Папа Франциск і місійна Церква
Андреа Ґальярдуччі
Папа вже не вперше намагається уникнути суперечок. Наприклад, привітання, які Папа виголошує після молитви Ангел Господній, і які іноді містять заклики, подаються журналістам наперед, але перебувають під ембарго [якщо текст є під ембарго, то вважається, що його не існує, доки його не виголосить Папа; якщо Папа його не виголошує, то вважається, що тексту не існувало; це щось на зразок пакту між пресслужбою Святого Престолу та журналістами – ред.]. Так, 5 липня минулого року Папа вирішив не виголошувати повний текст заклику стосовно ситуації в Гонконзі [оскільки текст заклику вже встиг викликати певне збурення – ред.], але журналіст, порушуючи ембарго, звернув на це увагу.
Папа Франциск завжди сам приймає рішення. Вони часто приходять несподівано, без жодного обговорення, навіть якщо очевидно, що у самого Папи вони довго визрівали. Кілька разів Папа Франциск скаржився на те, що він називає «критикою, не дивлячись ні на що». На останній загальній аудієнції перед Великоднем він застерігав тих, хто постійно говорить, що старе було добре, і таким чином закривається від нового.
І все ж, нам потрібно зрозуміти ментальність, яка обумовлює таку манеру поведінки Папи Франциска. Закриваючись від критики, він уникає слухати навіть тих, чия критика є обґрунтованою. Здається, існує розрив між сприйняттям Папою Франциском деяких питань і тим, що ці проблеми означають.
Насправді існує тема, яка є вирішальною в понтифікаті Папи Франциска і яка водночас ризикує бути парадоксально контроверсійною: місійний дух. Для Папи Франциска все має бути місійним, а інституційні структури, починаючи з римських, лише перешкоджають місії Церкви.
У цій концепції ми знаходимо велику частину антиримських настроїв, які мають периферійні єпархії Церкви, і які відчувають, що Рим їх дуже мало розуміє. Папа Франциск кілька разів повторював, що «центр найкраще видно з периферії», і виступав проти елітарності, виступаючи за Церкву, яка житиме в гармонії з вірними.
Ця ідея є відображеною в реформі курії, якої бажає Папа Франциск, з усіма її практичними та філософськими наслідками. Місія стає центром місії Римської курії. І це є коперніканською революцією, принаймні з філософської точки зору.
Папство, як інституція, не є в першу чергу місійною інституцією, але натомість гарантом єдності Церкви. Курія допомагає Папі зберегти єдність Церкви. Метою Курії є не місія, а забезпечення того, щоб усі окремі частини Церкви мали точку зустрічі, дороговказну зорю, на яку потрібно орієнтуватися.
Курія не може сповняти місіонерське завдання, оскільки місійний дух починається з проповідування Христа, але також живе у постійно-змінних обставинах. Перед індоктринацією ми дивимося на людей. Але це єдина доктрина, яка дозволяє Церкві бути місійною, мати центр, поширювати Євангеліє Ісуса Христа у світі. Доктрина є гарантією єдності, так само як інституції є гарантією свободи. Звичайно, кожною ситуацією потрібно керувати відповідно до потреби, але завжди пам’ятаючи, що існує єдина точка відліку.
Коли метою Курії стає місіонерство, тоді центром стають практичні потреби. Але якщо окремі потреби є дороговказною зіркою, то ризик полягає в тому, що кожен плистиме за своєю течією.
Папа Франциск часто описує Церкву як «Святу Єрархічну Матір». Але як можна застосувати цю єрархію, якщо немає центру? Папа вже у своїй першій промові з Лоджії благословень 13 березня 2013 р. підкреслив, що Церква Риму «предсідає в любові» над усіма іншими Церквами. Але як вона може предсідати в любові, якщо їй зрештою доводиться пристосовуватись до місцевих обставин?
Ця підставова філософія призводить до того, що Папа стає першим місіонером. Папа Франциск говорить не як Папа, а як вселенський пастир світу. Тому він розглядає свою дипломатичну, соціальну, політичну чи культурну роль лише, якщо у цій ролі він знаходить спосіб сповнити те, що він вважає своєю місією. Його керівний принцип полягає в тому, щоб демонструвати близькість до ситуацій, навіть наперекір будь яким точкам зору чи обставинам. Зрештою, Папа не хоче чути критики, бо відчуває, що його не розуміють у його місії вселенського пастиря. Але, водночас, уникаючи критики, він не розуміє, як така манера поведінки може вплинути на папство.
Коли центр стає місійним і тому виконує завдання, відмінне від того, за яке він є відповідальним, тоді плутанина може початися з периферії. Китай вдруге знехтував Святим Престолом після другого поновлення угоди про призначення єпископів, призначивши єпископа в Шанхаї Джозефа Шен Біна без схвалення Папи. Раніше в Китаї була поділена велика дієцезія і для неї було призначено Китайським урядом єпископа помічника, проте, ні поділ дієцезі, ні обрання єпископа не були узгоджені зі Святим Престолом.
Проблема не в самій угоді – подібні угоди були також укладені з деякими східноєвропейськими країнами під час холодної війни, такими як Угорщина – а в тому факті, що, коли немає центру та є Папа, який ставить релігійні та особисті зобов’язання понад усе, Пекін знає, що у нього є невеликий простір для дій, і що це викличе лише мінімальні протести, якщо взагалі такі будуть.
Німецький Синодальний шлях був запроваджений з ідеєю приймати зобов'язуючі рішення у справі віровчення. Він рухається вперед, незважаючи на спротив Ватикану та Папи Франциска. І він може дозволити собі йти вперед саме тому, що центр є місійним, і тому ризик розколу стає набагато меншим. Крім того, якщо центр є місійним, то різні національні спільноти Церкви мають більшу вагу, ніж Вселенська Церква. Це також має значення.
Крім того, існують різні тлумачення Amoris Laetitia, що є плодом ідеї «завжди відкритого синоду», який, зрештою, не дає відповідей, але провокує питання. Папа Франциск хоче відкривати процеси і робить це постійно. Дійсність же полягає в тому, що це постійне відкривання процесів змушує нас втратити з поля зору справжню мету Церкви.
Папа Франциск, здається, не розуміє, що він більше не говорить від себе особисто, а від імені Церкви. Він не є людиною, яку покликали на державну посаду, але він має духовне завдання, яке є набагато більшим, ніж просто місіонерство, і яке, безперечно, виходить за рамки його уявлення про себе.
Кожне слово Папи покликане мати вагу, і ця остання Хресна дорога, безперечно, матиме її. Однак Папа Франциск показав, що боїться громадської думки, вирішивши не оприлюднювати тексти заздалегідь. Критика вважається особистою, а не спрямованою проти папства як інституції. Спосіб її уникнути — приховати до кінця те, що робиться, подаючи це всім вже як доконаний факт.
І все ж, ця місійна Церква і «польовий шпиталь», здається, втратили це відчуття єдності. Якщо вона стане групою національних церковних громад, з усіма своїми особливостями, вона вже не буде відрізнятися від православного світу. Якщо йти далі, починаючи з єпископських конференцій, то це буде шлях, керований прагматичною точкою зору, яка не може бути точкою зору Вселенської Церкви.
Це роздуми, до яких варто долучитися, вважаючи, що кожен жест понтифікату є знаком, і спробувати зрозуміти, що буде після Франциска.
Переклад з англійської РІСУ
