Турецькі історико-релігійні спостереження
Мета нашої поїздки до Туреччини була далекою від будь-яких релігій. Ми поїхали в цю країну восени, сподіваючись відпочити біля сонячного моря, коли в Україні вже з дерев опадає листя, а температура вночі коливається біля нуля. Походити з наплічниками по знаменитій для туристів-пішоходів Лікійській стежці, що тягнеться вздовж узбережжя турецького Середземномор`я впродовж понад 500 км, та побачити, нарешті, руїни давньогрецьких міст, якими вони є насправді, а не якими їх демонструють у підручниках з давньої історії. Але подорожуючи турецькою землею, не можна не звертати уваги на характерні для цієї країни релігійні особливості.
Заклик до намазу під «фанеру»
Коли ми готувалися до походу Туреччиною, на чисельних інтернет-форумах читали, що в принципі в цій країні заборонено ставити намети та розводити відкритий вогонь. Щодо вогню, то проблема вирішується купівлею в туристичному магазині газової горілки. Що ж до намету, то туристів на Лікійській стежці так багато, що заборона (якщо вона така є) відміняється сама собою через масове її нехтування. Намет свій ми ставили і на самому узбережжі, і на пляжі просто біля поліцейської частини, і, каюсь, навіть серед древніх лікійських надгробків, тобто посеред колишнього цвинтаря.
У жовтні, що в Україні, що в Туреччині захід сонця відбувається досить рано, вже о пів на сьому вечора сонце заходить за обрій і дуже швидко наступає нічна пора. До цього моменту повинен був напнутий намет та зготована вечеря, щоб не готувати її при невірному світлі налобних ліхтариків. Ви, напевне вже питаєте, навіщо автор про все це пише і до чого тут релігійна тематика. Справа в тому, що наші щоденні дії — розгортання тимчасового табору, напинання намету та приготування їжі, неодмінно і завжди супроводжувалися голосним призиванням-причитанням до намазу з найближчої до нас мечеті. Цей голос був колись раз записаний, і тепер розносився з багатьох гучномовців багатьох мечетей в різних містах Туреччини, навіть із характерним клацанням кнопки магнітофону в кінці запису.
У перший раз це дійство роздратувало. Ніби хтось втрутився в дію, яку я повинен був зараз робити. Але раптово прийшло розуміння, що ми із розгортанням намету тепер робимо ту ж саму вправу, що робили тисячі років тому кожен день кочовики; чи то араби Великої Пустелі, чи то турки-османи тощо. І вони теж, мабуть, спочатку дратувалися, коли замість необхідних на ніч приготувань після денного переходу по пустелі, їм пропонували покинути необхідну роботу та молитися. Але потім приходить розуміння. Розуміння, яке тим легше приходить, коли ти сам на сам з Природою, коли ти приміряв на собі кочовий спосіб життя, коли від тебе та від Бога залежить коли і де ти відпочинеш чи заночуєш. Тоді дуже великого значення набуває для тебе щоденна Велика Містерія Сонця, схід та захід якого починає та закінчує Божий День. Молитва при початку та наприкінці цієї Містерії — це дійсно Велике Дійство, яке може гармонізувати людину та її дії з Природою, з Богом, з Божим Днем.
Як відомо, в ісламі молитва (намаз) відбувається п’ять разів на день. Ці молитви відбуваються: перед сходом сонця (солятуль-фаджр — صلاة الفجر), у полудень, коли сонце підходить до зеніту (солятуль-зухр — صلاة الظهر), після полудня (солятуль-`аср — صلاة العصر), під час заходу сонця (солятуль-магриб — صلاة المغرب), та після остаточного настання ночі (солятуль-`иша — صلاة العشاء). Цей денний розпорядок приймається до дії, не нав’язаний ісламом, а наданий самою природою, адже за цим розкладом живе Природа, отже повинна жити і людина. Навіть якщо вона просто турист, гість тут, на ісламській землі.
Особливості турецького мусульманства
Але Туреччину не дарма називають країною між Сходом та Заходом. В цій країні щодо намазу є свої особливості. Якщо в інших ісламських країнах, таких як Йорданія чи Єгипет, намаз відправляється всіма мусульманами, де б вони не перебували, та заради цієї богоугодної справи навіть закривають магазини чи кафе, то в Туреччині денні намази відправляються тими, хто не задіяний на роботі. Використання ж запису призивання муедзина є для Туреччини звичною справою, в той час, як в Йорданії уявити таке неможливо — там ця дія відбувається тільки наживо. Турецький іслам — це теж іслам, але іслам, який приймає здобутки цивілізації, іслам, що не відкидає Захід.
Ще один приклад граничного стану Туреччини між Сходом та Заходом чекав на нас в дещо незвичному місті. На турецькому цвинтарі. Той, хто був в Бахчисарайському палаці чи у Стамбулі, знає османський тип надгробка, що представляє собою мармурову плиту з двома стелами на торцях, одна з яких, більша, нагадує постать людини в тюрбані, а інша, менша, видовжений обеліск. На більшій стелі викарбовується ім’я небіжчика та дати його життя. Могила орієнтована головою та більшим обеліском, на Священну Каабу, на Мекку. Ніяких зображень чи барельєфів на мусульманських надгробках немає. Такі правила розповсюджуються на всіх мусульман, від султанів до сільських жителів. В Туреччині досі ховають за такими ж традиціями.
Але дати! Як відомо, числення років в ісламі відрізняється від християнського літочислення. Воно починається з року Гіджри, тобто року переселення пророка Мухамада разом із першими мусульманами з Мекки до Медіни. Сталося це 16 липня 622 року від народження Христа. Тобто зараз за ісламським календарем 1439 рік. Але на сучасних турецьких надгробках вибиті дати не ісламського, а християнського літочислення. Такий симбіоз османської традиції та європейського спрямування Туреччини настав під час правління Батька Нації, як його називають в Туреччині, Ататюрка. Щодо постаті цього політика, то його постаменти та пам’ятники є невід’ємним атрибутом кожного міста чи містечка Туреччини, а погруддя його прикрашають більш-менш великі сільські населені пункти. Дуже вже це нагадує засилля пам’ятників Леніну в Радянському Союзі, хоча не нам, що тільки самі нещодавно відмовились від такої традиції, давати поради туркам.
Поєднання османської традиції та європейських “цивілізаційних” нововведень іноді дуже парадоксальні. У туристичних містах Туреччини в магазинах продають багато традиційних османських фесок. Циліндроподібні шапки, як правило червоного кольору, зі шнурком та китицею були при Османській імперії майже невід’ємною ознакою справжнього турка. Фески, крім захисту голів від палючого турецького сонця, давали можливість робити земні поклони під час намазу, не знімаючи цього капелюха. Але Ататюрк після проголошення курсу на європеїзацію Туреччини, законодавчо забороняв носити цю “імперську приналежність”, і в цій забороні досяг таких успіхів, що й досі в Туреччині феску купують майже виключно туристи, у турецькому ж побуті її майже ніхто не носить.
Відокремлення релігії від держави призвело до створення в Туреччині типових мечетей, що в невеличких селах межують із поліційним управлінням, а також таким сусідством, яке неможливо представити в інших ісламських країнах — поєднанням в одній будівлі мечеті та продуктового магазину. Правда це поєднання перетворює мечеть у центр життя села. Якщо, знову ж таки, порівнювати із Радянським Союзом, то в Туреччині мечеть продовжувала грати ту роль, яку відвела Радянська влада будинкам культури, що масово будували по наших селах і до, а особливо після, Другої Світової війни. Може саме тому, що в Туреччині не відбулось повної заміни мечетей на будинки культури, нинішній президент країни Реджеп Тайїп Ердоган має можливість виступати за повернення до ісламських цінностей та має шанс бути почутим більшістю населення Туреччини.
Християнські каміння як символ трагедії
Кілікія, Памфілія, Лікія, Карія, Іонія, Лідія, Еолія, Троада, Мізія, Віфінія, Фракія. Ці назви відомі людству з класичних часів Древньої Греції. Тепер колишні території Материкової, чи Малоазійської Греції є частиною Туреччини. Уславлені колись міста, де вирувало життя грецької цивілізації — Фаселіс та Олімпос, Міра Ксанфос, Феллос та Антіфеллос, Кекова та Семена, Тлос та Патара та багато, сотні інших, перебувають зараз в стані найживописніших руїн. Персидські нашестя, авантюрна “еллінізація” Олександра Македонського, Римська імперія, Ромейська (Візантійська) імперія, розповсюдження та розквіт християнства, сельджуцькі завоювання, Османська імперія — все пережили ці залишки стін, колон, амфітеатрів.
Найвідоміше місце, пов’язане з древнім християнством — місто Міра, колись знаменитий Мір Лікійський (тепер турецьке місто Демре), де проповідував Миколай Мірлікійський, святий, що для деяких країн асоціюється із новорічним Дідом Морозом. Святий Миколай вважається покровителем мореплавців, міст, воїнів, хворих, старих дів, а також дітей. Легенда твердить, що святий воскресив трьох дітей, що були вбиті м’ясником для продажу їх м’яса в голодний рік. Він, також, кажуть, викупив мішком із золотом честь дівиці, яку батько продавав на глум. Звідси, із цих легенд, походить мішок за спиною Миколая та подарунки дітям. Храм, де, як вважають, був похований святий Миколай, є одним з паломницьких центрів Православної Церкви (особливої російської).
Області та міста середземноморського узбережжя тисячоліття були частиною грецької цивілізації та були заселені представниками грецького етносу. Ще зараз в Каші чи в Кекові можна зустріти поодинокого представника цієї нації, що різко відрізняється від турка, та нагадує своїм виглядом, гордим профілем та поставою героїв Гомера. Але таких людей залишилося на середземноморському узбережжі одиниці. Куди ж поділися греки, які до речі, були тут переважно православними християнами? Ця трагедія відбулась не так давно і пов’язана знов із ім’ям Кемаля Ататюрка.
Османська імперія закінчила свою участь у Першій світовій війні поразкою, виступаючи як союзник країн Вісі (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія). Країни-переможці, члени Антанти, серед яких була і молода країна Греція (незалежна від Османської імперії з 1912 року) окупували частину території колишньої імперії, в тому числі узбережжя Середземномор’я, де проживали близько 2 млн. греків-християн. Але прийшовши в Анкарі до влади, Ататюрк відкрив так званий “Західний фронт проти грецької армії” (1919-1922), відтісняючи греків на узбережжя, а потім і на острови. В цій війні країни Антанти (Великобританія, Франція, США та Італія), які підтримували дії греків, несподівано зіткнулись із потужною підтримкою військ Ататюрка грошима та озброєнням зі сторони Радянської Росії. А тому вирішилили за краще здати інтереси греків та визнати владу Туреччини над усіма спірними територіями Середземномор’я.
Союзників не зупинила навіть трагедія міста Смирна (тепер турецький Ізмір), де після захоплення міста (9 вересня 1922) турецька армія в результаті етнічних чисток вбила до 200 тисяч греків-християн, євреїв та вірмен. В Смирні мученицькою смертю загинув православний митрополит Хризостом (канонізований в 1992 Елладською Православною Церквою). За Лозаннським мирним договором (1923) відбувся примусовий обмін населенням між Туреччиною та Грецією за релігійною ознакою, за яким 1,5 мільйона греків-християн було виселено до Греції, натомість Туреччина отримала 500 тисяч мусульман з Греції.
Такий Великий Вихід закінчив чотирьохтисячолітню історію малоазійських греків на своїй батьківщині, а великий наплив мігрантів підкосив економіку молодої грецької держави. Натомість Кемаль Ататюрк створив такими своїми діями моноетнічну державу з єдиною культурою та релігією.
Таким чином теперішнє населення країни ні за етнічною ознакою, ні за релігією, ні за культурою не має до залишків античних міст жодного відношення. Але турки, особливо в останні роки, перетворили ці міста на привабливі туристичні об’єкти, із недешевими вхідними квитками, але із гарантією відсутності сміття та доглянутістю, а в деяких випадках і з ультрасучасними музеями (Міра, Анталія). Так, вони заробляють на цьому, і позаяк руїн античних міст в країні величезна кількість, вони ставляться, на погляд іноземця, до тих решток надто утилітарно, представляючи в музеях лише найбільш вцілілі експонати, решту ж залишаючи на місті розкопок та складаючи з них купи мармурових уламків, керамічних уламків, уламків різьблених колон тощо. Але пригадуючи, яке ставлення зараз в України до пам’ятників власної історії (не кажу вже навіть до польських костелів чи єврейських синагог), а тому таке ставлення до історії всесвітньої викликає повагу до народу, який тепер гідно зберігає це багатство.
