Помісність як братерство: підсумки засідання Українського християнського академічного товариства
За словами модератора заходу, Андрія Смирнова, Острог був центром релігійного культурного життя ранньомодерної України, тут надрукована Острозька Біблія, тут за участі князів Острозьких вирішувалася доля православної Церкви.
Сім критеріїв помісності
Для православних Церков концепція помісності є давно усталеною, хоча й досі довкола неї точаться дискусії і виникають то одні, то інші міфи. А от для Католицької Церкви це поняття є новим і ще недостатньо розвиненим. Уперше його сформульовано на II Ватиканському соборі, лише стосовно Східних Католицьких Церков. На думку організаторів семінару, сьогодні їх завданням є розробка цієї концепції, і це можливо у співпраці з Православними Церквами.
Семінар розпочався доповіддю ректора Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ о. Мирона Бендика про етапи розвитку помісності Церкви. Він зазначив, що на першому етапі помісна Церква відтворює шлях Ісуса Христа, Який воплочується в певному народі, що живе певними традиціями і звичаями. Тобто, утворюється перша громада певного місця. Наступний етап – провідник опановує місцеву мову і має у проповіді перетлумачити образну мову Святого Письма для народу, серед котрого ця Церква розвивається. Це вже означає потребу у місцевому богослов'ї. Наступний етап – становлення місцевої духовності та благочестя. Далі – формування власної Літургії як минтезу мистецтв. «Коли місцева спільнота вже може прославити Бога мовою своєї культури — це означає дуже глибоке осмислення євангельської благовісті, — наголошує отець-ректор. – І навколо літургійного життя творяться літургійні звичаї – місцевий спосіб святкування найбільших християнських свят – Різдва, Пасхи та інших. Коли якийсь народ уже має свої особливості святкування, і на Великдень, скажімо, має гаївки, на Різдво – колядки, це є ознака глибокої помісності цієї Церкви, адже святкує християнські свята як свої особисті».
Наступний етап – канонічне право, фіксування особливостей Церкви на письмі. Слово автономос із грецької означає «своє право». «Завершальний етап християнізації народу – це коли християнство проникає в його уклад життя, — наголошує отець Мирон. — Охрещення дітей, хресні батьки й мами, дружні взаємини. Поховання по-християнськи… На деяких іконах можемо навіть бачити Богородицю, вдягнену у вишиванку. Так само в Африці у місцевих Церквах Богородицю зображують темношкірою».
Учасники нагадали, що сім критеріїв помісності Церкви наводив Патріарх Йосип Сліпий. Це: мова, своє богослов'є, духовність і благочестя, Літургія (є київський і галицький розпіви), самобутня іконографія, спосіб святкування найбільших християнських свят, своє канонічне право, уклад життя.
Єдність для осягнення національного
Про історію помісності в Україні розповів доктор Василь Кметь, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, заступник голови Інституту церковної історії ПЦУ. Він наголосив, що на зміну активному періоду Київської Церкви, у XVIII столітті відбувається ліквідація питомої літургійної культури, богословських практик і чітке окреслення нового церковного геополітичного простору зі зростаючим впливом Московського патріархату. Відродження релігійної самобутності відбувається з відновленням національної ідеї та державності, на початку ХХ століття.
Доктор Кметь представив аналіз листування митрополита Андрея Шептицького з православними єрархами. «Для осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности… Релігійна єдність була могутнім товчком в осягненні національної єдності… Нас ділять суперечності між греками і латинянами, нас ділять традиції, перейняті від грецької та московської Церкви», — писав митрополит у зверненні до православних архиєреїв України від 30 грудня 1941 року.
Листування митрополита Іларіона (Огієнка) з Андреєм Шептицьким, на думку пана Василя, було найбільш щирим і близьким. «Надіюсь, що Вашому Високопреосвященству Бог дасть ту велику благодать, що зможете Українську Церкву очистити з тих усіх наук, противних вірі і неканонічних, шкідливих, накинених неволею установчих законів, а може, передусім, з тієї чисто московської нетерпимості, яка рідного брата зненавидить, коли інакше думає, з тієї тісноти і браку християнського широкого духа, яким відзначалося московське православ’я» — писав глава УГКЦ до митрополита Іларіона 21 жовтня 1941 року. На що православний ієрарх відповідав: «Я також тверджу, що нас обох в’яжуть спільні національні ідеали, спільна праця для добра одного нашого народу, якого ми однаково гаряче любимо».
«Сьогодні, коли ми говоримо про Томос і про визнання статусу автокефалії Помісної Церкви України, то відзначаємо не лише юридичний бік, — наголошує д-р Василь Кметь, – але й світоглядні принципи, які дозволяють використовувати наш духовний досвід – літургійний, мовний, перекладацький, канонічний, для формування того простору, який визначатиме перспективи світу у наступних століттях і тисячоліттях».
Помісність – не загроза
А як православні й греко-католики єднаються з українськими протестантами? Поки що майже ніяк. Про це розповів у дискусії єпископ Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України Павло Шварц. Він пояснив, що розуміння помісної Церкви у протестантів інакше. Зазвичай, в одній державі є одна Лютеранська Церква, але це більш організаційна річ, а Вселенська Церква, за вченням лютеранської та інших протестантських Церков, є невидимою і об’єднує усіх християн.
«Ідея помісності Української Церкви викликає і зацікавленість, і певну стурбованість з протестантської сторони, — визнав єпископ. — Тому що під час дискусій іноді можна почути твердження «Одна держава – одна Церква». Чи не стане це загрозою для тих Церков і релігійних організацій, які не приєднаються до такої Церкви? Тим часом діалог про сопричастя між Лютеранськими і Католицькою Церквами розвивається, хоча в протестантів зовсім інше розуміння Причастя як такого. В українському контексті ми маємо проблему також в тому, що немає офіційного документа про взаємне визнання хрещення. Наші Церкви потребують відкритішої комунікації, щоб побільше вірян з протестантського середовища запросити до цієї дискусії. Це допоможе встановити діалог між протестантськими та католицькими і православними Церквами в Україні».
Благодать і визнання – різні речі
Завідувач кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії ПЦУ Святослав Чокалюк перконаний, що питання помісності найкраще можемо осмислити через розуміння Євхаристії.
«Чому поняття помісності ми ставимо в один ряд з євхаристійним єднанням чи кафоличністю? Бо апостоли засновували громади в містах – центрах провінцій. Провінції тогочасної Римської імперії – це були території, які до входу до складу імперії були теренами народів, які проживали окремо. Увійшовши до складу Римської імперії, вони зберігали самобутність і свої кордони. Апостоли, проповідуючи Євангеліє, у кожній провінції засновували, по суті, помісну Церкву і вона відразу ставала самодостатньою, не потребуючи якогось визнання від центру», — пояснив богослов.
Він також зазначив, що сьогодні «кафолична» в певних середовищах перекладається як «соборна» – мовляв, «керівним органом» Церкви є собори. Таке розуміння є неправильним. Кафолична – означає в усьому, в цілому. Цим словом отці Церкви хотіли визначити, що скрізь, де присутня Церква з її таїнствами, там присутня уся повнота благодатних дарів.
«Утім упродовж 100 останніх років, окремі Церкви висувають претензії на унікальне володіння благодаттю, мовляв, тільки від них залежить, чи будуть інші помісні Церкви отримати від Бога цю благодать, — нагадав проректор КПБУ. – З кінця ХІХ століття така тенденція проявляється в діях і вченні Російської православної Церкви, ієрархія якої, не без впливу світської влади, намагається нав’язати іншим Церквам таку думку».
«Почати зі взаємного визнання хрещення»
На думку вченого секретаря Українського християнського академічного товариства Тараса Курильця, нашим українським конфесіям треба ще багато зростати, дозрівати до помісності. Українським конфесіям варто утворити спільну комісію, принаймні налагодити прямий діалог одні з одними. Починати варто з таких базових питань як взаємне визнання хрещення.
Хоча це буде не просто і триватиме, можливо, не одне десятиліття. Адже, за словами професора Київської духовної академії УПЦ МП доктора Сергія Бортника, у Німеччині є структура, яка сприяє взаємному визнанню хрещення між Церквами. Утім Російська Православна Церква Закордонна, яка є членом цієї структури, перехрещує католиків, які переходять у православ’я. «Буває, теоретично питання вирішено, а практично на місці конкретний єпископ, який керує єпархією, вважає інакше», — підсумовує богослов.
Професор кафедри пасторального богослов’я УКУ, отець доктор Михайло Димид присвятив доповідь питанню порозуміння і взаємовизнання греко-католиків і православних, при чому не в останню чергу через активніше самовизнання УГКЦ як Патріархату. Отець-доктор нагадує, що берестейським єпископам не вдалося вповні реалізувати свої плани, бо згодом їхня Церква була поглинута римською еклезіологією, а внаслідок цього відкинута православним церковним світом, світогляд якого вона апріорі не відкидала.
«Останнім часом те, що навчали великі греко-католицькі Київсько-Галицькі митрополити XX століття Андрій Шептицький, Йосиф Сліпий, Мирослав-Іван Любачівський та Любомир Гузар про православну Київську Церкву в сопричасті з Римським Апостольським престолом, набирає вимірів, що становлять нову еклезіологічну мисль — яку ми називаємо помісністю», — наголошує отець Михайло Димид. І пояснює, що Греко-Католицька Церква — це не частина Церкви Римо-Католицької, а окрема церковна одиниця православного походження, яка наразі не належить до теперішньої Православної Повноти. І не є помісною. Адже, за словами богослова, «ексклюзивістичні еклезіології Заходу і Сходу донині не спромоглися звільнитися від негативного спадку історії, уважаючи, що тільки вони мають право на існування у Вселенній і право визначати помісність інших».
Професор УКУ тішиться, що Православна Церква України доросла до помісності в 2019 році. І православні брати цілком можуть допомогти греко-католикам подолати внутрішню боязнь реалізувати те, що не заборонене – Патріархат, що допоможе повертатися до джерел і спільно діяти.
