Ненавидіти агресорів — цілком природно, але бажати смерті цілій нації — це вже занадто, — військовий капелан

06 березня, 10:45
Інтерв'ю
о. Всеволод Семененко - фото 1
о. Всеволод Семененко
Джерело фото: Сайт Капеланство
Вбивство ворога лежить на плечах і відповідальності ворога, котрий напав. Людина, яка забирає в іншої життя, захищаючи себе та свій народ, не має гріха. Капелан львівського Гарнізонного храму свв. Апп. Петра і Павла УГКЦ о. Всеволод Семененко про те, де межа між справедливістю і свавіллям, коли треба розстріляти іншого та як просити Бога про допомогу, коли немає слів для молитви.

— Хоч починається Великий Піст, я не можу піти до сповіді, бо ненавиджу. Ненавиджу росіян. Мене і багатьох моїх знайомих опанувала злість, гнів, і зневага до цілого народу. А Церква каже пробачати. Ми ж не можемо. Що робити з цим почуттям?

— Є події, які зроджують відповідні емоції. Емоції — це те, що притаманне кожній людині. Зараз, коли людям боляче і тривожно, у них є відповідна цілком природна реакція. Церква вчить віддати ці почуття Богові, переживати їх під Його контролем.

Коли ми говоримо про почуття українців зараз, треба звернутися до вчення Церкви про мир і справедливість. Поряд із ними є поняття війни. Війна ніколи не є добрим рішенням для надолуження справедливості. Завжди є більш цивілізовані методи. Але коли йдеться про війну як напад, приниження когось чи матеріальні посягання, Церква вчить, що має бути цілком справедливий відпір, треба дати відсіч несправедливості.

Військовий несе дитину біля зруйнованого мосту в Ірпені - фото 88604
Військовий несе дитину біля зруйнованого мосту в Ірпені
Джерело фото: Timothy Fadek / CNN

Є моральне вчення Церкви про те, що вбивство — це гріх, але воїн має обов’язок перед батьківщиною, така їхня професія — захищати від зовнішнього ворога. Військо — це цілком людська інституція. Коли Господь створив рай, він не створив військових. Бо не було в цьому потреби. Але з часом постала така річ, як несправедливість, і люди, щоб її стримати, придумали військових. Військова справа є благородна, вони мають свій кодекс. Коли ми говоримо про напад, при якому військовий зі зброєю в руках захищає свою країну, і так трапляється, що він вбиває ворога, то він це не робить умисно. Військовий просто зобов’язаний зупиняти ворога, іншого шляху в нього немає. І це вбивство йому не зараховується як його особиста моральна відповідальність. Це ж стосується добровольців, тероборони.

Військова справа є благородна, вони мають свій кодекс. Коли ми говоримо про напад, при якому військовий зі зброєю в руках захищає свою країну, і так трапляється, що він вбиває ворога, то він це не робить умисно.

Буває, військові кажуть: “я боюся йти до сповіді, бо я вбивав”. А ми кажемо: “не бійся, ти можеш йти до сповіді, бо, навіть якщо ти когось вбив, це вбивство як гріх цілком лежить на плечах ворога, того, хто нападав”. Якщо ти маєш перед собою військового з автоматом, який зараз буде стріляти в тебе чи тих, хто поруч, твоїх побратимів або цивільних, ти маєш обов’язок його розстріляти. Але, якщо він не має зброї або нападає з ножем, його не потрібно вбивати. Достатньо його зупинити, це може бути постріл в ногу. Коли людину зупинили, вона здалася в полон, на цьому все.

Вбивство як гріх цілком лежить на плечах ворога, того, хто нападав


Гнів як емоція є цілком природнім. Навіть в молитвах і псалмах зустрічаємо слова “Боже, побий, покарай їх”. Ті, хто склали ці молитви, хотіли віддати вчинення справедливості в руки Бога, бо він є володарем життя і смерті. В Святому Письмі є слова “ми живемо і вмираємо для Господа”. Це в контексті того, що смерть не є остаточним порогом для людини. Зараз ми також маємо розуміти, що, коли Господь хоче, ті, хто мають вмирати, будуть вмирати.

В будь-якому випадку, коли ворог розпочинає агресію, він сам витягує на поверхню ці людські емоції. Вони можуть бути неконтрольовані і це теж на плечах ворога. Будь-яка реакція, спричинена цим і навіть вбивство є моральною відповідальністю ворога. Але лише поки усе це в межах війни. А якщо війна закінчилася, а ми вирішили, що нам ще щось не подобається, і ми йдемо розстрілювати росіян, то це вже буде несправедивість. Ми розуміємо, що нам вже нічого не загрожує, то навіщо ми маємо продовжувати?

Для мирного, цивільного населення, яке відчуває гнів і ненависть, діє те саме правило. Вони мають виправдання своїх дій. Якщо б у мені ненависть викликала, наприклад, їхня мова чи те, що вони займають велику частину території Землі, то це б нагадувало правила концтаборів. Але зараз такі емоції провокує ворог. Військові реагують на них справжнім вбивством, а цивільні — так званим цивільним вбивством. Але треба вміти дати собі раду на рівні емоцій, щоб вони не переросли в ідеологію і фашизм. Коли моїх рідних та співгромадян вбивають, я ненавиджу цих нападників. Це природно. Я хочу, щоб вони пішли звідси, я хочу, щоб настав мир на нашій землі і щоб була справедливість. І на цьому я зупиняюся.

Подяка о. Всеволода українським воїнам

— А якщо я не просто хочу, щоб вони пішли, а хочу їм смерті?

— Отут є межа. Якщо вони повертаються до себе додому і більше не загрожують Україні, я не маю права бажати, щоб вони там всі померли. А щоб бути готовими до ймовірної загрози від них в майбутньому, треба нарощувати оборону. Але не наступальну зброю, не атомну зброю. Церква вчить, що атомна зброя в будь-якому випадку є загрозою і що летальної зброї, застосування якої вбиває усіх підряд, треба уникати. А от автомати, крупнокаліберна зброя допустима для захисту.

Ми не маємо йти в Росію вбивати їх. Церква каже, що нам має бути достатньо того, щоб настала справедливість. Пригадайте, Коновалець казав, що ми воюємо не тому, що ми ненавидимо ворога, а тому, що ми любимо свою Батьківщину. Кожному українцю треба собі нагадувати “я хочу справедливості і смерті ворога в тому випадку, коли він загрожує моїй батьківщині”. Якщо хтось каже “я їх всіх ненавиджу — всю націю — жінок, дітей, я б їх всіх винищив…”, в такому випадку однозначно треба йти до сповіді і казати: “Боже, я помилявся, я так більше не хочу думати, допоможи мені впоратися зі своїми думками”.

Ми воюємо не тому, що ми ненавидимо ворога, а тому, що ми любимо свою Батьківщину, — Євген Коновалець


— Щодо росіян ми використовуємо слова, які підкреслюють нашу зневагу і ненависть — ліквідувати, зачистити. Коли ми дивимося відео, на якому є мертві окупанти, ми ставимо вподобайки, в коментарях пишемо, що нам це подобається, переглядаємо по кілька разів. Як ця поведінка корелює з християнством?

— Треба розуміти, що це не просто картинка, яку ми бачимо з екрана телевізора чи монітора комп’ютера, це є людські життя, навіть, якщо це вороги. Цих людей також сотворив в утробі матері Господь Бог, він їм теж дав душу. Чому їхня душа стала злою, чому вони стали на шлях зла — це вже інше питання.

Коли ми спостерігаємо смерть на моніторі, це виглядає як бойовик. В контексті нашої війни це видається нам добрим, справедливим: вони прийшли — вони мали загинути. Але треба дбати, щоб ми не впали в таку саму прірву, як вороги. Є прислів’я: якщо ти почав ненавидіти ворога, він вже тебе переміг. Диявол якраз того і хоче, щоб це продовжувалося, щоб це був багатосерійний фільм.

Реалії війни - фото 88599
Реалії війни
Джерело фото: Роман Ментух

В даному випадку наші військові зробили свою справу справедливо. Смерть ворогів була гідною — їх ніхто не мучив тортурами, ніхто не принижував за те, що вони говорять російською мовою. Вони зазнали смерті, тому що вони опинилися в Україні незаконно. І на цьому треба зупиняти розвиток наших думок і емоцій. Вони загинули і на цьому все. Тепер треба казати: “Боже, дякую, що наші діти і жінки живі”. І, зрештою, молитися за упокій наших ворогів. Бог розбереться зі справедливістю, він є всемогутній суддя.

Смерть ворогів була гідною — їх ніхто не мучив тортурами, ніхто не принижував за те, що вони говорять російською мовою. Вони зазнали смерті, тому що вони опинилися в Україні незаконно


— Відколи розпочалося повномасштабне вторгнення, багато моїх близьких і друзів кажуть, що їм важко молитися. Мені також. Хоч, зазвичай, у важких ситуаціях і коли страшно — навпаки — молимося більше. Чому так відбувається зараз?

— Це цілком природно. Ймовірно усі ті тривоги і ситуації, за які ми раніше молилися, не були такими складними, як сьогодні. В тих випадках, коли важко молитися, коли ми навіть не знаємо, що сказати Богові, це є ознака того, що Господь Бог найближче до нас.

Коли Христос з апостолами був на Оливній горі, Ісус пішов молитися окремо і попросив, щоб апостоли теж молилися. А коли вернувся за деякий час, побачив, що вони сплять, “їхні очі були обважнілі” і вони не знали, що йому відповісти. Сам Ісус, коли молився, казав: Душа моя до смерті тривожна. Він був як людина розгублений. Але він молився і казав “Отче, якщо можна, забери від мене цю чашу, але нехай буде Твоя Свята Воля”.

Коли найважче — молитва є найщирішою. Тож, як казав Ісус, “чувайте і моліться”. Чувати означає пильнувати. Військові пильнують ворога, щоб він не проникнув глибше, ми повинні чувати, щоб емоції нас не перебирали. Нам треба в тих моментах найбільше бути з Богом. Достатньо навіть двох слів “Господи, помилуй”.

Коли найважче — молитва є найщирішою.


Зрозуміло, що зараз ми часто не можемо просто сісти чи клякнути і спокійно молитися. Дитина, коли щось собі зламає, плаче і батьки вже відчувають ту тривогу, вони не кажуть: “чекай, чекай, сядь і по порядку розповідай, що трапилося”. Вони розуміють, що дитині потрібно допомогти. Так само і Бог зараз прекрасно розуміє і бачить, що нам потрібно.

Отець Всеволод у Гарнізонному храмі здійснює Таїнство подружжя для захисників України, 1 березня 2022 року  - фото 88598
Отець Всеволод у Гарнізонному храмі здійснює Таїнство подружжя для захисників України, 1 березня 2022 року
Джерело фото: Фейсбук

— Дуже багато українців зараз висловлює ще більшу свою ненависть до УПЦ МП і її вірян, ніж в попередні роки. Як УГКЦ та інші конфесії трактують ці емоції?

— Ми не заперечуємо, що російська Церква може існувати. Вона може собі існувати в Росії. Якщо є росіяни-емігранти, ця Церква може задовільняти їхні духовні потреби і в Україні. Але питання, чи справді в Україні є так багато росіян, щоб тут існувало стільки храмів цієї конфесії?

Теж треба зважати на те, що в цьому випадку за Церквою тягнеться шлейф радянщини, “страни совєтів”. За комуністів багато російських священників розстріляли, або вивезли в Сибір, як і греко-католиків. Але з часом Сталін бачив, що Церкву можна використати з політичною метою. Тому багатьох єпископів повернули і вони були змушені робити те, що від них вимагала тоталітарна система. Цю “традицію” успадкувала путінська держава. Нині важливо розпізнати, де є правдиві священники, а де є священники — політичні службовці, які вплелися в цезаропапізм, систему, коли світський правитель фактично керує Церквою.

Я думаю, що дуже багато священників, які є в Україні, просто хочуть служити людям. Вони себе визначають конфесійною приналежністю до Церкви Московського патріархату, хоч і є українцями. Це їхнє особисте питання — чи вони розуміють природу і ментальність того народу та чи можуть добре відповісти на духовні потреби свого народу. Але нам потрібно пам’ятати, що та Церква теж має свою місію. Якби та Церква була зцілена від ран минулого, яких завдавав їй радянський тоталітарний режим і цезаропапізм, який існував в них, вони б несли місію світла.

Однак, Церква в тому народі не до кінця добре працює. Але її треба підтримувати. Якщо там будуть священники, які вірять в Ісуса Христа, в них будуть зовсім інші цінності. Вони прийдуть до того, що їм треба просити пробачення за рани іншого народу. Але це питання довгої перспективи.

Що сьогодні робити з церквами МП? — напевно залишити їх в спокої. Нам зараз не потрібна війна на релігійному ґрунті. Хоча їх (представників МП в Україні) теж треба ставити в рамки, тому що коли певний політик, який має кошти, хоче побудувати додатковий храм Московського патріархату і зробити ще один осередок, де будуть ДРГ, — це підлягає під владу цивільного закону. Цих священників треба справедливо судити і робити їм репатріацію. Хай їдуть до своєї батьківщини і там служать путінському режиму, якщо вони, на жаль, є такими священниками. Але дійти до того, що така Церква немає права на існування — це абсурд.

   - фото 88601
 
Джерело фото: Фейсбук

— Ненормативна лексика, злість і агресія в сторону росіян — усе це чують і бачать діти. Стримуватися при них — нереально. Що можемо зробити, щоб їхні душі залишалися з однієї сторони чистими, а з іншої — щоб вони не виросли надто толерантними до тих сук і не забули минулого?

— У випадку ненормативної лексики не може йти мова про жодну толерантність. Треба вчити дітей любити свою батьківщину, вчити їх віршів і, зрештою, при дітях говорити “Слава Україні!”

Дорослі розуміють, що це була вдала відповідь. Але чи те, що ми будемо це часто повторювати, виправить ворога або нам допоможе стати кращими носіями нашої національної ідеї — сумнівно.

Це слово всі знають, тому що воно поширене. А звідки воно поширене? — тому що ми, українці, вживаємо цю ненормативну лексику іноземного російського походження. Я переконаний, що ми є занадто толерантними, коли вживаємо лексику того ворога. Тому треба собі заборонити щось таке поширювати і говорити. А якщо в мережі є це відео, давати його для перегляду з позначкою 18+. Як каже Апостол, “тими самими вустами Бога прославляєм і тими ж устами проклинаємо”. Як може бути хвала Богові тоді?

Ми, українці, вживаємо цю ненормативну лексику іноземного російського походження. Я переконаний, що ми є занадто толерантними, коли вживаємо лексику того ворога.


Я це почув, знаю, що це цитата, дорослий дорослому може це переповісти, в цьому немає тяжкого гріха. Але поширювати це і пишатися, що я це поширив, бо так їм і треба, то ні, бо можна іншими словами це переповісти.

Властиво, у сфері національного сучасного героїзму є певний вакуум, де ми недопрацьовуємо. Нам для підняття бойового духу потрібні свої воєнні міфи, легенди, військові пісні. Згадайте пісні про січових стрільців. Їх треба відроджувати і створювати нові. Наприклад, пісня про байрактар показує справедливе ставлення нашого народу до агресора, але там немає поганих слів.

Пісні січових стрільців благородні. Навіть наш славень ми співаємо лагідно — “згинуть наші воріженьки” — без матюків. Каже Усіс в Євангелії, що ворогів треба благословляти. Це треба розуміти з богословської точки зору. Ми, як люди, не здатні без Божої підтримки робити щось добре. Господь, коли створив світ, подивився і сказав, що це є добре. Він знає, як має бути добре. Коли Ісус каже “ви ворогів благословляйте”, це означає віддати їх в руки Богові.

Автор нашого гімну — священник, він натхненний, він пише “згинуть наші воріженьки як роса на сонці”. В ці слова він вкладає справедливість, щоправда, з точки зору Господа.

Пісня від українських танкістів з Харкова

Ненавидіти агресорів — цілком природно, але бажати смерті цілій нації — це вже занадто, — військовий капелан - фото 90553