«На війні біля священика бійці мають відчувати мир», — інтерв’ю з військовим капеланом
Інна БІРЮКОВА
Ігумен Савва Дубатовк сам родом з Калуша, що на Івано-Франківщині. Закінчив енергетичний технікум у Бурштині, під час армії був на першому з’їзді Народного Руху України.
Після строкової служби навіть хотів стати журналістом, аби викривати неправду. Але, побачивши велику залежність від матеріального світу, відмовився.
Отець Савва навчався у Київській семінарії. Потім його запросили на навчання в Америці, де закінчив факультет теології Нью-Йоркського університету. Коли в Україні розпочалася війна, отець Савва став військовим капеланом.
Про це та інше він розповів в інтерв’ю «Вечірньому Києву».
«Я ПОПЕРЕДЖАВ ЛЮДЕЙ, ЩО БУДЕ ВІЙНА»
— Отче Савво, як ви стали військовим капеланом?
— У 1994 році, коли закінчував навчання у Київській семінарії, святі старці мені сказали, якщо у День святого Миколая 22 травня я не залишу Київ, то загину. І я чудом Божим, без запрошення і необхідної суми грошей, потрапив у Єрусалим.
А після 2001 року завершив навчання в Америці й потрапив в Афон. Адже свята гора Афон завжди була моєю мрією, дуже хотів там жити.
Однак афонські старці мені сказали: «Де народився, там і пригодився». Я відповів, що в рідному краї таких святинь немає. На що почув благословення: «А ти не шукай чогось великого. Знайди глухе місце для душі і спробуй осісти». Так я поселився неподалік від села Зелений Яр у Калуському районі.
За десять років до 2014 року я відчував, попереджав людей, що буде війна. А на мене дивилися і не розуміли: «Як ти, отець, говориш такі речі…».
У червні 2014-го, коли росія вдерлася в Україну, Бог привів на гору Карачун (Донецька область — ред.). Я був запрошений нині генералом Михайлом Забродським у 95 аеромобільну бригаду.
У ті роки (2015-2016) я співпрацював з батальйонами Кульчицького, 25 Тероборони «Київська Русь» та іншими.
Найбільше відпрацював у батальйоні «Східний корпус» (зараз називається «Схід»), який формувався з добровольців Харкова. Ми були на одній позиції з «Азовом» і ці два батальйони є побратимами. Оскільки в «Азова» не було свого капелана, то багато хлопців зверталися до мене.
— Де служили перед повномасштабним вторгненням?
— Останні три роки перед повномасштабним вторгненням я служив військовим капеланом у духовно-реабілітаційному центрі для учасників війни, який у 2015 році заснували у Калуші. Звичайно, продовжував їздити у «гарячі точки» та працювати із підрозділами.
— Як зустріли війну?
— У березні минулого року моя мама, племінниця, сестра та її чоловік мешкали поблизу Києва. Коли почалися бойові дії, чоловік сестри пішов у тероборону, а мені треба було вивезти цих трьох жінок на Західну Україну. Оскільки у сусідньому з їхнім селом вже були російські танки.
Коли я перевіз рідних у Калуш, то попросив у мами благословіння і вирушив на війну.
Спочатку служив у 242 підрозділі 243 батальйону Голосіївської тероборони. Після Пасхи відправився у 55 батальйон. Це — Броварський підрозділ, хлопці якого брали участь в обороні Києва.Там було багато бійців з 25 батальйону «Київська Русь», де я раніше служив.
А вже влітку був з хлопцями 20 батальйону полку Богдана Хмельницького під Волновахою.
«КОЛИ ТИ НЕСЕШ ТУ Ж СЛУЖБУ, ЩО І БІЙЦІ, ТО З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ДОВІРА»
— Яке основне завдання військового капелану?
— Це — духовна підтримка наших воїнів. На фронті служіння військового капелана не дуже відрізняється від служіння священника у храмі на парафії. Це — богослужіння, через яке невидимо діє на людину благодать Святого Духа: Сповідь, Причастя, Хрещення, вінчання, освячення різних предметів, благословіння перед боєм, спільна молитва.
Коротко й офіційно це називається забезпеченням релігійних потреб.
— З якими питаннями звертаються військові?
— Ще з 90 років у мене були хороші наставники — монахи. Вони сповідували принцип — не нав’язуватися. Найголовніша проповідь це — твоє життя.
Тому мій підхід наступний — намагаюся «тягнути» службу разом з хлопцями. У бійців така психологія: якщо ти не боєць, то вони від тебе закриваються. Коли побратими бачать, що ти несеш ту ж службу, що й вони, тоді з’являється довіра. І це дає плоди.
Пам’ятаю, через місяць після повномасштабного вторгнення юнак (понад 20 років) каже мені: «Отче, я раніше ні церкві, ні священникам не довіряв, а тепер повірив у Бога, коли подивився, як ви себе поводите».
Найголовніше, потрібно зробити так, щоб біля священника бійці відчували особливу атмосферу, щоб вони відчували мир. Це — як взимку біля теплої пічки.
Коли з’являється довіра, то військові приходять не тільки з питаннями, а передусім «вилити душу». Адже у кожного на душі є свій тягар і коли людина тобі довіряє і ділиться ним, то цей тягар стає легшим. Апостол Павло казав про це одним реченням: «Носіть тяготи один одного і так ви виконаєте Закон Христовий».
Також потрібно дати бійцям можливість отримати відповіді на запитання, які вони давно хотіли поставити священнику. Але з якихось певних причин чи міркувань не змогли цього зробити раніше. На фронті такі питання загострюються.
— Чи є на війні Сповідь, Причастя?
— Так. З Божою допомогою створюється похідна церква, де можна служити службу. Особливо бійці відчувають релігійні потреби, коли знаходяться у зоні бойових дій. Там ставлення до ситуації зовсім інше.
«ЯКЩО І БАПТИСТ БЕРЕ В РУКИ АВТОМАТА, ТО ОДНОЗНАЧНО ПЕРЕМОЖЕМО»
— Чи є гріхом вбивство на полі бою?
— Тим козаки і відрізнялися від інших, що для них не було чужої біди, а всяке людське горе вони сприймали як своє. І де молитвою, а де шаблею ставали на захист свого народу. І це ніяк не суперечить Євангелію, бо, як сказав Ісус Христос: «Нема більшої любові, як хто душу свою покладе за побратимів своїх».
Ми не можемо бути байдужими до зла. Адже зло тоді набере найбільшої сили.
У Євангелії є розповідь, коли церкву нечестивці перетворили на дім торгівлі, то Ісус Христос взяв батіг та вигнав їх звідти.
Православна віра так вчить: свого ворога люби і перемагай зло молитвою та прощенням, бо хто з нас без гріха. Ворога твоєї Вітчизни гони. А ворога Божого ненавидь.
Ми не закликаємо когось вбивати і не збираємося нав’язувати комусь свої переконання. Але якщо хтось буде зневажати наші святині й ображати нас, українців, то справжній козак мовчати не буде.
Пригадую випадок. Для охочих бійців я давав хрестик, благословіння, іконку та молитву 90 псалом. Один військовий і каже: «А чи можна я візьму молитву, а хрестик та іконку не буду брати?». Запитую: «Чому?». Той відповідає: «Я — баптист».
Але всім відомо, що сектанти не воюють. Тому, якщо вже баптист взяв у руки автомат і пішов захищати Україну, то ми однозначно переможемо.
— Чи вам доводилося вбивати?
— Слава Богу, вбивати не довелося. Але зброя у мене має бути. Адже якщо побачу, що моєму побратиму загрожує смерть, то повинен його захистити.
Я був на тренуваннях, пройшов полігон, навчився влучно стріляти, але скористатися зброєю, на щастя, так і не довелося. Основним щитом залишаються молитва і хрест. І вони творять чудеса.
«МОЛИТВА І ХРЕСТ ТВОРЯТЬ ЧУДЕСА»
— Розкажіть про чудеса…
— Наприклад, моя задача — обійти позиції, де служать хлопці, 150 разів з молитвою «Бородице Діво, радуйся». Адже Божа Матір колись сказала святому Серафиму Саровському, що хто в один день прочитає цю молитву 150 разів, той у цей день матиме особливий захист. Багато було чудес, були прильоти, все навколо зруйновано, а у нас ніхто не загинув.
Ще пригадую випадок, який трапився на горі Карачун. Уночі вояків терміново підняли, був рейд. Всі хутко посідали в БТРи. Калуський солдат взяв вісім іконок з 90-тим псалмом, роздав побратимам. Так вийшло, що двом не вистачило. І лише вони в тій операції загинули.
Сили молитви цієї молитви дуже велика. Людина, яка має біля себе 90 псалом має особливий захист.
— На вашу думку, коли закінчиться війна?
— За рік до Майдану я розмовляв із монахом із Києва, який мав пророче видіння. Уві сні одна зі святих показувала йому, як горить Майдан. А також додала, що після цього буде війна, тривала і важка, а закінчиться вона на велике церковне свято.
На навчальному полігоні на Київщині проходить вишкіл перший курс, де офіційно готують капеланів.
