Наші святині. Свято-Михайлівському Золотоверхому – 900 років
Історія будь-якого народу, на жаль, складається не тільки зі славних її сторінок. Є в ній і прикрі речі, про які згадувати потім буває дуже соромно. У 30–50 роки ХХ століття ми пережили сталінський період самознищення власної культури і духовності – широкомасштабну руйнацію національних святинь – стародавніх храмів і тисяч церков, яким вдавалося вижити у продовж багатьох віків, пережити численні навали завойовників, бувши тим осередком національного духу, який, мабуть, і дозволив українському народу витримати усі страждання і випробування у часи лихоліття. Проте пережити найстрашнішу руйнацію – більшовицьку – багатьом не судилося.
Звичайно, шукати винних у негараздах легше назовні, аніж покаятись і визнати власні гріхи. Бо, як це не прикро, але головними “заповзятими” виконавцями безглуздих партійних рішень були наші ж співвітчизники. Заперечення цього факту означатиме, що, в такому разі, історія нас нічому не навчила. Бо і сьогодні, в роки незалежності, проблеми з відродженням і збереженням українських святинь ще далеко не вирішені, і тут є над чим замислитись.
Проте, історія руйнації і відродження Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря – стародавньої православної святині українського народу – яскраве свідчення того, що світ розвивається все ж у позитивному напрямку, духовність в Україні відроджується.
Про особливу історію, трагічне знищення і славне воскресіння величного храму кореспонденту УКРІНФОРМу Олександру КОЗЛОВСЬКОМУ розповів єпископ Васильківський, вікарій Київської єпархії, голова Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії ЄВСТРАТІЙ (Зоря).
– Будь-якому пересічному громадянинові навіть зі шкільного підручника, добре відомі такі православні святині, як Софія Київська, Києво-Печерська лавра… а от про Михайлівський Золотоверхий інформації довгий час майже не було. Можливо, згадка про знищення унікального храму за часів минулої влади викликала б незручні запитання?
– Для визнання своїх помилок потрібна мужність, тому що було знищено неповторну історичну споруду – одну з найстародавніших святинь України. Михайлівський собор був закладений у монастирі на честь святого великомученика Димитрія Солунського, заснований ще сином Ярослава Мудрого, великим київським князем Ізяславом Ярославовичем біля свого княжого двору у середині ХІ століття. У 1108 році, згідно з літописом, “липня в одинадцятий день” онук Ярослава Мудрого, князь Святополк Михаїл заклав Церкву Михайлівського Золотоверхого.
Чому храм носить назву Золотоверхого, адже сьогодні є багато величних соборів і невеличких церков з визолоченими куполами? Справа в тому, що тоді це був перший храм з визолоченими куполами. Навіть Софійський собор і Десятинна церква тоді ще такого не мали. Це настільки здивувало тодішніх киян, що вони назвали Михайлівський храм Золотоверхим. Це було початком традиції.
І це був останній храм, прикрашений мозаїками. Після нього в Київській державі мозаїками храми вже не прикрашали, бо це дуже складний і дорогий вид робіт. У порівнянні із мозаїками Святої Софії, які є суто Візантійськими і наслідують Візантійські зразки, витвори Михайлівського Собору є своєрідними і унікальними, бо в них вже вплетені елементи місцевого монументального мистецтва. Вони більш живі. В Михайлівській мозаїці, наприклад, кожен апостол зображений як індивідуальність і відрізняється від інших навіть положенням тіла, виразом обличчя, що вирізняє їх від візантійської традиції, де різницю може помітити лише фахівець.
І хоча храм був зруйнований, 45 квадратних метрів мозаїки і кілька десятків квадратних метрів фресок все ж збереглися. Значна їх частина сьогодні знаходиться у Софійському Соборі. Частина, зокрема, мозаїка святителя Димитрія Солунського і фрески святителя Миколая були вивезені до Росії – на виставку давньоруського мистецтва ще у 1938 році, але звідки так і не повернулися. Інша частина під час окупації потрапила до Німеччини, а потім, після війни, повернулася, але не до Києва, а в російські музеї. Духовні і мистецькі скарби Михайлівського Собору сьогодні зберігаються також в Ермітажі і в Третьяковській галереї.
Історія Михайлівського монастиря і собору особливим чином пов’язана з ім’ям святої великомучениці Варвари. Дружина князя Святополка, який у хрещенні отримав ім’я Михаїл (саме на честь свого святого покровителя він і збудував собор) була грецькою царівною. Приїхавши з Константинополя до Києва, вона привезла з собою великі святині, в тому числі і мощі святої Варвари, які зберігалися в новозбудованому храмі понад вісім століть.
У 1240 році монастир був знищений монголо-татарами, але храм зберігся. І наприкінці ХІІІ, початку ХІV століття тут відроджується богослужіння і чернече життя. Монастир стає однією з провідних київських святинь, до нього повертається слава, яку він мав в домонгольський період. Михайлівський монастир стає другим місцем у Києві за паломництвом після Києво-Печерської лаври. Про велику кількість паломників можна судити хоча б з того, що монастир протягом другої половини ХІХ століття збудував три корпуси странноприїмниці – готелів, де одночасно мали можливість проживати до кількох тисяч осіб.
Особливого розквіту монастир набуває на початку ХVІІ – першої половини ХVІІІ століття. Він стає центром відновленої київської митрополії. Після того, як в наслідок Берестейської Унії польська державна влада відмовилася визнавати існування Православної Київської митрополії, вона залишилася на певний час без митрополита і без ієрархії.
Але у 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан під захистом козаків Петра Конашевича-Сагайдачного і на прохання гетьмана висвятив митрополита і єпископів для Православної Київської митрополії. Митрополитом був обраний ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Іов (Борецький) – видатна особистість української історії. Він мав прекрасну європейську освіту, був одним із засновників першої публічної відкритої братської школи у Львові, багато прислужився як для відродження і становлення освіти, так і для відновлення Православної Київської митрополії – за часів його митрополитства Михайлівський Монастир став її центром.
Великим наступником Іова був інший відомий київський святитель – Петро Могила, який із посадою Митрополита поєднував настоятельство у Києво-Печерській лаврі і у Михайлівському Золотоверхому монастирі.
У першій половині ХVІІІ століття відбувається архітектурний розквіт монастиря. До центральної давньоруської частини храму добудовуються два проділи на честь святої Великомучениці Варвари і святої Великомучениці Катерини. Будується дзвіниця монастиря. Храм набуває бароккових форм. До єдиного центрального купола додається ще шість.
Гетьман Іван Скоропадський на свої кошти жертвує храму чудовий величний іконостас. До речі, сьогодні можна бачити копію нижнього його ряду, що у ХVІІІ столітті був багаторядним і повністю закривав увесь вівтарний простір. Але у 1888 році, коли під час реставрації під шаром пізніших олійних розписів у вівтарі було знайдено давньокиївські мозаїки, вирішили їх відкрити. В такому вигляді храм зустрів буремне ХХ століття.
– Чому цей неповторний храм з такою багатою, унікальною історією – справжню перлину давньослав’янської історії вирішили знищити?
– Християнська віра, цінність кожної без виключення людської душі не вписувалася в концепцію тодішнього тоталітарного режиму, де людині визначалася роль гвинтика у державному механізмі. За часів радянської влади монастир було закрито, ченців виселено. Його перетворили на студентське містечко. В колишніх чернечих келіях оселилися різні радянські організації. Проте, в храмі ще якийсь час дозволяли звершувати богослужіння, але в 1929 році і його закрили, перетворивши на архівне сховище.
А в 1934 році, коли столицю Радянської України було перенесено з Харкова до Києва, постало питання про побудову урядового центру. Його вирішили будувати саме на місті Михайлівського храму. Була утворена державна комісія під керівництвом наркому освіти Балицького, яка й склала страшний акт про те, що Михайлівський собор “не становить ні історичної, ні культурної, а ні архітектурної цінності і тому може бути знесений”. Єдиний із учасників комісії, науковець Микола Омелянович Макаренко, не підписав цього злочинного акту, за що і поплатився життям – у роки репресій він був розстріляний. В пам’ять про цей громадянський подвиг на стіні при вході до монастиря біля Економічної брами йому встановлено погруддя. За збереження Михайлівського Золотоверхого виступили також Федір Ернст та Іполит Моргілевський. Пізніше вони також були знищені, як і сам собор. Єдине, що вдалося вченим, це зберегти найцінніші мозаїки й фрески. На цю складну роботу їм було відведено 9 місяців, що для такої справи дуже малий час.
У 1935 році храм почали знищувати, а 14 серпня 1937 року він був підірваний. Хоча собор був висаджений у повітря, на цьому місці так нічого і не побудували, мабуть завадила війна. Уявити, яким мав би бути цей комплекс легко, якщо стояти на Михайлівський площі і подивитися ліворуч на будівлю нинішнього Міністерства закордонних справ. Ось така ж сама будівля – чверть кола з великою колонадою у сталінсько-імперському стилі – мала постати симетрично на місті Михайлівського собору. По центру між ними – 34 метровий пам’ятник вождю пролетаріату. Униз до Дніпра мали вести парадні сходи, а всі будівлі від Софійського Собору і до цього комплексу планувалося знести, утворивши велику парадну площу.
Існував навіть ще жахливіший проект – будівництво шестирядного шосе від залізничного вокзалу до урядового центру. Таким чином, знесенню підлягали б також і Софійський, і Володимирський собори. Мета архітектурної “ідеї” полягала у тому, аби людина, яка приїздила до Києва, із дверей вокзалу відразу бачила усю велич радянської влади. Дякувати Богові, що цей гігантоманський проект не був втілений в життя.
Вже в повоєнні часи в деякі голови прийшла нова ідея – з нагоди століття з дня народження Володимира Леніна на фундаментах Михайлівського собору збудувати його музей. Але часи вже були не сталінські – і науковці, і митці вже змогли відстояти це місце від забудови.
– Воскресіння Михайлівського собору було справжнім чудом Господнім. Але Бог творить чудеса часто руками вірних Йому людей. Як відбувалося відродження собору?
– Поступово часи почали змінюватися. На початку 90-х років Церкві передали єдиний вцілілий храм апостола-євангеліста Івана Богослова – невеличку трапезну церкву, поруч із Михайлівським Собором. А з 1992 року почались археологічні роботи на фундаментах Михайлівського монастиря. Було зроблено багато цікавих археологічних знахідок, багато встановлено відомостей щодо архітектури самого собору. Частина цих знахідок сьогодні виставлена у музеї історії відродження Михайлівського монастиря, що знаходиться у приміщеннях дзвіниці і варваринського корпусу.
До відновлення Михайлівського монастиря причетні дві видатні постаті – двоє українців, кожен з яких є символом у окремій сфері духовного життя. Це Блаженний у пам’яті Патріарх Мстислав (Скрипник) – перший Патріарх Української Церкви, і Олесь Терентійович Гончар – видатний письменник, який прославився своїм твором “Собор”. На початку 90-х років Олесь Гончар першим почав говорити про необхідність відновлення Михайлівського Золотоверхого, ним було засновано спеціальний фонд. І, хоча сам Олесь Терентійович, нажаль, не дожив до того часу, коли собор було відновлено, з його ім’ям необхідно ув’язувати саму ідею відбудови храму.
В 1997 році за відновлення собору взялася держава. Діючий тоді Президент України Леонід Данилович Кучма видав указ про відновлення головних історичних святинь, зокрема, Михайлівського собору і Успенського собору Києво-Печерської лаври. Проте, головна робота лягла на плечі тодішнього київського міського голови Олександра Олександровича Омельченка, і, особливо, його першого заступника Станіслава Телісфоровича Сташевського, що відав питаннями будівництва. Вони надзвичайно багато зробили для того, щоб ці храми постали з руїн.
У 1998 році була відновлена дзвіниця Михайлівського монастиря, а в 2000 році відновлений і сам Собор. З Цього часу в ньому щоденно відбуваються богослужіння. Це є монастирський храм, на його території діє Православна Богословська Академія – навчальний заклад, в якому готують майбутніх священнослужителів. Щодня це місце відвідують тисячі людей. І жодна людина не залишається байдужою. До речі, було багато розмов – чи потрібно, чи не потрібно у важких економічних умовах відновлювати цей храм? Але, коли Михайлівський Золотоверхий постав у всій красі, всі ці дискусії припинились.
– Від багатьох відвідувачів собору доводилося чути про позитивну енергетику, що відчувається на всій території монастиря…
– Свято-Михайлівський Злотоверхий – це не просто відбудована споруда, а надзвичайно діяча духовна святиня. І я, як священнослужитель, який звершував своє служіння в Михайлівському монастирі, можу засвідчити, що багато людей, навіть невіруючих, приходили до мене, звертались і говорили, що “ось я, людина не релігійна, і до церкви не ходжу, але проходячи повз храм, відчув нездоланне бажання зайти і помолитись”. У храмі люди відчувають заспокоєння і відновлення душевних сил. І це не дивно, тому що цей воскреслий з руїн храм навіть сам собою впливає на людей, бо він дійсно наповнений Духом Божим.
І це є відповіддю на запитання, для чого, взагалі, потрібні храми. Бо інколи серед людей або інших конфесій, або й хрещених у Православній Церкві, але не воцерковлених, виникає запитання: “А навіщо ходити до церкви? У мене Бог в душі. Священне Писання свідчить, що кожна людина – це храм Духа Святого”.
Все це так, але ці храми рукотворні – храми величні і чудові – теж потрібні. Вони, в першу чергу, є нашим виявом любові до Бога. Це подібно до того, як ми свою любов до рідних і близьких виявляємо якимись матеріальними речами. Зрештою, коли і хлопець дарує дівчині якісь прикраси, він робить це не тому, що вона без них не красива, не люба, а тому, що це вияв його любові і пошани. Так само і ми, будуючи чудові храми, виявляємо свою духовну любов через речі матеріальні. Бо Господь для нас зробив значно більше. І навіть це відновлення Михайлівського монастиря є чудом Божим, бо коли собор знищували, ніхто навіть і не вірив, що він воскресне з руїн. Це свідчить про те, що Господь може навіть із попелу відновити Свою святиню.
Сподіваюся, що відзначення ювілею Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря дасть поштовх не тільки для подальшого відродження духовності в Україні, а також розвитку православного чернецтва – бо жодна Церква не матиме належного духовного розвитку, якщо в ній не буде духовного подвижництва. І ті святкові заходи на найвищому державному рівні на честь ювілею будуть не тільки належним шануванням величної і славної історії монастиря, але й свідченням нездоланної духовної сили українського народу.
