Синод РПЦ розглянув на своєму засіданні визнання Елладською Церквою Православної Церкви України.

Побіжні зауваження

Перед тим, як перейти до головної теми заяви, варто зазначити декілька побічних сюжетів. По-перше, в РПЦ спостерігається суттєва криза жанру, що відображається у повній відсутності фантазії. Вони за рік не вигадали жодного нового аргументу, повторюючи всі ті заяви, які вже були спростовані українськими релігієзнавцями.

От наприклад, в РПЦ стверджують, що Патріарх Варфоломій не мав повноважень вирішувати українське питання. Але ж є відповідні правила IV Вселенського Собору, якими встановлено, що Патріарх Константинополя має право приймати апеляції представників будь-яких автокефальних Церков. Більше того, Україна, як давня Київська митрополія, завжди була канонічною територією саме Константинополя. Він не передавав її Москві, а лише давав право ставити митрополита, якого, до того ж, оберуть самі українці. У Московському Патріархаті постійно роблять вигляд, що не розуміють різниці між цими двома видами діяльності. Тому наведу приклади зі світської сфери. Константинополь віддав Москві Київську митрополію у сліпий траст, причому на певних умовах. А Москва мало того, що порушила ці умови, так ще й намагається присвоїти собі цю власність. Київська митрополія ніколи Московському Патріархату не належала, вона ним лишень адмініструвалась. Як адмініструється компанія найманим менеджером, якого запрошує бенефіціар. Якщо менеджер не справляється зі своїми обов’язками — його звільняють. Це власне те, що було зроблено минулого року. Менеджер в особі Москви не зміг впродовж тривалого часу розв’язати корпоративну кризу ПАТ «Київська митрополія» через, що і був звільнений.

Далі. Згадка про термін оскарження – взагалі не витримує критики. Оскільки, по-перше, стосується прикордонних сіл, про що чорним по білому вказано у цитованому канонічному правилі. По-друге, Константинопольский Патріархат вже в перші ж десятиліття оскаржував дії Москви, і потім повторював ці оскарження протягом кожного наступного століття. Формат цієї статті не дозволяє детально вказати на всі оскарження, згадаємо найвідоміше. У Томосі про автокефалію Польської Церкви від 1924 р. міститься оскарження фактично анексії Київської митрополії з боку Московського Патріархату.

Викликають особливу посмішку заяви про загрози соборному прийняттю рішень, оскільки в самій РПЦ соборність – вже давно ритуальна формальність, якою прикривають безсоромний авторитаризм патріарха.

Центральне рішення

Аналітики прогнозували численні варіанти їхньої «відповіді Чемберлену». Один з варіантів все ж таки знайшов місце у подальшій стратегії Московської патріархії. Вона вирішила не розривати повністю відносини з Елладською Церквою, а обрали точковий підхід. Вони будуть вирішувати по кожній конкретній єпархії – чи мати з нею відносини чи ні, в залежності від того, чи спілкується архиєрей цієї єпархії з ПЦУ. Те саме і стосується Архиєпископа Афінського Єроніма. Синод РПЦ надав Патріарху Кирилу повноваження припиняти молитовне згадування очільника ЕПЦ у разі, якщо останній почне молитися за Митрополита Епіфанія. Більше того, окрім просто розірвання відносин, в РПЦ пригрозили тим, що не благословлятимуть паломництва до «скопрометованих» єпархій Елладської Церкви. Це аргумент, який прямо б’є по гаманцях грецького єпископату.

Фактично Московський Патріархат зараз шантажує греків: визнаєте ПЦУ – позбудетесь наших грошей. А хто не визнає ПЦУ, той отримає гроші.

Цікаво, що РПЦ фактично припиняє взаємодію між очільниками Церков і переходить на регіональний рівень. Це серйозний дауншифтинґ для такої централізованої махіни, як РПЦ. Це те саме, якби Путін напряму вів перемовини не з американським президентом, а з керівництвом кожного штату окремо.

Виглядає так, що це доволі вимушене рішення РПЦ. З одного боку вони не можуть не відреагувати на дії Елладської Церкви, оскільки запустили потужний маховик антиукраїнської пропаганди. Більше того, на цей раз від Московського Патріархату багато хто чекав на рішення. При чому не тільки в середовищі релігійних оглядачів, але й у світських колах. Тобто «проковтнути» рішення Афін у Москві не могли.

З іншого боку, у РПЦ теж не могли не розуміти, що їхня попередня політика розірвання євхаристійних стосунків нічого не дає. Константинополь від свого не відступиться і вже не відіграє назад. Розірвати стосунки з Елладською Церквою – це ще далі заганяти себе у кут всеправославної ізоляції. Патріарх Кирил цього не хоче. Він хоч імперіаліст, але не ізоляціоніст. Він любить діалог і співпрацю, особливо з Католицькою Церквою. Я вже писав, якщо би зараз патріархом був Тихон (Шевкунов), РПЦ би давно загнала себе у самоізоляцію і повторила долю старообрядців.

Наслідки

Саме тому рішення і половинчасте. Але воно дуже промовисте. Воно означає, що фактично Москва визнала, що не може повністю перетягувати на свою сторону Церкви. Це при тому, що РПЦ проводила дуже потужні заходи, аби запобігти визнанню ПЦУ з боку Церкви Греції, про що я писав тут і тут.

Саме тому росіяни будуть намагатися розколоти ці церкви зсередини. Глобальний розкол православ’я не буде проходити по кордонах між Церквами, він буде всередині Церков. Головна мета Москви – посіяти хаос та фінансовим примусом заручитись підтримкою невеличкої за кількістю, проте дуже галасливої групи архиєреїв у кожній помісній Церкві.

Але попри все, рішення Синоду РПЦ мають певний позитив – це сигнал всім іншим Церквам: визнавайте ПЦУ, не бійтеся — не такий страшний Кремль, як ним лякають. Тотального розриву стосунків, вірогідно, більше не буде. Будуть хіба локальні надриви. Так що «ефект доміно» таки може мати місце, після історичного рішення Елладської Церкви.