Помісна Церква – це спільнота вірних з ідентичністю, яку ми захищаємо – Титаренко

Україні таланило на релігієзнавців. Цією дисципліною (рідною сестрою філософії) цікавилися моральні люди, які дуже відчували і пульс суспільства, і хід історії, і Божу волю. Рідко так буває, але у всіх значущих подіях новітньої історії ці всі три складові наче «зійшлися».

Під час утвердження автокефалії всі помітні науковці-релігієзнавці підписали лист громадськості до Царгорода із проханням пройти цей шлях і дати нам Томос.

Під час війни у 2014 році вони проходили полон (як покійний Ігор Козловський), а після повномасштабного вторгнення змінили костюми на піксель. На фронт пішли Георгій Філіпович, Юрій Чорноморець, Саїд Ісмагілов і подружжя Титаренків. Олексій Титаренко, релігієзнавець і сапер, загинув у травні минулого року, захищаючи незалежність країни, нагороджений орденом «За мужність».

На похованні релігієзнавця Олексія Титаренка у Михайлівському соборі був весь «релігієзнавчий світ», дуже український цвіт вітчизняної науки. Через кілька місяців ми записали інтерв’ю із його дружиною військовослужбовицею ЗСУ Вітою Титаренко, коли вона приїхала у коротку відпустку.

Ми починаємо говорити про її чоловіка, філософа, аналітика, знавця релігій. Вона жартома, але зі щемом згадує, як в часи навчання їх із чоловіком (як і інших релігієзнавців) називали «опіумщиками», відсилаючи до відомої літературної цитати про релігію – «опіум для народу». В цій групі релігієзнавців із 25 осіб 10 захистили кандидатські, а троє стали докторами наук. Віта Титаренко та її чоловік також захистили дисертації. Але після початку вторгнення стали на захист незалежності та свободи.

– Бо свобода та незалежність були не лише предметом дослідження – це були цінності нашої сім’ї, це те, чого ми вчили наших студентів у різних вишах, – ділиться Віта і після паузи, роблячи зусилля, каже, – це те, чому мій чоловік слідував до кінця свого життя, а я це продовжую. Я вдячна всім захисникам, які були в моєму житті. Тут принагідно згадаю й Ігоря Анатолійовича Козловського, який не так давно пішов у засвіти – настільки потужний релігієзнавець, настільки глибока людина, настільки совість нації.

– На Ваш погляд, чи у правильному напрямку рухається Церква?

– Питання, з одного боку, непросте, а з іншого боку, його треба ставити, і дуже добре, якщо Церква налаштована на сприйняття зовнішньої рефлексії: прислухатися і вдосконалюватися. Бо якщо тільки будь-яка система закривається і зупиняється, вона автоматично відкочується назад. За п’ять років, думаю, Церкві є з чим звітувати в першу чергу перед самою собою, в другу чергу і перед суспільством. Триває конституювання Церкви. Попри ускладнені об’єктивні умови, це ковід, потім масштабна війна, переходи якоюсь мірою уповільнилися, але не зупинилися.

І кількісні показники переходів нині не є головним – пріоритетним є те, що цей процес уже незворотній. А інтенсивність його буде хвилеподібною і залежатиме від багатьох факторів.

Важливі і якісні показники, бо у Церкви з’явилися нові виклики, їй доводиться адаптуватися, розширювати свій «функціонал»: робота з біженцями, волонтерство, участь в інституалізації капеланства. І надалі ці речі будуть розвиватися. Церкві треба бути готовою і далі відповідати на нові виклики, працювати з тими, хто повертатиметься, і брати участь у поверненні співвітчизників, працювати з військовими. Тому що це люди, які будуть повертатися із ПТСР. Слід буде вчити суспільство і спілкуванню, і розумінню військових. Потребуватимуть підтримки ті, хто втратив домівку, рідних.

У соціологічному опитуванні центру Разумкова було питання: «Що ви очікуєте від Церкви?». І на першому місці стоїть саме очікування психологічної підтримки. Тобто Церква повинна прислухатися до цього та організовувати свою працю так, щоб задовольнити цей попит. Мені здається, великим досягненням є і зміцнення міжнародних позицій Церкви. На сьогодні вони є вагомі. І я бажаю, щоб голос Церкви звучав усе впевненіше. Треба не зупинятися, працювати, бо якщо не вдосконалюватися, то відбудеться регрес, а довкола достатньо недоброзичливців, які будуть раді скористатися слабкістю. Тож рухаймося вперед і вгору.

– Релігієзнавець та філософ на війні – це окрема тема. Як це поєднати? Можна на якійсь щоденній ілюстрації?

– Я 10 місяців на Донецьких теренах. І доводилося бувати на нулі, спілкуватися з нашими хлопцями.

Науковець і військовослужбовець ЗСУ – дві зовсім різні постаті, але тим не менше вони уживалися в мені. Релігієзнавець-науковець, як квітка каменеломка, морозостійка та витривала (сміється). Моя відточена навичка спостереження була потрібною і на фронті. Я працювала у двох напрямках: цивільно-військова співпраця та група контролю бойового стресу. І мої навички були в пригоді. Слід було вивчати релігійне середовище, розуміти, що відбувається саме в підрозділах. Для мене як для науковця був корисним цей метод oralhistory, тобто метод усної історії, як практика науково організованої усної інформації. Ми з колегами навіть написали статтю про науковий метод як контекстуалізацію, занурення в контекст війни.

– Ви з перших місяців на фронті. На вашу думку, люди стали релігійнішими? Були якісь історії, які вразили вас як науковця найбільше?

– Я вам скажу, що з одного боку, я працюю як науковець, бачу соціологічні опитування, з іншого боку – я бачу реалії, живих людей, які приходять до храмів у прифронтових містечках. З одного боку, мене дуже вражало те, що, скажімо, в храмах УПЦ МП я чула деякі речі на кшталт «смутниє врємєна, братовбивча війна». І все дуже завуальовано і латентно, така контекстуальність, яка залишала двозначності. А приходить паства, яка в ситуації загостреності, яка очікує чітких орієнтирів. З іншого боку, УПЦ МП там займалася і волонтерством, допомагала тим, хто залишився без домівки. І я впіймала себе на тому, що євангельське слово і щось матеріальне дуже пов’язуються. Тому важливе все: і те, що говорять, і те, що роблять. Ці моменти, особливо на прифронтових територіях, все-таки повинні бути у фокусі уваги, у фокусі дослідників, у фокусі тих, хто зацікавлений у результативності нашої там присутності.

– Але ж це абсолютно аморально: вони дають окраєць хліба і кажуть, що ви, мовляв, голодні, бо йде братовбивча війна.

– Я намагаюся формулювати свої думки обережно, щоб не наражати себе і нашу спільноту на обвинувачення, мовляв, ангажовані. Кожного разу, коли ми говоримо про ризики УПЦ МП, то ризикуємо почути про «ідеологічність» експертизи. Хоча ми не припиняємо говорити.

А тепер про методи спостереження. Разом із капеланами у складі групи контролю бойового стресу ми приїжджаємо до хлопців. Спілкуємося на різні теми, на духовні теми спілкується капелан, на психологічні теми ми. Я от спостерігаю, як працює капелан. І от він говорить, роздає свої візитівки, зроблені власним коштом, для того, щоб кожен боєць, який матиме потребу, міг подзвонити до нього напряму. Знаєте, мене це дуже зворушило, тому що капелан теж готовий відкрити свої контакти: будь ласка, телефонуйте, буде потреба, я готовий. І ти розумієш, що потреба в духовній опіці існує.

Коли була можливість поспілкувалася із хлопцями не на нулі (бо на позиціях все швидко: раз-два і все), то я спитала: «Хлопці, є два варіанти спілкування. Є група контролю бойового стресу, а є ось капелан. Чи ви б надали перевагу комусь одному?» Вони кажуть: те, що можна сказати психологу, не скажеш капелану. І навпаки: те, що скажеш капелану, не скажеш психологу. Обидві ці форми необхідні військовим, і добре, коли вони працюють разом.

– Дуже цікаво. А бойовий стрес вдавалося вам контролювати? Піддається він контролю?

– Працювала з посестрою, психологом-практиком. І від неї я почула, що є психологи, які мають диплом, але їм бракує глибокої емпатії, щоб працювати з людьми, а от в мене нема диплома психолога (моя базова освіта – філософія), але мені це вдається.

Згадався один випадок. Ми були дуже близько біля лінії розмежування, фактично 5 кілометрів від Донецька. І на цій території була наша позиція з хлопцями. Це було вже навесні, у квітні. Вони не просто облаштували бліндаж, у них там за бліндажем ростуть редиска, кріп, петрушка. Це настільки було зворушливо, настільки по-українськи. І коли ми часом заходили на позиції, то чули: «Їсти будете? Рибу смажену». Кажу: «Давайте, бо я ж вегетаріанка». І отут як не згадати ранньохристиянську трапезу любові, агапу, яка так зближує людей, і думаєш при цьому про Євхаристію, яка перекладається, як вдячність, і літургію, як спільну справу. Спільна трапеза в таких умовах дає привід для зближення, для розмови, для довіри одне до одного. І хотілося допомогти хлопцям, коли в них виникали питання.

Ми фактично були своєрідними зв’язківцями між бійцями й командуванням для того, щоб донести якісь питання, які виникають або навпаки. Я запитувала свою посестру: «Лесю, яким має бути результат нашої дії, співпраці, розмови?» Вона відповідала: «Головне – отримати вдячність. Слова подяки, маленький гостинчик у вигляді смаженої риби чи цукерки. Тоді ми досягли того, заради чого ми прийшли. Ми дали хлопцям позитивний ресурс». Коли у мене був перший вихід на нуль, я почула: «За рік ви перша жінка тут. Говоріть про що завгодно. Нам просто приємно чути жіночий голос». Такі речі дуже запали в душу. Забувала, що я релігієзнавиця, науковець, а була просто посестрою для них.

– У вас було те, що в церковному середовищі трактують як воля Божа?

– Знаєте, пані Ярославо, для мене це таке складне і болюче питання… За останні пів року я втратила чоловіка, брата і чотирьох побратимів. Ігор Анатолійович Козловський – для мене це теж дуже глибока втрата. Я не знаю, чи це воля Бога, чи воля Божа, коли говорять, що Бог забирає до себе найкращих. У таких позиціях непросто апелювати до Творця. З іншого боку, коли був наш перший виїзд, ми потрапили під мінометний обстріл…

– Та ви що? Тоді просто дякую, що живі.

– Ми рухалися з комбатом. Там кілометри три йти до точки. І от на цьому шляху прилетіло. Але я кажу, йдемо, там на нас чекають хлопці. Бог врятував.

– Ви залишаєтеся в армії?

– Так. Ми прийшли з Олексієм для того, щоб боротися до нашої перемоги. Це не пафос, не гасло. Я підтримую себе тим, що служу за двох, служу до нашої перемоги. Поки я зможу робити те, що я можу робити, я буду залишатися в строю.

– Можемо про вашого чоловіка поговорити?

– Так.

– Респектабельна робота, бронь. І тут – інженерно-саперні війська, стає заступником командира роти. Скажіть, як це все відбувалося?

– Льоша ще з 2014 року був учасником АТО-ООС. Робота у владі давала йому бронь у 2022 році. Але Льоша був тим, чого навчав студентів. Відразу з перших днів війни вони організувалися у ДФТГ. Захищали Київ, наскільки могли. Наше найближче оточення було там. Я їм допомагала, а потім вже сказала Льоші, що я тебе одного не відпущу, ми йдемо вдвох. І на той момент я вже написала заяву в ДФТГ і тоді вже була мобілізована. Ми проходили злагодження, але випало служити в різних місцях, в різних військових частинах. Я потрапила відразу на Донецький, він – на Харківський напрямок.

В Олексія завжди був хист до військової справи. Він добре розумівся на зброї, на всіх цих пристроях і тільки вдосконалював та підвищував свій професійний рівень. Він закінчив кілька курсів навчання і за натовськими стандартами також. І хлопців добре навчав, відгукувалися про нього завжди дуже позитивно. Потім ми почали служити разом на Донецькому напрямку. Завдання, які виконували наші хлопці, були досить непростими. Сапери – дуже затребувана спеціальність, на вагу золота, їхня роль буде тільки зростати, тому що заміновано такі площі українських територій, що це на десятки років розмінувань.

– Гуманітарій, який став сапером і доріс до заступника начальника роти…

– Науковці вже своїми науковими ступенями, знаннями, якщо вони справжні науковці, декларують здатність до навчання. А муфтій Саїд Ісмагілов? Став парамедиком. А Жора Філіпович, який навчився справлятися геть з усім. А щодо заступника командира роти. В армії пильно спостерігають, як ти ставишся до людей, як ставиш завдання, виконання. Це все формує авторитет в колі побратимів. Я зберегла спілкування з побратимами, всі його пам’ятають, бо там безліч речей, які він впровадив чи здобув для підрозділу. І все тому, що він прагнув повноцінного захисту. Всією сутністю, всім єством.

– Ваше подружжя підтримувало Томос? Ви вболівали?

– Так. Ми підтримували, бо як науковці розуміли, що кожна держава має право на свою помісну Церкву. І я пишаюся Благословенною грамотою від митрополита Епіфанія за участь в утвердженні Православної Церкви та отриманні Томоса. Мільйони українців прагнули справедливості, це дуже важливий здобуток. Я пам’ятаю, що отримання Томоса було вказане в новому календарі Сил територіальної оборони.

Це подія не тільки для православних вірян, це подія взагалі для всіх українців, тому що всі спілкувалися з представниками інших конфесій. І ті, хто мислить прогресивно, залишаючись в рамках своєї конфесії, оцінювали позитивно такий здобуток Православної Церкви України, як автокефалія й отримання Томоса. Це гарантувало розвиток Церкви, це гарантувало вихід з-під впливу цієї московщини, цього «русского міра», тому що як би там не було релігія залишалася інструментом тієї війни, яка сьогодні розгорнулася. І цей «рус мір» в’їхав танками 24 лютого.

– Питання як до філософа. Я читала останній випуск журналу «Церква і суспільство», там є матеріал із богословської школи у Волосі. І в мене залишилося відчуття, що мирні грецькі теологи ніколи до кінця не зрозуміють ситуацію в Україні. З одного боку, «Волоська декларація» засудила «русскій мір» дуже грамотно і богословськи вагомо. З іншого – я читаю суперечку про те, що нема різниці між націоналізмом (що вважається начебто поганим) і патріотизмом (що є добрим). І що, мовляв, (спрощено) Церкві треба звільнятися з «вавилонського полону», яким на сьогодні є релігійний націоналізм. Що б ви сказали професору-греку про релігійний націоналізм? Адже націоналісти – перші герої нашої війни. Чи не варто цю концепцію націоналізму взагалі переглянути й перемістити в розділ чеснот та запоруки втримання християнства?

– Богослови апелюють також до поняття етнофілетизму, в цьому можуть звинувачувати інші Церкви. Я все ж таки зупинюся, мабуть, на тому формулюванні, яке ви озвучили, понятті патріотизм. Скажімо так, є певні різночитання і різні тлумачення, тобто є різні системи, на які можна опиратися. Якщо згадати Орвелла, то він не тільки «1984» і «Колгосп тварин» написав, той самий Орвелл бачить націоналізм, як щось агресивне, як прагнення піднести свою націю над іншими. А патріотизм розуміє, як щось хороше, як любов до рідної мови, до землі, культури. Десь такі поняття нам свого часу і насаджували в Радянському Союзі. Але це не так однозначно.

Є підходи, коли той же самий імперський патріот вважав би, що боротьба проти радянського режиму, яким би він поганим не був, означає «зраду батьківщини». Це, до речі, ми зараз бачимо на росії. А націоналіст може бути переконаний, що режим таки зрадив його батьківщину. Можна і далі сперечатися, бо націоналізм різний буває – ліберальний, імперський.

Ми бачимо, що можуть бути позитивні тлумачення і в одному, і в іншому випадках, і так само бачимо негативні конотації в першому і в другому випадках. Як на мене, якщо і те, й інше вимірюється кантівськими категоріями, тобто через такі цінності, як справедливість, свобода – те, за що ми боремося – то я вважаю, що я і патріот, і націоналіст. Що стосується Церкви, то моє бачення своєрідне, суб’єктивне і проявляється через контекстуалізацію війною, бо я таки занурена в неї. Десь половина українців на питання, чи повинна Церква бути національною, відповідають ствердно. Візьмімо військовий сегмент, капеланів.

Я дуже багато з ними працюю, читала лекції, спілкуюся з капеланами. Капелан – це і душпастир, і воїн. І от уявіть собі, як повний воїн буде на передовій спілкуватися зі своєю паствою, якщо він не буде в позитивному сенсі патріотом і націоналістом, якщо ми трактуємо їх, як носіїв цінностей свободи, гідності й так далі. Це просто неможливо. Ну і я завжди як науковець розумію, що будь-яка модель набагато простіша, ніж реальне життя. І тому добре сидіти професору в кабінеті й теоретизувати на тему, що є добрим, а що поганим. Ми ж проживаємо це на практиці.

Кожна держава має право на свою помісну Церкву. А ця Церква так чи інакше національно орієнтована, тому що вона об’єднує у своєму середовищі не якихось безрідних людей, які себе ніяк не ідентифікують. Якраз це поняття ідентичності, хоч воно й складне, хоч воно й перемінне, але воно теж не до безконечності дробиться. Як бачимо, навіть Радянський Союз не зміг «виправити» українця в українцеві, литовця в литовці. Національна ідентичність важлива, і вона вартує, щоб її захистити.

– А ще був заклик того самого професора дистанціюватися Церкві від армії, бо, мовляв, близькість між ними є ознакою мілітаризму Церкви. Я не можу позбутися відчуття, що кабінетний теоретик нічого не знає про наше життя. Яка ваша рефлексія на це?

– Абсолютно. Перебуваючи там, на донецьких теренах, я була не просто свідком, я зверталася за допомогою до релігійних організацій в діапазоні від православних до протестантів. І треба було все: від аптечок, турнікетів, закінчуючи приладами нічного бачення, ремонтом машин. І різні організації відповідали на ці запити. Сказати, що це мілітаризація? Називайте все, як хочете, але як Церква може не робити щось для тих людей, які там знаходяться, які вірять в Церкву, вірять в цінності, які вона пропагує? Адже Церква – це і молитва, і дія. І цю дію ми бачимо в реалізації українськими Церквами.

Матеріал про те, як і що роблять у війну спільноти вірних, збирається і систематизується. І ми побачимо реально, скільки зробили Церкви для того, щоб наблизити нашу перемогу. І не в мілітаризації справа. Ви мене так емоційно збурили, я навіть не знаю, як взяти себе в руки і як відповісти цьому професору, відірваному від реалій, відірваному від життя.

Церква поруч, вона бере постійну участь у порятунку поранених, виховує капеланів, допомагає ремонтувати машини, надає допомогу з усім, чого потребують наші військовослужбовці, починаючи від якихось матеріальних речей, закінчуючи психологічною допомогою. І я бажаю Церквам сили, наснаги, невтомності далі робити те, що вони роблять.

– Я, коли бувала в зоні бойових дій, намагалася зайти в храми та спитати священників Моспатріархату, чи вони, бодай, трошки розкаюються в тому, що готували населення до приходу ворога. Хочемо чи ні, та в зонах бойових дій МП домінував. І я не бачила жодної крихти розкаяння, кроку назустріч, вони хіба що були просто обережніші. Ви мали подібні враження від спілкування з ними?

– Одиничні випадки адекватних реакцій УПЦ МП були в моїй практиці. Дуже-дуже одиничні. В цілому, це те, що і Ви сказали, це скоріше так латентно, приховано, неявно. І коли опонент не розпізнаваний, то важче з ним дискутувати. Віктор Євгенович Єленський сказав фразу: «Не всі в УПЦ МП колаборанти, але ті релігійні колаборанти, яких було викрито, всі були з УПЦ МП». Якщо ми не бачили на рівні очільника Церкви засудження, якоїсь реакції, яка б стала матричною для всіх інших священників, то чого ми очікуємо від простого духовенства?

Є священники, які підписують петиції проти Кирила, але це швидше виняток, аніж правило. Десятки років з російською владою, десятки років плекання, десятки років підживлення з росії грошима, ідеологією, всім чим хочете. І ми маємо ситуацію, над якою нам ще працювати й працювати. І не тільки Православній Церкві України, але і всьому українському суспільству.