“План відбудови України має включати й українізацію сакрального простору”, — д-р Андрій Смирнов про календарну реформу і не тільки

— Пане Андрію, у ПЦУ відразу в день засідання Собору оприлюднили документ новоприйнятого Статуту про управління. Рік тому відбувся Собор УПЦ МП, який також прийняв нібито новий статут, але він досі і не оприлюднений офіційно цією Церквою.

Що нового в статуті ПЦУ і навіщо було його оновлювати?

— Статут Православної Церкви України був ухвалений на Об’єднавчому Соборі 15 грудня 2018 р., а його прототипом став статут Православної Церкви Еллади. Однак у чинному статуті відсутні розділи, які стосуються парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, синодальних установ.

Статут про управління не змінює Статут ПЦУ, але доповнює його і роз’яснює механізми виконання статутних норм. Зокрема, докладніше прописані положення про скликання і компетенцію Помісного Собору. Проєкт Статуту про управління розробила на основі існуючих статутних документів ПЦУ та практики життя Церкви спеціально створена Синодальна статутна комісія. Відтак документ був розісланий усім єпископам, які мали можливість внести свої пропозиції. Архиєрейський Собор попередньо схвалив Статут про управління і передав його на розгляд і затвердження Помісному Собору, що відбудеться 27 липня у Києві.

Православна Церква України не приховує свої статутні документи і навіть опублікувала усі матеріали Об’єднавчого Собору, регулярно оприлюднює рішення Синодів і Соборів та іншу суспільно важливу інформацію. На відміну від неї УПЦ МП є надзвичайно закритою церковною структурою, що не публікує журналів засідання Синоду і досі офіційно не оприлюднила свій Статут про управління. Тому враховуючи суспільний резонанс і запити експертного середовища мені довелося звернутися до ДЕСС і запропонувати для публікації документ на сайті РІСУ.

— Напередодні собору деякі скандальні тг-канали і проросійські видання озвучили фактично однакові звинувачення, що ПЦУ новим статутом заходить у суперечність з положеннями Томоса про автокефалію. Що вони мали або могли мати на увазі?

— Жодних змін до Статуту ПЦУ не було внесено. Томос і статут будуть мати пріоритет над положенням про управління при розв'язанні конфліктних ситуацій. Очевидно певне занепокоєння цих ресурсів викликав п.4: “Канонічна юрисдикція Української Православної Церкви (Православної Церкви України) поширюється на всю територію України та на всю Православну Церкву України”.

З самого початку Константинополь намагався зробити так, щоб Українська Церква постала як максимально інклюзивна. У міжнародно визнаних межах України до ПЦУ належать усі православні християни. А наявність УПЦ МП трактується в ПЦУ як канонічна аномалія, що раніше чи пізніше має бути виправлена. Така позиція знаходить підтвердження в роз’ясненні Вселенського Патріарха Варфоломія редакторам порталу Cerkvarium: “Ми тимчасово толеруємо існування українських єрархів під Росією не як місцевих правлячих єпископів, а просто як титулярних або як єрархів, що перебувають в Україні, згідно з 8-м правилом I Нікейського Собору, сподіваючись, що, з Божою допомогою, вони незабаром об’єднаються з помісною Церквою”.

Як заявив митрополит Епіфаній під час Архиєрейського Собору, ПЦУ готова вести діалог із УПЦ МП лише зберігаючи приписи Томосу про автокефалію, в якому визначено, що всі єпархії, монастирі, парафії та інші православні церковні установи повинні бути в юрисдикції автокефальної Православної Церкви України.

— Ви кажете: до ПЦУ належать всі православні християни в Україні. А як щодо старообрядців чи малих церковних спільноти (автономні, “зарубіжники”, “катакомбники”) — їх не так багато, але в них своя історія і структури? Чи вони також мають стати частиною ПЦУ?

— Тут йдеться про диптихіальні Православні Церкви, а не про старообрядців чи альтернативне православ'я. На території України також можуть діяти тільки ставропігії Вселенського Патріархату та представництва автокефальних Церков. Тому будь-які розмови про відкриття парафій Румунської чи Сербської Православних Церков в Україні суперечать Томосу і є загрозою національній безпеці.

— А якщо Румунська чи Сербська Церква, які не визнають ПЦУ, підуть на певні такі кроки — що це означатиме?

— Це призведе лише до поглиблення кризи світового православ'я та загострення стосунків цих Церков із Московським патріархатом, який уважає Україну своєю канонічною територією. Тому поява інших православних юрисдикцій на українських теренах малоймовірна.

— До слова, за законопроектом авторства народного депутата М.Княжицького, який зараз є внесений у Верховній Раді, пропонується запровадження норми, що православні парафії мають право створюватися лише за згоди ПЦУ. Як ви оцінюєте таку норму?

— Згідно із законопроєктом М.Княжицького, використовувати у своїй назві слова «православний» має право лише організація, підпорядкована Православній Церкві України. А слово «православний» або «православна» у назві юридичні особи можуть уживати лише за згодою ПЦУ. На думку юристів, запропонована народним депутатом монополія на термін «православний» є недостатньо виваженою, дискримінаційною та містить ознаки порушення ст. 35 Конституції України.

— Одна з тем, яка турбує тих мирян ПЦУ, які через війну або і без неї опинилися за кордоном, що там не можна створювати структури ПЦУ. Але вони можуть самі створювати українські парафіяльні громади у складі єпархій Вселенського Патріархату. У чому дійсно є проблема?

— Війна Росії проти України призвела до появи у всьому світі мільйонів українських біженців, що створює нову канонічну реальність. ПЦУ, згідно з Томосом про автокефалію, не може засновувати власні парафії за межами України. І цим користається РПЦ, а віднедавна й УПЦ МП, яка терміново або створює громади за кордоном, або переводить своїх священнослужителів в юрисдикцію інших помісних Церков для служіння на існуючих парафіях.

Тому, виходячи з цих важких тимчасових обставин, у вересні 2022 р. українська інтелігенція звернулася до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати українськими священникам канонічно припустиму можливість здійснення “мобільної” опіки православних українських біженців.

З метою організації служіння для вірян ПЦУ, які вимушено внаслідок війни тимчасово опинилися поза межами України, після попередніх консультацій зі Вселенським Патріархатом Синод ПЦУ утворив “Місію капеланської допомоги вірним ПЦУ, які внаслідок війни тимчасово перебувають поза межами України”, керівником якої призначено митрополита Рівненського і Острозького Іларіона. На цю Місію покладений обов’язок координувати діяльність відрядженого за кордон духовенства та сприяти розв’язанню практичних питань.

Особливо активно розвивається діяльність капеланів ПЦУ у Республіці Польща, зокрема, у Познані, Вроцлаві, Кракові, Катовіце, Писковіце. Оскільки Польська Автокефальна Православна Церква поки що не визнала ПЦУ, то для проведення богослужінь свої храми надає Римо-Католицька Церква в Польщі.

Крім того, чимало клириків ПЦУ служить у грецьких парафіях Вселенського Патріархату в Європі (Лондон, Відень, Будапешт), а також опікуються українськими біженцями на парафіях Західноєвропейської єпархії УПЦ у діаспорі. За останній рік вона відкрила лише в Німеччині 15 парафій. 16 священників, що раніше належали до ПЦУ й УПЦ МП, були прийняті до складу німецького деканату УПЦ у діаспорі.

Окрім служіння на стаціонарних парафіях і тимчасових душпастирських пунктах, духовенство ПЦУ на запрошення місцевих українських громад відряджається до різних європейських країн для звершення разових відправ, особливо на різдвяні та великодні свята. Найчастіше українські душпастирі відвідують біженців у державах Балтії та Скандинавії.

— А як поставилися в ПАПЦ до такої діяльності клиру ПЦУ на території Польщі? І як в інших країнах, наприклад, Німеччині, Британії, країнах Балтії і Скандинавії?

— Митрополит Варшавський Сава постійно пише скарги Вселенському Патріарху та місцевій владі на діяльність священників ПЦУ в Польщі. ПАПЦ не задоволена, що католики надають свої храми для звершення православних богослужінь. Духовенство ПАПЦ не тільки відмовляє в співслужінні священникам ПЦУ, але відмовляє їм навіть у Причасті. Водночас пастирська діяльність капеланів серед українських біженців у Польщі є вимушеною, адже іншого способу задовольнити духовні потреби ПАПЦ їм не запропонувала.

В інших країнах, де немає автокефальних Церков, таких проблем не виникає. Усе залежить від місцевого грецького єпископа та його бажання опікуватися українськими біженцями. Мені відомо, що клирики ПЦУ вільно служать у Греції та на Кіпрі. Та й у згаданих країнах нормальне ставлення.

— Архиєрейський собор прийняв ще історичне рішення щодо календарної реформи. Тривалий час в ПЦУ (і не тільки) говорили, що зміна календаря не на часі, що це питання не першочергове. Що спонукало зараз вдатися до цього кроку?

— Серед керівництва ПЦУ були небезпідставні побоювання, що різка календарна реформа може викликати незадоволення у консервативно налаштованого духовенства та вірян. Адже йдеться не тільки про зміну дати святкування Різдва, але й про весь комплекс річних свят. Війна пришвидшує всі процеси і є сприятливим періодом для проведення непопулярних реформ, особливо на фоні суспільного запиту на оновлення календаря. Крім того, у лютому про своє рішення перейти на новий стиль для нерухомих свят оголосила УГКЦ.

Щоб вивчити реальну церковну потребу в календарних змінах, ПЦУ дозволила парафіям за бажанням відслужити Різдвяну службу 25 грудня. Результати цього експерименту були враховані Синодом ПЦУ, який після цього схвалив порядок надання дозволу парафіям та монастирям на використання новоюліанського календаря у виняткових випадках, і виніс питання про загальну реформу на Архиєрейський Собор 24 травня. Наразі в Православній Церкві України вже є понад 100 новостильних парафій.

Як відомо, переважна більшість єпископів ПЦУ підтримала запровадження календарної реформи з 1 вересня, одночасно забезпечивши можливість громадам і монастирям, які цього бажають, зберегти попередню календарну традицію. Така свобода вибору дозволить уникнути церковних розділень і сприятиме поступовій адаптації вірян до календарних змін.

Водночас перехід на новоюліанський календар не змінить традиційної Александрійської Пасхалії. Тому необхідно оновити церковний календар, узгодити рухомі та нерухомі річні богослужбові кола, а також провести консультації з урядом щодо перенесення державних свят — Дня Української Державності (28 липня) та Дня захисників і захисниць України (14 жовтня). Останнє, на мою думку, могло б залишитися без змін, оскільки кожна помісна Церква має право самостійно визначати, коли святкувати Покрову Пресвятої Богородиці.

— Автоматична заміна календаря є недостатньою. Як на мене залишається проблема наповнення свят якісним змістом. Скажімо, зараз різні особи поширюють різноманітні картинки з датами свят за новим календарем. А там: Маковія, перша, друга, третя Пречисті і т.п., тобто народні назви, а не справжні чи офіційні. Описи свят, традиції, з ними пов’язані, житія святих тощо переповнені міфами, легендами, московськими традиціями. Що з цим робити?

— Щоб подолати магізм і обрядовірство в православ’ї необхідно займатися просвітою і катехизацією вірян, а також наповнювати церковні свята автентичними християнськими сенсами.

Власне про це йшлося в “10 тезах для ПЦУ”, підготовлених ініціативною групою мирян і духовенства одразу після надання Томосу. Ми звертали увагу на те, що сучасна церковна практика сприяє утворенню прошарку номінальних вірян, які до Церкви ставляться як до бюро ритуальних послуг, маючи віддалене уявлення про її віровчення та моральні настанови.

Тому, по-перше, нам потрібна катехизація як обов'язкова частина підготовки до Таїнств. По-друге, нова євангелізація православних християн. Замість читання та вивчення Біблії, багато вірян сповідують повчання різних ченців і старців, міфологічні уявлення і забобони та елементи, що доходять до ритуалізму. По-третє, реформа церковної освіти. Ми потребуємо створення сучасного Православного Університету. Першим кроком на цьому шляху стало започаткування просвітницького проєкту о. Георгія Коваленка “Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості”.

— І як Ви думаєте, хто це і коли буде робити? Чи далі погоджуватися з мирянами, які проти перейменування своїх храмів на честь московських антисвятих типу Олександр Невський?

— Це мають робити єпископи у своїх єпархіях. План відбудови України має включати не тільки відновлення зруйнованих церков, але й українізацію сакрального простору. А щодо російських святих, то нещодавно був ухвалений Закон "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії". Відтепер публічне використання ікон Миколи ІІ і “царственних страстотерпців” в Україні заборонено.

— Як на Вашу думку, а чи не вплине ця реформа на процес переходу громад з УПЦ МП до ПЦУ?

— Сподіваюся, що ні. Адже кожна парафія самостійно вирішуватиме, яким календарем надалі користуватися. Рішення про збереження старого стилю має бути підтримане не менше, ніж двома третинами членів відповідної громади. ПЦУ запропонувала максимально комфортні умови для парафій УПЦ МП, які виявлять бажання змінити канонічну підлеглість. Вони можуть продовжити використання юліанського календаря, церковнослов’янської мови і навіть отримати ставропігійний статус.

— До речі, щодо переходу громад. Як думаєте, що має статися, щоби процес активізувався? Як бачимо, піки переходів є після якихось скандалів довкола УПЦ МП.

— Цей процес відбувається хвилеподібно і влітку традиційно призупиняється. Загалом відповідно до внутрішньоцерковної статистики за минулий рік орієнтовно 900 парафій і 400 кліриків приєдналися до ПЦУ.

Черговим тригером можуть стати церковні санкції проти священників УПЦ МП, які критикують своє керівництво і підтримують опозиційну діяльність о. Андрія Пінчука.

— А що, на Вашу думку, стримує? Наприклад, у прифронтових областях, наприклад, Харківській, Херсонській, Запорізькій?

— Позиції Московського патріархату в цих областях завжди були дуже сильними. З одного боку, віряни очікують на завершення війни і побоюються ініціювати переходи, а з іншого боку місцева влада більше симпатизує УПЦ МП. Зрештою більшість священників орієнтується на своїх єпископів і митрополита Онуфрія, які виступають проти об'єднання з ПЦУ.

— Понад рік тому група священнослужителів з Сумщини засудили дії РПЦ і патр. Кирила. Проте вийти з лона МП вони у своїй більшості не спішать. І таких напівкроків за ці 15 місяців було багато, у т.ч. певно з десяток звернень, які вийшли з кола згаданого о. Андрія Пінчука. На що вони сподіваються? Що очікують, як ви думаєте?

— Спочатку була ейфорія від рішень Феофаніївського Собору, але вона пройшла. Канонічний статус УПЦ МП як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, залишається незмінним. Відтак ця група священників сподівалася на створення екзархату Вселенського Патріархату, куди могли б перейти їх парафії. Нещодавно навіть було оголошено збір підписів під зверненням до патріарха Варфоломія прийняти під свій омофор. Однак Фанар не буде реагувати на листи рядових священнослужителів. Без підтримки єпископату цей рух приречений на поразку.

— А які кроки зі середовища ПЦУ шкодять справі переходів і поєднання православної пастви в Україні?

— Агресивна поведінка і мова ворожнечі з боку деяких прихильників ПЦУ підриває багаторічні зусилля з досягнення єдності українського православ’я. Застосування насильства в розв'язанні міжцерковних конфліктів зазвичай має протилежний ефект; до того ж, сама ПЦУ не потребує людей, які приходили б до неї із нещирим серцем.

— Паства УПЦ МП у соціальних мережах і не тільки поширює часто однотипні меседжі щодо ПЦУ, календаря, міжцерковних стосунків і т.п. — зрозуміло, що це типові темники, які закидають у їх кола для мобілізації і контролю за ними. Переконати їх в іншій позиції — нереально. Але це великі кількості людей і це наслідки впливу на них МП чи кремлівських пропагандистів. Що з цим робити? Бо ми можемо юридично заборонити УПЦ МП, але люди залишаться і лише стануть більш агресивними на правду.

— Наше законодавство дозволяє парафіям діяти навіть без державної реєстрації статуту. Є небезпека в тому, що частина найбільш радикальних і фундаменталістськи налаштованих вірян УПЦ МП може піти в релігійне підпілля. Якщо переконати їх не реально, то варто скерувати свою енергію на тих, хто готовий до діалогу і мирного співіснування.

— Як на вашу думку, чи діятимуть законодавчі спроби заборонити МП в Україні? Який найкращий спосіб побороти впливи МП?

— Я вже неодноразово наголошував, що заборонити УПЦ МП дуже складно, адже релігійні об’єднання в Україні не мають статусу юридичної особи. УПЦ МП має остаточно від’єднатися від Москви і поступово українізуватися або марґіналізуватися як оплот російського православ’я в Україні.

— Як ви бачите майбутнє стосунків між ПЦУ і УПЦ МП? І що варто робити, а чого уникати?

— У зверненні учасників міжцерковного діалогу, який відбувся 16 лютого 2023 року в Софії Київській, була накреслена дорожня карта стосунків ПЦУ і УПЦ МП. Зокрема, ми запропонували перші кроки для їх зближення:

1. Співпраця на рівні територіальних громад у християнських культурно-просвітницьких проєктах, а також у всіх видах соціального служіння ближнім.

2. Сприяння можливості участі та спільного служіння представників обох Церков під час проведення культурно-релігійних заходів місцевого та загальнодержавного значення;

3. Спільні молитви кліриків і вірян наших Церков, де це можливо: звершення молебнів, панахид, погребінь (особливо, якщо це чин погребіння воїна-захисника, який загинув, захищаючи Україну);

4. Визнання церковних таїнств і священнодійств.

5. Докласти всіх зусиль для подолання бар’єрів, які заважають головній меті нашого єднання – євхаристійному спілкуванню громад обох Церков.