У тих, хто стежив за маневрами Міністерства культури на музейному напрямку, напевно, досі в голові так і не прояснилося. Ситуація, як і раніше, не дозволяє ні полегшено зітхнути, ні хоча б д розуміюче кивнути. Те, що спочатку виглядало, як якийсь абсурдний бліц-криг, спрямованим невідомо проти кого, забуксувало — міністр щось пообіцяв, дав задній хід, інтонації його мови перейшли в діапазон від виправдувальних до майже істеричних.

Однак мучить питання: що це було? Навіщо? Для чого або хоча б для кого?

Швидше за все, воно так і залишиться без відповіді.

Бо у всьому цьому не було ні логіки, ні глибоких продуманих рішень. Атака на музеї була, по суті, ривком з багатьма невідомими і також з багатьма цілями, які не уявлялося можливим навіть вистроїти по ранжиру.

Деморалізовані музейники, розгублені, белькочуть щось про «замах на фонди» а то й зовсім про те, що все це затіяно, щоб когось від чогось відволікти. Що ж, патер Браун неодноразово нагадував читачеві, що розумна людина ховає листок у лісі. Але ж то розумна. А як назвати людину, яка валить ліс так, що аж тріски летять, і все тільки для того, щоб ніхто не здогадався, що жодного листка в нього немає. Ні листочка, розумієте? Нема!

Та й що можна «заховати» в такому собі лісоповалі? Передачу Лаври — однієї і другої — Церкві? Зміну керівництва Софії? НХМУ? Навпаки, якраз увагу привернути — всіх, у тому числі тих, хто слово «музей» почув взагалі вперше в житті у зв’язку з цим скандалом. Говорили навіть про те, що для того, мовляв, і робилося — щоб відволікти народ від соціалки, економіки, девальвації, митного союзу, Тимошенко і, по можливості, від морозу, до якого, як виявилися, були готові тільки спічрайтери прем’єр-міністра. Так, є від чого відволікати виборця, який знову скоро знадобиться. Але даруйте, — музеями?!

Більш правдоподібно виглядає версія про те, що все збиралися «провернути» в апаратному порядку, не привертаючи уваги публіки — зуміли ж якось перерозподілити деякі промислові об’єкти, залишки київської і кримської землі, багато чого зуміли заново поділити і призначити кого треба ким треба — теж, зрештою, майже скрізь зуміли. Ось і до музеїв добралися. Навіть деяку обережність, бачте, проявили — львівські музеї, тобто Возницького, не наважилися чіпати. І деяку політкоректність продемонстрували — дали відповідальний пост Дмитрові Стусу. Але все одно не розрахували. Занадто звикли покладатися на прості рішення.

То може, він викочує пробні кулі? — Запитують музейники. Ну, такі собі кульки розміром з Говерлу — Лавра, Софія, НХМУ. Ах, не вийшло? Громадськість пручається? Ну то ми відразу два кроки назад — і громадськість до себе на чай. Запросимо її до співпраці, поради попросимо. Питання про те, чому не попросили поради до того, як прийняти рішення, зрозуміло, недоречне.

Або ось припущення про те, що Міністерство культури так чи інакше намагається взяти участь у наповненні бюджету. Музеї підвернулися під руку як саме те «непотрібне», що можна продати, коли грошей категорично нема. З тим, що це «непотрібне», сподіваюся, сперечатися ніхто не буде. Якщо є ілюзії — поцікавтеся зарплатами музейних працівників. Не дивуйтеся. Не хапайтеся за серце. Вас попереджали.

Але з продажем «непотрібного» не вийшло. І не тому, що повстала культурна громадськість і викрила підступних Тимонькіних, які підвернулися якраз вчасно, щоб послужити громовідводом. Тобто цілком можливо, що міністерство відпрацьовувало ідею перевести музейні фонди в активи — адже в держбюджеті дірка розміром з сам держбюджет. Але проблема в тому, що нічого такого, через що був би сенс бруднитися в ім’я процвітання держбюджету, в наших фондах просто немає. В усякому разі, в кількості, достатній для підтримання економіки бодай на апараті штучного дихання. І мабуть, хтось досвідчений таки доніс цю думку до вух наших офіційних культуртрегерів.

З тієї ж опери — припущення, що була надія поправити справи (в тому числі приватні) на музеях та інших туристичних об’єктах у період Євро-2012. Тобто я знаю, що наше керівництво, м’яко кажучи, схильне оцінювати цю подію неадекватно. Але припущення про те, що наші музеї стануть об’єктом масового інтересу футбольних уболівальників — ще фантастичніше, ніж «Гаррі Поттер». По-перше, хоч би на себе подивилися, чесне слово. Коли панове Суркіс або Колесников останній раз відвідували принаймні НХМУ — цей музей знаходиться ближче за інші до їхнього місця роботи?

А по-друге, Європа така насичена, а місцями буквально нашпигована і культурою, і «спадщиною», що її корінному населенню зовсім не треба їхати по неї до не так давно і не особливо глибоко «оцивілізованих» варварів. І не треба кидати в мене камінням, загорнутим у сторінки нашої славної історії — вона і для більшості з нас, скажімо чесно, не те щоб надто славна, шанована, а навіть просто почитувана. Але справа тут не тільки в нас, але в першу чергу в них, в наших дорогих гостях — у їх самодостатності і загалом, деякій культурній перенасиченості. Чим може вразити будь-який український художній музей — або навіть всі вони разом узяті — людину, яка бачила хоча б одну з мюнхенських пінакотек? Залишається хіба що пригламурений гопак на Хортиці та екстремальні екскурсії в Чорнобиль. Наші «святині» їм чужі. Але про «святині» — нижче.

Можна сказати, що Міністерство культури вчергове — просто цього разу до болю в очах яскраво — продемонструвало непрофесіоналізм «команди професіоналів». Колосального рівня і навіть не дуже чимось прикритий — адже міністр майже не приховував, що сам він у цьому питанні ні бе, ні ме, навіть не намагався розібратися. Стосовно Софійського собору — просто підмахнув висновки комісії і не дивлячись, погодився з рекомендацією звільнити гендиректора заповідника. У Києво-Печерському заповіднику — призначити заступника міністра. Лікар за освітою? Так вона ж бо ще й юрист! І успішно працювала на посаді заступника міністра — це по-вашому нічого не значить? З бодай трохи професійної точки зору — таки ні, нічого не значить. Навіть смішно розповідати Міністру культури, що юрист повинен працювати з законами, а не з музеями.

Міністр культури не був готовий і до реакції, що не забарилась після сенсаційних звільнень. На брифінгу — навіть коли вже всі знали, що народу туди прийде багато і з абсолютно конкретними питаннями — він мимрив і ухилявся. А в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» виглядав, щонайменше, непереконливо, щоб не сказати нервово. Наприклад, його аргументи з приводу Софійського заповідника виявилися просто сміховинними — і такі роботи вони не проводили, і сякі. Цікаво, заповідник не погоджує плани своїх робіт з вищими інстанціями, тобто з міністерством? Не виконав план? І найпікантніше питання — роботи, якими обурливо манкірувало керівництво заповідника, були профінансовані? Але ж фінансова перевірка пройшла, кажуть, бездоганно. А що стосується державного фінансування — воно йде, як відомо, головним чином “на податки і на латки” — це відомо не тільки співробітникам заповідників та іншим працівникам бюджетної сфери, а й абсолютній більшості читачів, яким міністр у своєму інтерв’ю так невигадливо намагається замилити очі.

Судячи з усього, перевірки та кадрові рішення у сфері далекій і не дуже йому цікавій, міністр переклав на плечі чиновників міністерства. А ті використовували цю можливість як для власних кар’єрних ривків, так і просто для зведення особистих рахунків. Ось такі тепер підстави державної політики в галузі культури у виконанні «команди професіоналів».

Власне, міністр отримав по заслугах — за дії своєї «команди» повинен був відповідати він. І жодна з його відповідей не виглядала солідно — надто вже ситуація склалася така, несолідна. У результаті, як би розмашисто все не виглядало, гора народила мишу. І Куковальська вже не до кінця звільнена, і Мельник зі «звільнених» перемістився кудись між «доганою» і «суворою доганою». І на всі інші «конфліктні» пости будуть тепер оголошені конкурси, і громадськості довелося пообіцяти «до нових зустрічей».

Все, що залишилося міністру — нарікати на те, що наші музеї загрузли у вчорашньому дні і витягти їх звідти повинні ... так-так, не хапайтеся за серце — «професіонали», «менеджери» і «молоді». Така ось трійця, згадка про яку за помахом чарівної палички повинна відмести всі претензії і надати ініціатору балагану «благоліпний» вид.

Але замість цього міністр знову всією тушею уклепався по самі вуха. Серед тих, кого він особисто призначив на відповідальні пости, власне менеджерів-музейників немає. Це й не дивно — у нас їх не роблять. Музейниками і менеджерами в цій сфері особливо обдаровані стають «за досвідом», а не за освітою (як правило, втім, цього не трапляється). Відповідні факультети у вузах сором’язливо прикриваються. І це правильно — для них немає ні програм, ні викладачів. І бути не може, тому що немає державної програми організації і розвитку музеїв. А її немає, тому що немає фахівців, готових вивчати, складати, впроваджувати, пробивати. А їх немає, тому що їх не роблять. Ну що, коло замкнулося, нарешті? От і добре. Значить, можна починати звідки завгодно — хоч би і з масових звільнень співробітників з подальшою передачею їх крісел іншим співробітникам. Все одно на ситуацію це ніяк не вплине. А людям приємно. Деяким.

Скандал завдав відчутного удару по репутації Міністерства культури і міністра особисто. Але його відгомони розподіляються дуже цікаво. Ось вам контрапункт до цього музейного роз’їзду: реєстрація законопроекту про передачу ряду культових споруд Церкві, причому явно дається зрозуміти, що це тільки аванс, і на цьому справа не зупиниться. І підголоском — реєстрація проекту закону «Про паломництво», який передбачає облік і контроль діяльності паломницьких відділів та агентств з метою абсолютно прозорою і природною для держави — підтримати казну податком.

Насправді посил надзвичайно прозорий: ми віддаємо вам те, з чого ми самі зробити гроші не можемо. А ви можете. Ми знаємо, що можете. То робіть. Тільки діліться.

Можна припустити, що, оскільки мова йде про передачу власності в першу чергу УПЦ, з неї першої й спитають. І УПЦ відреагувала оперативно: була зібрана конференція, на якій законопроект обговорили, внесли правки, склали список пропозицій і попросили Митрополита Володимира докласти всіх сил до того, щоб цей закон прийнятий не був. Незважаючи на хворобу. І приписану йому московським начальником недієздатність. До речі, людям, які з усіх сил намагаються повалити титана, варто задуматися. Адже ситуації, які вимагатимуть титанічних зусиль, будуть виникати і надалі, а серед можливих наступників нинішнього глави УПЦ — титанів не видно.

Один профспілковий функціонер якось сказав золоту фразу: «Треба підтримати? Ми підтримаємо. Тільки не чіпайте нас за майно ». Так от, обіцяне про «святині». Те, чого дійсно не в змозі зробити держава — конвертувати хоча б частину нашої чудової спадщини в дзвінку монету — може зробити Церква. Але тільки спробуйте лапнути її за майно! Тут вона забуває про «симфонії» і стає нормальним інститутом громадянського суспільства — чинить опір, мобілізує ЗМІ, задіє лобістський потенціал, в критичній ситуації — може організувати мирну акцію протесту у вигляді пікету чи ходи.

Що ж до майна — пардон, святинь — УПЦ дійсно на особливому рахунку. Навіть не тому, що до них благоволить влада, а тому, що їхні «святині» в ряду «святинь» інших конфесій України — чи не найбільш прибуткові. Якщо УПЦ і є сенс підтримувати міф про «Русскій мір», «загальну колиску» і т.п., то зовсім не тому, що там зібралися москвофіли і/або українофоби, а тому, що це має чисто комерційний сенс. Це робить українську землю «Землею обітованою», Київ — «нашим Єрусалимом», скромну копію константинопольської Софії — Нашим Храмом і т.д. І взагалі, «Свята Земля» для паломників і «релігійних туристів» з усіх кінців пострадянської Євразії.

Тому питання «єдності», майна і безпосередньо пов’язане з ним питання організації паломницьких турів таке важливе для Церкви — це одна з вагомих статей її доходів. І вона може їх отримувати на тих об’єктах, на які держава тільки витрачає. Те, що отримує Києво-Печерський заповідник на продажу квитків, страшно обурює намісника монастиря — смішні копійки в порівнянні з тим, що може отримувати монастир, якщо він поставить паломництво на нормальну ногу. А поставити неважко — така святиня, як Києво-Печерська Лавра, реклами не потребує. Митрополит Павло у своєму прагненні звільнити приміщення інфекційної лікарні може апелювати до примари Євро-2012 — він просто знає, що це улюблений мозоль товаришів, що ухвалюють рішення. Євро-2012 за своїми фінансовими можливостями — дурниця в порівнянні з нескінченною низкою людей, які бажають відвідати, прикластися, взяти участь у богослужінні, замовити молитву або требу, купити кілька дрібниць для рідних і близьких.

Тому я б не стала вбачати за кожним майновим рішенням на користь УПЦ злочинне бажання Москви заволодіти «нашими святинями». З Москвою, швидше за все, якщо й поділяться, то не надто щедро. Нехай задовольняється символічним капіталом «єдності», втіленої в «загальних святинях». Те, що Патріарх Кирил домагається в українського керівництва рішень, сприятливих для скарбниці УПЦ, безсумнівно, додає йому популярності в архиєреїв УПЦ. От нехай і трудиться — їх прихильність йому дуже потрібна.

Але якщо наші державні мужі сподіваються, що Церква у відповідь на допомогу з рішеннями майнових питань допоможе їм з дозволом бюджетних проблем, боюся, на них чекає розчарування. Не менше, ніж спіткало Міністерство культури, яке погоріло на таких простих на вигляд кадрових питаннях.

Катерина ЩОТКІНА