Олександр БАРВІНСЬКИЙ: християнин, політик, реаліст

Олександр Барвінський народився 8 червня 1847 р. в селі Шляхтянці (нині Збаразького району Тернопільської області) в родині греко-католицького священика, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер» (Jastrzębiec). У 1868 р. закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював на учительських посадах у Бережанській ґімназії, Тернопільській та Львівській чоловічих учительських семінаріях. У 1891-1907 рр. – депутат Палати Послів австрійського парламенту, у 1894-1904 рр. – Галицького сейму. 1906 р. О. Барвінського іменовано урядовим радником, у 1910 р. – радником двору. З 1917 р. – член Палати Вельмож (вища палата австрійського парламенту). У 1893-1918 рр. – член Крайової шкільної ради (орган, що контролював галузь освіти Галичини). У 1893-1897 рр. – перший голова реформованого Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1889-1895 рр. – заступник голови товариства «Просвіта», у 1891-1896 рр. – голова Руського педагогічного товариства. Почесний член цих двох організацій, а також товариства «Сільський господар». Кавалер орденів Залізної корони ІІІ класу та Червоного Хреста ІІ класу. Похований на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці, що знаходиться за красивим пам’ятником на могилі його брата Володимира.

Як політик, О. Барвінський розпочав формуватися ще в половині 60-х років, належачи до грона ранніх народовців. З його ім’ям прийнято пов’язувати польсько-українську угоду 1890-1894 рр. у Галичині (так звана «нова ера») та її продовження у 1895-1897 рр. (т. зв. «новий курс»). Засновник Християнсько-суспільної партії (1911, у 1896 р. угруповання О. Барвінського називалося Католицький русько-народний союз, у 1901 р. – «Руська громада») – першої української консервативної партії. Помер 25 грудня 1926 р. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі у Львові[1].

Ґенеза «нової ери»

Внаслідок довголітніх досліджень вдалося встановити, що довготривалі польсько-українські угодові контакти, що завершилися проголошенням угоди на форумі Галицького сейму в 1890 р., започатковано 1874 р. під час археологічного з’їзду в Києві. Саме тоді провідник київської «Старої Громади» Володимир Антонович зблизився з гуртом варшавських істориків, насамперед – з випускником університету св. Володимира Олександром Яблоновським. До 1880 р. справа обмежувалася товариськими розмовами. Кардинально ситуація змінилася після 1 березня ст. стилю 1881 р., коли російські соціалісти-народники убили царя Олександра II. Водночас загинули останні надії на скасування Емського указу 1876 р. про заборону української мови. Напередодні В. Антонович побував у Західній Європі, відвідав також Італію та Галичину. Елементи побутової культури й фольклору італійців змушували його проводити паралелі з Україною, а П’ємонту – з Галичиною. Імовірно, саме тоді виникло поняття «український П’ємонт». Після загибелі царя-реформатора з метою реалізації цієї ідеї В.Антонович налагодив контакти з Валеріяном Калінкою – польським істориком-клерикалом, керівником осередку монахів-змартвихвстанців та інтернату для української молоді у Львові – і знайшов у нього повне співчуття і підтримку. Водночас інтенсифіковано контакти з львівським народовцями й польськими лібералами на предмет знешкодження москвофільства. Елементів конструктивності ці змагання набули у 1888 р., коли ними зацікавився міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Ґустав Кальнокі. Врешті, після втручання енергійного намісника Галичини графа Казимира Баденія 25 листопада 1890 р. в Галицькому сеймі була проголошена угода «Руського клубу» (тобто верхівки українського істеблішменту) з польською консервативною більшістю.

Співпраця народовців з польськими політичним проводом припинилася 1894 р., коли голова «Руського клубу» Юліян Романчук інспірував перехід переважної частини народовців в опозицію, а остаточно – у 1901 р., коли О. Барвінський, який й після 1894 р. продовжував орієнтуватися на співпрацю з поляками, на знак протесту проти відкинення вимог «Руського клубу» «Польським колом» склав свій сеймовий мандат разом з майже усіма його членами[2].

Можна повністю погодитися з видатним істориком і державним діячем Дмитром Дорошенком, котрий писав: «Як би не маловажити результати «нової ери», але ті практичні досягнення, які були її наслідками, мали своє значення для українського життя в Галичині й саме вони були початками тих реальних успіхів, які в кінці вибороли для українського народу перед початком світової війни становище народности державної»[3]. І коли б, на думку іншого видатного політика Олександра Лотоцького, поступки на користь українців обмежилися лише призначенням на новостворену у Львівському університеті кафедру історії Східної Європи Михайла Грушевського, «то наслідки діяльности проф. М.Грушевського у Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський»[4].

Концепція «органічної праці»

Звернімося до епохи, в контексті якої діяв О. Барвінський. 1873-1893 рр. – період найбільшої стабільності Австро-Угорської монархії, завдяки чому згодом були сформовані ідеали міфу про «бабусю Австрію»: добрий цісар, впорядкована єрархія цінностей, ефективний бюрократичний контроль над суспільством і демократією, гармонійне співіснування народів. У загальноєвропейському вимірі це епоха позитивізму – вершина оптимістично-раціонального трактування світу, відомого кожному, хто читав хоча б науково-фантастичні романи Жуля Верна. Вважалося, що саме здоровий глузд і науково-технічний прогрес приведе людство до процвітання. Наука відкидала все, що існувало поза емпіричним досвідом. Водночас це період особливої популярності історичних дисциплін. Історія трактувалася як magistrae vitae: вважалося, що аналізуючи минуле, можна вирахувати й майбутнє. Особливу популярність мали історики в Центрально-Східній Європі, в Польщі й Україні зокрема, де професори водночас були національними пророками й політиками. Знаменно, що основними ідеологами галицько-польського консерватизму були історики Михайло Бобжинський, Станіслав Естрайхер, отець Валеріян Калінка, граф Станіслав Тарновський, Йосиф Шуйський і ін. Це тріумф концепції «органічної праці» в Галичині, здебільшого обґрунтованої саме їхніми зусиллями. В трактуванні Стефана Кєнєвича «органічна праця» – це «прагнення до незалежності нереволюційними засобами», «програма загальної неполітичної акції, протиставлена політичному підпіллю в випадках, коли легальна акція – або річ зовсім неможлива, або дійсно шкідлива для народу». Взагалі це явище притаманне історії ХІХ ст. і позбавленим самостійності народам[5]. «Відкинувши революційні методи, – розвинув його думку історик 1980-х років, – поляки віддали перевагу поступовій еволюції до вищих щаблів суспільного розвитку. Ті поступові зміни повинні були зміцнити народ економічно і піднести його розумовий рівень»[6]. До речі, є всі підстави кваліфікувати «нову еру» як «змову істориків». Адже її архітекторами були фахові історики: В. Антонович, О. Барвінський, з українського боку, М. Бобжинський, граф Войцех Дідушицький[7], В. Калінка, О. Яблоновський, з польського.

Заява Ю.Романчука в Сеймі 25 листопада 1890 р. мала за наслідок визнання австрійським урядом (вперше) і польським політичним табором (остаточно) ідеї окремішності й соборності української нації на офіційному рівні. В цьому й полягає основне значення угоди. Крім того, польські політики розраховували, що їм вдасться утримати українців у своєму ґравітаційному полі й у майбутньому. Покійна Річ Посполита спромоглася сформувати єдине й водночас багатоетнічне інформаційне поле, яке продовжувало функціонувати ще й у ХІХ ст. Тому для поляків українці були не «чужими», а все ще «своїми». І значною мірою навпаки. Свідчення цьому – «українська школа» польської літератури, яка існувала не лише в епоху романтизму, а навіть у ХХ ст.[8] Більшість польських аристократів були пов’язані з українським народом генетично і це спонукало сентименти до українського національного руху. Справді, простір подвійної ідентичності «gente Ruthenus – natione Polonus»[9] поступово руйнувався, залишаючи по собі дві окремі ідентичності, проте значній частині поляків (особливо пов’язаним з Білоруссю, Литвою і Україною) все ж видавалося, що в майбутньому польська нація буде багатоетнічною, так само як сьогодні існують багатоетнічні народи британський, іспанський і російський. Крім того, владнати «домашні справи» з українцями вимагав гіркий досвід поразок і тверезий розрахунок, який підказував, що в Галичині ліпше таки справу мати з українцями, а не з доморощеними росіянами. В очах сучасників угода 1890-1894 рр. була черговим великим тріумфом концепції «органічної праці», ще одним істотним аргументом на користь «світлого майбутнього». Найпрестижнiший галицький щомісячник «Пжеґльонд Польський» писав тоді: «Про те що така спокійна й ввічлива поведінка є тільки спритною тактикою русинів, а не їх щирим переконанням, ми чули не раз. Авжеж! Переконання не змінюються щодня. Але тактика ввічливості й злагоди завжди має свої добрі сторони й вигоди: якщо утримається, може стати добрим звичаєм, традицією, а в практиці поступово вплинути на переконання обох сторін»[10].

Позитивістський оптимізм виразився також у назві українськими журналістами угодової акції «нової ерою» (початково – «нова доба», «нова ситуація»[11]). Варто зауважити, що ініціюючи впровадження терміну «нова доба», народовці мали на увазі передовсім розв’язання безкомпромісної боротьби з москвофілами, які досі були їхніми традиційними союзниками. У такому сенсі цей термін вперше вжив Володимир Барвінський – брат Олександра – ще 1883 р.[12] Натомість москвофіли переклали термін «нова доба» як «нова ера» і надали йому іронічного забарвлення[13]. Вже 1891 р. поняття «нова ера» повноцінно функціонувало у публіцистиці, хоча й здебільшого позбулося наданої йому іронічності. Натомість у ХХ ст. і польська і українська громадська думка схилялися до оцінки угоди 1890 р. як прояву наївності і «романтизму»[14]. Так цей термін знову набув іронічного забарвлення і увійшов до історіографії остаточно.

Зрештою, поняття «нова ера» взагалі було притаманне європейській ментальності тієї доби, впевненій у тому, що тверезий розрахунок забезпечать епохальні зміни на краще. Так називали політику прем’єр міністра Австро-Угорщини графа Едуарда Таффе (1879-1893), німецького канцлера графа Лео Капріві (1890-1894, яка, до речі, полягала в угоді з польськими політиками Познаньщини) і російсько-французські угоди 1891-1893р р. Іван Франко теж одного разу – задовго до угоди 1890 р. – вжив цей термін, маючи на увазі реанімацію «Союзу трьох цісарів» (австрійського, німецького, російського) в 1884 р., що в перспективі могло б вилитися в послаблення позицій польських політиків в Австро-Угорщині й підтримку урядом українців на противагу полякам в Галичині[15].

Як політик, О. Барвінський тяжів до ліберального консерватизму. Згідно типології консерватизму Роберта Шуттінґера, ліберальні консерватори «приймають еволюційну тактику, аби пристосуватися до поступових змін; більшість із них є емпіриками, вони намагаються уникати догматичної політичної позиції»[16]. Політичним ідеалом для О. Барвінського були польське консервативне угруповання «станьчиків», які мали сміливість говорити своєму народові хоча й гірку та непатріотичну, та «правду» (Леопольд Ранке: «Історію треба писати так, якою вона була насправді»). Еталоном суспільного явища вважав її утилітарний еквівалент. Як шляхтич і високоосвічена людина, був людиною толерантною. Політику вважав «змаганням компромісів» (афоризм Бісмарка). Створив українську версію «органічної праці». «Успіхи, – писав у спогадах, – які повелося осягнути щодо поправи політично-національного положення буковинських русинів [у 1893-1897 рр.], впевняли мене, що реальна і позитивна політика доведе постепенно до кращого розвитку нашого народу, до скріплення його сил, без чого опозиція, хоч би як яскрава, остане безплодною і безуспішною. Сі хоч як повільні … придбання… були для мене … заохотою до дальшої трудної праці на парламентарній ниві. В тій дальшій праці … мені припадала до мого розуміння більше політична тактика старочехів, а навіть поляків. Старочехи під проводом д-ра Ріґера постепенним виєднуванням потрібних для чеського народу придбань дійшли до високого розвитку і поступу так, що видавалися німцям небезпечним суперником, а поляки відомою тактикою «Przy Tobie, Panie, stoimy i stać chcemy!» здобули собі верховладне становище і могутній вплив у Галичині і стали важним чинником в Держ[авній] Раді і у внутрішній політиці Австрії, котрого не могли обминути ніяке правительство, з котрим була приневолена числитися також Корона. На основі прикладів тих двох народів впевнився я, що реальною, позитивною політикою і постепенними придбаннями можна довести до щораз кращого розвитку народу, до скріплення його сил, а тоді можна в потребі станути з успіхом до опозиції, котра так припала до вподоби нашій суспільності, але задля бессильности оставала пустою демонстрацією»[17].

Особливу відразу мав до бравурних гасел і екзальтованої агітації, що вважав проявом низької культури. Так, наприклад, поведінку Михайла Лозинського, Осипа Назарука, Володимира Охримовича, Миколи Петрицького й Лонгина Цегельського у 1906 р. характеризував так: «такі особняки, що тепер рвалися до діяльности на широкій і видній світові арені, були похожі на молодих лошаків, що запряжені і до воза і до упряжи підуть і віз поломлять і себе покалічать, бо не вміють ще обертатися на зовсім новім становищі. В буйній уяві, в непогамованім пориві, в переоцінюванню власних сил і здібностей, в недостачі реального, позитивного й основного знання, в недостачі не тілько парламентарного, але й взагалі політичного досвіду, гледіли вони з легковаженням, а навіть погордою на старших українських діячів»[18]. Можливо, саме тому О. Барвінський не мав популярності.

В основі створеної О. Барвінським української версії концепції «органічної праці» – орієнтація на західно-європейські цивілізаційні зразки: сім’я, Церква, раціоналізм, підприємливість, приватна власність, національна солідарність. Основне, на його думку, пристосувати ці цінності до духу часу. Модернізація має бути всепоглинаючою: від ментальності до політики. «Українці мали сприйняти здобутки цивілізації, – коментує світогляд О. Барвінського Олена Аркуша, – аби надалі розвивати їх на власному ґрунті, а не винаходити відомі істини; освоїти інтенсивне господарювання, врешті – поступово змінювати стиль життя, робити його більш впорядкованим, «компактним» і ощадним, аби не дивувати світ прив’язаністю до середньовічних звичаїв. Водночас українська національна ідея повинна була перетворитись у невід’ємну та освячену частину індивідуальної психології. За задумом О. Барвінського, прихильники його програми (називали себе реалістами) мали стати координуючим центром роботи, що дедалі глибше сягала б у глиб суспільства, творячи одноцільний організм, у якому вищість людини визначалася б лише вищістю її духу та праці. Неважко помітити, що українська концепція «органічної праці» відповідала вимогам часу, який визначався переломом суспільної психології, світоглядним домінуванням позитивізму»[19].

Компромісна тактика О.Барвінського була особливо важлива на зламі століть, коли основна Українська національно-демократична партія (найвпливовіша галицько-українська партія, заснована 1899 р.) була ще заслабкою, натомість з О. Барвінським і його однодумцями рахувалися і польський політичний табір, і Відень, що принесло українцям окремі важливі здобутки. Тим не менше в контексті ірраціонального екстремізму ХХ ст. зовсім раціональний консерватизм О. Барвінського не зміг знайти численних прихильників.

Варто також зауважити, що громадська думка так званих «недержавних» народів завжди відзначалася особливою схильністю до бравурних гасел і гучних маніфестацій. Так, згадуючи про українське патріотичне середовище 80-х років Києва, сучасник говорить про «фатальну прикмету національної нашої вдачі», «се безмежна амбітність діячів – і більших і дрібніших – та невміння розміряти, що важливе, а що дурниці»[20]. О. Барвінський був у числі того невеликого винятку, до котрого закид, словами А. Маршинського, «фатальної прикмети національної нашої вдачі», застосовувати немає підстав. Ось як 1895 р. іронізував над критиками О. Барвінського часопис «Правда»: «Пощо та привітливість, як нпр. у бродського Salonruthene [О. Барвінського було обрано до австрійського Райхсрату та Галицького сейму від округу, до складу якого входили Броди – І.Ч.], що всякого товариша парламентарного поздоровить... ба навіть з міністром розмовляє! Це ж сервілізм і підлещування. Руський посол независимий повинен вовком на всіх дивитися і бути типом народного «бурмила» ..., повинен стати на становищі «виборювання», рішуче промовляти: приказую іменем независимих русинів зробити все, чого нам треба, а ні, то пошлю вас всіх к чортам»[21]. Тож як людина зразкової тактовності, О. Барвінський не цурався навіть своїх опонентів. Цю рису характеру відзначив навіть такий його безкомпромісний критик, соціаліст Михайло Павлик: «Я ніколи не думав відмовляти д. О. Барвінському заслуг коло розвою української ідеї в Галичині. Тій ідеї служив він навіть за «нової ери», і взагалі був тут далеко консеквентніший від інших народовців, котрі мняли українську ідею, мов швець шкіру. Я не похваляю й тих, котрі послуговуються д. О. Барвінським, коли треба піти та випросити що на культурні цілі, або й так собі, на приватну чиюсь користь, але, як прийде до говірки про політику О. Барвінського, то або ховаються, або й кричать, що О. Барвінський зрадник»[22].

Барвінський і поляки

Основне звинувачення, котре висували проти О. Барвінського його опоненти, це полонофільство. Можливо, ніяка інша ділянка історії і Польщі, і України так не постраждала від взаємних упереджень і стереотипів, як ця. Імідж «одвічного ворога» поляка був неодмінним атрибутом і виправданням міфу про «новий Переяслав». «А чванитесь, що ми Польщу колись завалили?.. Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила!» – писав Т. Шевченко[23]. «Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу й цивілізації, а в безодню темноти і застою», – ця думка належить І. Франкові[24].

Очевидно, упереджене ставлення багатьох українських істориків до поляків в своїй основі мало (і має ще й нині) усвідомлення того факту, що минула слава України кувалася насамперед у запеклій боротьбі з Польщею. До того ж чимало українців взагалі знаходилося (і знаходиться ще й досі) під впливом, як писав М. Грушевський, «офіціяльною російською школою прикріплених упереджень против польської культури як культури, і против польської людини як людини», і «неспостережно для себе» переймалася «отим офіціяльним спором славян между собою»[25]. «Психологічна інерція, – продовжує цю думку Наталія Яковенко, – звичність сприйняття історії в позитивно оцінюваних категоріях «боротьби» й «конфлікту», не тільки перешкоджає денонсації упереджень і фобій, властивих українському (як і всякому іншому) національному міфові, а навпаки примножує їх примітивною агітаційністю «на користь» свого народу – наймудрішого, найсправедливішого, найрозумнішого, найскривдженішого»[26].

Наприкінці ХІХ ст. польсько-українські суперечності в Наддніпрянщині втратили свою гостроту. Зате в Галичині напруга не спадала. В силу того, що український елемент розвивався тут у протистоянні елементові польському, еталоном галицько-руського патріотизму був ступінь заперечення полонізму. Ця тенденція мала за наслідок поширення москвофільства, котре домінувало, принаймні, ще в 80-х рр. ХІХ ст. Зрозуміло, що в таких умовах в польсько-українську співпрацю анґажувалися лише найсміливіші.

Прагматизм О. Барвінського значною мірою був спонуканий політикою «нової ери», коли українці протягом чотирьох років шляхом компромісів здобули набагато більше, ніж за увесь попередній період протестаційної політики. Тож його «полонофільство» було спонукане передовсім відчуттям реальних потреб українського національного руху.

Москвофіли традиційно представляли О. Барвінського не тільки як «польського агента», а й «нищителя Русі» та будівника «історичної Польщі». Цю думку поділяло й чимало «щирих» українських патріотів. В контексті таких стереотипів факт призначення О. Барвінського в уряд ЗУНР на посаду міністра освіти і віросповідань мав в уяві сучасників другорядне значення. Варто зауважити, що політика «нової ери» мала також українсько-державницьке спрямування, оскільки при згоді й підтримці Габсбурґів повинна була довести до створення на теренах Білорусі й Наддніпрянщини української монархії (при умові збройного конфлікту з Росією)[27]. Тож О. Барвінський не був полонофілом, він просто не був полонофобом.

Тепер, особливо в контексті російсько-української війни за Донбас, можна сказати твердо, що саме вказаний О.Барвінським європейський орієнтаційний «вектор» має майбутнє (на противагу «багатовекторній» зовнішньо-політичній доктрині адміністрації президента Л.Кучми). А перепалки між сучасними прихильниками проросійського та проєвропейського «векторів» іноді до болю нагадує аргументи суперечок між галицькими москвофілами ( «багатовекторні» історики тепер перейменували москвофілів в «русофілів), й українофілами Галичини. З тою різницею, що кров тоді все ж не лилася.

Церква і партії

Угруповання, які очолював О. Барвінський, прийнято вважати клерикальними. Проте це перебільшення: О. Барвінський, як і більшість його однодумців, був вихованцем світської культури, що все ж не перешкоджало йому бути глибоко віруючою людиною. Більше того, він ніколи не анґажувався в маніфестаційні акції, спрямовані проти Папи Римського чи інших церковних ієрархів (що постійно практикували москвофіли, радикали, іноді – при мовчазній згоді або й за участі народовців). До того ж сама греко-католицька церква у 60-80-і роки ХІХ ст. переживала далеко не найкращі часи. Відомий фахівець з церковної історії Макарій Каро­­­вець назвав двадцятиліття перед реформою оо. Василіян 1882 р. «на­­­йтемнішим періодом в історії нашої Церкви»[28]. Він мав на увазі насамперед москвофільство і православні симпатії греко-католицького духовенства. Парадоксально, але ще нап­­­рикінці 80-х років саме сутана греко-католицького священика бу­­­ла своєрідним символом москвофільської партії, тоді як народов­­­ців – сурдут службовця. «Становище... народовців в краю, а особливо у Львові, – згадував про 80-і роки О. Барвінський, – ­­­було тим трудне, а вплив їх на хід і розвиток народних справ був вельми слабий, бо передусім в капітулах не мали вони пред­­­ставників, а через те в деканатах»[29].

Взагалі, політизація церковного життя виявилася вельми шкідливою для греко-католиків. «Вкладаючи стільки енергії в національний рух, Церква кінець кінцем опинилася в небезпечному становищі – вона стала діяти і її стали розглядати як інстру­­­мент світського руху. Церква почала втрачати самобутність. Зу­­­силля духовенства, спрямовані на розвиток національного руху, стали брати гору над виконанням суто духовних обов'язків, і часто священики вважали себе більше громадськими діячами, ніж служителями Бога»[30]. Все це, а також характерне для ХІХ ст. швидке поширення раціоналізму й атеїзму, підкопувало самі підстави існування Греко-Католицької Церкви.

Становище пробував виправити митрополит Сильвестр Сембратович (займав цю посаду, розпочинаючи з 1882 р., номінацію отримав у 1885 р.). В основі пропонованої ним концепції співвідношення релігії, політики і національности лежало переконання, що українська нація повинна формуватися не як етнічна спільнота, а конфесійна греко-католицька[31]. Проте ця ідея не знайшла зрозуміння в галицькому середовищі. Крім того, митрополит Сильвестр був лю­­­диною надто м'якою й інтеліґентною, тому не вмів домогтися від своїх вірних пос­­­луху. Народовці з ним рахувалися мало, а москвофіли ставилися до нього із зневагою та презирством.

Зрозуміло, що митрополит Сильвестр підтримав політику «нової ери», одним із основних аспектів якої було також зміцнення престижу Греко-Католицької Церкви (народовці заманіфестували свою вірність католицько-окцидентальній духовності, а в часі тривання угодової акції посіли декілька місць у вищій церковній ієрархії). Більше того, коли в 1894 р. народовська більшість відійшла від угодової політики, то митрополит солідаризувався з меншістю на чолі з О. Барвінським. О. Барвінський підтримав його клерикальний світогляд, ба навіть виступив організатором клерикального Католицького русько-народного союзу. У статуті цієї організації говорилося: «Ціллю товарис­­­тва є: дбати про релігійно-моральні, народні, політичні і еко­­­номічні справи руського народу в Галичині, іменно же на основах католицьких».[32]. Проте у 1898 р. митро­­­полит Сильвестр помер, і продовжувати цей напрямок його діяль­­­ності було нікому. Його наступники, усвідомлюючи небезпеку пог­­­линення церкви національним рухом, утримувалися від дійової участі у політичних акціях (як це зазвичай було раніше) і зосе­реджували увагу передусім на церковних проблемах. Ця політика виправдала себе повністю: у ХХ ст. греко-католицька церква піднялася на небачену висоту (в той час, коли в світі християнство карколомно втрачало авторитет), позбулася москвофільства та користувалася великою повагою не тільки серед своїх вірних, а й католиків Західної Європи.

Планувалося, що КРНС охопить широкі народні маси. Проте після виборчої кампанії до австрійського парламенту 1897 р. партія не проявляла себе нічим, крім видавництва щоденника «Руслан» (як іронізував К. Левицький, «невидима партія» з видимим органом, що звався «Руслан»[33]) та активності О. Барвінського й його однодумців у Райхсраті та Галицькому сеймі. Тому під час виборів 1901 р. О. Барвінський реанімував КРНС під назвою «Руська громада»[34].

Варто зауважити, що перші партії, особливо праві, були суто парламентські та позбавлені чіткої організаційної структури; досі такими є Демократична та Республіканська партії США[35]. Такими були й перші партії О. Барвінського[36]. У 1911 р. з його ініціативи виник «Християнсько-суспільний союз» – на взір популярних в Австрії християнсько-соціальних організацій. На відміну від своїх попередників, ХСС мав чіткішу організаційну структуру та фіксоване членство, місцеві організації, арбітражний суд і навіть секції за професійним, становим і іншим чинниками. Характерно, що на установчих зборах Християнсько-суспільного союзу не був присутній ні митрополит, ні єпископи. До проводу цієї організації обрано семеро осіб, з них духовенство представляли лише троє. Значно втратили на клерикалізмі й ідеологічні підстави угруповання О. Барвінського. В параграфі першому відозви з приводу заснування Християнсько-суспільного союзу говорилося, що «Партія має старатися о розбудження і підтримання якнайширшої національної свідомості в народі». І лише другий параграф стверджував, що «партія має працювати в християнськім дусі і берегти всіх прав нашої греко-католицької церкви»[37]. Варто зауважити, що найвідоміші і найзаслуженіші діячі цієї партії були не священики, а світські особи і саме на світському поприщі вони здобули собі ім'я (Анатоль Вахнянин – композитор і парламентарій, організатор Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, Осип Маковей – літератор і журналіст, Кирило Студинський – профе­­­сор кафедри церковно-слов'янської мови у Львівському універси­­­теті, історик і політик).

Керівництво ХСС обчислювало чисельність своєї партії 300-500 членами (1911). ХСС знову активізувався у 1918 р., підтримавши українські національно-визвольні змагання. Саморозпустився на початку 1920-х, імовірно – після рішення Ліги Націй про анексію Східної Галичини Польщею. В 1925 р. засади ХСС стали ідейним підґрунтям Української християнської організації, яку створив історик Степан Томашівський. Після 1930 р. УХО трансформувалася в Українську католицьку народну партію, котра 1932 р. перейменувалася на Українську народну обнову[38].

Усі створені О.Барвінським угруповання відзначалися, крім ідеології «органічної праці», особливою непримиренністю щодо москвофілів та панславізму, рішучим відстоюванням ідеалу соборної України, компромісністю і тривалою співпрацею з польськими консерваторами та австрійським урядом. Прикметно, що «Руслан», друкований орган ХСС фінансувався з бюджету міністерства закордонних справ Австро-Угорщини (і, можливо, партія в цілому)[39].

У контексті сьогодення неабияке значення має ще одна деталь. Як уже згадувалося, О. Барвінський діяв у тісному порозумінні з діячами «Старої Громади» – отже, представниками українського православного світу, що до того ж знаходилися під значним впливом нігілістського раціоналізму російського зразка. Як це не дивно, але між греко-католиком О. Барвінським, раціоналістом В. Антоновичем і православним О. Кониським (саме на цей тріумвірат в основному опиралася галицька політика «Старої Громади» у 80-90-і роки), непорозумінь не виникало. Бо вони дуже добре усвідомлювали факт, що греко-католицька церква є важливим джерелом, звідки черпає і черпатиме силу українська національна ідентичність. Тому православна «Стара Громада» підтримувала усі «греко-католицькі» ініціативи О. Барвінського, ба навіть іноді ініціювала їх. Варто зауважити, що авторові цих рядків невідомий жодний приклад конфлікту між українцями православними і греко-католиками на конфесійній основі за австрійської доби, що, на жаль, стало буденним явищем в умовах незалежної України[40].

Родинний архів та «Спомини з мого життя»

Серед аспектів багатогранної діяльності О. Барвінського, які досі були об’єктом особливої уваги замало, перебуває й найважливіша частина його творчої спадщини – мемуари. Ще за життя О. Барвінського вийшло їх перші два томи. Наступні вісім частин його мемуарів нині зберігаються в відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України у Києві. Мемуарний фонд О.Барвінського становить близько 6 тис. аpкушiв 52 зошитiв, до чого слiд додати ще змiст пpацi у виглядi окpемого зошита i piзноманiтнi додатки[41]. Це важливе інформаційне джерело не лише з історії України, а й інших країн Європи. Відомості про австрійський парламент, німецько-чеські суперечності, польсько-українські стосунки, Галицький сейм, український рух по обидва боки Збруча – все це описано, можливо, навіть занадто детально. Втім, історична вартість мемуарів О. Барвінського від цього лише виграє.

Спогади О. Баpвiнський писав з 1915 p. і аж до своєї смеpтi в 1926 p. Pозповiдь доведена до подiй 1908 p.

Єдиною працею, що може конкурувати з мемуаpами О. Баpвiнського, є «Iстоpiя полiтичної думки галицьких укpаїнцiв» Костя Левицького[42]. Однак вона має надто конспективний i безстоpоннiй хаpактеp, тодi як неопублiкована частина «Споминiв з мого життя» О. Барвінського значно змiстовнiша й колоpитнiша.

Сам О. Барвінський пробував продовжити видавництво своїх спогадів, однак безуспішно[43]. Після його смерті справою друку мемуарів батька займався Богдан Барвінський[44]. Він навіть підготував до перевидання перший том мемуарів, але на цьому все закінчилося.

Напередодні Другої світової війни «Спомини з мого життя» становили складову частину велетенського домашнього архіву О. Барвінського. Сам О. Барвінський так оцінював цю збірку: «… є се збірка запопадливо громаджена протягом більш як півстоліття моєю родиною, що містить багату переписку з визначнішими наддніпрянцями, галицькими й буковинськими діячами та й чужими ученими, політиками й дипломатами, а крім того, багато рукописних літературних творів. З цим архівом злучена також багата бібліотека, з рідкими також нині недосяжними унікатами, образами, фотографіями, аплянтами, мапами, книгами і т. п., збирана пок. архипресвітером Мартином Барвінським, моїм вітцем, братами, мною і моїми синами, а такий знавець, як др. І. Свєнціцький висловився, що на неї «нема ціни». Все те призначив я окремим заповітом в порозумінню з моїми спадкоємцями для Національного Музея у Львові і значну частину вже передав в його посідання. Жадібний науки дослідник найде в нашім родиннім архіві й бібліотеці багаті й підставові засоби для слов’яно- й українознавства, історії, етнографії, філології, правознавства, а багата збірка переписки і рукописей подасть не одному чимало цінного і незнаного матеріалу для нашої національно-політичної й культурної історії»[45].

Після остаточного включення Галичини до складу УРСР Б. Барвінський передав майже весь свій родинний архів до Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. З того часу фонд Барвінських є найбагатшою рукописною україномовною збіркою цієї установи. Собі Богдан залишив мемуари батька, а також його листування з дружиною (тобто матір’ю Богдана Євгенією з Любовичів). Але в 1950 р. він продав ці документи (разом із спогадами К. Студинського, котрі якимось чином опинилися в його розпорядженні) Інститутові літератури ім. Т. Шевченка НАН України за 3000 карбованців[46].

Мемуаpи О. Баpвiнського неодноpазово пpиваблювали увагу дослідників, пpо що свiдчать публiкацiї їх фpагментiв у пеpiодицi. Проте об’єм водночас ускладнив спpаву їхнього перевидання. 2004 р., запланувавши видати «Спомини з мого життя» повністю, Iнститут лiтеpатуpи iм. Т. Шевченка НАН Укpаїни і видавництво «Смолоскип» розпочали реалізацію задуму друку їх цілости. Поки перевидано перші дві та опубліковано третю й четверту частини[47].

Наукова та видавнича діяльність

Особливою заслугою О. Барвінського в галузі історичної науки є видання «Руської історичної бібліотеки»[48] – першого серійного видання фахової істо­­­ричної літератури українською мовою. Цей задум постав під час зус­­­трічей О. Барвінського з діячами «Старої Громади» у Києві в 1885 р. Варто зауважити, що ця ідея мала не тільки академічне, а й виразне антимосквофільське спрямування: публікація серйозних історичних праць повинна б на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати на­­­явність окремого від росіян історичного досвіду. Водночас об­­­говорювалися проблеми історичної термінології – раніше її практично не існувало. В Галичині були розповсюджені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В. Антоно­­­вич запропонував об'єднати дві назви в одну і таким чином з'я­­­вилася згодом популярна формула «Русь-Україна»[49]. Отже, саме О. Барвінський, а не М. Грушевський, як це прийнято вважати, вперше розпочав пропагувати цей термін в історіографії.

Малодосліджена діяльність О. Барвінського як педагога[50]. Залишаються маловідомими широкому загалові інші члени родини Барвінських. Найвидатніші її представники: Мартин Барвінський (1784-1865) – дядько Олександра, архипресвітер Львівської митрополичої капітули, професор і ректор Львівського університету, депутат Галицького станового сейму (1835-1860); Володимир Барвінський (1850-1883) – рідний брат Олександра, засновник найавторитетнішого галицько-українського часопису «Діло» (1880), наприкінці 70-початку – 80-х років ­­­лідер народовців, про рівень його авторитету свідчить той факт, що за австрійської доби його особа вшановувалася на тому ж рівні, що й особа Маркіяна Шашкевича; Осип (1845-1889), також рідний брат Олександра, священик, літератор, дарамтург; сини Олександра – Богдан (1880-1958), історик, учень М.Грушевського, Василь (1888-1963) – видатний композитор, та Олександр (1890-1957) – славетний львівський лікар.

[1] Павлишин С. Сага роду Барвінських // Вісник НТШ, 1994. Ч.6-11; Павлишин С. Олександр Барвінський. Львів, 1997; Чорновол І. Політичний реалізм Олександра Барвінського // Сучасність. Київ, 1998. №1. С.99-105; Олександр Барвінський. 1847-1927. Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці Олександра Барвінського. Львів. 14 травня 1997р. / Ред. М.Гнатюк і ін. Львів, 2001.

[2] Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. Львів, 2000; Чорновол І. Між археологією та політикою. Володимир Антонович і польське суспільство (до 170-річчя від дня народження) // Молода нація, 2004. №3. С.91-174.

[3] Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова й громадська діяльність. Прага, 1942. С.156.

[4] Лотоцький О. Сторінки з минулого. Частина І. Варшава, 1932. (Праці Українського наукового інституту, том VI). С.173-174.

[5] Kieniewicz S. Problem pracy organicznej (1840-1890) // VIII Powszechny Zjazd Historyków Polskich w Krakowie 14-17 września 1958. T.IV. Historia Polski od połowy XVIII do połowy XIX wieku. Warszawa, 1960. C.171-173.

[6] Jaszczuk A. Spór pozytywistów z konserwatystami o przyszłość Polski. 1870-1903. Warszawa, 1986. C.8.

[7] Чорновол І. Володимир Антонович, граф Войцех Дідушицький і Археологічний з’їзд у Львові 1885 р. // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. Tom III / Red. J. Maternicki, L. Zaszkilniak. Rzeszów, 2005. S.211-230.

[8] Проблема українських впливів на польську культуру обговорювалася неодноразово. Див. напр.: Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. Київ, 1997. С.138-195; Sapa D. Między polską wyspą a ukraińskim morzem: kresy południowo-wschodnie w polskiej prozie. 1918-1988. Kraków, 1998.

[9] Zięba A. Gente Rutheni, nacione Poloni. Z prolematyki kształtowania się ukraińskiej świadomości narodowej w Galicji // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. T.II. Kraków, 1995. C.62-77.

[10] Przegląd Polski, 1892. Т.104. Zeszyt 311. С.486.

[11] Нова ситуація // Діло, 1890. №273-275; Починки нової доби в національно-політичнім життю галицьких русинів // Правда, 1890. Грудень С.270-290.

[12] [Барвінський В.] Огляд на рік 1882 // Діло, 1883. Ч.1. «Не знаємо, – писав В.Барвінський, – як будучий історик теперішности найменує цей рік 1882, в кождім однако случаю буде він початком нової доби життя в Галичині». Внаслідок судового процесу над москвофілами 1882р. В.Барвінський дійшов до переконання про необхідність порозуміння з польськими політиками на ґрунті боротьби з москвофільством. Див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. С.81-89.

[13] Номери москвофільського сатиричного часопису «Страхопуд» 22 і спарений 23-24 за 1890р. повністю заповнені жартами на тему «нової ери».

[14] Popławski J. Sprawa ruska // Popławski J. Pisma polityczne. T.2. Kraków – Warszawa, 1910. C.307; Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. Lwów, 1912. C.34-35; Rosco-Bogdanowicz M. Wspomnienia. T.1. Kraków, 1959. C.197; Longchamp de Berier B. Ochrzczony na szablach powstańczych. Wspomnienia (1884-1918). Wrocław – Warszawa – Gdańsk – Łódź, 1983. C.263.

[15] [Франко І.] На досвітках нової ери // Діло, 1884. №42-46; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів (далі – ЛНБ). Ф.29. Спр.186 (Возняк М. Іван Франко у 1883-1884рр. про польське питання). 72 арк.

[16] Шуттінґер Р. Проблема ідентичності консерватизму // Консерватизм. Антологія / Упор. В. Лісовий, О. Проценко. Київ, 1998. С.34.

[17] Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Відділ рукописів (далі – ІЛ). Ф.135. Спр.26. С.527-528.

[18] Там само. Спр.51. Арк. 939.

[19] Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). Львів, 1997. С.12. Тут же друкується текст цієї програми, котра називалася «Проект організації народної роботи».

[20] Маршинський А. Спомини (1884-1888 рр.) // Дніпро. Календар-альманах. Львів, 1923. С.94.

[21] Цит. за: Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. Львів, 1996. С.87.

[22] Павлик М. Михайло Драгоманів, «високий рівень» українства та «нова ера». Львів, 1906. С.23-24.

[23] Шевченко Т. І мертвим, і живим, і ненародженним... Будь-яке видання.

[24] Франко І. Ukraina irredenta // Життя і слово. Т.IV. Львів, 1895. С.472.

[25] Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Український історик, 1984. Ч.1-4 (21). С.203. М. Грушевський мав на увазі поезію Олександра Пушкіна «Клеветникам России», написану під час польського повстання 1831р. Там є такі слова:

«Оставьте: это спор славян между собою,
Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,
Вопрос, которого не разрешите вы.
Уже давно между собою
Враждуют эти племена;
Не раз клонилась под грозою
То их, то наша сторона.
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный росс?
Славянские ль ручьи сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? Вот вопрос».

[26] Яковенко Н. Між правдою та славою. (Не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького) // Сучасність, 1995. N12. С.72. Див. також: Яковенко Н. Образ шляхтича в українській історичній белетристиці // Польсько-українські студії. Т.1. Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Київ – Перемишль, 1993. С.125-132; вона ж. Польща й поляки у шкільних підручниках історії, або відлуння далекого й близького минулого // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVIIст. Львів, 2002. С.366-382.

[27] Чорновол І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність, 1997. N3. C.165-171. Ця думка належала О. Бісмаркові. Справа була настільки актуальною, що представники давніх українських князівських родів Сапіг і Санґушків навіть вели розмови про можливість отримання ними київського престолу. Див. також: Пшеничний Є. Олекса Бобикевич про «нову еру» // Рукописна україніка. Матеріали міжнародної наукової конференції 20-21 березня 1996 року. Львів, 1999. С.80-89; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. С.160-162.

[28] Каровець М. Велика реформа чина св. Василія В. 1882р. Частина перша. Жовква, 1933. С.111.

[29] ІЛ. Ф. 135. Спр. 8. С. 272.

[30] Химка І. Греко-Католицька Церква і національне відрод­­­ження в Галичині. 1772-1918 // Ковчег. Число 1. Львів, 1993. С.89.

[31] Про це згадує письменник Василь Лукич Левицький, котрий разом з І.Франком гаряче сперечався на цю тему із С.Сембратови­­­чем у 1876р., у той час – професором богослов'я Львівського університету. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1956. С.113.

[32] Правда, 1896. Ч.41. С.493-494.

[33] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: на пiдставi споминiв. 1848–1914. Львів, 1926. С.597.

[34] Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку XX століття: політичне товариство «Руська громада» // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану професора Костянтина Кондратюка. – Львів, 2004. – С.63-99.

[35] Brogan D. Foreward // Duverger M. Political Parties. Their Organization and Activity in the Modern State. New York, 1963. S.VII; параграф «Електоральне і парламентарне походження партій»

[36] Українські партії австрійської Галичини та польської Західної України: політологічний контекст // Молода нація, 2005. №3. С.5-44.

[37] Перші загальні збори «Християнсько-суспільного Союза» // Руслан, 1911. Ч.145.

[38] Швагуляк М. Степан Томашівський і західно-український консерватизм // Україна: культурна спадщина. Національна свідомість, державність. Вип.7. Львів, 1997. С.308-336.

[39] Антошевський Т. Олександр Барвінський і український християнсько-суспільний рух наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття // Олександр Барвінський. 1847-1927. Матеріали конференції … С.45-58.

[40] Детальніше про українські клерикальні партії див.: Чорновол І. Українські клерикальні партії Галичини (1896-1939).

[41] ІЛ. Ф.135. Спр.1-53.

[42] Левицький К. Iстоpiя полiтичної думки галицьких укpаїнцiв. Львiв, 1926.

[43] ЛНБ. Ф.11 (Барвінські). Спр.1139. Арк.1-17 (Листи Д. Дорошенка до О. Барвінського).

[44] Там само. Спр.3520. Арк.1-3 (Листи Д. Дорошенка до Б. Барвінського).

[45] ІЛ. Ф.135. Спр.38. С.265. Іларіон Свєнціцький (1876-1956) – український філолог, музеєзнавець і мистецтвознавець, організатор і директор Національного Музею у Львові (1905-1952).

[46] Книга актів відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України за 1948-1958рр. С. 189.

[47] Баpвiнський О. Спомини з мого життя. Ч.1-2. Нью-Йорк - Київ, 2004; Ч.3-4. Нью-Йорк – Київ, 2009.

[48] Соневицький Л. Володимир Антонович і українська історична наука в Галичині // Український історик, 1981. Ч.1-4 (69-72). С.98-105.

[49] Чорновол І. Олександр Барвінський у контексті розвитку історичної науки в Галичині // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. T. II / Red. J. Maternicki, L. Zaszkilniak. Rzeszów, 2004. S.257-271.

[50] Гречин Б. Громадсько-політична та педагогічна діяльність Олександра Барвінського. Івано-Франківськ, 2001.