Непопулярна тема. Життя ВІЛ-позитивних людей у релігійних громадах
Петро не любить розповідати про свій ВІЛ-позитивний статус. Через це свого часу він покинув баптистську громаду, перейшов у буддизм, де він не мусить відчувати на собі криві погляди братів по вірі. Відповідь на проблему подолання дискримінації Петро вбачає у духовному житті. Мовляв, якби всі жили за заповідями, ніяких утисків не було б.
«Коли мене почали уникати»
За період 1987-2014 рр. в Україні офіційно зареєстровано 264 489 випадків ВІЛ-інфекції, повідомляє Український центр контролю за соціально небезпечними хворобами Міністерства охорони здоров’я. Щорічно виявляють до 30 тисяч ВІЛ-позитивних осіб, до 12 тисяч осіб знімають з обліку за різними причинами, зокрема у зв’язку зі смертю. За словами спеціалістів, приблизно половина осіб з позитивним статусом відмовляються від постійного лікування. Фактори ризику додала ситуація у південно-східних регіонах, у зоні проведення АТО. Але найбільший страх для інфікованих людей – самотність – коли відвертаються не лише близькі чи колеги, а й брати по вірі.
«Уже на третьому курсі університету я дізнався про свій ВІЛ-позитивний статус. Це був 2002 рік і мені здавалось, що я помру, тому що ніхто не знав про діагностику та лікування вірусу. Я знайшов групу підтримки, переїхав з Одеси до Києва, але мені бракувало духовного життя. І тоді я спробував повернутись до баптистської громади», — продовжує Петро.
Йому пощастило стати соціальним працівником та знайти команду, в якій він міг не відчувати дискримінації. Він повернувся до громади баптистів, але відчуття обману зі свого боку не покидало його. Тоді він розповів не тільки про свій ВІЛ-позитивний статус, а й про гомосексуальну орієнтацію, відкрився одновірцям. Натомість його почали уникати, не хотіли сидіти поруч, причащатись після нього через страх зараження. «Мені було важливо поділитись з ними, — додає Петро, — тому що тоді я почав боротись зі своєю орієнтацію. Став, як мені здавалось, на правильний шлях. Хоча відкритої дискримінації не було, люди боялись заразитись від мене і це відчувалось постійно».
Питання сексуальної орієнтації стало останнім фактором і примусило його покинути спільноту. Кілька приятелів з церкви розказали йому, що самі мали досвід гомосексуальних стосунків. Хоча вони перебувають у гетеросексуальних шлюбах та мають дітей. Тоді Петро написав статтю про те, що геї давно присутні у церквах, про що прийнято мовчати. У відповідь одновірці побажали, щоб «геї зазнавали тієї ж дискримінації, що й чорношкірі – тоді б вони 1000 разів подумали, чи ставати гомосексуалами».
Після переходу у буддизм Петро може залишатись незалежним від думки інших вірян: «Більшість ВІЛ-позитивних людей приховують свій статус і бояться засудження. Вірус не несе небезпеку при зустрічі, ми можемо разом приймати причастя – все безпечно. Але якщо шукати підтримки – ВІЛ-позитивні люди в цьому плані будуть самотні. Для буддистів наявність громади не є обов’язковою, тому що ти сам розвиваєшся духовно завдяки медитації».
Тенденція на подолання стигми
З роками рівень стигми та дискримінації щодо ВІЛ-позитивних осіб все ж починає знижуватись. Інтегральний показник стигматизації ЛЖВ знизився з 51% (2010 рік) до 40% (2013 рік) за даними аналітичного звіту «Показник рівня стигми ЛЖВ – Індекс стигми», який у 2014-му році провели спеціалісти ВБО «Люди, що живуть з ВІЛ». Найчастіше хворі зазнають дискримінації у вигляді пліток (30% опитаних), але присутні й форми погроз, переслідувань (18%), фізичного насилля (4%). Часом дискримінація проявляється у вигляді заборони участі у релігійних заходах (2 %).
Якщо вас виділяють в особливу групу через ваш статус, значить, ви потрапили до помилкової установи під назвою «церква», іронізує Дмитро Шерембей, голова Коордради ВБО «ЛЖВ». За його плечима досвід вживання наркотиків, ВІЛ-позитивний статус, захворювання на гепатит С та туберкульоз. Але, попри все, він може жити повноцінним життям.
«Я є ВІЛ-позитивною людиною, у минулому з досвідом вживання наркотиків і це мені на заважало проводити церковні групи. Ми збирали представників різних церков, які не мали подібних хвороб, заради обговорення духовних питань. Діагноз ніяким чином не визначав того, якою я був людиною. Це не було моєю характеристикою. І я допомагав здоровим фізично людям, які мали прекрасну освіту, ставати сильнішими. Їм допомагав той, хто переживав туберкульоз, ВІЛ та гепатит», — додає він.
Проте знайомі Дмитра страждали від утисків з боку релігійних громад. Часом ускладнення стосунків втручалось у співпрацю громадських та релігійних організацій. Яскравий приклад — конфлікт навколо стаціонару клініки для ВІЛ-позитивних біля Києво-Печерської Лаври, коли пацієнтів примушували покинути стаціонар. У відповідь хворі на знак протесту прикували себе наручниками до ліжок. Хоча той інцидент досі висить у повітрі, вперше стосунки між церквами та громадським сектором почали змінюватись 6-8 років тому.
Рецепти подолання проблеми
«Якщо люди будуть дотримуватись заповідей, ніякої стигми та дискримінації не буде. Якщо вони будуть дотримуватись мирних засад релігій, то утиски зникнуть, ми будемо жити в мирі. Якщо кожен буде показувати приклад – світ стане кращим», — пропонує Петро рецепт подолання стигми. За його словами, вірусу ВІЛ не пощастило через «поганий піар», коли його від початку назвали чумою 20-го століття, хоча були не менш небезпечні хвороби.
Рецепт рішення від Дмитра Шерембея дуже простий: треба реагувати навпаки, у відповідь на неприйняття та агресію протягувати руку партнерства та пробачати людям їхнє нерозуміння.
Він додає, що саме релігійні громади прищеплюють толерантність суспільству, порозуміння та співчуття до інших. Священики демонструють людям, як їм варто ставитись до хвороби. Шість років тому відбулась перша конференція, де представники релігійних організацій спільно з громадськими активістами вирішили, що боротись з епідемією ВІЛ/СНІДу краще разом. Більше того, у травні цього року відбулась перша молитва за ВІЛ-позитивних осіб та загиблих від ВІЛ/СНІДу в Михайлівському соборі разом з тренінгом для представників різних релігійних течій про роботу з ВІЛ-позитивними.
«Для себе я зрозумів одне: чим більше любові в людині, тим вища її закоханість у людей та Бога, тим більше в ній духовності. Це не замінять ніякі глибини теології чи теоретизування. І навпаки, менш духовна людина не має подібної любові та прийняття інших. Людей духовних можна зустріти всюди», — підкреслює Шерембей.
Досвід українських релігійних організацій суттєво змінився за останні шість років. Тема ВІЛ/СНІДу лунає у проповідях, духовні лідери працюють серед громадського сектору та намагаються вплинути на державну політику у сфері протидії епідемії. Детальніше про це читайте у другому матеріалі: Релігійні громади проти епідемії ВІЛ/СНІДу.
Цей матеріал було створено у співпраці із Центром інформації про права людини
