Поєднання духовності та психології як рецепт якісного життя: про роботу "Школи особистісного зростання" у Львові

Цей проєкт створений для молоді з різних середовищ, представників будь-яких професій. Організатори кажуть, що їхня мета ― підвищувати рівень освіченості в духовності та турботі про ментальне здоров`я. Тому під час одноденних зустрічей і виїзних кількаденних модулів учасники ШОЗ говорять про базові психологічні потреби, концепт духовності, емоції, стосунки з собою, іншими людьми й Богом, а також розбирають власні історії та питання з духівниками та психотерапевтами.

Кореспондентка РІСУ поспілкувалися з учасниками й ділимося їхніми розповідями.

Оксана Коліщак, майбутня лікарка-психіатриня й психотерапевтка, поетка

— Які потреби ви намагалися реалізувати через духовність?

— Я є практикуючою християнкою. Вважала, що моє християнство досить вільне. Я мала певні нюанси, як-от “бартер” з Богом: «я тобі, Боже, молитву, а ти мені ― оце». Думала, що як зроблю щось недобре, то точно потраплю в пекло, навіть якщо висповідаюся. Це було, можливо, у зв’язку з підлітковим періодом. Потім дозволила собі бачити більше. Я медитую. Пробувала ще до ШОЗ. І йогою займалася. Мені багато хто казав, що це не пов’язане з християнством. Я так не вважаю, бо все це скероване на шлях пізнання. Просто треба мати критичність. Я не кришнаїт, наприклад. Але можна бути вільним і в уяві до Господа. Бог ― це не просто слово. Люди можуть це по-різному називати Його й це прекрасно.

— Що вам подобається у стосунках з собою, іншими людьми й Богом?

— Бог є для мене справжнім, Він приймає мене, не ставить обмежень, чіткого вибору. Він каже: «Бери. Роби». Відповідальність ― на мені. Я зрозуміла, що не треба чекати дозволу чи оцінки від когось, щоб робити в будь-якій сфері те, що я хочу. Можу вільно сказати: «зараз мені недобре спілкуватися з тобою», «навіщо ти маніпулюєш чи викликаєш у мене провину?», «чого ти насправді від мене хочеш?» І це не про агресію.

Я можу сказати чітко «ні» навіть декілька разів, але не піддатися на тиск. Кажу «так» собі і дію так, як відчуваю. Міцно стою на ногах, умію говорити, комунікувати з людьми, показувати, що можна жити вільно. І йдеться не про псевдощиру вільність, а про те, що можна себе так почувати і в негараздах, і в критичних моментах, і коли добре. Правильно-неправильно немає. Тому я приймаю себе у всіх своїх проявах. Відчуваю багато тепла до себе, бо єдина людина, яка знає мене повністю, ― це я сама. У мене багато бажань. Можна просто бути «я», просто помовчати. Це не про те, що я не маю чого сказати, чи не хочу показати себе. Просто часом хочеться дати простір комусь іншому. Колись я була тією, хто роздає всім книжки. А зараз хочу давати людям простір на них самих, вчуся приймати інші точки зору. Намагаюся не осуджувати й давати можливість людині подумати, не спалювати іншу людину своїм вогнем. Мені дуже подобаються обійми, відчуваю в них єднання. Не спустошуюся й не біднію в них, бо я цілісна.

Софія Мудь, засновниця молодіжної спільноти при одній з парафій у Львові,копірайтерка, майбутня психологиня

— Де бачите поєднання психотерапії та духовного супроводу? Коли воно починає максимально працювати?

— Це поєднання викликає ще більше питань. Робота над собою ― це не завжди про закриття прогалин. Щось закриваєш, щось нове з’являється. Робота над собою ― це не завжди знайти те, що ти шукав на початку. Ісус казав: «Шукайте і знайдете», але Він не казав, що знайдете те, що шукаєте (сміється ― ред.). У процесі можна зрозуміти, що ти не так думаєш, обманюєш себе. Складність у тому, чи зможеш прийняти те, що виникає всередині тебе? Буває, що ця думка кардинально інша від тієї, якої ти дотримувався багато років. Після ШОЗ я зрозуміла, що хочу піти на терапію й звернулася до Хабу ментального здоров’я “ДіяТи”. З того часу працюю з психотерапевтом. І це не завжди легко ― навпаки. У роботі постійно постаєш перед вибором, зустрічаєшся зі собою. Часом правда звільняє, а інколи ― ні, й тоді розумієш, що треба взяти паузу.

— Які стереотипи й цінності ви встигли переоцінити, спростувати чи підтвердити?

— Я стала більш відкритою до людей, які мають іншу думку. Упродовж тривалого часу трималася «своїх» людей, неусвідомлено вважала їх ближчими, а щодо авторитету інших треба було ще подумати. Раніше мені було складно прийняти, що є люди не такі, як я. Одразу робила поділ на два різні табори, ставала в опозицію до таких людей і мала щодо них упередження, що б вони не сказали. Тепер мені цікаво пізнати, чому в людини саме така думка. Зараз більше розумію, що для кожного важливі його цінності. Я можу з ними не погоджуватися, але це справа іншої людини.

— Тема ментального здоров’я донедавна була досить табуйованою. Однак зараз люди більше звертають на неї увагу. Якою була б ваша порада для тих, хто не дозволяє собі піклуватися про свій психічний і духовний стан?

— Помітила, що дійсно покращується ставлення до ментального здоров’я, більше людей цим цікавиться і розуміє, що це не для хворих. Але є й ті, хто з певних причин ще боїться довіряти. Їх також можна зрозуміти, бо складно відкриватися. Вони ніби шукають людину, яка їх не знає, щоб розповісти їй усе, але, з іншого боку, не можуть довіритися чужим. Кожен має до того дозріти. Якщо людина ще не зробила цього, значить у неї ще є сила терпіти. У мене вже не було.

Секрет успіху ― прийняти своє безсилля у чомусь і попросити про допомогу. Якщо людина бачить, що в неї є проблема, яка їй заважає, але в неї є страх, то я порадила б іти назустріч страху. Хай бажання виправити все буде сильнішим за нього. Нас часто більше лякають наші думки й стереотипи, ніж реальна ситуація. Вірю, що кожній людині Бог дав ресурс і таких людей, яким можна довіритися або які порадять допомогу. Страх може принести багато доброго. Це як народження дитини: великий біль, але, як написано в Біблії, жінка, що народить, уже не пам’ятає того болю. Коли ти розумієш, що страх не має більше над тобою влади, то відчуваєш колосальну свободу.

Арсен Тарнопольський, волонтер у просторі «DoBro», працівник Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ, студент Українського Католицького Університету, фотограф

— Розкажіть, як ви зацікавилися психологією й почали навчатися на цій спеціальності? Чи була в цьому плані програма ШОЗ для вас корисною?

— Мої знання з психологією були базовими й дуже загальними ― як у більшості людей. Нічого поглибленого не знав, до того навчався на зовсім іншій спеціальності (транспортні технології), а вступив на психологію лише на магістратуру. Я змінив сферу, бо завжди відчував, що я з тих людей, які горять зв'язком людина-людина. Навіть моє захоплення фотографією ― це те, що зсередини мене наповнює і це теж про такий зв'язок. Техніка ж має бар’єри. Тут я, розбираючи власні мотиви, переживання, цілі й амбіції, дивився на майбутнє й обирав, що далі. У той час додатковим моментом поглибленого знайомства з психологією була ШОЗ. Це особливий для мене досвід в особливий час. Коли поїхав уперше, це для мене було «вау» ― наскільки можна було поєднати психологію і духовність. Це було те, чого я потребував. Тут було розуміння, як працює психологія, як глибше зануритися в себе, у свої переконання, бачення, зруйнувати стереотипи. Ми досить цікаві теми зачіпали, вони руйнували звичні упередження щодо ситуацій, людей, моментів. Це сколихнуло мій світ і дозволило глянути на все ширше, ніж зазвичай.

— Що вам подобалося найбільше у цій системі поєднання психології та духовності, що імпонувало й стало інструментом для подальшого розуміння себе?

— Основне ― тиша. А також наші ділення наприкінці дня, коли кожен мав необмежений час на висловлювання й брав його стільки, скільки потребував. Коли лише приїжджаєш, то більшість людей незнайомі. Але ми обговорювали настільки внутрішні й особисті теми! При цьому панували розуміння та підтримка. Дуже глибоке пережиття, коли людина довіряє тобі такі сакральні речі.

Звичайно, у перші дні був дискомфорт, але наступні дні породжували все більшу відкритість. А вкінці всі відкривалися максимально і майже ніхто не міг говорити без сліз. Це настільки пронизливо й цінно, що не передати словами, потрібно відчувати. Якби на вулиці зустрів якусь людину й мені сказали, що за два дні я поділюся з нею сокровенним, то я б не повірив. Але тут це стало реальністю. Усі ці люди включені в один результат і не націлені на те, щоб осудити чи дати пораду. Після ШОЗ хочеться, щоб усюди була така можливість почути й відчути людину, спілкуватися по-справжньому. Кожен з нас у звичайному житті має свою маску й перед різними людьми говорить те, що можна сказати. Це захисна потреба,бо часом не знаємо, як може обернутися розмова.

Наталя Медведєва, вихователька дошкільного закладу, логопединя-психологиня

— Працювати з дітьми ― це завжди про відповідальність, адже сказані вами слова можуть залишатися з ними все життя, можна щось недогледіти, не виявити якусь здатність чи талант. Чи ви використовували знання, що здобули, у своїй діяльності, не лише в особистому житті?

— Розумію, що якщо я не в ресурсі, то йти в такому стані до дітей трохи зле. Так можу їм нашкодити, і собі, звісно, теж. Тепер я кажу про емоції, про те, як почуваюся. Дивлюся також на їхню поведінку й озвучую те, що з ними відбувається, щоб вони це розуміли. Наприклад, часто діти сумують за мамою і тоді кажу: «Я тебе розумію. Але я є з тобою, ти можеш зі мною побути, можемо зробити щось разом». Це я задіюю знання, які здобула (до речі, на ШОЗ більше, ніж на лекціях в університеті). Інколи у дітей буває складна поведінка, з якою не дуже можу впоратися. Я тоді зупиняюся, оцінюю ситуацію, прислухаюся до себе. І тоді кажу дітям, що зла, чи сумна через їхні дії.

— Чи були моменти, коли ви відчували негативні емоції, але притлумлювали їх і не дозволяли собі проживати, бо, мовляв, я працюю з дітьми, я християнка?

— Так, було. Був час, коли я йшла до сповіді, бо розізлилась на дітей. На ШОЗ ми якось говорили також про заздрість. Заздрити ― нормально, бо ти бачиш, чого тобі хочеться, що для тебе важливе. Але коли ти вже крадеш, шкодиш, то це інше. Так само нормально злитися. Коли я собі забороняю злість, то й інших емоції також не проживаю на повну. Так ми не відчуваємо смаку життя.

Роман Медвідь, семінарист

— Ви вирішили змінити професію й стати священником. Чи були у вас питання з духовної сфери, на які шукали відповіді? Чи, можливо, хотіли налагодити стосунки з Богом, краще зрозуміти, ким Він є у вашому житті?

— У мене не було батька і я з дитинства компенсовував цей стосунок. Навіть вибудував гіпотезу, що такий стосунок і з Богом: батько десь є і Бог є, але часами взаємин з ними бракує. У дитинстві я був у вівтарній дружині, але так сталося, що в моїх поглядах і поглядах місцевого священника згодом виникли певні розбіжності. Тоді я від Церкви відлучився на шість років. Почав ходити знову після вступу в Політехніку.

Так само з Центром Студентського Капеланства: перший час приглядався, чи не зрадять вчергове. Але я почувся у своїй тарілці. Коли в нас були зустрічі театру «Сад», то репетиція могла тривати до півночі, а ми продовжували говорити до 1-2 години ночі, просто не могли розійтися. Мені подобається, що тут подають Бога таким, як Він є: відкритий, прийшов на світ як людина, з тими самими болями, проблемами, викликами, але якось дав з цим раду. Отже, і ти можеш.

Якщо розглядати стосунок з Богом, то спочатку я був неотесаний, у мені багато чого бунтувало, щось не подобалося, щось було знаним, щось ― ні. Згодом я почав для себе спростовувати багато міфів і стереотипів щодо Бога, духовності, християнства. На ШОЗ мені сподобалися розважання, які пропонували отці й сестри, з якими мали зустрічі. Думаю, якраз вони й відсутність страху йти на глибину мене привели до того, де я є зараз.

— Що для вас духовність, психологія, і де їхня точка перетину?

— Людина складається з тіла, душі й духу. Якщо болить нога, то треба йти до відповідного лікаря, а не скаржитися на цю проблему священникові. Зрештою, ще один стереотип: молитися молебень до святого Пантелеймона (чи ще когось), щоб минув біль. Це спотворює дійсність.

У майбутньому я хочу бути на своєму місці. Якщо буду священником, то маю супроводжувати людей, допомогти налагодити духовність, але не маю спекулювати на суцільному моралізаторстві й на гніві. Отець не повинен бути психологом, хоча має розумітися на таких моментах, його проповіді не мають базуватися на бздурах. Бо ж можна почути, наприклад, що, як підете до сповіді, то своє життя повністю зміните. Я бачив багато людей, для яких сповідь уже стала фікцією. Тому в цьому контексті якщо кожен буде на своєму місці й робитиме свою справу максимально якісно, то це буде найкраще, що можна уявити.

Мені пригадується, як ми розбирали прийняття власної провини на основі притчі про блудного сина. Це для мене найяскравіший приклад точки дотику психології та духовності. Маючи базові знання з психології, ти можеш ширше думати в духовних питаннях. Духовність задає напрямок мислення, а з точки зору психології ми можемо зрозуміти, що викликає конкретну поведінку в конкретній ситуації. Духовність для мене ― площина координат, а точки на ній ― психологія.

Ольга Литвиненко, голова волонтерського простору «DoBro»

— Що для вас було найбільшим відкриттям?

— Тема про базові потреби людини. Наприклад, я працюю з дітьми. За першою освітою я вчителька початкових класів, а за другою ― логопединя. Дуже багато в роботі з дітьми залежить від вчителя. Наприклад, формування в дитини здатності до навчання, до здорової самооцінки. Діти не здатні настільки фільтрувати все, що дає навколишній світ, як доросла людина. Вони сприймають усе прямо. Якщо дитині казатимуть, що вона гарно вчиться, хороша, розумна, то вона ростиме з цією думкою. Якщо їй казатимуть, що вона нездара, то які б великі досягнення вона не мала ― сама їх знецінюватиме. Для мене це теж один з ключиків у роботі: бачити в кожній дитині особистість, дати їй відчути свої сильні сторони, але не боятися разом працювати в моментах, де важче. Моє завдання ― підтримати й допомогти зростати.

— Що для вас найбільш цінне?

— Відокремити психологію від духовності я не можу. Мабуть, індивідуальні розмови для мене є найбільш ресурсними і з духівником, і з психотерапевтом. Ця вся система наче створює комплекс. Індивідуальні зустрічі дозволяють з’ясувати власні питання, потреби, які до цього могли бути для мене знаком «стоп», а потім можуть стати рушійною силою.

Матеріал підготовлено у рамках інформаційної співпраці з Центром студентського капеланства УГКЦ та БО "Українська освітня платформа"