Нове середньовіччя: чимало українських протестантів вірить у прямий контакт пастора з Богом і вважають знання гріхом
Якось спробував поговорити з бізнесменом-протестантом про потребу покращувати суспільство, він заявив щиросердечно відповів: «Мені плювати на дороги, дитячі садочки та школи. Головне, щоб прославлялося Ім’я Ісуса. Я даю гроші на християнські концерти і цього достатньо». Його попередники вважали інакше – для них чисті вулиці, відремонтовані дороги, та якісна освіта і медицина для усіх були показником Божого порядку та правильного християнства. На відміну від батьків Реформації, знання не стало справжньою цінністю українських євангельських протестантів. В деяких харизматичних церквах проповідується, що знання є гріхом, а «Дух Святий відкриває все, що треба».
У грудні минулого року я написав статтю «Україні потрібно стати протестантською країною». Ні, я не відмовився від своїх слів і донині вважаю, що саме протестантський світогляд найбільш позитивно вплинув на політичну, соціальну та інші сфери життя людства.
До часто цитованого Вебера, що дослідив феномен протестантизму та розвиток економіки, українським розбудовникам держави також важливо ознайомитися із роботами історика Елі Хеліві – про причини уникнення кривавої революції у Британії (на кшталт Французької), соціолога Роберта Мертона – про розвиток науки завдяки протестантизму тощо.
Одразу зазначу, що в цій статті торкатимуся лише євангельських протестантів (баптисти, п’ятидесятники, харизмати). Бо вони є мейнстрімом протестантського руху. Так звані «історичні протестанти» (методисти, пресвітеріани, лютерани) перебувають у глибокій кризі: їхня чисельність в Україні складає 5-10 тис. осіб. У той час, як сумарна кількість протестантів (за різними оцінками) складає 0,8-1,2 млн осіб.
На жаль ці протестантські церкви не привнесуть нічого позитивного в наше суспільство. Філософія цих протестантів не збігається, а часто і суперечить принципам Реформації, які і дозволили протестантським країнам стати багатими і успішними.. Найбільш докладно усі труднощі та негаразди протестантського руху виклав у своїй монографії «Європейська реформація та український євангельський протестантизмі» доктор філософських наук Михайло Черенков. Але, на жаль, вона обійшла увагу лідерів євангельських церков України.
Західні протестанти були знамениті своїми поглядами щодо трансформації суспільства, впливом на політичні режими (чого варта прореспубліканська позиція Жана Кальвіна), розвитком усіх сфер життя. Як відмічає М. Черенков, особисте благочестя, містичний підхід до вивчення Біблії й молитви, надмірна суворість у дріб'язкових питаннях морально-етичного характеру, які притаманні українським протестантам обмежують можливість участі у суспільному житті, а також прояв підприємницької ініціативи, творчості та розвитку власної культури.
По-перше вітчизняні протестанти переважно не сповідують принципи демократичного управління громадою та формування органів керівництва.
Церкви практикують дві збочені моделі управління громадою: вчення про «Помазаників Божих» та клановий протекціонізм.
Перша стверджує, що пастори наділені особливими здібностями та мають більш близькі стосунки з Богом (особливо з Духом Святим). Отже вся влада концентрується в руках одного такого «помазаника».
Врешті, це вчення перетворюється у свідоме зловживання, бо пропонує значні можливості в маніпулюванні і управлінні церковної громадою заради досягнення особистих політичних та бізнес-інтересів окремих церковних лідерів та формує протестантська версію «цезаропапизму».
Проти чого так старанно боролися реформатори церкви, з'являється всередині самих протестантських деномінацій, нівелюючи, таким чином, значення самої Реформації. Бо саме за часів Жана Кальвіна була скасована церковна ієрархія та запроваджена виборність церковного керівництва.
Друга ґрунтується на родино-кланових засадах, коли по кар’єрній драбині піднімаються завдяки родинним стосункам або наближеності до пресвітера, старшого пастора або єпископа..
В обох двох випадках головними якостями оцінювання перспективного майбутнього лідера громади є його слухняність, конформізм та пристосування. Тут знову варто згадати церковні реформи Кальвіна, який у 1599 році засновано академію для отримання пасторами достойної освіти, щоб вони могли здійснювати своє служіння. Таким чином задавався стандарт для служителів церкви: лише грамотні, освічені та здібні парафіяни церкви могли вставати біля керма громади.
Сучасна система рекрутування кадрів регулярно дає збої – фінансові скандали, зловживання гуманітарною допомогою, коштами західних (переважно американських) жертводавців. Проблеми Сандея Аделаджи пов’язані швидше не з бажанням «апостола» привласнити чуже майно, а маніакальною вірою в свою обраність. Тобто Бог повинен був сказати Сандею куди і як вкладати гроші, щоб заробити мільйони доларів. Але Всевишній чомусь вирішив промовчати.
Лише після скандалу навколо «Посольства Божого», як рядові протестанти, так і керівництво союзів почало відмежовуватися від діяльності Черновецького. Проте до цього вони були активними його «адвокатами», які закривали очі на зловживання і безперестанно повторювали «вся влада від Бога».
По-друге в протестантів відсутня власна ідентифікація, як не дивно це звучить. Це фундаментальна проблема.
Формально кожна церква декларує свою причетність до Реформації, Мартіна Лютера, Жана Кальвіна тощо. Але це згадується лише коли треба в диспуті виправдатись перед православними, що вони не є сектами.
Наприклад, головний богослов Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів, ректор Одеської богословської семінарії Сергій Санніков проводить різницю між протестантами та євангельськими церквами (перших іменує церквами Реформації, а других – незалежними):
«Радикальная Реформация имела много форм, но наиболее устойчивой и влиятельной группой оказалась та, которая старалась сочетать личное и библейское откровение. Именно эта религиозная группа, гонимая как католиками, так и протестантами, оказала влияние на общество в понимании религиозной свободы и в отделении Церкви от государства. К этой группе относятся библейские анабаптисты, меннониты и баптисты... Одной из самых больших и влиятельных среди свободных церквей в настоящее время является баптизм. Название "крещённые по вере" подчёркивает их отличие от протестантов» (Санников С. Готовимся к крещению. Начатки учения. – Одесса, 2004. – С. 472.).
Але дуже цікаво, що на офіційних заходах «справжніх протестантів», пан Санніков не забуває вдягати традиційне протестантське вбрання «реверенду».
Один із пасторів київської євангельської церкви «Нове життя» (входить до Собору незалежних євангельських церков України) в ефіри католицького «Радіо Марії» заявив, що він не є протестантом, бо «не протестує проти чогось».
Більшість проблем протестантського руху залежить від поганої системи освіти, або її фактичної відсутності.
Більше менш достойними теологічними центрами, де відбувається справжня підготовка християнських служителів, є: Українська євангельська семінарія богослов'я (найкращий заклад серед п’ятидесятницьких церков), Київська теологічна семінарія (має спільну магістерську програму з Talbot school of theology), Одеська богословська семінарія та кальвіністська Українська біблійна семінарія (тісно співпрацює з Birmingham Theological Seminary, видає диплом американського закладу).
Спроби на основі Київського християнського, Донецького християнського університетів, Таврійського християнського інституту створити повноцінні вузи провалилися.. Перший та останній закривають денні форми навчання через відсутність студентів. А КХУ має лише дві аудиторії для лекційних занять, всю решту через непотрібність здає в оренду.
Навіть в тих «кращих» закладах підготовка кадрів відбувається із викладанням застарілої картини світу. Студенти практично не мають предметів з політології, соціології, масової комунікації. Лише в останні роки почали (в окремих закладах) викладати предмети, що пов’язані із PR та журналістикою. Проте рівень викладання часто не витримує жодної критики.
Так само протестанти не змогли створити вищий навчальний заклад світського спрямування, який би міг готувати фахівців з різного профілю, як це вдалося греко-католикам з Українським католицьким університетом. УКУ сьогодні є привабливий для обдарованих абітурієнтів (за середнім балом ЗНО вступників цей заклад посів 36-е місце), а про «католицький освітній феномен» пишуть провідні західні медіа, зокрема, британська Telegraph.
На відміну від батьків Реформації, знання не стало справжньою цінністю євангельських протестантів. В деяких харизматичних церквах проповідується, що знання є гріхом, а «Дух Святий відкриває все, що треба». Мало хто з керівників церковних об’єднань має вищу освіту. Ще менше тих, хто має теологічну. Лише один Валерій Решетинський, серед усіх протестантських єпископів (очолює об’єднання «Українська місіонерська церква») має кандидатський ступінь – кандидат технічних наук.
Для порівняння візьмемо керівництво УГКЦ. Фактично кожен другий має ступінь доктора або ліценціат (аналог кандидата наук) богослов’я. Нинішній голова УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) навчався у Папському університеті св. Томи Аквінського (Рим). Його попередник Патріарх Любомир отримував освіту в американських Fordham University і Catholic University of America, Папському Урбаніанському університеті. Ректор УКУ о. Борис Ґудзяк крім католицьких закладів встиг ще повчитися в Harvard University, де захистив докторську дисертацію.
Відсутність якісної освіти в керівництва та не сформованість конкурентоспроможної вищої школи призводять до того, що місіонерська діяльність зосереджена виключно на асоціальних та маргінальних верствах населення – бомжі, алкоголіки, наркомани, безпритульні діти, сільське населення тощо.
У всіх сферах, де не треба працювати з ураженими верствами, протестантська церква відстає. У політичній сфері протестантам не вдалося ані налагодити адекватну співпрацю з владою (лобіювання своїх профілактичних ініціатив із запобігання поширенню епідемії ВІЛ/СНІД, дитячою безпритульністю, сирітством, алкоголізмом, наркоманією тощо), ані мати власну політичну групу, яка б на державному рівні втілювала протестантські програми.
У попередній статті (яку згадував вище) зазначалося, що протестанти є лідерами у роботі із ВІЛ-позитивними, усиновленням дітей, реабілітацією наркозалежних тощо. Тобто вони дуже добре справляються з наслідками проблеми. Але за роки незалежності протестантами не було підготовлено жодних дієвих законів із запобігання цим соціальним негараздам.Коли в Україні відбувалася кампанія із заборони реклами та підвищення акцизів на тютюнові вироби, жодна протестантська церква не долучилися до підтримки цієї законотворчої ініціативи.
Варто констатувати, що ані протестантські лідери, ані парафіяни не орієнтуються у тих процесах, що протикають у світі. Вони дуже слабо розуміють реальні потреби суспільства та виклики перед церквою. Проте їм подобається боротися із «вітряками», наприклад, гомосексуалістами.
Сьогодні кожне протестантське, церковне ЗМІ, публічні акції (під патронатом славнозвісної організації «Любов проти гомосексуалізму»), проповіді у церквах переповнені войовничою риторикою про велику небезпеку від ЛГБТ-спільноти. У церквах збираються підписи на підтримку кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму. І тут вони стоять поряд із радикальними православними, які із кулаками розганяють акції ЛГБТ-спільнот. Що взагалі протирічить мейнстрімовим поглядам у західному протестантизмі. Гомосексуалзм це гріх, але це не означає, що до грішників потрібно застосовувати насильство, як думає чимало наших протестантів.
Протестанти-політики не змогли стати здоровою альтернативою українському політичному середовищу. Політична активність запам’яталися бездумною підтримкою одіозних осіб на кшталт Леоніда Черновецького, створенням бутафорних «християнських» партій та ідеологічним обслуговуванням влади.
А один із небагатьох протестантів-нардепів Павло Унгурян засвітився в медіа незаконним використанням світлових сигнальних пристроїв, перевищенням ліміту на авіа перельоти (на 109 тис. грн.) та законодавчими ініціативами проти чаклунів, ворожок, хіромантів а нещодавно і проти гомосексуалістів. Перше явно протирічить як пуританському вченню, так й внутрішнім порядкам баптистської церкви, яка закликає до скромності.
Загалом українські протестанти показали, що дуже швидко вміють змінювати політичний курс та домовлятися із будь-якою владою будь-якими методами. Так одіозні харизматичні церкви дуже швидко переметнулися на бік «Партії регіонів» (створивши так звану «Духовну раду України» при цій партії), агітуючи під час останніх президентських виборів за В. Януковича.
За що у подяку отримали грамоту (у тому числі й скандальний Сандей Аделаджа). Лідер цього об’єднання Володимир Шушкевич (нині помічник віце-прем’єра А.Клюєва) навіть заявив, що Віктора Януковича на виборах підтримало 3,5 тис. протестантських церков (загалом в Україні їх нараховує 8 тис. громад) і додав: «С избранием нового президента Украина получила от бога возможность достигнуть духовного, экономического, социального преуспевания».
А зараз, жонглюючи біблійними словами «вся влада від Бога», ці ж самі особи виправдовують політику нинішнього президента та закликають до покори усіх віруючих протестантів.
Це проямо суперечить духу Реформації. Сучасний протестантський дослідник християнської політичної теорії Алан Сторкі книзі «Ісус і політика: протистояння влад» акцентує увагу, що Христос у своєму вченні майже скрізь заторкував політичні питання та виступав із жорсткою опозицією правлячої верхівці.
Колись Макс Вебер писав, що протестанти – це віросповідання капіталістів. В протестантських країнах стрімко розвивалося підприємництво, а самі протестанти завжди були заможними особами.
Провідною рисою етики протестантського капіталізму є не просто накопичення скарбів, а ще покращення навколишнього середовища, розбудова інфраструктури, соціальні програми для місцевої громади.
Одного разу мені довелося розмовляти з одним протестантським бізнесменом. На мої зауваження про потребу впливати на суспільство, він заявив: «Мені плювати на дороги, дитячі садочки та школи. Головне, щоб прославлялося Ім’я Ісуса. Я даю гроші на християнські концерти і цього достатньо».
Його попередники вважали інакше – для них чисті вулиці, відремонтовані дороги, та забезпечення населення освітніми, медичними закладами було показником Божого порядку та правильного християнства.
В глибокій кризі знаходиться протестантське місіонерство. Нині гуманітарна допомога, музичні концерти, вулична євангелізація, виступи іноземних чудакуватих проповідників вже не приводять сотні, або тисячі людей до церков. Протестантські церкви поповнюються за рахунок інших протестантів. Із баптистських церков молодь біжить до харизматів, від одіозних харизматів (на кшталт сандеєвського «Посольства Божого») до поміркованих церков тощо.
Все це накладається системною кризою в протестантському русі. Але проблема погіршується тим, що керівництво (або ті люди, що приймають рішення) зовсім не прислуховуються до критики і виживають із церковного середовища «єретиків». Як це не дивно звучить, але греко-католицька церква за своїм баченням ролі у суспільстві, підходом до розвитку інфраструктури, тяжінням до освіти, науки є більшими протестантами, ніж ті, хто сьогодні безрозсудливо використовує бренд Реформації.
Якщо протестантські церкви України хочуть повторити шлях церков Реформації та зайняти належне місце у суспільстві, то їм негайно потрібен «доктор Хаус» - люди із достатнім загальнокультурним рівнем, хорошою освітою, тверезим поглядом на життя, прагматизмом та бажанням правильно поставити діагноз та вилікувати хворобу.
Микола Малуха
