Олія, хліб, вино. Пошта в’язня Йосифа Сліпого

Чекісти намагалися обмежити вплив і спілкування Сліпого. Та завдяки листуванню йому вдалося підтримувати контакти з іншими репресованими священниками, а також із родиною та вірянами в Україні.

Ці листи вилучили у Сліпого під час чергового арешту. Тепер їх зберігають в архіві СБУ – як додаток до слідчої справи проти архиєпископа. Епістолярій налічує близько двохсот листів. Частину матеріалу “Локальна історія” при люб’язній помочі Центру досліджень визвольного руху публікує вперше.

Йосифа Сліпого заарештували у квітні 1945-го. Глава Української греко-католицької церкви потрапив у неволю разом з іншими єпископами УГКЦ. Енкаведисти планували фейкове “возз’єднання” греко-католиків із уже захопленою православною церквою – непокірних ієрархів належало ізолювати.

Сліпого засудили до восьми років позбавлення волі у концтаборах ГУЛАГу. Спочатку він відбував ув’язнення у Маріїнську Кемеровської області (так званий “Сиблаг”). У 1947-му його етапували до “Печерлагу”, а у 1948-му перевели у концтабір на станції Потьма у Мордовській АРСР. Там його тримали до весни 1953 року.

По завершенні тюремного ув’язнення у МҐБ вирішили не відпускати Сліпого на батьківщину. Натомість його заселили у “дім інвалідів” у місті Маклаково Красноярського краю (нині – Лісосибірськ), щоб обмежити вплив і контакти із зовнішнім світом. Тут владика перебував аж до свого чергового арешту у 1958 році. Попри все главі УГКЦ вдавалося отримувати із волі листи і навіть передачі.

“Курорт” та “Іванова хата”

“Все з вдячним серцем споминаю Вас, а особливо кожного дня раненько”, – писав у листопаді 1954 року до Йосипа Сліпого отець Василь Величковський. Священника заарештували у 1945-му, коли він був ігуменом монастиря редемптористів у Тернополі. Покарання відбував у концтаборі у Воркуті.

Отець Василь скаржився у листі до Сліпого, що в нього погіршилося здоров’я. Величковського перевели до тюрми суворого режиму у Владимирі (більш відомої як “Владимирський централ”), де розпочали слідство у справі про підбурювання в’язнів до страйку.

У переписці священник вжив цікавий сленг – в’язницю назвав “курортом”, а сам централ – “Івановою хатою” (цитати подаємо в оригіналі без редагування):

Величковський мріяв про своє звільнення – “з початком серпня, а може і скорше весною, вийду звідсіля на вільне мешкання”. Він хвилювався, що йому, як і багатьом, не дозволять проживати на рідному заході України, а тому запитував у Сліпого, чи міг би оселитися біля свого товариша у Маклаково.

Хвилювання священника не справдилися: йому вдалося повернутися в Україну. У 1963-му у Москві Сліпий висвятив Величковського у єпископи та призначив місцеблюстителем глави УГКЦ. У 2001 році Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив отця Величковського священномучеником.

“Уважайте на торти та печиво”

Племінниця Йосифа Сліпого Марія Наконечна мешкала у Львові й допомагала вуйкові, коли той перебував на засланні. Їхня переписка більше стосується побуту, та водночас ілюструє умови перебування архієпископа у Маклаково.

Далі йшлося про продукти, яких Йосифові Сліпому не вистачало на далекій землі.

“Я однак хотіла б знати щоби Вам найбільше придалось, молока згущеного нема тепер, хиба сири всілякого рода – білий сметанковий, і жовтий так званий Швайцарський, котрий Вам краще підходить, дуже прошу написати, дуже радо вишлемо, може сушений макарон, кава і т.д. А вино про яке Ви згадували було умисно вислане до пиття, а не на інші цілі (вочевидь, кир Йофип просив у родини церковного вина для Причастя, – Ред.), можна раз позволити”, – писала племінниця.

У листах до ув’язненого родича Марія Наконечна розповідала про новини зі світу – для прикладу, підготовку відзначення століття об’явлення Божої Матері у Люрді, а також про життя та здоров’я інших священників.

В одному з послань вона висловлювала застереження, щоб кир Йосиф був обережний із передачами від сторонніх людей, бо хвилювалась, щоб його не отруїли:

Кілька листів племінниця відправила до Йосифа Сліпого особисто. З часом почала листуватись із вуйком через посередництво монахинь із Згромадження сестер Милосердя Св. Вікентія.

Йосип Сліпий провадив приватне листування із сестрою Єфимією (Меланією Куциною) увесь період свого заслання. Ті листи розповідають важкий побут владики, клопоти зі здоров’ям, щоденні труднощі в умовах неволі.

Напередодні Різдва 1955-го сестра вітала Сліпого із святами:

У цьому ж листі Єфимія писала про проблему з пошуками оливкової олії у Львові, що її просив архиєпископ:

Перебуваючи у Маклаково, митрополит активно працював над своєю науковою роботою “Історія Вселенської Церкви в Україні”. Він розпочав писати її ще у Москві. Часом проводив за пером по десять годин на день. Для написання праці потребував книг і журналів, а також канцелярської продукції, зокрема й паперу. Із цим йому теж допомагала сестра Єфимія. Хоча необхідні речі вдавалося роздобути не завжди.

Монахиня продовжувала листуватись із Йосифом Сліпим, підтримувати і допомагати йому й після повторного арешту – аж до звільнення і виїзду із СРСР у 1963-му.

Самі листи, котрі Сліпий відправляв до сестер-вікентійок, зберігаються в архіві Згромадження і є доступними для прочитання. Натомість кореспонденцію Єфимії, котру приєднали до матеріалів слідчої справи, раніше не публікували.

“Дубок, число 33”

До Йосифа Сліпого також писала монахиня-студитка Йосифа (Олена Вітер). Сестра й сама зазнавала репресій з боку радянської влади. Уперше її заарештували у 1940-му, за так званих “перших совітів”. Йосифу утримували у Тюрмі на Лонцького. Її, як і більшість в’язнів, очікувала страшна доля – розстріл енкаведистами, що відступали під натиском німецької армії. Та невільниці вдалося втекти. А в самих документах чекістів вона була позначена як розстріляна.

У час нацистської окупації сестра Йосифа зуміла організувати притулок для дітей у монастирі в Якторові, що на Львівщині. Там їй вдалося врятувати від смерті єврейських дітей під час Голокосту.

У 1945-му сестру Йосифу заарештували вдруге й засудили до покарання у концтаборах ГУЛАГу. Врешті вона опинилася на поселенні у Мордовії на станції Потьма, де свого часу перебував і Йосиф Сліпий.

Пишучи до владики, Йосифа відзначала як щось дуже важливе наявність білого хліба. Саме такий хліб використовують для Причастя. Для концтабору такий продукт був розкішшю, а от на поселенні його вдалося дістати:

У цьому ж листі Йосифа згадувала про своє слідство. Радянські органи звинуватили жінку в тому, що вона начебто планувала вбивство двох співробітників НКВС, а також радянського письменника Ярослава Галана. Вона описувала допити і фальсифікації, тиск слідчого Дубка:

“Я ледве жива вийшла від Дубка. До зла знається різні методи щоби осягнути те, що хочеться, про добро мало хто думає, а стемиться до того, щоби знищити все що чисте, що колить в очи. Світло дуже разить хворі очі, котрі зав’язані не привикли до сяєва денного. Так й було і є…”.

У наступному листі сестра Йосифа дякувала за отримане від Йосифа Сліпого благословення, а також за посилку та 50 карбованців. У цьому ж посланні вона описувала совєтські репресії проти духовенства та церкви, а також пережиті фізичні тортури:

У 1956-му справу сестри Йосифи переглянули. З неї зняли обвинувачення у плануванні “терористичних актів”. Утім заборону повертатися до Львова залишили. Наступні 30 років життя вона провела у Скалаті на Тернопільщині у підпільному монастирі сестер-студиток.

У 1976-му за порятунок єврейських дітей під час Голокосту Йосифу удостоїли звання “Праведниці народів світу”. Вона стала першою українкою, якій вручили цей титул.

…Митрополита Йосифа Сліпого у 1958-му вкотре заарештували. Далі – новий вирок. На волю владика вийшов через п’ять років, із обов’язковою умовою – покинути територію СРСР. Далі жив у Римі. Іще двадцять років провадив подвижницьку діяльність на церковній і державній нивах, виступав за надання патріархату для УГКЦ.

У Римі кардиналу Йосифу вже не доводилося хвилюватися про те, як дістати папір чи харчі. Він мав змогу писати до єпископів у Сполучені Штати, щоб йому передали ведмедя-грізлі, а до Австралії – із проханням про кенгуру. Але про це ми розповімо за іншої нагоди.