Основні біди християнської журналістики

Юлія Завадська. — “CREDO”, 14 листопада 2009 року

Ми так часто звинувачуємо світських журналістів, що вони, не в’їжджаючи в тему, пишуть нісенітниці про релігію.

Кричимо про непрофесійність та стереотипне мислення.

А самі?

1. Збочена «високодуховність»

А самі не вважаємо за обов’язок бути професіоналами. Головне – «в Бога вірити».

— Допускаємо смішні граматичні помилки: плутаємо «и» та «е», не виділяємо комами складнопідрядні речення, взагалі не переймаємось розділовими знаками. А навіщо? Люди ж повинні «читати серцем», а не шукати помилки… А хто скаже, що наш текст низькосортний, той сам неправий , має «низький духовний рівень» і «мало молиться».

— Перенасичуємо наші матеріали релігійними словами і не думаємо про те, що звичайним людям (не таким «високодуховним», як ми) це заважає в сприйняті змісту нашого послання, а не навпаки.

А ми собі думаємо, що якщо замість коми не вставити «Ісус», а замість крапки – «Матір Божа» (у протестантів – «Алілуя, Амінь»), то наша стаття буде непобожною та безсенсовною.

— Я вже мовчу про жанри журналістики. Більшість наших писульок – це твори на вільну тему у середній школі, а не журналістські матеріали. Мінімум змісту, максимум моралізаторства.

Ну звичайно, нехай всі до нас прислухаються та навертаються, а якщо не хочуть, то «самі позбавлять себе благодаті». Ми ж розумні! Ми всім розкажемо, як жити! А хто з нами не погодиться, той сам неправий «непобожний» (має «низький духовний рівень» і «мало молиться»).

Ева Чачковска, редактор релігійного відділу щоденної польської газети Rzeczpospolita, яка викладала у мене релігійну журналістику, колись сказала: «Не потрібно писати на колінах, потрібно писати ДОБРЕ».

Якщо ці слова не стануть нашим гаслом, можливо, не основним, а одним з, то ми так і залишатимемось маргіналами.

2. Непошана до авторського права

Набридло, коли беруть матеріали і не вважають за потрібне посилатись, або, якщо вже посилаються, то не ставлять гіперпосилання, або, коли беруть перекладені тексти, то посилаються лише на першоджерело, з якого ми перекладали…

Між іншим,світські ЗМІ не були у цьому помічені, лише наші брати та сестри во Христі, колеги-християнські журналісти.

Ну не вірю я, що на мене та людину в іншій частині України одночасно прийшло осяяння і ми вибрали з купи іноземних сайтів та сотень матеріалів один і той самий, і однаково (слово в слово) його опрацювали. До речі, електронним перекладачем я не користуюсь, перекладаю «вручну» і намагаюсь вживати побільше синонімів.

Але стирити чужий матеріал – не означає вкрасти, якщо «ми працюємо на Славу Божу»…

3. Невміння сприймати критику та мислити тверезо

— Звинувачення у єретицтві кожного, хто насмілюється підняти руку на святе зробити зауваження.

— Переконаність у своїй високій місії, помазанні Господньому, унікальності та вищості над всіма не такими духовними смертними, та демонстрування це на кожному кроці.

Найпоширеніші фрази-відмазки:

«Ми працюємо на славу Божу, а не для людей, тому не мусимо подобатись людям».

«Ми не від світу цього, тому й методи у нас інші».

«Християнин має обов’язок читати християнську пресу».

«Нас ніхто не читає, тому що всі розбещені і сидять перед телевізором».

4. Відсутність постійного фінансування

Не завжди у церковних ЗМІ платять зарплату, а якщо й платять – то майже завжди невисоку. Отже, робота в основному базується на волонтерах та людях, які готові жертвувати заради доброї справи. Вимагати від них великого професіоналізму, можливо, не зовсім слушно, але це не значить, що потрібно відкинути будь-яку самокритику і бажання рости та вдосконалюватись.

P.S. Я знаю багатьох дуже добрих журналістів, що працюють у релігійних ЗМІ, захоплююсь їх роботою і сама від них вчусь. Хотілося б, аби їх було побільше, а описаних вище – поменше. Адже працювати на Божу славу — не означає кричати про це на кожному кроці, головне — якісно та з любов'ю виконувати свою роботу.