Настав час кожному відповідати за власний вибір і власну позицію
Протоєрей Олександр Федчук,
кандидат історичних наук, кандидат богослов’я, проректор з наукової роботи Волинської духовної семінарії, друг Софійського братства
Майже 33 роки тому на Соборі Української Православної Церкви, що відбувся 1–3 листопада 1991 року, було постановлено звернутися до Московського патріарха Олексія ІІ та єпископату РПЦ з проханням надати УПЦ повну канонічну самостійність – автокефалію. У постанові наголошувалося, що «дарування автокефалії сприятиме зміцненню Православ’я на Україні та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим робитиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу».
Собор одностайно засвідчив, що «Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття». На підтвердження цього наводилися такі цифри: 22 єпархії, 23 єпископати, 35 мільйонів вірних, 3 духовні семінарії, 32 монастирі, близько 5500 парафій. При цьому Собор враховував інтереси нашого народу і проголошену незалежність України, адже «незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою й історично неминучою».
На жаль, подальші події розвивалися в іншому руслі, причому в прискореному темпі. Знайшлися невдоволені перспективами від’єднання УПЦ від РПЦ, декілька всім відомих архієреїв відкликали свої голоси, а Київський митрополит Філарет, який просовував ідею канонічної автокефалії, оголосив її самочинно, утворивши УПЦ КП. Як наслідок, вже влітку того ж 1992 року на заході України релігійні протистояння розгорілися з новою силою. Добрі й мирні до цього українці почали з ненавистю бити та проклинати один одного, силоміць відібрати храми – і все це в ім’я Бога і вищої справедливості.
Однією з найбільш постраждалих тоді була Волинь. Нещодавно автору цього тексту довелося ознайомитися з опублікованим наприкінці 1992 року в газеті Волинської єпархії УПЦ «Дзвони Волині» прийнятим 23 жовтня того року на єпархіальних зборах відкритим зверненням духовенства та мирян Волинської єпархії до Московського патріарха Олексія ІІ. В останнього просили прискорити, наскільки можливо, надання Україні канонічної автокефалії, якщо йому дійсно дорога свята Церква в Україні і якщо він дійсно ревнує про збереження тут Православ’я. В зверненні зауважувалося, що після 1989 року УПЦ втратила близько трьох тисяч парафій у Галичині, а нині цей процес підступив і в Західну Україну. «Захоплення наших храмів з боку УПЦ-КП носить грубий, нецивілізований та насильницький характер, – йшлося у документі. – В повсякденному житті наше духовенство та віруючі піддаються переслідуванням. У Луцьку силою захоплені Собор, приміщення єпархії і семінарії з усім майном. У наших руках залишився лиш один маленький храм та й він під загрозою захоплення. Нас обзивають “кацапами”, “москалями”, погрожують вигнати за Урал».
Підписані під зверненням висловлювали переконання, що цей процес не зупиниться і невдовзі перекинеться й на інші регіони України. «Єдиною умовою збереження канонічного православ’я на Україні, умовою для того, щоб усе духовенство та віруючі змогли залишитися чадами канонічної Української Православної Церкви, – висловлювало переконання духовенство Волині, – є дарування нашій Церкві повної автокефалії. Зволікання може привести до того, що нікому буде автокефалії надавати».
При цьому в зверненні визнавалося, що окремі архієреї східних єпархій виступають проти автокефалії УПЦ, мотивуючи це бажанням збереження єдності Церкви. Однак це цілком справедливо відкидалося: «Такі думки ведуть не до єдності, а до свідомого руйнування і православної єдності, і самої Церкви взагалі. Невже утворенням незалежних Церков і Руської Церкви в тому числі розідралася Риза Христова і порушилася єдність Вселенської Церкви!». Московському патріарху пропонували кількох таких архієреїв прислати на захід України: «Хай вони послужать під відкритим небом у дощ і холод, поскитаються так, як наші єпископи: без квартири, телефону, без службового транспорту, хай поживуть під постійною загрозою на напівлегальному становищі, і ми переконані, що вони, коли побачать “волка нань грядуща”, швидко втечуть назад і змінять свою думку відносно влаштування УПЦ».
Слід визнати, що так у нашій Церкві було завжди: будь-які обережні розмови про автокефалію вважалися не на часі, бо «на сході проти»
На жаль, духовенство й віруючі Волині залишилися тоді не почутими патріархом. А втім, ігноруючи вищеозначене прохання, він звісно що мав на кого спиратися тут, в Україні. Питання на кшталт того, що втратили б противники автокефалії УПЦ, якби її дійсно було б надано, давно перетворилися на риторичні. Авжеж, цих вірян не чекало б силове захоплення храмів, ніхто не принижував би їх і не погрожував би виселенням. Очевидно, ніхто не змушував би їх навіть змінювати богослужбову мову, що, між іншим, підкреслювалося й у посланні Собору УПЦ в листопаді 1991 року. Однак їх звичайні ментальні вподобання виявилися чомусь важливішими за сльози та кров членів Церкви із Правобережної України. І слід визнати, що так у нашій Церкві було завжди: будь-які обережні розмови про автокефалію вважалися не на часі, бо «на сході проти».
33 роки тому єпископат УПЦ, обґрунтовуючи доцільність надання нашій Церкві автокефалії, наводив статистичні дані, які нині видаються зовсім блідими, порівняно з нинішніми цифрами: в рази збільшилася кількість єпархій та семінарій, монастирів та парафій, архієреїв і священників. Але автокефалії як не було, так і немає… Натомість, і ми, і наші «автокефальні» брати в боротьбі за свою правду посіяли в народі взаємну ненависть, якої, мабуть, не знайти між співгромадянами жодної цивілізованої країни Європи (а так не хочеться порівнювати нас із найгіршими зразками якихось африканських міжплемінних відносин). Важко сказати, наскільки низьким має бути рівень притомності, щоб не розуміти, що переможцями у цій війні між православними українцями може бути будь-хто, але тільки не самі православні.
Замість того, щоб зробити розумні висновки, ми почали шукати ворогів не тільки всередині Українського Православ’я, але знайшли таких і у Вселенській Церкві.
Ніяк не бажаючи боротися за автокефалію, УПЦ фактично поступилася своїм правом УПЦ КП та УАПЦ, які залюбки скористалися наданою можливістю, з чим їх залишається тільки вітати. Замість того, щоб зробити розумні висновки, ми почали шукати ворогів не тільки всередині Українського Православ’я, але знайшли таких і у Вселенській Церкві. І все це, зрештою, могло б іще тягнутися довго, адже настраханих незаконною автокефалією та «заповітами» різних старців людей у нас вдосталь. Але сталося 24 лютого 2022 року…
Я зовсім не хочу заводити мову про якусь моральну відповідальність, про позицію патріарха Кирила та загалом духовенства РПЦ: все це не піддається сумніву й обговорювалося на різних рівнях сотні разів. Але хочу зрозуміти, чому при всіх цих складових наш віз і досі «тут»? Нині виглядає так, що керівництво УПЦ з сумнівним успіхом продовжує застосовувати роками відпрацьовану тактику, киваючи в бік умовного «сходу». Голоси тих, хто намагається відстоювати тепер уже навіть не гіпотетичну автокефалію, а для початку повний розрив із РПЦ, ігноруються. Вірніше, саме для них було влаштовано Собор у Феофанії. Втім, що робити з рішеннями цього Собору, якщо їх просто не виконують, ніхто не пояснює. Ніхто не коментує регулярні заяви окремих митрополитів, з яких чітко і ясно видно, яке місце наша Церква займає і повинна, на їх думку, займати, відносно РПЦ. Ніхто не коментує поминання патріарха Кирила на богослужіннях у різних місцях.
Звісно, я далекий від того, щоб підтримувати всі голослівні звинувачення, які висловлюються великою частиною суспільства в бік УПЦ. Я чудово розумію, що митрополит Онуфрій насправді давно не бере участі в Священному Синоді РПЦ, ніяким чином українськими грішми РПЦ не фінансується, ніякої адміністративної залежності від патріарха Кирила УПЦ не має. Також мені зрозуміло, що духовенство та віруючі нашої Церкви в переважній більшості щиро вболівають за перемогу України, посильно допомагаючи війську, як і всі інші українці. Наші вірні і навіть священники гинуть на фронті. Але мені не зрозуміло інше: чому всі ці православні українці повинні залишатися фактичними заручниками тих осіб, поглядів та переконань яких не розділяють?
Подекуди доводиться чути припущення, що священноначалля УПЦ не наважується на різкі дії, намагаючись зберегти в спільній Українській Церкві всю паству, в тому числі й ту, яка нині перебуває під окупацією Росії. Однак це не витримує ніякої критики, оскільки всі ці регіони вже нахабно підпорядковані РПЦ і ні про яке їх повернення у лоно УПЦ не йтиметься, допоки вони не повернуться під контроль України.
Більш кволими за такі пояснення виглядають хіба тільки наші намагання переконати суспільство чи ж самих себе в тому, що ми, мовляв, самостійніші, аніж ПЦУ. Якщо відверто, я взагалі маю сумнів у конструктивності таких «мірянь» з боку обох Церков України. Беззаперечними доказами нашої незалежності визначено стати мироварінню та розбудові парафіяльної мережі УПЦ у країнах Європи. Щодо першого, то кому ж не відомо, що миро не раз готувалося в Києві і в ті роки, коли Україна входила до складу Російської імперії і про якусь незалежність Української Церкви зовсім не йшлося. А що стосується другого, то це, можливо, не виглядало б настільки жалюгідним, якби, прикриваючись українськими біженцями, ми не забувалися про тих, хто продовжує вважати себе вірними УПЦ, приміром, на Львівщині та Івано-Франківщині…
При всьому співчутті до справи духовної опіки українців, які змушені були тікати від війни у мирну й спокійну Європу, я все ж припускаю, що знайти православний храм їм простіше, аніж залишеним без будь-якої батьківської опіки вірянам із Галичини. Можливо, наші духовні очільники забажають поцікавитися, як живеться цим людям у їх рідних селах та містах, в атмосфері перманентної ненависті до них. На жаль, турбуючись про емігрантів чи киваючи в бік мешканців анексованих територій, ми продовжуємо ігнорувати біль тих, хто мав би стати найпершим об’єктом підтримки з боку Церкви.
«Зволікання – небезпечне. Чекати і дивитися, як втрачаються одна за одною окремі парафії, як страждає і плаче народ – неможливо, потрібно діяти і вирішувати питання негайно»
«Зволікання – небезпечне. Чекати і дивитися, як втрачаються одна за одною окремі парафії, як страждає і плаче народ – неможливо, потрібно діяти і вирішувати питання негайно», – такі ще слова присутні у вищезгаданому зверненні учасників Волинських єпархіальних зборів 1992 року. Цей крик душі, здається, ще актуальніший сьогодні. Дійсно, одна за одною втрачаються парафії, але найгірше те, що страждає і плаче народ. Кому зі священників УПЦ не відомі ці сльози? Кому на щирій сповіді не виливали невимовний біль про постійні образи на роботі чи непорозуміння з домашніми? І за що всі ці муки? За безальтернативну єдність із РПЦ? За ідентифікацію з убивцями українського народу? Чи ж тільки в цьому та єдина істина, якої слід триматися? Хіба ж бідному українцю спасіння безсмертної душі судилося досягати тільки такими тортурами, такою наругою над життям?
Звичайно, є сили, які воліли б, щоб ці питання швидше стерлися з людської свідомості й існуючий стан речей почав сприйматися як щось самозрозуміле і таке, що апріорі не піддається сумніву попри всю абсурдність. Щось на кшталт того, як уже ніби й не прийнято сумніватися в «материнстві» самопроголошеної у 1448 році Московської Церкви відносно утвореної на понад 450 років раніше Київської митрополії, клір якої якраз і насаджував християнство у дикій Москві та навколо неї.
Дуже хочеться вірити, що ще остаточно не перетворилися в розряд риторичних і ті питання, які так кортить задати всім, від кого передусім залежить подальше майбутнє УПЦ: чи ж не шкода їм малих цих? тих священників, яким вони пропонують «ставити палатки»; тих вірян, до сліз яких ніколи не торкалися їхні губи та руки. І наскільки щирою можна вважати їхню турботу про Церкву, якщо вони дозволяють собі заявляти, що «все не заберуть»? Або до якої міри вони вважають себе відповідальними за спасіння тих, хто не бажає перебувати в одній Церкві з РПЦ, але хотів би залишатися православним?
Цілком зрозуміло, що проблема розриву з РПЦ не настільки проста для розв’язання, як у тому багато хто переконує, налаштовуючи суспільство проти УПЦ. Відсутність доброї волі з боку РПЦ, відсутність єдності Українського Православ’я і вже надана ПЦУ Вселенським патріархом автокефалія, відсутність єдності у поглядах вірних всередині самої УПЦ, відсутність канонічних норм для самостійного існування поза автокефальним статусом, тепер уже й відсутність спільного календаря – всі ці «відсутності», такі малозначущі для нецерковних людей, мають велике значення для віруючих, хочеться це комусь чи ні. А якщо до цього всього додати ще й культивований кількома десятиліттями страх перед розколом, яким погрожує РПЦ, то може остаточно скластися думка, що канонічного вирішення проблеми наразі не існує. А все ж мені здається, що це не так. Але тут ніяк не обійтися без примирення та поступок.
Я не маю намірів вдаватися до аналізу можливих варіантів. Всі вони могли б бути розглянутими на Всеправославному Соборі, до якого так полюбляє апелювати наша ієрархія (здається, частіше наші поважні архієреї розроджуються на цю тему тільки епічним опусом про те, що «автокефалії не добиваються, її дарують»). Тут, однак, не зрозуміло, хто має першим бути зацікавленим у скликанні такого Собору? І чому його не ініціює саме єпископат УПЦ, якщо ми настільки в цьому зацікавлені і більше виходів немає? Проте вже аж надто багато в цьому матеріалі запитань, які претендують на риторичність.
Але й ніякий Собор не може відбутися без примирення. Найперше, слід відновити євхаристичну єдність із тими, з ким ми її з власної ініціативи розірвали.
Але й ніякий Собор не може відбутися без примирення. Найперше, слід відновити євхаристичну єдність із тими, з ким ми її з власної ініціативи розірвали. А то відверто дивними з нашого боку виглядають заяви (а вони не раз лунають із вуст різних спікерів УПЦ), що винятково ми в Україні маємо євхаристичну єдність с усіма Помісними Церквами. Чи тих, хто визнав ПЦУ, ми вже такими не вважаємо? Це примирення потрібне передусім тому, що без порозуміння з Вселенським Престолом ніякого авторитетного рішення з нашого питання бути не може. Здається також, що завчасне порозуміння зі світовим Православ’ям дозволить уникнути шкоди навіть від найжорсткіших дій РПЦ щодо тих, хто наважиться відійти від неї.
Проблему поступок слід розглянути окремим матеріалом, адже тут теж стільки складних питань, відверту відповідь на які рано чи пізно нам доведеться давати самим собі. Ми, в УПЦ, полюбляємо запитувати про «самозванців» серед раннього єпископату УПЦ КП чи УАПЦ, про дійсність звершених відлученими особами хіротоній або ж про право Вселенського патріарха одноосібно відновлювати в сані. Однак я ще не чув жодного обґрунтованого пояснення, чому подолання розколу в Болгарії з прийняттям у сущому сані відлучених архієреїв на чолі з митрополитом Пименом (Енєвим) – це не те. Або чому не те – раптове визнання сербами Македонської Церкви. Тут, однак, трапляються хоча б якісь намагання пояснити це, наприклад, відчутною різницею між рішенням Всеправославного Собору та одноосібним вчинком Вселенського патріархату (ряд історичних прикладів, так чи інакше пов’язаних із вчинками РПЦ, до уваги чомусь ніхто не бере). Але ніхто ніколи навіть і не намагався пояснити, чому можна було визнати в сущому сані тисячі висвячених латинізованими єпископами уніатів у 1796 році чи в 1946 році (це тільки про те, що ближче нам), закривши очі навіть не на розкол, а те, що ми називаємо єрессю! Та й випадки приєднання у сущому сані католицьких священників також траплялися неодноразово. Далі цю тему не розвиватиму. Але в нас точно тільки два варіанти: шукати порозуміння задля повернення Україні миру між православними християнами чи ж приректи країну на вічний розбрат, страшні наслідки якого ми пожинаємо всього через кілька десятків років після отримання Незалежності.
Мені складно уявити, щоб у 2024 році, маючи за плечима досвід всього того лиха, яке Росія, з благословення її церкви, принесла Україні, ми досі не були готові наполягти на тезах, які ще в 1991 році обґрунтовували українські архієреї чи в 1992 році – волинські священники та миряни. Але я цілком погоджуюся з тим, що є такі люди, для яких духовна та адміністративна єдність із РПЦ – понад усе. Що ж, це їх свідомий вибір, однак особисто мені сльози згорьованої дружини, матері чи дитини вбитого росіянами українського солдата значно важливіші за душевний комфорт цих людей. Як важливий і відчай тих, на кому поставили несправедливе клеймо запроданців через цих поборників «триєдиної Русі».
Якщо в Україні є бажаючі залишатися в єдності з РПЦ і вони готові відстоювати це – нехай такі люди нарешті оформлять свої взаємини з Москвою відповідним чином та не прикриваються тими, кому дорога Україна
Тому вважаю, що настав час кожному відповідати за власний вибір і власну позицію. В разі, якщо в Україні є бажаючі залишатися в єдності з РПЦ і вони готові відстоювати це – нехай такі люди нарешті оформлять свої взаємини з Москвою відповідним чином та не прикриваються тими, кому дорога Україна і хто хоче відчувати себе в ній вільним громадянином, який має повне право ходити в рідний храм без несправедливих образ і звинувачень на свою адресу. Всі такі члени Церкви давно дозріли до повної самостійності УПЦ, історичні передумови якої стократ помножуються діями Росії та поведінкою РПЦ.
Насамкінець хочу підкреслити, що геть далекий від наївної думки про те, що запропоновані мною роздуми можуть мати хоча б якийсь вплив на формування позиції всередині Церкви. Тут немає нічого нового та оригінального чи чогось такого, що могло б запалити інші серця. Але це – мій обов’язок перед власною совістю, яка не дозволяє мовчки спостерігати, як гине наша Церква у цей вирішальний для України час. Закликаю й інших представників УПЦ, які поділяють озвучені мною тези, не мовчати, адже й ті, хто формує своїми заявами негативний імідж УПЦ, хто продовжує прив’язувати її до РПЦ, мовчати не збираються. Будьмо сміливішими і не знімаймо з себе відповідальності за те, що відбувається у нашій Церкві.
