик до молитви — азан разом з християнськими дзвонами та іудейським шафаром. Вічне місто є ще одним підтвердженням того, що іслам не міг не виникнути. Адже іудаїзм, існуючи в середовищі практично одного етносу, історично виявився лише найбільш раннім варіантом монотеїзму. І через багато століть після його виникнення потреба у строгому монотеїзмі зберігалася. Християнський же варіант триіпостасності й водночас неподільності Бога для багатьох залишався незрозумілим і неприйнятним, так само як християнська ідея спокути, що й спричинило подальше поширення ісламу. Тому для мусульманина суть і значення його віри полягає у словах: «Немає Бога крім Аллаха і Мухаммад — його посланець».
Єрусалим почали називати містом трьох релігій після завоювання земель Ерец-Ісраелу праведним халіфом Омаром ібн аль-Хаттабом (634-644 pp.), від часів якого в місті з’явилися мусульманські святині. З 637 р. араби називають Єрусалим аль-Кудс (священний, святиня). Саме за цього халіфа тут було збудовано первісну мечеть аль-Куббат-ас-Сахра (купол над скелею), що її звичайно звуть просто мечеттю Омара. Це третя традиційна мета паломництва мусульман, що визнається після Мекки та Медіни найбільш святим місцем. Мечеть вважається настільки священною, що навіть у її огорожу категорично заборонено заходити християнину або іудею. Її зведено над скелею, яка знаходилася всередині зруйнованого римлянами храму Соломона. Тоді на ній, згідно з переданням, стояла скинія Завіту, тут знаходилася Святая Святих Єрусалимського храму. Мечеть Омара є головною святинею мусульман у місті, оскільки, як звичайно гадають, звідси пророка Мухаммада було піднесено на небо. Вона стоїть поблизу гори Моріа й до того ж асоціюється з місцевістю, де Ібрахим готувався здійснити жертвоприношення Ісхака.
Відбудована заново у 687-691 pp. за халіфа Абд аль-Маліка, мечеть «Купол над скелею» є гордістю арабських зодчих. Спершу дерев’яна, вона була потім вимурувана у вигляді грандіозної споруди восьмикутної форми з куполом завширшки 20 і заввишки 30 м, увінчаним золоченим півмісяцем. Під скелею всередині мечеті знаходиться спуск у печеру, де перед входом розміщено реліквії: різноманітні стяги, щит Мухаммада, прапор і меч Алі, рештки списа Давида. На скелі розкладено один з чотирьох оригінальних примірників Корану, сідло чарівної кобилиці аль-Борак, а також терези для зважування душ. Печеру називають «спуск до підземного царства душ». За часів хрестоносців у мечеті було влаштовано церкву, від якої залишився амвон, використовуваний тепер як підставка під Коран.
Займаючи частину Храмової гори, Купольна мечеть через площу аль-Харам-аш-Шаріф (священний двір) межує з мечеттю аль-Акса. Побудована в південній частині Старого міста, серці Єрусалима, аль-Акса, на загальноприйняту серед мусульман думку, є саме тією Найвіддаленішою мечеттю «аль-Маджід-аль-Акса», про яку згадано в 17 сурі Корану. (Деякі богослови, проте, вважають, що ця Найвіддаленіша знаходиться взагалі не на землі, а на небі, де її й відвідав пророк Мухаммад.) Згідно з переданням, при будівництві цієї мечеті було частково використано фрагменти стародавньої базиліки Юстиніана, в якій знаходилась рання церква Введення у Храм Пресвятої Богородиці, зруйнована персами у 614 р. Засновник династії Омейядів Муавія І спорудив на цьому місці першу кам’яну мечеть (як вважають, 692 р.). На початку VIII ст. на її місці було зведено адь-Аксу в поновленому вигляді. Під мечеттю знаходилось величезне кам’яне підземелля.
Омейядські халіфи прагнули розкішно оздобити єрусалимські мусульманські святині, аби ті перевершували християнські храми і стали особливо привабливими для прочан, які прямували у Мекку. Значною мірою, зокрема в аль-Аксі, їм це вдалося. Проте мечеть було сильно пошкоджено у 705-715 pp., після чого частково відбудовано у 780 р. 1035 р. її поновив Аз-захір. За часів Єрусалимського королівства хрестоносців у ній знаходився палац єрусалимських королів — Готфрида Бульонського та ін. У 1187 р. султан Салах-ед-Дін після перемоги над рицарями відновив мечеть, однак до нашого часу в ній зберігся рицарський зал та каплиця.
На жаль, саме аль-Акса опинилася в епіцентрі трагедії, що розпочалася 28 вересня 2000 p., коли спалахнув гнів правовірних. Пізніше, під час священного місяця Рамадан, мусульмани з Палестинської автономії також зазнавали труднощів при відвідуванні аль-Акси.
До найбільш шанованих на цих землях належить також мечеть аль-Джазар в Акко поблизу Яффи, де, за переказом, донині зберігається волосся з бороди пророка Мухаммада.
Мусульмани визнають значення Єрусалима для християн, оскільки в Корані сказано: «І ти, звичайно, побачиш, що найближчі за любов’ю до вірних ті, які говорили: «Ми — християни!» (5, 82). Цим пояснюються прецеденти толерантного ставлення правовірних до християн. Так, у 800 р. Харун ар-Рашид передав християнські святині Єрусалима під опіку Карла Великого. Разом з тим тут уже в 938 та 966 pp. здійснювались масштабні антихристиянські погроми. Відповіддю на це стали хрестові походи.
«Людьми писання» (ахль аль-кітаб) поряд з християнами серед мусульман вважаються й іудеї. Це зрозуміло, оскільки чимало істин Одкровення наводяться і в Торі, і в Корані; багато в чому збігається і пророцька лінія. У Халіфаті в окремі періоди до євреїв ставилися толерантно. Відносно спокійно вони жили в мусульманській Персії, Північній Африці, Кордові, не без ускладнень — в Османській імперії.
Цілком ясно, що без урахування інтересів мусульманської, християнської і іудейської спільноти питання статусу Східного Єрусалима як «святого міста» розв’язане бути не може. Проблема полягає лише у визначенні загальновизнаного гаранта цього статусу.
