Особливості взаємодії польського уряду та Вселенського Патріархату в 1922-1924 роках

До 80-ї річниці автокефалії Православної митрополії в Польщі, я опубліковав текст (Стародуб А. Ціна питання//Людина і світ. 2004. №.7. С.18-23), в якому описано один з “дражливих” сюжетів, пов'язаних з обставинами отримання цього документу. А саме － звинуваченням з боку противників польської автокефалії в тому, що Патріарший і Синодально-канонічний Томос 13 листопада 1924 року, нібито, був банально “куплений” польським урядом.

Як виявилось, йшлося не про стовідсоткову вигадку, а про свідому злонамірену «інтерпретацію» реальних фактів. Дійсно, можна документально підтвердити виплату наприкінці листопада 1924 року певної суми “подяк” невизначеному колу осіб, пов'язаних з Фанаром. Проте вона відбулася не до, а після прийняття рішення про надання Томосу і це (“матеріальний зиск”) аж ніяк не був визначальним спонукальним чинником для Константинопольського патріархату. На думку самих польських дипломатів у Туреччині, мотиви, з яких у Патріархії задовільнили прохання уряду ІІ Речі Посполитої, лежали в площині бажання посилення ролі та значення Вселенського патріархату у православному світі.

До написаного майже двадцять років тому хотів би додати наступні моменти.

1. “Витоки” інформації про “фінансову складову” у справі про визнання автокефалії, дозволяють припускати наявність у одному з трьох відомств － Міністерстві закордонних прав, Міністерстві ісповідань та народної освіти та Міністерстві фінансів II Речі Посполитої іноземної агентури, найвірогідніше – радянської. Тільки цим можна пояснити як загадкову “надоперативну поінформованість” про перебіг абсолютно “секретної” справи серед противників автокефалії у Польщі, так і її озвучення на судовому процесі над вбивцею митрополита Георгія (Ярошевського) (завершився наприкінці вересня 1924, тоді як відносно широке коло чиновників в подібні деталі було втаємничене не раніше середини листопада 1924).
2. Показово, що в російській історіографії основним “першоджерелом” таких даних “постфактум” було названо конспекти лекцій з канонічного права професора Б. Віляновського (“Prawo kościelne, skrypt opracowany przez Wiktora Rodowicza, zaaprobowany przez Prof. Dr. B. Wilanowskiego”). Це вкрай утруднює верифікацію, що і коли саме було насправді сказано, в якому контексті і чи правильно воно зафіксовано слухачами. Видання цих збірок конспектів (а їх було декілька, 1931 (?), 1934 та 1936 років) є бібліографічною рідкістю, а про яку конкретно з них йшлося－ невідомо. Припускаю, що насправді ці “посилання” на слова поважного професора-каноніста, поляка-католика, було важливі виключно для надання “авторитетності” та “заплутування слідів” того, звідки насправді у православні кола “просочувались” відповідні дані.
3. Поширювачі “скандальної” інформації завжди маніпулювали нею, виходячи з “кон'юнктури” конкретного моменту. Як приклад, можна навести форму, в якій її поширили в офіційному “Журнале Московской Патриархии” (Троицкий С. В. По поводу неудачной защиты ложной теории // ЖМП. 1949. № 12. С.51), “зв'язавши” в один “вузол” проблеми Греко-Католицької Церкви та автокефалії Православних Церков в Україні та Польщі. ««14.VII. 1914 г. Львовский митрополит Андрей Шептицкий представил Францу Иосифу проект обращения в унию всей Малороссии путем подкупа восточных Патриархов, а относительно автокефалии Польской церкви в католических кругах распространяли слухи, что она куплена польским правительством в Константинополе за миллион злотых, но мы не имеем оснований верить этому тяжёлому обвинению, хотя, нужно сказать, что подобные обвинения высказывались и другими» – цей словесний “вінегрет” приготував “перебіжчик” з Російської Православної Церкви Закордоном до РПЦ Троїцький. Додаткової “авторитетності” своїм словам він надав, згадавши Послання митрополита Антонія (Храповицького) до Патріарха Константинопольського Костянтина ІХ (Арапоглу) від 17 лютого 1925 року. В тому тексті дійсно є непрямі натяки на те, що польський уряд якось “матеріально стимулював” Вселенський престол. Проте – без жодної конкретики та озвучення будь-яких сумм.

У будь-якому випадку, більшість з того, що роками “просували” на цю тему російські церковні та навколоцерковні автори, було й залишається лише домислами. Що ж до істориків з лона сучасної ПАПЦ (котрі й мали б, в теорії, виявити ініціативу та ретельно вивчити архівні першоджерела), то для них цей сюжет взагалі залишається “табуйованим”.

В текст 2004 року внесено декілька редакторських змін (виправлено хибодруки, актуалізовано застарілі інтернет-посилання), а також прибрано вже неактуальні, на цей час, розмірковування “публіцистичного” характеру.

***

Парадоксально, але чим менше відомо про якусь подію церковної історії, тим більше щодо неї категоричних і взаємовиключних суджень. З плином часу дискусії стають самодостатніми настільки, що опоненти дружно вважають шкідливими спроби істориків перевірити слушність того чи іншого трактування. Щоправда, єрархів та істориків з церковного лона легко зрозуміти: процес, назвемо його пафосно, пошуку правди є справою вкрай нерентабельною і ніколи не дає однозначних результатів. Під загрозою спростування опиняються не лише чужі звинувачення, але й власні міфи.

Томос 13 листопада 1924 року є в цьому плані взірцевим прикладом, оскільки на тлі величезної маси публікацій, присвячених його значенню для українських змагань за церковну самостійність, особливо помітно фактична відсутність досліджень, в яких би висвітлювався церковно-історичний та політичний контекст цієї події, далеко не одразу, до речі, позитивно сприйнятої в українських колах. Між тим, лише після з’ясування усіх обставин, які передували появі згаданого документу, можна буде адекватно оцінити і сам акт, і те, наскільки значний у ньому “український підтекст”.

Слід зауважити, що таке завдання легше сформулювати, аніж втілити в життя, хоча б тому, що воно пов’язане з потребою ретельних студій в архівах декількох країн світу. Але найбільш важливі з них – польські — вже давно доступні для дослідників, а це дозволяє зняти завісу таємничості принаймні з частини питань. Одне з них, на розгляді якого ми й власне зосереджуємося в цій публікації, стосується деяких “підкилимних” аспектів взаємин польського уряду та Вселенського Патріархату, а саме: чи відповідають дійсності чутки про те, що згода Константинополя на визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі попросту “куплена” за грубі гроші, подібно до того, як 1686 року московський уряд “компенсував” Фанару втрату Київської митрополії "трьома сороками соболiв i двома сотнями червоних"?

Дана стаття базується на матеріалах двох архівних фондів, які зберігаються в Архіві Нових Актів у Варшаві: Міністерства ісповідань та народної освіти і Міністерства закордонних справ міжвоєнної Польщі. Тут збереглося листування польського дипломатичного представництва в Туреччині з Міністерством закордонних справ, звіти спеціальних посланців уряду про просування переговорів зі Вселенським Патріархом, протоколи нарад в Міністерстві ісповідань тощо. Більшість використаних документів уперше потрапляють до наукового обігу, хоча за останні тридцять років їх бачили більше десятка дослідників (це зафіксовано в листах реєстрації користування), котрі з різних причин уникли згадок про них у своїх працях. Нам відоме лише одне посилання на зазначені джерела — в монографії Мірослави Папєжинської-Турек “Між традицією та реальністю. Держава щодо Православ’я (1918-1939)” (вийшла друком 1989 року) [1].

Зважаючи на формат публікації, ми обмежуємося цитуванням (в українському перекладі) витягів лише з найбільш важливих документів, маючи на думці підготовку розвідки, в додатках до якої буде повністю опублікована добірка матеріалів з цієї теми.

Витоки дискусії

Отже, якщо оригінальні документи були недоступні, на що ж спиралися ті автори, які наполягали на правдивості версії про “купівлю” благословення на автокефалію?

Зміст публікацій, в яких містяться згадки про гроші, заплачені польським урядом, дозволяє визначити лише два умовних джерела, на яких базується ця інформація. Перше – це наявність прецедентів: якщо ширились чутки про інші випадки, коли уряди різних країн платили певні суми Константинополю за визнання самостійності національних церков, то чому б не припустити, що і цього разу “подарунок” мав місце? Підкреслимо, що йшлося не про віддалені в часі події – на початку 1920-х років, коли до Вселенського Патріарха в різних справах зверталися уряди Фінляндії, Естонії, Румунії, Сербії, чутки про нібито “небезкорисливість” Фанару були особливо широко розповсюджені. Наприклад, про це 1921 року згадував у листах до міністра ісповідань УНР Івана Огієнка тогочасний український дипломат у Туреччині Іван Карашевич-Токаржевський [2].

Однак самої впевненості в тому, що підкуп мав місце, було б замало. Другим джерелом для таких тверджень став витік інформації з самого польського уряду, завдяки якому про цю справу противники автокефалії довідалися ще до формального підписання Томосу. Так, 24 вересня 1924 року на судовому процесі над Павлом Латишенком (колишнім архимандритом Смарагдом) [3] підсудний поставив питання присутньому представнику Міністерства ісповідань В. Стжалковському про 300 тисяч швейцарських франків, ніби-то вже переданих польським урядом Константинопольському Патріархату. Чиновник спростував твердження, що цією сумою “стимульовано” рішення про визнання автокефалії, підтвердивши, однак, пересилку урядом грошей на майбутні дорожні витрати делегації з Фанару [4]. Як ми побачимо нижче, колишній архимандрит був добре поінформований, причому, повторимо, інформація могла походити тільки з уряду, а не церковного середовища. Наскільки можна судити з документів, у деталі переговорів з Константинополем не був втаємничений навіть митрополит Діонісій (Валединський), а лише декілька високопосадовців з МЗС та Міністерства ісповідань. Припускаємо, однак, що після скандальної заяви на процесі були вжиті заходи, які ще більше обмежили коло людей, що мали доступ до таємного листування між польською амбасадою в Константинополі та урядом. Свідченням успішності запобіжних дій може слугувати той факт, що ця тема не ставала предметом публічного обговорення протягом усього подальшого існування ІІ Речі Посполитої (тобто – до 1939 року).

“Реанімовано” її було вже після ІІ-ї Світової війни, і цього разу джерело інформації було вказане більш конкретно. В брошурці Сєргєя Ранєвського “Украинская автокефальная церковь» (1948), з посиланням на конспект лекцій професора католицького канонічного права Віленського університету Болєслава Віляновського (1885–1952), стверджувалося, що польський уряд купив автокефалію за три мільйони злотих [5].

Про це ж, щоправда без заглиблення в деталі, писав і протоєрей Кіріл Фотієв (“Попытки украинской церковной автокефалии в ХХ веке”, 1955): “Мы можем не входить подробно в рассмотрение этого вопроса — скажем только, что автокефалия была получена, по упорным слухам — не без использования материальных затруднений Вселенского Престола” [6]. Пізніше, вже з посиланням на Ранєвського, про “викуп” написав автор роботи “Православная Церковь в Польше и ее автокефалия” (1959) Алєксандр Світич: “[...] выяснилось, что автокефалия Православной Церкви обошлась Польскому Правительству в три миллиона польских злотых. Об этом упомянул в своих лекциях профессор Канонического права Виленского Университета Виляновский, указав, что эта сумма была уплачена в Константинополе и что об этом имеются соответствующие записи в архивных документах Министерства Иностранных Дел в Варшаве”[7].

На цей пасаж дещо емоційно (навіть помилившись у назві грошової одиниці – Світич писав про злоті, а не долари) відреагував Іван Власовський. Описуючи у своєму “Нарисі історії Української Православної Церкви” (Т.4, ч.2. 1966) обставини набуття автокефалії Православною Церквою в Польщі, він зазначив: “А коли А. Світич, посилаючись як на джерело, на С. Ранєвського, а цей останній на “скрипт” з лекцій професора Віляновського, задоволено, видно підкреслює, що автокефалія Православної Церкви в Польщі коштувала польському урядові три мільйони доларів, виплачених ніби в Царгороді, то чи не до речі було б йому згадати, скільки заплатив московський уряд року 1686 за позбавлення Української Церкви фактичної автокефалії і відступлення її (Київської митрополії) Москві Царгородом?” [8].

Як бачимо, Власовський прямо не заперечує можливості того, що у справи автокефалії була й “фінансова складова”, однак вказує на ненадійність джерела, з якого брали інформацію Ранєвський і Світич, а також пропонує згадати про далеко не бездоганну в цьому сенсі історію взаємин з Фанаром російської світської влади.

Але у всій цій заочній дискусії між церковними істориками-емігрантами було одне вразливе місце: жоден з них не міг ані підтвердити, ані спростувати факт існування документів, на які вказував Віляновський.

Таким чином, версія “підкупу” остаточно була сформульована більш ніж через чверть сторіччя після появи Томосу і базувалася на інформації людини, яка, гіпотетично, мала доступ до тек із грифом “Таємно” та “Цілком таємно” в МЗС чи, що більш вірогідно, Міністерстві ісповідань. Нам не вдалося, однак, встановити, чи це дійсно був сам професор Віляновський, чи він оперував даними, отриманими від когось іншого. Після огляду документів ми ще повернемось до цього питання, але зазначимо, що ключем до розгадки міг би стати оригінальний конспект його лекції: якщо професор дійсно говорив про три мільйони злотих, то він отримав інформацію з других рук.

Про що свідчать документи

Більш-менш широкий доступ до архівів періоду ІІ Речі Посполитої стає можливим лише в 1960-х роках, однак у ті часи нагода побачити не означала можливості скопіювати, а тим більше опублікувати. Зокрема, перший, хто працював з тією частиною фонду Міністерства ісповідань, в якій збереглися справи про взаємини польського уряду та Вселенського Патріархату, священик Серафім Железняковіч (стаття “З історії Православної Церкви в Польщі у міжвоєнний період”, 1982–1983), уникнув посилань на першоджерела, а лише повторив версію Ранєвського-Світича [9]. З іншого боку, сам сюжет не викликав особливого зацікавлення у польських дослідників. Автор згадуваної вже книги про взаємини Польської держави та Православної Церкви у 1918–1939 роках, професор Папєжиньська-Турек, констатувала сам факт наявності документів про сплату урядом певної суми Константинопольському Патріархату, але жодним чином не прокоментувала його.

Але повернемося до архіву. В ньому збереглося декілька десятків документів, що стосуються взаємин польського уряду й Вселенського престолу, левова частка з яких датована 1922–1925 роками. Щоправда, хронологічно перший з віднайдених нами у цій справі лист польського представника в Туреччині до МЗС, датований 19 травня 1921 року [10], однак насправді активні контакти з Фанаром були зав’язані лише в другій половині 1922 року. До того часу польський уряд ще сподівався порозумітися у справі автокефалії з Московським Патріархом. Важкі переговори з ним тривали аж до квітня 1922 року. Але після арешту й відсторонення Патріарха Тихона від керівництва РПЦ (у травні того ж року) було би безглуздям проявляти активність у цьому напрямку. Єдиною можливістю владнати формальності, пов’язані з визнанням самостійності Православної Церкви в Польщі, було звернення до Вселенського Патріарха.

Перший етап переговорів відбувся у вересні 1922 року. Нам не вдалося знайти інструкції, які отримали дипломати з Варшави, однак їхній загальний зміст можна відтворити на підставі звітів керівника Польської делегації при Високій Порті Влодзімєжа Барановського (30 жовтня 1922 року) та радника МЗС Яна Стшембоша (8 листопада 1922 року). Серед іншого в них вперше згадується про “матеріальний стимул”, при чому у зв’язку з цією згадкою можна зафіксувати принаймні дві речі.

По-перше, це була ініціатива польського уряду, а не Константинопольського Патріархату.

По-друге, дипломати одностайно стверджували, що для тодішнього Патріарха Мелетія (Метаксакіса), який виношував плани перетворення Константинопольського престолу на справжній “другий Рим” православного світу [11], питання можливого фінансового зиску від визнання польської автокефалії були другорядними. Посланник Барановський так описав деталі переговорів: “Протягом тривалої дискусії з Патріархом Мелетієм я навів всі аргументи, про які мені говорили в Міністерстві, окрім питання плати (викупу), яка, згідно з моїм розпорядженням, була піднята секретарем Делегації паном Рибіньським на спільному інформаційному засіданні 6-го вересня в складі Митрополита Нікейського Василія, першого драгомана Патріархату пана Константінідіса, секретаря Делегації пана Рибіньського і юрисконсульта Делегації пана Папазяна.

Отже, мушу сказати, що Патріарха не вдалося схилити до зміни своєї попередньої позиції. Він є насправді масштабною особистістю та керується в своїй діяльності передусім ідейними міркуваннями, щирий грецький патріот типу Венізелоса [Венізелос Элефтеріос (1864–1936), прем'єр-міністр Греції в 1910-15, 1917-20, 1924, 1928-32, 1933 рр.– А. С.], щодо питань релігійних – мріє про піднесення положення Вселенського Патріарха до положення Папи.

Як характерну подробицю дозволю собі до навести той факт, що аргумент “викупу”, згідно з повідомленням пана Рибіньського справив велике враження на представників Патріархату. Однак при наступних моїх візитах до Патріарха жодного разу я не відчував в нього жодного зацікавлення тією стороною справи. Пізніше також це питання жодного разу не ставилося його оточенням – судячи зі всього був наказ не торкатися її” [12].

Подібні враження про мотивацію дій Патріарха виніс і Ян Стжембош [13] – радник МЗС, який був куратором “проблеми автокефалії” і протягом 1922-1926 років підтримував контакти не лише з керівництвом Константинопольського Патріархату, але й з вищими церковними достойниками Румунської, Болгарської, Сербської та інших Православних Церков. Труднощі в переговорах з Патріархом Мелетієм він також пояснював його налаштованістю на втілення в життя нереалістичного проекту － перетворення Вселенського Патріарха на такого собі “Православного Папу”. Фанар, вважав Стжембош, насамперед хотів принципового визнання з боку уряду та православних єрархів підпорядкованості Православної Церкви в Польщі Константинопольському патріаршому престолу, при чому для нього неспівмірно більше важило символічне значення такого визнання, аніж можливі матеріальні зиски, які би з нього випливали.

Таким чином, хоча питання “винагороди” за визнання автокефалії було піднято польським урядом майже одразу після початку переговорів, особливої зацікавленості (принаймні – в період Патріаршества Мелетія) воно на Фанарі не викликало. Це, втім, не означає, що пропозицію принципово відкинули чи про неї забули.

Другий етап переговорів відбувався вже за нового Патріарха. У вересні 1923 року Мелетій був усунутий за вимогою турецького уряду, а на його місце вибраний митрополит Халкідонський Григорій (Зервудакіс). Патріарх Григорій VII за особистими якостями дуже відрізнявся від свого попередника. Наскільки це було можливо, він продовжував політику, спрямовану на посилення ролі Вселенського Патріархату у православному світі, однак не мав ані харизми, ані енергійності Патріарха Мелетія. За його патріаршества дуже посилилася роль оточення, яке, в кінцевому рахунку, й вирішувало найважливіші справи. Табу на обговорення фінансової пропозиції з боку Польщі, як це було за часів Метаксакіса, найвірогідніше, було знято. Однак навряд-чи в зміст цих розмов був втаємничений сам Патріарх Григорій, який підписав Томос, вже перебуваючи фактично на смертному одрі.

Ми не маємо у своєму розпорядженні документів, за якими можна було б відтворити всі деталі цього аспекту переговорів. Припускаємо, що особливих проблем не виникло, оскільки йшлося про відносно помірну суму й обидві сторони мали підстави поспішати з домовленістю. Одним з “пришвидшувачів” була хвороба Патріарха [14], однак було ще декілька причин не втягуватися у дріб’язкові суперечки. У листі від 14 листопада 1924 року Міністра Закордонних Справ Алєксандра Скжинського до Прем’єр-міністра і міністра фінансів Владіслава Грабського це пояснено наступним чином: “Посол Кнолл телеграфував мені, що сума, яку вимагає Патріарх Константинопольський і яку ми маємо надати в зв’язку з благословенням автокефальної Православної Церкви в Польщі, становить 12 000 фунтів стерлінгів.

Відповідно до побажання, висловленого Паном Прем’єром на засіданні Політичного Комітету Ради Міністрів під час розгляду згаданої справи, я направив телеграфом розпорядження Послові Кноллу вияснити на місці, чи можна було б отримати благословення дешевше і про результат просив одразу повідомити телеграмою.

При нагоді звертаю увагу Пана Прем’єра на два факти, які змушують поспішати в залагодженні вищезгаданої справи.

а. Умова, яку поставив Синод православних єпископів у Варшаві, проголошуючи автокефалію: уряд зобов’язується отримати благословення від інших Православних автокефальних Церков, а особливо – Константинопольського Патріарха.

в. В 1925 році Патріарх Тихон скликає у Москві Помісний Собор Всеросійської Церкви, на який, напевно, викличе православних польських єпископів, про що він вже офіційно в листі до митрополита Варшавського Діонісія попереджував. Мусимо отже дати нашим православним владикам легальну і канонічну підставу для відмови від присутності на Соборі в Москві.

Взявши все це до уваги, дуже прошу Пана Прем’єра видати відповідне розпорядження для Міністерства фінансів з метою негайного, одразу після отримання від Посла Кнолла інформації про остаточний розмір потрібної суми, переведення відповідних коштів до Константинополя” [15].

Обидва з наведених в листі аргументів на користь терміновості розв’язання справи можна вважати серйозними. Оголосивши 14 червня 1922 року автокефалію, Св. Синод Православної Церкви в Польщі дійсно ставив перед урядом умову отримання визнання церковної незалежності з боку інших Православних Церков. Це завдання не вирішувалося без згоди Вселенського Патріарха. До офіційного визнання з його боку жодна інша Православна Церква не зважилася би зробити такий крок. Подальше затягування переговорів посилювало позицію чисельних противників автокефалії у самій Православній Церкві у Польщі, на що також змушений був зважати уряд. Не досягнувши успіху в Константинополі, важко було б і надалі відмовляти митрополитові Варшавському в праві відновити стосунки з Патріархом Тихоном, відправивши з цією метою спеціальну делегацію до Москви. За дозволом на виїзд цієї делегації владика Діонісій звертався до Прем’єр-міністра у серпні та вересні 1924 року [16].

Протягом 15-19 листопада МЗС та польська амбасада в Туреччині обмінялися декількома телеграмами, зміст яких міністр Скжинський виклав у другому листі до Прем’єра (20 листопада). У ньому, зокрема, вказувалося, що “сума в 12 000 фунтів стерлінгів, яку бажає отримати Фанар, є остаточною, нижче якої домовитися не вдасться.

Порівняно з досягнутим максимальним успіхом вважаю, що сума не є завищеною, оскільки в подібних історичних ситуаціях Фанар бажав значно більшої плати” [17]. 24 листопада дипломатичним кур’єром відповідні кошти було відправлено до Константинополя, у розпорядження посла Романа Кнолла [18]. Подальші подробиці, як-от коли, готівкою в руки конкретній особі чи перерахуванням на банківські рахунки були сплачені ці гроші, в переглянутому нами листуванні відсутні.

Висновки

Отже, ми можемо вважати остаточно встановленими сам факт виплати “подарунку”, а також його розмір – 12 тисяч англійських фунтів стерлінгів. Тепер варто повернутися до заяв Смарагда про триста тисяч швейцарських франків, заплачених урядом, а також версії, базованої на словах професора Віляновського, що це коштувало три мільйони злотих. Задля цього потрібен короткий екскурс в історію грошового обігу першої половини 1920-х років. 1924 був роком грошової реформи в Польщі. Замість знеціненої гіперінфляцією польської марки вводився злотий (обмін проводився за курсом один мільйон вісімсот тисяч марок за один злотий). Нова грошова одиниця була прирівняна до швейцарського франка і подібно до останнього отримала еквівалент в 0,290322 грама золота [19]. Співвідношення до інших валют були такими: за один долар США давали 5,18 злотого, а за один фунт стерлінгів － приблизно 24,6 злотих (причому зі стійким трендом на здорожчання британської валюти). На осінь 1924 року (саме на цей час, оскільки вже на початку 1925 року співвідношення змінилися не на користь злотого) дванадцять тисяч фунтів приблизно дорівнювали трьомстам тисячам швейцарських франків і такій й же сумі в польських злотих. Таким чином цифра, яку назвав Латишенко, не могла не збентежити якщо не присутніх на суді урядовців (котрі не мали доступу до таємної інформації такого рівня), то їхнє керівництво. Адже вона виявилась напрочуд точною.

Що ж до трьох мільйонів, про які писали Ранєвський та Світич, то тут сталася явна помилка, однак хто і чи навмисно її зробив, встановити важко. Можливо, помилився сам професор Віляновський (у випадку, якщо він користувався чужою інформацією), можливо була помилка в цитованому конспекті (наприклад – слухач, записуючи триста тисяч цифрами додав ще один нуль). Не можна виключити й навмисного перекручення тексту “задля більшої переконливості” першим, хто на нього послався (тобто Ранєвським).

Єдине, що можна зробити впевнено – відкинути версію про те, що три мільйони складають загальну суму витрат уряду на вирішення справи автокефалії. Дійсно, окрім згаданих трьохсот тисяч злотих уряду довелося виділити кошти на прийом делегації Вселенського патріарха, яка привезла Томос до Варшави у вересні 1925 року, але в даному випадку йшлося про суми на порядок менші за згадану. Наприклад, в архіві збереглися інформації про витрати на прийом делегації під час її перебування в Польщі, зокрема – звіти воєвод Краківського та Львівського. Останній, зокрема, просив Міністерство ісповідань переслати 752 злотих 22 гроші, витрачених на проживання та харчування гостей [20]. А у Варшаві найбільш серйозною статтею витрат стали подарунки членам делегації золотих панагій, ціною в десять-дванадцять тисяч злотих [21].

Які ж висновки дозволяє нам зробити детальне з’ясування “фінансової складової” визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі?

По-перше, версія про “купівлю” Томосу підтвердилася лише частково й умовно. Гроші були заплачені вже після підписання документу і не стільки за саме визнання автокефалії, яке рано чи пізно відбулося б й без витрат з боку польського уряду, скільки за оперативність, з якою Св. Синод підготував цей акт і подав для підписання Патріархові Григорію. На користь такої інтерпретації свідчить і розмір сплаченого – дванадцять тисяч фунтів були для того часу досить значною, але не захмарною сумою і аж ніяк не могли суттєво поправити стан фінансів Вселенського Патріархату.

По-друге, хоча “справа підкупу” не є найсуттєвішим елементом в історії взаємин Варшави і Фанару, вона є чудовою ілюстрацією того, наскільки далеким від ідеї відновлення справедливості, пов’язаної з підпорядкуванням Київської митрополії Московському Патріархату в XVII ст., був справжній підтекст визнання польської автокефалії. Польський уряд діяв в рамках realpolitik і для нього властиво “історичний бекграунд” справи (який, до того, ж мав виразну “українську складову”) був глибоко вторинним. Дещо інакше це виглядало/сприймалося Константинополем, але й для нього важливішим, в даному випадку, була фіксація ексклюзивності права Вселенського престолу надавати автокефалію.

По-третє, як би не ставитися до того, в який спосіб польський уряд досягнув благословення Вселенським Патріархом автокефалії, слід визнати: коли б не вдалося зберегти хоча б позірну єдність та спокій в самій Православній Церкві у Польщі жодні “подарунки” не призвели б до такого результату. Саме цей момент (що став можливим, у тому числі, завдяки репресивним діям по відношенню до найбільш агресивно-деструктивних проросійських елементів) став “золотим ключиком” до швидкого врегулювання канонічного статусу Варшавської митрополії.

Примітки:

1. Papierzyńska-Turek M. Między tradycją a rzeczewistością. Państwo wobec prawosławia (1918-1939). Warszawa, 1989. S.122.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 1072, опис 2, справа 116, аркуш 4－5. Лист Івана Карашевича-Токаржевського до Івана Огієнка, 12 серпня 1921 року.

3. Див. про цей судовий процес: Стародуб А. “Я йшов до нього не з відкритою душею, а з револьвером...”. Вбивство митрополита Георгія (Ярошевського) в контексті історії Православної Церкви в Польщі початку 1920-х рр.// Людина і світ. 2002. №5. С.21－31

4. Дело об убийстве митрополита Георгия// “За свободу!” (Варшава). 25.09. 1924

5. Раневский С. Украинская автокефальная церковь. Jordanville, 1948. C.8. Ймовірно йдеться про це видання: Prawo kościelne, skrypt opracowany przez Wiktora Rodowicza zaaprobowany przez Prof. Dr. B. Wilanowskiego. Wilno, 1934 Koło Prawników Stud. U.S.B. 463 ss. (skrypt powielany).

6. Фотиев К. Попытки украинской церковной автокефалии в ХХ веке. Мюнхен, 1955. С.24

7. Свитич А. Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. Буэнос-Айрес, 1959. С.53

8. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV. Ч.2. Нью-Йорк, Баунд Брук, 1966. С.32

9. Żeleźniakowicz S., ks. Z historii Kościoła prawosławnego w okresie międzywojennym (1918-1939)// Wiadomości Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego.1983.№1/2. S.43. Більш розлогі згадки про це листування є у написаній С. Желєзняковичем (1913－2004) “Истории Яблочинского Свято-Онуфриевского Монастыря”, опублікованій вже після смерті автора.

10 Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Spraw Zagranicznych (MSZ). Sygnatura 2869, кartka 11. У листі повідомляється про зустріч дипломата з місцеблюстителем Вселенського Патріаршого престолу, під час якої останній дав практичні поради, щодо того, яким чином має бути оформлене відповідне клопотання: воно мало містити згадку про ґвалтовне перепідпорядкування Київської митрополії Московським Патріархам у 1686 року та бажання православної людності, церковних ієрархів та уряду створити незалежну церкву в межах польської держави.

11. Оцінки особистості та специфіки діяльності Патріарха Мелетія істориками та церковними діячами дуже різняться. Особливо критично до нього ставляться в РПЦ (див., наприклад, статтю «Мелетий IV» в «Православной энциклопедии» (https://www.pravenc.ru/text/2562854.html)).

12. AAN. Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświеcenia Publicznego (MWRiOP). Sygn.1003, к.59

13. Ibidem. K.139–144

14. Засідання Св. Синоду 11 листопада 1924 року, на якому було прийнято текст Томосу, відбулося під головуванням митрополита Каліника (Деліканіса), оскільки Патріарх Григорій вже не піднімався з ліжка. Природно, що він вже й не брав участі в остаточному редагуванні документу, а також лише підписав підготовлені листи до посла Кнолла та митрополита Діонісія. Ці подробиці наведено в листі МЗС до Міністерства ісповідань, 8 грудня 1924 року (AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.98–99).

15. AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.95－96

16. Ibid. Sygn.1002, к.60－61

17. Ibid. Sygn.1001, к.93

18. Ibid. K. 97

19. Дані про курси валют подаються за: Jaskólski Józef. Tabele walutowe i towarowe 1914-1924. Notowania we franku szwajcarskim, marce polskiej i złotym 18 walut. Lwów, 1924; Władysław Grabski. Bank Polski SA i stabilizacja ekonomiczna kraju.

20. AAN. MWRiOP. Sygn.1001, k.179

21. Панагії було подаровано від імені митрополита Діонісія, однак гроші за них довелося заплатити з спеціального фонду польського МЗС. Див.: AAN. MWRiOP. Sygn.1001, к.186.