Необхідність української радикальної ортодоксії
Відповісти на ці два виклики і таки здійснити духовне відродження можна, якщо ґрунтуватися на власному українському варіанті радикальної ортодоксії.
Радикальна ортодоксія — це богословський рух, ініціаторами якого були протестанти. Але сьогодні він уже поширив свій вплив на сучасних католицьких і православних богословів. Уже один цей факт вказує на його великий потенціал і гостру актуальність. Серед протестантських і католицьких прихильників радикальної ортодоксії такі видатні теологи, як Джон Мілбанк (John Milbank), Кетрін Піксток (Catherine Pickstock), Грем Ворд (Graham Ward), Л.П. Геммінг (Laurence Paul Hemming), В. Т. Кавано (William T. Cavanaugh), К. Каннінгем (Conor Cunningham), Ф. К. Бауершмідт (Frederick Ch. Bauerschmidt), М. Хенбі (Michael Hanby), Дж. Лафлін (Gerald Loughlin), Дж. Монтаг (John Montag), Д. Белл (Daniel Bell), Дж. К. А. Сміт (James K. A. Smith), Т. Роуланд (Tracey Rowland), Д. С. Лонг (D. Stephen Long). Найбільш видатні православні радикальні ортодокси — Девід Бентлі Харт, архимандрит Джон Пантеліймон Мануссакіс, прот. Джон Бер (декан Свято-Володимирської богословської академії), Пантеліс Калаіцидіс (Pantelis Kalaitzidis, Director of the Volos Academy for Theological Studies) о. Теодор Стиліанопулос, Олександр Філоненко. На формування радикальної ортодоксії справили вплив праці К. Барта, Х. У. фон Бальтазара, М. Блонделя, Р. Вільямса.
Засновники богословського руху Дж. Мілбанк, К. Піксток і Г. Ворд назву «радикальна ортодоксія» пояснюють так: "Ортодоксія — у прямому сенсі вірності першохристиянським догмам і патристичному вченню. Ортодоксія також і в більш вузькому сенсі співвіднесеності з тим багатим і внутрішньо цілісним християнством, яке, починаючи з пізнього середньовіччя, поступово вийшло з нашого поля зору. У цьому випадку слово "ортодоксальний" переходить усі конфесійні межі, оскільки і біблійний протестантизм, і посттридентійський позитивістський авторитаризм Католицької Церкви являють собою результат теологічного дискурсу, що збився зі шляху в період Нового часу, який тільки но починався. ... "Радикальна" — перш за все, в сенсі повернення до витоків патристики та середньовіччя, і, зокрема, до августинівської концепції знання як божественного осяяння, яке долає убогий модерністський дуалізм віри і знання, природи і благодаті. По-друге, "радикальна" — оскільки поставлена мета буде здійснюватися з позицій послідовної і систематичної критики сучасного суспільства, культури, політики, мистецтва, науки і філософії з безпрецедентною відвагою. "Радикальна", в третьому значенні, означає також, що ми повинні усвідомлено переосмислити традицію"[1].
Радикальна ортодоксія – це повернення до витоків, яке здійснюється в епоху постмодерну, де таке повернення вважається зовсім неможливим. Тим не менше, це повернення здійснюється, і тим самим доводиться його практична можливість. Розуміння того, що таке витоки, в кожної конфесійної радикальної ортодоксії власне. Православні повертаються до теології Григорія Ниського і Максима Сповідника, відкриваючи їхній постметафізичний потенціал. Католики — до теології Святих Отців першого тисячоліття (особливо — до думки Августина) і ре-інтерпретованої в дусі святоотцівського богослов’я ранньої схоластики. І православні, і католики повертаються до Святого Письма і евхаристійного прославлення як до двох основ всього християнського життя. Протестанти повертаються до Лютера і до отців Реформації загалом. Тому радикальна ортодоксія в протестантизмі перекликається з класичною вимогою перманентної реформації, постійного оновлення основного реформаторського імпульсу. Очевидно, що протестантська радикальна ортодоксія — це повернення насамперед до єдиного Джерела, до Єдиної Основи – до Христа. Нинішня радикальна ортодоксія в православ’ї і католицизмі також має важливі тенденції: вчення про пріоритет істин Святого Письма, вимога радикальної христоцентричності і в богослов’ї, і в житті християн.
Радикальна ортодоксія протистоїть світу, але зовсім не так, як неоортодоксія Карла Барта. Якщо Барт вважав, що необхідно радикально повернутися до єдиної основи, де-факто відгородившись від світу, культури, філософії, то теологи Радикальної Ортодоксії пропонують вчити інакше. Всю споруду позитивної християнської культури слід вибудувати на єдиній основі Євангельської Правди і вимог Одкровення. Створювати свою теологію як метанарратив для всіх наук, особливо – гуманітарних. Висувати радикальні вимоги біблійної моралі як імперативи для політиків і громадських діячів. Не боятися входити у всі соціальні інститути і показувати християнську альтернативу сьогоднішньому релятивізму і безпринципності.
Якщо ліберальна теологія хотіла помістити християнство в готовий дім тодішньої цивілізації і культури, то радикальна ортодоксія пропонує не робити такої помилки. Не вбудовувати себе у світ, пристосовуючись до нього, а запросити весь світ ґрунтуватися на єдиному надійному фундаменті. Вірніше – почати самим будувати свою культуру і цивілізацію на цій єдиній Основі, розростаючись на весь простір сьогоднішнього людського способу буття. І втягнути в побудову «христианського града» по можливості всіх громадян постмодерного світу.
Українським християнам від радикальної ортодоксії вже сьогодні потрібні три головні компоненти: 1) оновлене богослов’я, актуальне в час постмодерну; 2) розвинене соціальне вчення, яке висуває радикальні вимоги і високі християнські запити до церков і суспільства; 3) ідеологія конструктивного всеохоплюючого впливу на суспільство.
Щоби правильно вибудувати богослов’я як теорію і риторичну практику в сьогоднішніх українських умовах, необхідно напрацювати власний варіант радикальної ортодоксії. У радикальній ортодоксії Дж. Мілбанка, К. Піксток, Г.Ворда и Дж. Сміта ще занадто багато рудиментарних залишків метафізичного мислення. Їхнє ставлення до ідей ранньої схоластики ще надто некритичне. В умовах українських реалій такі метафізичні елементи радикальної ортодоксії повинні бути переосмислені і навіть багато в чому відкинуті. Тут слід не боятися повторити досвіду православної ортодоксії Дж. Мануссакіса і Д. Харта, які, прийнявши в цілому радикальну ортодоксію, переінтерпретували її набагато радикальніше. По-перше, вони рішуче відійшли від майже всіх метафізичних схем до одкровення Бога в Святому Письмі. По-друге, радикальніше осмислили досвід прославлення Бога, досвід подяки – як християнський спосіб індивідуального і суспільного буття.
Що стосується ідей деяких радикальних ортодоксів щодо християнського соціалізму, то їх прийняти неможливо. За всієї загальної правильності критичного аналізу капіталізму, ідеї християнського соціалізму Дж. Мілбанка – це утопія і популізм. Утопічна і популістська свідомість і так роз’їдає світогляд українського суспільства як ракова пухлина. Якщо у світогляд християн додати ще й утопізм з популізмом — на цих територіях можна буде поставити клеймо остаточно безнадійних. Українським християнам слід виробити свій власний соціальний проект, свою теорію соціальної комунікації, своє бачення соціальних інститутів, держави, громадянського суспільства. Можна з певністю сказати, що християнам України потрібен свій християнський солідаризм як соціальне вчення і християнська етика відповідальності як онтологія існування моральної особистості і морального суспільства.
Головна перевага радикальної ортодоксії – в її прагненні до побудови християнської культури, до проникнення у всі сфери суспільного життя без прийняття стандартів світу, але з пропозицією своїх, вищих за якістю. Найперше завдання — завоювання еліти громадянського суспільства, завоювання «мізків» нації. Доля держави і суспільства значною мірою залежить сьогодні від цієї еліти. Для повноцінного діалогу з лідерами суспільної думки християни повинні висунути власних вишколених речників. Для завоювання ж симпатій інтелектуальної еліти потрібен якісний християнський продукт — богословські і релігійно-філософські книжки світового рівня і впливу. Глянцеві журнали з актуальними для суспільства і політикуму тематикою. У перспективі — власне повноцінне телебачення — не християнське для християн, а християнське для всіх. Християни повинні проникнути в університет — в якості філософів, культурологів, істориків, філологів і т. д. І найголовніше — необхідно, щоб в український університет повернулося не тільки православне богослов’я. Важливо, щоб у нього увійшла також сучасна протестантська теологія. Католикам і греко-католикам слід ще раз задуматися — чи хочуть вони всерйоз мати свою теологію в університеті? Очевидно, що у православних і протестантів уже є кому прийти в сучасний університет, а католики і греко-католики ще тільки в пошуках свого посилу. Зауважимо, що дуже відчутною є різниця у ставленні до теології: коли греко-католицький патріарх і ректор УКУ знаходяться в стані пошуку, то православний митрополит сміливо накреслив програму розвитку українського богослов’я на кілька десятиліть наперед. Українські християнські богослови повинні продумати, що саме хотіли б вони сказати в тому науковому дискурсі, яким є університет і детально виробити правильні форми презентації своїх ідей, концепцій, соціальних посилів. І, можливо, Україна — це саме та країна, в університетах якої богослов’я матиме кращі позиції, ніж воно має сьогодні в західних університетах. Головне — не боятися брати на себе відповідальність за все суспільство. Якщо не християни, то хто зможе побудувати Україну як успішну державу і процвітаюче суспільство? Світські політологи говорять багато про свої надії на середній клас. Але при цьому вони забувають, що у всіх успішних державах середній клас був релігійно мотивованим, мав свою релігійну етику, своє розуміння відповідальності за себе і за все суспільство.
Отже, християни України повинні спробувати об’єднати свої зусилля на рівні горизонтальних зв’язків. Творити християнське громадянське суспільство, яке має свої ідеї та принципи, відкрито і відважно проповідує їх, яке входить у всі соціальні інститути і реформує як себе, так і все суспільство. І це треба робити не тому, що це можливо. А тому, що це — наша християнська відповідальність перед Богом і нашими дітьми. Ми можемо спробувати і тому повинні спробувати. Те, що є сьогодні у християн — люди, ідеї, ресурси, — це золотий запас України, це та точка опори, завдяки якій можна перетворити Україну на правдиво християнську країну, з християнським суспільством, з новою суспільною і культурною атмосферою. Потрібно не побоятися ризикнути і почати нову сторінку історії. Колись давні євреї стояли на порозі землі обітованої і боялися здійснити останнє радикальне зусилля — увійти і взяти те, що їм належало. Християни України також стоять на порозі своєї власної держави. А пора б відважитися і почати діяти зовсім по-новому — в дусі радикальної ортодоксії.
Якщо використовувати аналогію з військовими діями, то саме сьогоднішній тиск на християн з боку пострадянського спадку, з боку постмодернізму, з боку інших релігій — все це робить необхідним саме наступ. У мемуарах генерала Денікіна «Шлях російського офіцера» є цікавий момент в описі боїв на фронті Першої світової: «Сили ворогів значно переважали нас, майже втричі, і оборонятися за таких умов було неможливо. Я вирішив атакувати». На перший погляд, нелогічно — атакувати суперника, що кількісно переважає тебе втричі. Але практика військових дій показує: якщо зайняти «глуху оборону», то втричі сильніший супротивник тебе поступово знищить. А якщо взяти ініціативу в свої руки і наступати на його територію, наносячи сконцентровані удари — то, як мінімум, збережеш свою армію або, як максимум, — виграєш бій. Хоча наша війна духовна, і наша мета — не вразити, а навернути, проте в цілому аналогія може бути така: необхідно наступати — саме тому, що іншого виходу просто немає. В обороні нас просто знищать — рано чи пізно. І наступати треба радикально, використовуючи всі можливості, що існують на сьогодні.
Християни України повинні не тільки відчути свою спільну відповідальність за країну і за суспільство, не тільки намагатися побудувати повноцінну християнську культуру і забезпечити власну присутність у всіх сферах громадського життя. Відповідальність за країну — це також уміння запропонувати радикальні зміни тут і сьогодні в тих чи інших критично важливих соціальних питаннях. Тобто, у вирішенні окремих проблем суспільства тут і тепер вести себе так, як громадяни майбутнього Царства Христового. Причому це не повинні бути кампанії чи технології, а християнський порив, християнська радикальна дія, свого роду загальнохристиянський рух.
[1] Milbank J., Pickstock С., Ward G. Introduction. Suspending the material: the turn of radical orthodoxy // Radical orthodoxy. A new theology. Ed. by John Milbank, Catherine Pickstock and Graham Ward. London: Routledge, 1999. P. 2.
