Отець Іван Хоменко – уродженець Вінниці, перекладач Святого Письма українською мовою

Біографія

Іван Хоменко народився 11 (23) листопада 1892 р. у Вінниці, у її частині під назвою «Старе місто», а якщо ще точніше – на «Царині» (тепер Майдан 8 Березня, на збігу з вул. Московською). Вулиця Івана Хоменка, а також 1-й і 2-й провулки Івана Хоменка, що у 2016 р. названі на честь видатного уродженця міста, розташовані зовсім поряд у тому ж кварталі.

Він був найстаршим з дітей Софрона та Марії Хоменків. Дівоче прізвище матері – Кревська. Загалом у сім’ї було четверо синів і одна донька. Сім’я мала статус міщан, але фактично вони були землеробами – рільниками, як казали колись.

Хлопця хрестив священник Павло Вікул (1857–1920). Сталося це в церкві св. Миколая – колишній унійній, тобто греко-католицькій. Постать названого православного священника також цікава тим, що він був істориком Церкви і колишнім вчителем Михайла Коцюбинського, коли той у 1876–1880 рр. навчався в Шаргородському духовному училищі.

Початкову освіту Іван Хоменко здобув у парафіяльній школі. Відтак вступив до Вінницької чоловічої гімназії, заснованої у 1907 р. і розташованої у будівлях колишнього єзуїтського монастиря, тепер Вінницький державний обласний архів. В автобіографії, датованій 18 червня 1963 р., він писав, що закінчив гімназію у 1911–1912 навчальному році, а проте його гімназійний атестат зрілості під №27436 датований 25 липня 1913 р.

Як згадували родичі Івана Хоменка, «Був він високим, струнким і вродливим юнаком, привертав увагу своєю доброзичливістю й освіченістю, повагою до старших і любов’ю до дітей. Високе чоло, русявий хвилястий чуб, розумні сірі очі, які не раз опромінювала сонячна усмішка…».

По закінченні Вінницької чоловічої гімназії у 1913 р. Іван Хоменко вступає на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира – тепер це Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Навчався там за спеціальністю «класична філологія» і мав дуже добрі оцінки.

У березні 1914 р. студент брав участь у відзначенні 100-річчя від народження Тараса Шевченка і демонстраціях проти заборони цих святкувань російською владою.

Коли почалася Перша світова війна, то Іван Хоменко разом з університетом був евакуйований до Саратова. Після третього курсу він змушений був перервати навчання, бо тривала війна. Ось як він сам описував ці роки:

«По повороті до Києва, в наслідок військових подій, трудно було думати про науку в університеті і я пішов на село Юрківку біля Жмеринки, де став учителювати в, мабуть, першій на ті часи українській гімназії, що її мої університетські товариші були заснували. На жаль, тодішні бурхливі часи несприятливо відбились на нашій гімназійній праці, і я вернувсь до Києва, де мене Центральна Рада зробила інструктором на Київщині, освідомлювати села про змисл подій 1917 року».

Після того, як на початку травня 1918 р. міністром закордонних справ Української держави став Дмитро Дорошенко, Іван Хоменко пішов на роботу до цієї установи.

На початку червня 1918 р. в якості посла Української держави до Відня поїхав відомий український політичний діяч і мислитель В’ячеслав Липинський (1882 – 1931). З допомогою свого знайомого Дмитра Марковича (1848–1920), відомого письменника, вінничанина і прокурора Генерального Суду Української держави, до цієї місії потрапив і молодий Іван Хоменко.

У вільний від роботи час уродженець Вінниці відвідував лекції у Віденському університеті. Саме з його освітніми планами в австрійський період життя пов’язане отримання 14 вересня 1918 р. довідки про навчання в Київському університеті. У цьому документі мовиться, що Хоменко має зараховані шість семестрів навчання і є спеціалістом з класичної філології. На користь цієї думки свідчить наявність в римському архіві отців василіян і оригіналу, і німецького перекладу довідки.

Загалом Хоменко відвідав кілька семестрів Віденського університету. Нові можливості для нього відкрилися завдяки знайомству з Митрополитом Андреєм Шептицьким у Відні. Молодий чоловік пішов до владики Андрея на аудієнцію. Про свої прохання у листі до митрополита від 10 травня 1921 р. він писав таке:

«Ваша Екцеленція! Беру на себе сміливість потурбувати Вас і ласкаво прошу Вас повідомити мене, коли зможу взятися за студії, про котрі Ви були такі добрі прихильно вислухати мене на аудієнції у Вас у Відні. Кожна хвиля, як це й Ваша Екцеленція під час аудієнції зволила зауважити, дуже важна, й часу мені гаяти не можна. Сил я в собі, дякувати Усевишньому, почуваю досить для того, щоби пуститися на цю важку працю».

Також Іван Хоменко пише, що Митрополитові добре відома його освітня кваліфікація за університетськими документами. Отож, на аудієнцію він ходив з ними або представив їх згодом. І владика Андрей допоміг.

За порадою митрополита, Іван Хоменко мав зустрітися у Відні з ректором Української колегії св. Йосафата в Римі о. Лазарем (Левом) Березовським, ЧСВВ (1868 – 1952), але останній виїхав зі столиці Австрії швидше і зустріч не відбулася. У цей складний момент молодого чоловіка підтримав щиро пройнятий українською справою франко-канадець і також службовець дипломатичної служби ЗУНР та УНР, греко-католицький священник Йосафат Жан (1885–1972). Він утішав Хоменка, «що все ще направити можна».

Ще перебуваючи у Відні, Хоменко, як хрещений православним священником, готувався офіційно стати вірним ГКЦ. До слова, його віденська адреса: Hamerlingplatz 4/7.

У серпні 1921 р. Іван Хоменко приїхав до давнього греко-католицького монастиря у Ґроттаферата неподалік Риму.

25 жовтня 1921 р. він вступив до Української Колегії св. Йосафата в Римі і писав до митрополита-благодійника: «Ваше Високопреосвященство! Яке щастя – святкувати свято Різдва Христового у Вічнім Місті й бути свідомим того, що так сталося завдяки Вашому Високопреосвященству». Тодішня адреса Хоменка-студента: Roma, Piazza Madonna dei Monti 3, Collegio Ukraino.

В Українській колегії св. Йосафата Іван Хоменко пробув до 11 липня 1923 р., проходячи філософські студії в папському університеті Урбаніянум. Ступінь доктора філософії отримав 5 липня 1923 р. в тому ж Урбаніянумі.

11 липня 1923 р. уродженець Вінниці був офіційно прийнятий до Кам’янецької греко-католицької єпархії.

Відтак у 1923–1925 рр. проходив богословські студії у Грецькій Колегії св. Атанасія. Вибув звідти 19 липня 1925 р. Також у 1923–1924 рр. він відвідував лекції в Папському Інституті східних студій – був тут третім українським екстраординарним студентом після Йосифа Сліпого (1920–1921) і Кирила Королевського (1922–1923).

Через хворобу Іван Хоменко змушений був виїхати з Риму на лікування до Австрії, після чого проживав у Франції та Швейцарії, паралельно здобуваючи освіту. Для цього періодично відвідував Рим.

Тут слід відзначити, що упродовж 1920-х, коли кордони СРСР ще були відкриті, Іван Хоменко підтримував зв’язок з родиною і допомагав їй матеріально. Коли ж розпочалися масові репресії, його батько Софрон Хоменко змушений був публічно відмовитися від сина – так він прагнув захистити сім’ю та решту своїх дітей. А все ж, у радянській тюрмі загинув Іванів брат Петро – директор однієї з вінницьких шкіл, математик.

У 1936 р. Іван Хоменко знову повернувся до Риму, але ненадовго. Його забрав з собою до Литви єпископ Франтішек Петро Бучис (1872–1951), який з 1934 р. провадив унійну місію серед росіян названої країни. Саме у 1936 р. єпископ Бучис приїжджав у Конґреґацію східних Церков з ініціативою переїхати на служіння до Америки, але його відправили назад у Литву. У 1937 р. цей єрарх переїхав з м. Тельшяй у Жемайтії до тодішньої литовської столиці Каунас. І от у грудні 1938 р. він у каунаському катедральному соборі вділив дияконські свячення Іванові Хоменку.

Загалом Хоменко пробув у Литві майже два роки, і знову повернувся в Рим. 3 листопада 1940 р. він отримав священничі свячення з рук єп. Олександра Євреїнова (1877–1959). Цей єрарх висвячував також майбутнього єпископа Теодора Ромжу (1911–1947).

Другу світову війну о. Хоменко пережив в Італії. У цей час він втратив брата Олександра, якого у Вінниці розстріляли нацисти.

З огляду на слабке здоров’я, з 1949 р. о. Хоменко довгі роки проживав в Італії, у містечку Анакапрі, що на о. Карпі біля Неаполя. Там служив як священник. 19 травня 1963 р. він подав заяву на вступ до Третього Чину василіян, а вже 25 травня звертається до протоархимандита Василіянського Чину з проханням прийняти його до новіціяту. Його заяву прийняли. Як згадує о. Порфирій Підручний, ЧСВВ, «у 1963 році я з ним жив кілька місяців у Римі. Він тоді їхав до Василіянського новіціяту в Мондері [Mоndare, Canada]. Це була надзвичайно освічена людина, з великою дозою козацького гумору. Ми його звали “Козаком з Хортиці”».

За даними шематизмів, у Мондері, що в канадській провінції Альберта, уродженець Вінниці був у 1964–1965 рр. Та згодом 71-річний о. Хоменко змінив своє рішення і повернувся назад, причому витрати на дорогу з Канади до Італії оплатив Глава УГКЦ Йосиф Сліпий. У 1966 р. Блаженніший Йосиф провідував о. Івана в монастирі «Студіон» біля Риму, а в 1967 р. священник деякий час проживав в УКУ св. Папи Климента у столиці Італії. Відтак переїхав в Анакапрі. У цьому місці він і прожив до кінця свого земного шляху: 10 квітня 1981 р. Похований у крипті церкви на місцевому кладовищі. На його могилі уміщено напис: «CHOMENKO d. IVAN 89-981».

Переклад Святого Письма

Дещо забігаючи наперед, тут слід сказати, що переклад Святого Письма о. Івана Хоменка – третій переклад українською мовою. Уперше він побачив світ у 1963 р. До того часу вже вийшли переклади, зроблені: 1) Пантелеймоном Кулішем, Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм-Левицьким (1903 р.), 2) митрополитом Іваном Огієнком (1962 р.).

Але переклад о. Хоменка містить більше книг, з огляду на різниці між православним і католицьким баченням складу Святого Письма. Православна Церква, як і протестанти, визнає, що у Старому Завіті є 39 канонічних книг, у Новому – 27. Католицька Церква визнає, що у Старому Завіті є 45 канонічних книг, у Новому – 27. Шість книг, які не входять до православного канону, але включені до католицького, мають назву второканонічних. У православних виданнях їх теж часом додають як «корисні для читання», а протестанти вважають їх апокрифічними.

Загалом зі сказаного зрозуміло, що перекладати уродженцеві Вінниці довелося більше, ніж попередникам. Але він був готовий до цього.

Окрім рідної української, о. Іван Хоменко володів багатьма іноземними мовами, зокрема, єврейською, грецькою, латинською, англійською, італійською, німецькою, російською та французькою. Ще у приватному, цитованому вище, листі до Митрополита Андрея Шептицького за 10 травня 1921 р., в якому він просив про допомогу з навчанням, уродженець Вінниці писав: «Нові мови я знаю, латинь, грека і взагалі античний світ – це мій фах, найстрожішу дисципліну я перенесу залюбки».

Здобувши добру освіту і займаючись самоосвітою, о. Хоменко, попри слабке здоров’я був одним із висококваліфікованих фахівців у своїй сфері. Тож зрозуміло, що саме до нього звернулися і саме він взявся за переклад Святого Письма українською мовою.

Робота о. Хоменка над перекладом Святого Письма, як сказано у передмові до видання, тривала майже 12 років — до 1957-го, тобто почалася у 1945-му. Патронат над нею здійснював єпископ Іван Бучко – з 1946 р. апостольський візитатор для українців-католиків у Західній Європі. Владика Бучко сам був доктором богослов’я, ректором кількох семінарій, одним з ініціаторів створення у 1923 р. Богословського Наукового Товариства та членом кількох наукових установ. У 1945 р. він заснував та очолив Український допомоговий комітет в Римі, який допомагав українським біженцям, які втікали на Захід від комунізму.

Системну допомогу в роботі о. Хоменкові надавали василіяни. Це була допомога грішми, фаховими порадами, літературою. У підсумку саме Василіянський Чин став юридичним власником результату цієї праці.

Переклад Святого Письма українською мовою о. Хоменко здійснював за такими виданнями:

• Масоретські тексти VI–VIII ст. шостого видання Рудольфа Кіттеля.
• Грецькі тексти «Септуагінта» (бл. ІІ ст.) видання Альфреда Ральфса.
• Критичне шосте видання текстів «Нового Завіту» Авґустина Мерка, ТІ.

У 1957 р. текст перекладу був готовий і представлений спеціальній комісії у складі фахівців біблістів – ченців-василіян. Її рекомендації щодо покращення тексту о. Хоменко сприйняв болісно і довкола них виникало багато суперечок.

Перше видання Святого Письма у перекладі о. Хоменка вийшло у 1963 р. об’ємом 1474 с. із двома кольоровими картами і 14 кольоровими ілюстраціями. Це сталося під час Другого Ватиканського Собору, тобто в особливо знаковий час для Вселенської Церкви. Перекладач тоді, нагадаю, перебував у новіціяті в Мондері. Отримавши сигнальний примірник, він, проте, і далі дотримувався своєї позиції, що його текст зіпсували. Тож до кінця життя о. Хоменко працював над удосконаленням перекладу. Тут годі говорити, що у суперечках о. Хоменка і комісії правота завжди була по чиємусь боці. Члени комісії таки враховували думку перекладача, але далеко не завжди погоджувалися. Зрештою, у передмові до видання Святого Письма і вказано, що переклад і надалі будуть покращувати:

«Тим то свідомі й ми, що кожен перший переклад це тільки початок. При дальшому перевиданні нашого перекладу неможливо буде уникнути щоразових виправлень та поліпшень».

Так і сталося. Текст відтоді багато разів перевидавали.

Серед характерних рис видання Святого Письма у перекладі о. Хоменка одразу привертають увагу передмови до книг і коментарі. Але головна риса – сама мова перекладу. Для прикладу наведу кілька характерних відгуків на цей труд:

Науковий осередок НТШ в Сарселі, Франція:

«Мова така гарна, такий ясний і прозорий переклад, добрий стиль; одним словом, книга стала рідною, що промовляє до серця, бо наскрізь рідна…».

Головний редактор українських передач Радіо «Свобода» у Мюнхені, Німеччина:

«Переклад митрополита Іларіона, з нахилом до простонародної мови, нав’язує до Біблії Куліша – Пулюя, яка вийшла в Лондоні 1903 р. Римське видання – цілком новий твір: його мова вибаглива у виразі, злегка архаїзована, прецизна у віддані філософічних нюансів, – продукт високої культури та стилю. […] “Сія книга вічная” (вислів Сковороди) виходить українською мовою саме тоді, коли комуністичний режим на нашій Батьківщині розпочав нову нагінку проти релігії. Це творча відповідь на визов з боку ворогів цієї вічної книги».

Професор. Дмитро Степовик:

«Хоч третій переклад Біблії – це насамперед здобуток і заслуга Української Греко-Католицької Церкви і її найбільш вченого чернечого Чину св. Василя Великого, її переклад і видання стали подією всеукраїнського значення. Цим – третім повним – перекладом Біблії (у першому виданні й наступних перевиданнях) користуються не тільки греко-католики, але й православні та протестанти, бо цей переклад є видатним якістю мови і точністю переданої думки. Третій переклад о. Івана Хоменка, попри його закономірну відмінність від другого перекладу Івана Огієнка, є також видатним внеском в українське біблієзнавство і свідчить про безсмертя української мови, як і нації, що цю мову виплекала упродовж віків. Тексти цієї Біблії читаються під час служб у греко-католицьких храмах».

До мовної редакції перекладу Святого Письма були залучені такі відомі українські діячі, як Ігор Костецький (1913–1983), Василь Барка (1908–1903) і Михайло-Орест Зеров (1901–1963). Перший з них був головним мовним редактором, другий здійснив літературне опрацювання книги «Одкровення», а третій надавав постійні консультації. У передмові до видання 1963 року читаємо: «Багатство лексики у первотексті І. Хоменка дуже полегшувало його працю, і з чисто художнього боку редактор опрацював самостійно лише дві книги: Сираха та Євангелію Йоана».

Тож тут маємо ще одне важливе свідчення, що о. Хоменко не просто переклав текст, а робив це на високому художньому рівні.

Втім, в Україні за комуністичних часів переклад Святого Письма о. Хоменка не дозволяли і навіть переслідували. Це робили і атеїстичний режим, і Московський патріархат. Тож видання потрапляло на батьківщину автора перекладу тільки підпільно, а вільно змогло поширюватися лише зі здобуттям Україною незалежності. І цей переклад – найбільша пам’ятка по уродженцеві Вінниці, греко-католицькому священникові Іванові Хоменку. Звісно, що вся українська спільнота, а особливо громада на його малій батьківщині, зобов’язана пам’ятати про нього і шанувати його пам’ять. Нагода є, бо у 2022 р. виповниться 130 років від його народження.

Про автора: Науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ