Під час представлення у Львівському музеї історії релігії книг про о. Івана Шевціва говорилося про різні сторони його багатогранної та подвижницької праці. Особливо наголошувалося на їх значенні для істориків церкви, як свідчення одного з найактивніших діячів післявоєнної історії УГКЦ на поселеннях, як успішного й діяльного будівничого церкви в Австралії. Хочу привернути увагу до одного питання, до вирішення якого о. Іван Шевців та його співбрати доклали чимало зусиль – до вживання у документах РКЦ слів «Україна», «український».

Під час представлення у Львівському музеї історії релігії книг про о. Івана Шевціва говорилося про різні сторони його багатогранної та подвижницької праці. Особливо наголошувалося на їх значенні для істориків церкви, як свідчення одного з найактивніших діячів післявоєнної історії УГКЦ на поселеннях, як успішного й діяльного будівничого церкви в Австралії. Хочу привернути увагу до одного питання, до вирішення якого о. Іван Шевців  та його співбрати доклали чимало зусиль – до вживання у документах РКЦ слів «Україна», «український».

Своє служіння Богові й Україні розпочав у Римі 1948 року як один з організаторів та учасників «української революції» в колегії св. Йосафата. У семінарії отці-василіани ще з ХІХ ст. зберегли назву «рутени, рутенський/руський», що викликало обурення й протести семінаристів, які сіли за парти після перебування в окопах ІІ Світової. На вимогу семінаристів у структуру навчального процесу було введено поняття «Україна», «український».

Потім був відкритий лист-протест до папи Пія ХІІ, який в апостольському листі «До найулюбленіших народів Росії» від 7 липня 1952 року ні слова не сказав про переслідування українських греко-католиків комуністичною владою, приписав всю історію на території Радянського Союзу російському народові, територію України було названо «південними областями» московського народу. Ні разу не було вжито слово «Україна» і у власноруч написаному листі преподобного Пія ХІІ до владик «по обох боках залізної завіси», присвяченого Тисячоліттю хрещення рівноапостольної княгині Ольги. Щоправда, на противагу листові «До народів Росії» цього разу було різко засуджено переслідування релігії в СРСР, зокрема знищення комуністичною владою греко-католицької церкви. Таке поступування офіційного Ватикану викликало зливу протестів української діаспори. Зрозуміло, що одним з перших у цьому русі опору був о. Іван Шевців – «революціонер» і «реформатор», за його ж таки словами.

Протести, приїзд 1963 року у Рим сповідника віри, Слуги Божого Йосипа Сліпого і, загалом, церковне оновлення після ІІ Ватиканського собору – це все у сукупності кардинально переломило ситуацію. І в апостольському листі «Великий дар Хрещення/ Magnum Baptismi donum» з нагоди Тисячоліття Хрещення Руси-України від 14 лютого 1988 року блаженний Іван Павло ІІ поняття «Україна» використав більше десяти разів. Потім 2001 року був тріумфальний візит папи Івана Павла ІІ в Україну, і означена проблема – так нам здалося! – навіки відійшла у вічність… Ми розслабились – це так по-українськи – і привиди минулого не забарились!

Цього року Львівська митрополія РКЦ відзначає 600-річя перенесення митрополичої кафедри з Галича до Львова. Про це вже писалося і не раз. До ювілею було видано пастирський лист  архієпископа Мечислава Мокшицького, митрополита Львова, голови конференції римо-католицьких єпископів України.

У листі було підбито підсумки історії митрополії, визначено пріоритети майбутнього розвитку.

І яке ж було моє здивування та й, думаю, багатьох, коли я не побачив у листі ані іменника «Україна», ані прикметника «український». Перечитав ще раз, уважніше! – таки нема, ні разу, ніде… Зрозуміло, церква вселенська, але ж не інопланетян!!! Можна обурюватися, бештати, звинувачувати… Можна махнути рукою – буде наступний ювілей 2025 року (650-річчя відкриття Галицької митрополії РКЦ) – і тоді вже з’явиться «Україна», «український»…

Не в тому річ – штука пояснити! Як на мене, єдине раціональне пояснення полягає в тому, що Львівська митрополія РКЦ все ще сумнівається, чи підсумки ІІ Світової війни, з’ява незалежної України і, відповідно, український статус Львова – чи все це сталося з волі Божої, чи з допуску Божого. Чи має митрополія право на сумнів? Звичайно, має! Сумніватися, робити вибір – це дар Божий!

А як же бути вірним Львівської митрополії РКЦ, хто вже зробив свій вибір, громадянам, патріотам України, зокрема Катерині Новіковій?! Потіхою Вам хай буде думка, що Ви не одинокі! З Вами мільйони вірних УПЦ МП, бо ж Московська патріархія РПЦ вже двадцять років усе ніяк не може визначитися, чи крах комунізму, розпад Радянського Союзу стався з допуску Божого, чи з волі Божої…

Ще якихось 20 років – і все стане на своє місце. Ми почекаємо. Ми пам’ятаємо.