«Нам дали 40 хвилин на виїзд»: капелан з Маріуполя про евакуацію і роботу на фронті

Євгенія Назарова

24 лютого 2022 року

«Ми жили на війні 8 років. У мене 8 років з ліжка моїх дітей був вигляд на Широкине, тобто відкриваєш очі, не стаючи з ліжка, бачиш Широкине. Ми жили біля моря. Морська затока і прямий вигляд на Широкине. Кожна міна, що там вибухала, резонувала у вікна 8 років. А там кілька мільйонів впало. Ми жили на війні, але розуміли, що можливо щось більш страхітливе.

24-го зранку, як тільки все почалось, то ми одразу помчали під обстріли – витягали людей з-під перших «Градів», що сипались на Маріуполь. 24-го разом з одним чоловіком складав у пакет частинки його дружини – матері трьох дітей, яку розірвали на шматки російські «гради».

24-го, розуміючи, що почались ці страшні обстріли по місту, намагались розмістити наші дитячі проєкти у максимально безпечні місця, укриття. Але вже ввечері 24-го розвідка дала нам 40 хвилин для евакуації наших дитячих будинків. Цього ми не очікували. Тобто ми були впевнені, що будемо захищати місто довго. Але нам повідомили, що через 40 хвилин у нас закриється можливість вивезти дітей, що російські колони йдуть із Криму і йдуть перерізати траси. Нам дали не 42, не 45, а дали максимум 40 хвилин на виїзд колони з Маріуполя.

Діти були готові до цього – тривожні рюкзаки, документи. І через 38 хвилин виїхала величезна колона: наш дитячий будинок, наші прийомні родини, наш проєкт «Маленька мама» – кризовий центр для жінок з дітьми, і ті люди, що встигли за 38 хвилин зібратися, хто прийняв рішення виїздити. І буквально в дорозі нам дзвонила розвідка: «Пастор, додайте газу, бо вони можуть перекрити трасу будь-якої хвилини – вони йдуть на переріз траси». На щастя, ми встигли вивезти дітей, вискочити з блокади. Вивезли дітей у відносно безпечне місце, обійняли їх, розплакались і помчали назад до Маріуполя.

Коли мачали назад на Маріуполь, то це була величезна проблема. Були потоки людей, що тікали у цей бік, а ми мчали туди. Чесно кажучи, у деяких заторах доводилось буквально діставати пістолет і з машини махати ним, і тільки тоді люди поступались дорогою.

Ми записали прощальне відео, розуміючи, що в нас немалий шанс не побачити більше своїх рідних. І намагались прорватися назад до Маріуполя. Нам це майже вдалося. Ми були в кількох кілометрах від міста, але там вже були російські пости і російська армія. Ми потрапляли під обстріли – були змушені відкотитися. Знову і знову робили спроби, але вже не змогли прорватися назад до Маріуполя. Вже потім зрозуміли, що мабуть Бог нам таким чином і життя врятував»

Як евакуювали жителів Маріуполя

«Наші спроби повернутися назад були 27-го числа (лютого – ред.). Поки вивезли дітей до Західної України, поки мчали назад, то 27-го ми вже не змогли прорватися до Маріуполя. Вже російська армія заблокувала траси, замінувала певні об’їзні шляхи. І з цього моменту почали своє служіння по фронту по цей бік.

Авжеж, одразу почали працювати над тим, щоб вивозити людей з Маріуполя. Зв’язку з містом не було, чи вів був дуже спонтанний. Але серед людей, що лишились в місті, були люди, служителі нашої церкви, що збирали людей до бомбосховища у нашій церкві. Один з моїх синів мотався під артилерійськими обстрілами, авіаційними бомбами – рятував людей, привозив до бомбосховища, діставав їжу-воду. Мої сини, що за містом жили, різали овець у нашому стаді, м'ясо пакували і йшли пішки через діючу лінію фронту, щоб принести м'ясо до міста. Якось вдавалось. Уздовж моря проходили. Сто разів стрибали під обстрілами на землю, але примудрялись пронести продукти до міста. І таким чином, у підвалі моєї церкви утворився такий центр біженців.

На щастя, наш підвал вцілів. Багато бомбосховищ було зруйновано авіаційними ударами. Ви знаєте, і драмтеатр й інші місця зазнали ударів. Сподіваюсь, що молитви наші якось спрацювали, і люди в підвалі нашої церкви лишились живі. Загинув лише один чоловік: він вийшов на вулицю і його вбило уламком, його не змогли реанімувати.

Потім коли наші люди в місті зрозуміли, що все зовсім погано, що місто стирають з обличчя землі, мій син сформував першу колону. Жінок, дітей погрузили в автобуси і мій син на легковому авто, повністю розбитому, вивозив першу колону з Маріуполя заблокованого.

Хлопцю можна давати Героя України. Він сів у перше авто і пішов попереду колони по замінованим полях. По мінному полю їхав першим, далі на дистанції за ним автобуси з жінками і дітьми, і близько 30 авто за ними прилаштувалося. І йому вдалося обхідними шляхами вивезти першу колону. Потім вирішив повернутися. На щастя, у нього прізвище не Мохненко, не моє, бо з моїм прізвищем туди повернутися не можна. Прийомний син, але зі своїм прізвищем. Сім разів особисто вертався і вивозив величезну кількість людей.

Ми по цій бік їх зустрічали, забезпечували безперешкодний проїзд по наших блокпостах, забезпечували прийом людей голодних, брудних, заляканих, заплаканих, у психологічному шоці. Люди з голоду розривали всі продукти, що могли знайти. Ми їх тут зустрічали, розселяли, організовували колони і вивозили до Західної України, Європи.

Евакуацію з міста продовжуємо робити і до сьогодні. Вже близько 8 тисяч людей моя команда вивезла з Маріуполя. Вивезли масу військових, солдат. Наші водії ризикували життям, вивозячи їх. Ми робили там і документи, і цілі легенди.

Ми робили все можливе. Наприклад, тоді був сухий закон введений. І мої хлопці змогли дістати багато горілки для російських солдатів на блокпостах. Священнику про таке, якби казати не зручно. Але я абсолютно благословив це. Просто давали якимось бурятам-чеченцям горілку і казали «Та ну, що ти? Пропусти». За горілку пропускали. Десь вимагали гроші – і завжди давали нашим хлопцям резерв коштів, аби могли дати десь комусь на лапу, але вивезти купу людей.

У той час, всі знають, що стояли величезні колони Червоного Хреста, які ледве не щоденно оголошували, що хочуть спробувати евакувати людей, але їх не пускали. Але щоденно ми вивозили людей нашими авто, автобусами. І мотались туди і назад.

І продовжуємо робити це досі. Хлопці ризикують життям, але продовжують витягати людей з тієї сторони.

Один з наших водіїв був 40 з гаком днів у полоні. Знущались, застосовували тортури, зламали ногу. Одного з моїх старших синів, коли вивозили людей, зняли з транспорту. Чеченці били, знущались над ним. Батько двох малих дітей. На щастя, змогли витягти звідти. Кожного разу були знущання. Наші водії іноді приїздили з синцями, з гіпсами, бо були різні ексцеси, постійне приниження, залякування. Але хлопці робили свій подвиг і роблять його, вивозячи людей з Маріуполя».

Чим живе населення прифронтової зони та про ситуацію на деокупованих територіях

«Ми працюємо по всій активній ділянці фронту від Херсонського напрямку до східного фронту. Але основні наші зусилля зосереджені в Запорізькому регіоні. Тут практично в кожному населеному пункті підвозимо продукти, медикаменти. Що можемо дістати від міжнародних організацій для цивільних людей. І як капелани ми намагаємось дістати щось необхідне для солдат, відповідати швидко на якісь їхні запити.

Які актуальні проблеми? Зараз головна проблема – це зима, це холод, дощі, вода на голову, вологість. Зараз це головна проблема для людей, що живуть у розбитих будинках, із пробитими дахами. Живуть у підвалах, куди тече через кілька поверхів. Однак, багато людей не виїздить. Переважно, це старі.

На щастя, за цей час вивезли звідти майже всіх дітей. Бо на початку багато батьків вели себе наче діти. Іноді зривався і кричав на батьків, вимагаючи вивезти дітей. Один випадок запам’ятався у Каменському, коли приїхав, а мені на зустріч вибігають діти. Горить хата поряд, пів села вже нема. Вибігають діти, посміхаються, сміються. Запитую батьків, що ту роблять діти. «А вони не хочуть їхати». Я зірвався, накричав на батьків, сказав, що якщо самі не вивезуть, то приїду і заберу сам. Привіз їм тоді продукти і поїхав, але через кілька годин дзвінок «Пастор, тут так бомблять, так бомблять, чи не могли б приїхати і забрати». Сідаю на машину, їду, зупиняюсь на пагорбі, і бачу, що там все горить, вибухи. І розумію, що міг їх ще три години тому вивезти більш-менш спокійно, а зараз мені треба ризикувати своїм життям, аби добратися просто туди до них і чи зможу їх звідти вивезти…

На сьогодні там переважно старі вбиті горем, що живуть без своїх дітей, онуків, що не бачать їх, не можуть обійняти, до яких їх близькі не можуть доставити таку потрібну допомогу, медицину. Там жодних аптек, просто елементарних медикаментів і медоглядів. Часто доводилось евакуювати людей у важкому медичному стані, бо швидка допомога туди просто не їздить.

Останні найбільш яскраві враження – це звільнений Херсон. Був в тій зоні за кілька годин до початку наступу, підповзав до позицій мого сина-розвідника, що був на «нулі», і дуже боявся, що наступні дні буде страшне місиво. У мене на тому фронті кілька синів. Поїхавши звідти через кілька годин, отримув дзвінок «Батя, молись. Ми пішли вперед», і через 2 дні заходять в Херсон. Мій син був серед перших разом зі своїм командиром. 28-а бригада. Вони першими увірвались до центру Херсону. Є відоме відео.

Через кілька днів примчав до них туди. Люди обіймають військових, плачуть від радості. Коли бачать військову форму, то просто махають руками, сигналять, кричать «Дякую». Атмосфера якась неописувана.

З останніх яскравих вражень – це також Лиман звільнений. Деокуповані території – з одного боку, дуже яскраві враження. З іншого, страшні від того, що все знищено. Ми маємо чітко розуміти, що там, де побував «руський світ», все стерто з обличчя землі, вся інфраструктура знищена. Багато поселень будуть просто стерті остаточно. Тобто багато з них вже знищено, але якщо там знову будуть бої за звільнення, то там все буде під нуль. Пам’ятаю одне селище під Ізюмом: в’їхав і довго уважно вдивлявся, чи побачу хоч один цілий дах. В Широкиному 8 років йшла війна, щоденно були обстріли, але багато цілих дахів. Думав, чи побачу в селищі під Ізюмом хоч один цілий дах – так і не знайшов, тобто там не лишилось жодного «нерозстріляного» будинку.

На жаль, у випадку, якщо рашисти не підуть самі, якщо нам доведеться відвойовувати територію, то нам треба розуміти, що в разі важких боїв нічого не залишиться. Тому моя порада людям на окупованих територіях якомога швидше їхати звідти. Якщо доведеться відвойовувати, це величезні ризики.

Більш того, те, що ми чуємо у багатьох селищах – це коли росіяни розуміють, що їм доведеться забиратися, то вони відпускають всі гальма. Кажу завжди, що найстрашніше, навіть в Маріуполя попереду, якби це дивно не звучало. Адже зараз вони хоча б якось граються хоч в якихось «добрих дядьків». Але коли зрозуміють, що треба йти з міста, що все було дарма, то ось тоді знімають всі гальма, всі заборони, тоді помножується насилля, тоді робляться всі страшні речі. Тому прошу людей: всі, хто може, вибирайтеся з окупованих територій. Це допоможе нашій армії звільняти ці землі і зменшити ризики для вас.

Треба віддати належне Україні як державі, міжнародним організаціям: куди заходимо на деокуповану територію, то дуже швидко міняється ситуація. Ми заїхали в Лиман мабуть першими. Ще зачистка не закінчилася. І люди розривали наш вантаж. Але буквально через кілька днів, коли туди приїздили величезні гуманітарні колони, то люди вже підходили і запитували, що саме у вас. Вже не все їм потрібно – швидко налагоджується життя. Воно не таке просте, але принаймні базові якісь потреби – харчування, медикаменти – забезпечуються. Думаю, що впораємось з цим за допомогою міжнародних гуманітарних організацій. Величезна подяка тим, хто підтримує у цьому сенсі Україну.

Одна з головних проблем – це куди людям повернутися, де їм жити. Адже коли селища нема, то нема жодного даху, нема жодного приміщення, куди б люди могли принаймні приїхати і оселитися, і звідти зранку прокинувшись виходити і якось свій будинок відновлювати. Знадобиться величезна кількість будівельних матеріалів, щоб люди могли якось відновлювати житло.

Ми вже це робимо. Зараз двоє моїх синів і один з волонтерів в Оріхові працюють. Буквально прилетіла міна і бабусі пробило діру в даху, моя команда приїздить до цієї бабусі, залазить на дах, забиває клейонкою, дошкою, щоб принаймні не затікало, щоб не розвалилася хата за кілька днів. І в цей час бомблять знову, і хлопці зістрибують із цих дахів, тікають до погребів, сховищ, і коли припиняють бомбити, то вертаються до роботи. Ось така робота на межі фолу. Хлопці роблять подвиг, ризикуючи життям і допомагаючи людям. Такої роботи буде попереду дуже багато».