“Патріарх дав українському суспільству один з найпотужніших реінтеграційних посилів за всю історію незалежної України”

— Як Ви оцінюєте візит Патріарха Кирила у контексті суспільних процесів в Україні?

— Наразі мені невідомі результати опитувань громадської думки щодо патріаршого візиту, але, очевидно, Патріарх дав українському суспільству один з найпотужніших реінтеграційних посилів за всю історію незалежної України. Він наполегливо закликає українців переглянути свій історичний вибір й імпліцитно пропонує їм таку логіку міркувань. Ви – історичний центр східноєвропейської православної цивілізації, «руського міра», ви зробили визначний внесок у формування російської імперської ідентичності, Велика імперія (Російська й Радянська) – це ваша імперія. Якщо ви про це згадаєте і прилучитися до її відтворення на новому, суголосному ХХІ столітті рівні – ви перетворитеся, говорячи словами Патріарха, з «ведомых на ведущих». Разом ми протистоятимемо Заходові, який для вас є чужим, уособлює гріх, споживацтво (і, додають дотепники, – годинники Breguet). Права людини, людська гідність, демократичні процедури тощо – пустопорожня балаканина, спрямована на те, щоби звести нас з світлого шляху здійснення нашої місії на манівці, які ведуть до підкорення Заходом.

Попит на такі ідеологеми в Україні є і візит Патріарха об’єктивно спричинився до мобілізації їхніх прихильників.

— Пане Вікторе, ці політичні гасла, як для українського вуха, чомусь не здаються такими, тобто політичними, для представників Московського Патріархату, які говорять про ці промови, де звучали такі ідеї, як про душпастирські або такі, що торкаються актуальних соціальних проблем? Чому існує така розбіжність у трактуваннях?

— Тому, що Патріарх наміцно вбудував тему загальнослов’янської православної єдності у, сказати б, душпастирський «порядок денний». За великим рахунком, він замінив християнство геополітикою і далеко не завжди цю підміну можна легко розрізнити «з голосу». Ця підміна стала очевидною, тим не менше, коли Патріарх Кирило виступав перед слухачами Київських духовних шкіл у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври. Там, думаю, багато хто з сумлінних семінаристів почув таке, що докорінно вирізняється від того, чому їх вчили дотепер.

— Але наскільки загал віруючих УПЦ (МП) може зауважити цю різницю або підміну? І якщо зауважать, то чи варто від них очікувати реакції і якої саме на це?

— Очевидно, велика кількість православних – вірних УПЦ (МП) – цієї підміни не помітила. Але ті, хто мають богословську або навіть історичну освіту, не помітити цього не могли. Йдеться, по суті справи, про ґрунтовну ревізію православного розуміння устрою видимої Церкви. І при цьому Патріарх дуже і дуже довільно оперує як церковним правом, так і історичними фактами. Чому, питає він, влада Московського Патріарха має поширюватися на, у даному випадку, Україну? Тому, що ця влада є наддержавною. І посилається при цьому на пентархію – принцип головування у нерозділеній Церкві п’яти стародавніх патріархатів, який склався у V ст. Але чому тоді Москва через 11 століть порушила цей принцип і вийшла з-під підпорядкування Царгорода? Зараз Патріарх такі дії називає «не просто відмовою від історії, відмовою від Передання»! Чи він вважає, що питання юрисдикції Московського Патріархату над тією чи іншою територією належать до серцевини Православного вчення? А коли він говорить, що православні України не мають права на самоочолювану Церкву тому тільки, що їхня столиця занадто дорогий символ також для росіян – це хіба не геополітика?

Думаю, що богослови не могли не помітити, що владика протиставляє Руську Церкву вже не тільки Православ’ю грецької традиції, але й Православ’ю в Румунії, Болгарії, Сербії. Патріарх дає зрозуміти, що патріархати, «прив’язані до національних держав», менш поважні, ніж Московський Патріархат, який його очолюватель наділяє наднаціональним статусом. Посилання на Константинопольський Собор 1872 р., котрий засудив єресь етнофелітизму, має надати словам Патріарха остаточного авторитету. Однак, Собор засудив «племенні відмінності і народний розбрат у Христовій Церкві», а не створення автокефальних Церков.

Принагідно зазначу дві речі. Московський Патріархат ще 20 років тому у своєму офіційному органі наголошував, що «…осуждение церковной организации по национальному признаку, вынесенное на Константинопольском Соборе 1872 г., имеет местное значение. Православная Полнота не восприняла решений этого Собора». А, по друге, через сім років після Собору 1872 р. Константинопольський Патріарх Йоаким ІІІ писав у своїй Грамоті, що хоча єдине тіло Христа і є Церквою Божою на землі, нічого не заважало, щоби встановився поділ Церкви на місцеві, незалежні одна від одної. І тому, враховуючи, що Сербія здобула політичну незалежність, писав він, хай Церква Сербського князівства буде канонічно самостійною. Патріарх Кирило не може цього не знати – так вчили і так вчать у духовних школах його Церкви. Спроба вивищити Руську Церкву над іншими, відмовити Церквам країн, які здобули незалежність, у праві мати власні Помісні Церкви, «закріпачення» України як одвічного елементу милого Патріархові геополітичного конструкту до самоусвідомлення Православ’я не має жодного відношення. Це — політика.
А щодо менш глобальної політики, політики поточної, то протодіакон Кураєв не забарився нам пояснити, що, мовляв, слово Патріарха, його статус, ім’я, мали вплинути на громадську думку, а ця громадська думка має вплинути на результати майбутніх виборів. Це ще раз до питання про пастирське і політичне у візиті.

— Але так не говорять в середовищі РПЦ, які і в значній частині УПЦ (МП). Натомість останнім часом у цьому середовищі знову прозвучала зовсім незрозуміла думка, що автокефалія — це майже єресь. І антиавтокефальна пропаганда саме у такому дусі активно багато років поширюється по єпархіях УПЦ. Достатньо переглянути єпархіальні чи парафіяльні видання, щоби у цьому переконатися. Навіщо таке „запудрування” мізків, якщо це очевидно не канонічні думки?

— Риторика з приводу автокефалії, починаючи з 1992 р., змінювалася. І хоча 1996 р. Архиєрейський собор УПЦ МП зняв питання про автокефалію з порядку денного, все ж таки дотепер консолідована позиція УПЦ МП з цього приводу виглядала таким чином. Автокефалія – можлива, може бути проголошена винятково в канонічний спосіб, слугувати користі Церкви; автокефалію мають одностайно підтримати миряни, клір, ченці й черниці та єпископат. Поки ж стосовно автокефалії існують серйозні суперечності, вона здатна лише внести розкол – цього разу у середовищі УПЦ (МП). Така постановка питання певною хоча і не задовольняла всіх в УПЦ, але сприймалася як компроміс.

Тепер ситуація змінюється – питання автокефалії не відсувається на перспективу, хай і невизначену, а рішуче й жорстко закривається. Україна — частина спільного цивілізаційного простору і як частина не повинна мати автокефальної Церкви; навіть більше, цей простір має дедалі рішучіше консолідовуватися. Це відповідає прагненням якоїсь частини вірних УПЦ, але абсолютно дисонує з прагненнями інших. Таким чином, замість утримання компромісу утворюється насправді глибокий поділ – тим, хто хотів автокефалії прямо оголошують: ваші переваги до уваги не беруться і не братимуться.

— А враховуючи, що агітація йшла фактично лише проти автокефалії, то можна спрогнозувати, що для багатьох в УПЦ це дійсно негативне явище. Пане Вікторе, якщо судити за кількістю учасників і щирістю привітів, то відчувалося, що саме на Волині Патріарха Кирила вітала найбільша кількість людей і там чекали саме на його душпастирське слово без політичних підтекстів. Чим на Вашу думку пояснюється той факт, що ці проукраїнські території Волині та Поділля були дійсно відкриті на його слово, яке так і не прозвучало жодного разу українською?

— «Антиавтокефалізм» у середовищі УПЦ МП на Правобережжі – це найчастіше не символ загальноруської ідентичності, яка відкидає ідентичність українську, а елемент конкурентної боротьби з Київським Патріархатом. Це нерідко такий собі «побутовий антиавтокефалізм», продукований навіть не послідовною церковною свідомістю, що не сприймає спосіб проголошення незалежності від Москви з боку УПЦ КП та УАПЦ, а «антиавтокефалізм», зведений на уявленні про «несправжність» цих Церков, та на каталогізації виразок й недоліків його священноначалля.

Волиняни й подільці – вірні УПЦ (МП) – звісно, прагли почути пастирське слово Кирила і хотіли переконатися у тому, що їхній предстоятель – більш духовний, більш освічений і менш політично заангажований, ніж владики інших Православних Церков. Відомо, що серед тих, хто прийшов слухати Патріарха, були і вірні незалежних від Москви українських Православних Церков. Знов таки, наразі важко говорити, як саме сприйняли Патріарха і перші, і другі, і як може позначитися цей візит на внутрішньоправославних відносинах у краї. Дійсність майже завжди виявляється більш складною й вигадливою, ніж це намагаються донести до нас найпалкіші апологети і найсуворіші критики кожної зі сторін.

— Після візиту прозвучала така думка, що Патріарх Кирил не проти також стати митрополитом Київським, щоби таким чином показати тісніший зв’язок Москви з Києвом і подати це як його право спадкоємність київського престолу. Чи це може означати, що УПЦ втратить статус митрополії і опиниться знову у ситуації, яка була на початку ХVІІІ ст., коли цар Петро ліквідовував ознаки окремішності українських земель?

— Статут РПЦ та Статут про управління УПЦ теоретично не виключають такої можливості. Окрім тієї, що предстоятель УПЦ обирається пожиттєво і Київська кафедра наразі не є вакантною. Спостерігаючи за кроками Патріарха Кирила, повністю виключати, що він за певних обставин міг би обрати такий екзотичний спосіб ліквідації «вольностей» УПЦ, як Ви припускаєте, не наважусь. Але все, як і у всьому іншому, що стосується Православ’я в Україні, вирішально залежить від самих українців, у цьому випадку – архиєреїв УПЦ, котрі самі обирають митрополита Київського.

— Як на вашу думку, чи дійсно візит патріарха може вплинути на зближення представників різних Православних Церков в Україні? І чи така його геополітична заангажованість не спонукатиме частину православних в Україні знову звертати в погляд Фанару?

— Очевидно, візит сприятиме поляризації в УПЦ (МП), замороженню офіційного діалогу між нею й незалежними Церквами (причому, скидається, в Москві не зацікавлені навіть у поглиненні УПЦ КП та УАПЦ – бо таку «українську масу» асимілювати точно не вдасться). Але неофіційне зближення між певними середовищами цілком може відбутися. Причому, не тільки тими, які ставлять на перше місце український патріотизм, а й тими, де завжди пам’ятають, що православ’я – це передовсім християнство, а не філософія цивілізаційного протистояння, де мають смак до церковної історії, візантології, богослов’я.

Що ж до сподівань на Константинополь, то вони не вмерли. З тією екклезіологією, що її продемонстрував під час візиту Московський Патріархат і яка, судячи з усього, може досягти свого «розквіту» у процесі підготовки до Святого й Великого Собору Православної Церкви, конфлікт не лише з Константинополем, але й з іншими Помісними Православними Церквами є неуникненним. Зрозуміло, що Українській Церкві випадало б вибудувати своє місце в Православній Повноті із загальноправославного консенсусу, а не з конфлікту. І тут, звісно, найважливішим є внутрішньоукраїнський консенсус – і православний, і цивілізаційний. Тобто, дивитися в бік Царгороду – це добре, але важливіше подивитися один на одного.

— Дякую за цікаву розмову!

Київ-Львів, 7 серпня 2009 року

Світлина з архіву тижневика "Фокус"