Позбирайте крихти, щоб не пропало ніщо…

Основу експозиції склали твори з НМЛ, доповнені предметами археології, портретним малярством, рукописами зі збірки Львівського історичного музею (далі ЛІМ) та документами з Центрального державного історичного архіву України (м. Львів).

Експозиція охопила 150 пам’яток – смисловий стрижень сформувало більше 60 творів українського іконопису XVІ–XVIII ст. значну частину яких експоновано вперше після 1888 р. Їх гармонійно доповнили портрети, предмети літургійного вжитку (дерев’яна пластика, декоративний метал, церковні тканини), археологія, рукописи,стародруки тощо. Виставка послідовно розкрила не лише сторінки заснування та діяльності цього музейного осередку, а й відстежила історію постання Успенського ставропігійського братства у Львові (з 1788 року – Ставропігійського інституту), яке впродовж XVI–XIX ст. залишалося провідною національно-релігійною громадською організацією українців Галичини. В сучасній експозиції НМЛ було представлено пам’ятки та документальні матеріали з історії Археологічно-бібліографічної виставки та Музею Ставропігійського інституту. Глядач мав змогу побачити портрети творців Музею – митрополита УГКЦ Сильвестра (Сембратовича), багатолітнього сеньйора Ставропігії Ісидора Шараневича, історика і бібліографа о. Антонія Петрушевича, директора Національного музею Іларіона Свєнціцького.

У другій пол. ХІХ ст. великим музейним центром на західноукраїнських землях був Львів. Тут почали виникати численні українські інституції, які ставали речниками національної ідеї. При них закладалися музейні колекції, в яких акумулювали різнорідні матеріальні пам’ятки української культури. Вартісні збірки постали при Народному домі (1850), товаристві «Просвіта» (1868), Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ, 1874), Ставропігійському інституті (1889) тощо. Львів став осередком наукових студій, тут провадили активні археологічні пошуки. Винятковими подіями в історії музейного життя міста та Західної України стали Польсько-руська археологічна (1885) і Археологічно-бібліографічна (1888–1889) виставки.

Остання стала відкриттям унікальної спадщини українського релігійного мистецтва – на ній було представлено 1400 пам’яток. Виставку, приурочену 300-літньому ювілею заснування Успенського ставропігійського братства, організував Ставропігійський інститут. Її гаслом, яке друкували в авантитулі каталогів й розмістили над входом до неї, були слова євангеліста Івана: «Позбирайте крихти, щоб не пропало ніщо». Вони як найглибше відтворюють зміст ідеї колекціонування та музейництва загалом – виставка заклала початки формування Музею Ставропігійського інституту.

Виставку відкрили 10 жовтня 1888 р., розгорнувши її у Львові в десятьох просторих кімнатах будинку Ставропігійського інституту, по вул. Руській 3. Урочистість розпочалася з Архієрейської літургії в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, яку очолив митрополит Сильвестр (Сембратович). Це була знакова подія в культурному житті Галичини – захід активно висвітлювали провідні українські й іноземні часописи. Про неї писали у Львові, в Києві, в Чернівцях, у Кракові, в Любляні, у Празі, в Санкт-Петербурзі. Експозицію оглянуло понад три тисячі відвідувачів, у Книзі гостей автографи залишили 1587 осіб, які прибули з Відня, Варшави, Кракова, Санкт-Петербурга, Москви, Києва, Чернівців, Познані та ін. Виставка завершилася 28 лютого 1889 р. А вже 13 березня 1889 р. було офіційно відкрито Музей Ставропігійського інституту. Його колекцію сформувала більшість експонованих пам’яток, що їх власники передали в дарунок. Іншу частину експонатів Ставропігійський інститут отримав в наслідок перемовин та обміну на нові літургійні книги.

Колекцію Археологічно-бібліографічної виставки, а відтак і Музею Ставропігії, склали предмети шістьох типологічних груп – архів; рукописи та стародруки; археологічні знахідки; предмети церковного вжитку (церковні тканини, вироби з металу, декоративне різьблення в дереві); іконопис і світське малярство. Хронологічно артефакти охоплювали період від княжих часів – до кінця ХІХ ст. Основу збірки становили твори іконопису XV–XVIII ст., які репрезентували зразки різних іконописних шкіл: української, балканської, західноєвропейської, російської. (Перегримка і Вовче)

У час експонування виставки вийшли друком три каталоги, з яких перший – оглядовий варіант – представили до дня відкриття, а два інші – дещо пізніше. Їх упорядкували головні організатори події – професор І. Шараневич і о. А. Петрушевич. Водночас у фотостудії Едварда Тшемеського підготували фотоальбом (1889), який створили лише у п’ятьох примірниках. До альбому увійшло 60 таблиць з понад 400 експонатами. У 1890 р. І. Шараневич опублікував перший музейний каталог з інформацією про пам’ятки. Згодом повний, ґрунтовно опрацьований каталог збірки підготував і видав І. Свєнціцький (1908).

Постійну експозицію музею розмістили у п’ятьох залах Ставропігійського інституту. Пам’ятки поділили між археологічно-артистичним (близько 330 од.) і бібліографічним (понад 200 од.) відділами.

Відкриття Археологічно-бібліографічної виставки, а згодом Музею Ставропігійського інституту інспірувало появу численних культурологічних і мистецтвознавчих праць, які вийшли з-під пера Івана Франка, Анатоля Вахнянина, Петра Скобельського, Осипа Мончаловського, Климентія Ганкевича, Корнила Устияновича. Вони стали переконливим утвердженням вагомості здобутків культури та мистецтва української нації на тлі духовних звершень інших європейських народів.

Митрополит Сильвестр (Сембратович) – духовний натхненник та покровитель Археологічно-бібліографічної виставки

На початку 1887 р. Рада Ставропігійського інституту надіслала о. Антонієві Петрушевичу лист із проханням допомогти в організації Археологічно-бібліографічної виставки, взявши її під свій «протекторат». Отець А. Петрушевич став співорганізатором виставки, а прохання про покровительство, за його порадою, переадресували главі Української греко-католицької церкви митрополитові Сильвестру (Сембратовичу). Погодившись на пропозицію, архієрей зробив неоціненний внесок в успішне та багате укомплектування майбутньої експозиції раритетами релігійного мистецтва, які зберігались у чинних церквах і монастирях митрополії – у Львівській, Станіславівській, Перемиській єпархіях.

Вирішальним кроком у зборі експонатів стала «Відозва». Текст звернення українською, польською та німецькою мовами було видано у друкарні Інституту окремим буклетом. «Відозву» поширювали разом зі супровідним листом, укладеним і підписаним митрополитом. У листі було вказано: «Н-рь 3505. Митрополичая консисторія, пересылая воззваніе П. Т. Ставропигійського Інститута къучастію въ библіографично-археологической выставцѣ, поручаетъ, въ виду такой важности цѣли, всч. Духовенству доложити всяких стараній, щобы вознамѣренная виставка по мысли и желанію того же Института выпала. – Во Львовѣ 25 мая1888 г. – Сильвестръ, митрополитъ, с. р.». Таким чином виставка, що її спершу планували як невелику експозицію пам’яток бібліографії, переросла у грандіозну багатопланову ретроспективу української мистецької традиції від княжої доби до нового часу.

До участі у виставці зголосились і надіслали пам’ятки близько ста релігійних установ. З-поміж експонатів показовою стала група пам’яток Святоюрського комплексу (собору Святого Юра, Греко-католицької митрополії та Митрополичої капітули). Це була одна з найбільших колекцій предметів літургійного вжитку, портретів духовенства й ікон. Вирішальною була участь митрополита Сильвестра (Сембратовича) – владика не лише активізував передання цінної збірки, а й подарував новоствореному Музею Ставропігійського інституту ікони із власної колекції, зокрема твори «Святі Миколай і Наум» (1602), «Зішестя в ад» і «Святі апостоли Петро і Павло» (НМЛ). Ці факти вкотре підкреслюють важливий внесок греко-католицької Церкви та митрополита Сильвестра (Сембратовича) у справу становлення й розростання музейної справи в Галичині.

Теофіл Копистинський і його внесок у розбудову Музею Ставропігії

Активна співпраця Т. Копистинського зі Ставропігійським інститутом розпочалася з переїздом митця до Львова (1873). Програма діяльності Інституту, налаштована на розвиток науки та культури, спрямувала професійне зростання художника в напрямі дослідження і збереження давніх пам’яток мистецтва. Упродовж 1870–1880-х років він виконав на замовлення Ради Ставропігійського інституту галерею портретів представників духовенства, громадських та історичних діячів, зокрема митрополита Петра Могили (1885, ЛІМ), гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1886, ЛІМ), князя Костянтина Острозького (1886, ЛІМ). Пензлю майстра належить і високомистецький портрет о. Антонія Петрушевича (1885).

З роками Т. Копистинський зумів досягти високого професійного рівня як консерватор і реставратор мистецьких творів, ставши відомим у Галичині. Саме йому доручили реставрувати й підготувати пам’ятки до Археологічно-бібліографічної виставки Ставропігійського інституту (1888–1889). Збереглося свідоцтво від 30 вересня 1893 року, яке видала Т. Копистинському Рада інституту. Воно підтверджує, що художник підготував до виставки 150 ікон. Серед них були роботи високого рівня складності, зокрема зі зняттям пізніших перемалювань. Разом із львівськими науковцями та музейними працівниками (Е. Павловичем, В. Ребчинським, П. Скобельським, І. Макаревичем) Т. Копистинський надавав кваліфіковані наукові консультації під час упорядкування каталогу Археологічно-бібліографічної виставки.

Працюючи у храмах Галичини, маляр зібрав чималу колекцію ікон. Частину з них («Спас Нерукотворний», XVI ст.; «Успіння Богородиці», 1675 р.; «Похвала Богородиці», XVIІІ ст.) він передав на виставку, а згодом подарував Музею Ставропігії разом з творами з власної збірки. Це, зокрема, ікони «Страшний суд», «Різдво Христове» та дерев’яний хрест «Христос – Цар слави» / «Святий Дух» XVI ст. Ці ікони (окрім хреста) потрапили згодом до зібрань Львівського державного музею українського мистецтва (тепер – НМЛ).

Ян Алоїзій Матейко та Археологічно-бібліографічна виставка

Виставка, експонована впродовж п’яти місяців, привернула увагу багатьох поважних гостей. Чи не найбільший резонанс мав візит польського маляра Яна Матейка, що відбувся на особисте запрошення сеньйора Ставропігійського інституту І. Шараневича. Митець і дві його доньки прибули до Львова разом зі секретарем Товариства мистецтв у Кракові А. Цєшковським 11 грудня 1888 р. Цю подію було висвітлено на шпальтах львівських, краківських і празьких часописів. Почесним гостям особисто склав шану митрополит Сильвестр (Сембратович). Владика врочисто привітав на Святоюрській горі «ревного сина католицької Церкви та майстра-художника, який ушанував Львів і українців, здійснивши свій візит із нагоди відвідання виставки», й надав гостям тимчасове помешкання в Митрополичих палатах.

Під час першого візиту знаменитого маляра на виставку його зустрів І. Шараневич. У своєму слові польський художник наголосив на важливому значенні виставки для науки краю, де спільно живуть два народи, які разом формують його культурне життя. Я. Матейка вразило багатство пам’яток – головним предметом його зацікавлення стала збірка іконопису. Крім того, митця здивували археологічні матеріали, знайдені в Галичі, а також мініатюри українських рукописів. З-поміж пам’яток художник виокремив ікону «Іван Хреститель – ангел пустелі» (XVI ст.). Оглядаючи експозицію, він аналізував зібрані твори, робив корективи в датуванні й атрибуції окремих з них. А ще впродовж трьох днів перебування у Львові Матейко намалював низку ескізів і записав наукові коментарі до пам’яток.

З нагоди цих відвідин Ставропігійський інститут виготовив окремий примірник каталогу виставки з дедикацією художникові на титульній сторінці: «Mistrzowi Matejce. Stauropigianski Instytut we Lwowie. 1888». Сьогодні цей примірник зберігається в Національному музеї у Кракові.

Вражений гостинним прийомом і побаченим, художник, після повернення до Кракова, надіслав подяку митрополитові Сильвестру. В короткому зворушливому листі Матейко написав: «Pod dachem Twoim Rusina ja Polak modlił się i płakałem jak dawno nie potrafiłem, niezasobą, anidziećmimoimi, ale za Was i Nas. Сzułem wspólnoścnaszę, bowiem, żeś i Ty Metropolito modliłsię і płakałza Nas i Was» («Під дахом Твоїм, Українця, я, Поляк, молився і плакав, як давно вже цього не робив, – не за себе ані за своїх дітей, але за Вас і Нас. Почував нашу одностайність, бо знаю, що й Ти, Митрополите, молився і плакав за Нас і Вас»).

За рекомендацією Я. Матейка, в лютому 1889 р. виставку відвідав його учень, відомий львівський маляр Антін Пилиховський. Він також замальовував інтер’єри виставкових залів і окремі пам’ятки, зокрема вироби з металу.

Іван Франко, Анатоль Вахнянин, Петро Скобельський, Осип Мончаловський, Корнило Устиянович та виставка Ставропігії

Археологічно-бібліографічна виставка 1888–1889 рр. згуртувала чимале коло митців, істориків, музеологів, літераторів і громадських діячів. З’явилися нові дослідження та публікації Івана Франка, Анатоля Вахнянина, Петра Скобельського, Осипа Мончаловського, Корнила Устияновича, які долучилися до наукових дискусій польських істориків мистецтва – Мар’яна Соколовського, Войцеха Дідушицького, Едварда Павловича, Владзіслава Лозінського, що активізувалися з відкриттям Польсько-руської археологічної виставки (1885).

До організації Археологічно-бібліографічної виставки був причетний І. Франко. Збереглося чимало свідчень, як високо науковець цінував діяльність львівського історика-археолога І. Шараневича, сеньйора Ставропігійського інституту. На прохання останнього, І. Франко переклав польською мовою «Відозви» до громадян із метою збору експонатів. Їх поширювали в різних куточках Галичини між громадськими, освітніми та релігійними закладами. Підтримуючи ідею виставки та її завдання, І. Франко, водночас, оприлюднив критичні міркування щодо її присвяти 40-літтю правління Франца Йосифа І і висловив своє несхвалення ідей «панславізму», які нуртували в переважно москвофільському середовищі Ставропігійського інституту.

Франко вивчав зібрані раритети, провадив розбір експозиції – його наукові дослідження були опубліковані одними з перших. Зокрема, на його думку, збірку пам’яток археології доісторичного періоду було подано досить «скупо», бо головною їх частиною володіли польські музеї. Незважаючи на певну незбалансованість представлення артефактів різних груп, І. Франко називав виставку «невичерпною скарбницею історичних пам’яток, найпереконливішим свідченням культури, праці і мислення наших предків, свідченням схрещування різноманітних, східних і західних, культурних впливів на галицько-руській землі».

З особливим зацікавленням І. Франко вивчав пам’ятки кириличної писемної та книговидавничої культури. Ці студії доповнили матеріали українського філолога-славіста, мовознавця Кирила Студинського. Обидва науковці підготували короткі огляди рукописів та давніх друкованих книг, які стали першими бібліографічними й історичними описами цих артефактів.

Перші мистецтвознавчі дослідження українських учених у формі оглядів систематично з’являлись у пресі від кінця ХІХ ст. Автори публікацій аналізували й цілісне вирішення відділів експозиції загалом, і окремі вибрані пам’ятки. Ідеться про статті П. Скобельського (в часописі «Зоря»), А. Вахнянина (в газеті «Діло»), О. Мончаловського (в журналі «Беседа»), К. Ганкевича (в часописі «Душпастир»). Деякі з цих матеріалів згодом було видано окремими невеликими накладами.

Високу оцінку виставці Ставропігійського інституту дав композитор і журналіст А. Вахнянин, який ще у 1860-х рр. розпочав поглиблені студії української етнографії. Виставка спонукала його до опрацювання спадщини українського релігійного мистецтва. Дослідивши експонований матеріал, науковець зробив висновок, що українська ікона є самобутнім мистецьким явищем, основ якого слід шукати у візантійських взірцях. Він простежив спільні композиційні рішення гравюр стародруків та ікон. А. Вахнянин наголошував, що представлені пам’ятки є важливим джерелом для вивчення минулого України. Він визнав, що виставка, укомплектована творами лише з кількох церков, якнайкраще демонструє високий рівень українського мистецтва.

«Пластичним відтворенням історії Галичини» назвав виставку К. Ганкевич. Він зосередив увагу на іконописі, літургійному посуді, церковних тканинах і книгах. Дослідник О. Мончаловський також опублікував цикл статей-есе – вони стали емоційним відтворенням його вражень від експозиції. Він назвав виставку «свідком багатства української культури».

Маляр К. Устиянович, аналізуючи твори іконопису, переконливо утверджував феномен ««церковного малярства». Воно набуло неповторних національних рис, які – поміж іншим – виявляються в упровадженні характерних етнографічних типажів у зображення святих, у поширенні виняткових елементів народної творчості в оздобленні церков і в іконах.

Археологічно-бібліографічна виставка відіграла важливу роль у формуванні національної свідомості. Вона спричинилася до переосмислення ідеї збереження та дослідження історико-культурних національних пам’яток. Під її впливом К. Устиянович підготував «Проєкт статуту Руського товариства любителів штуки» (1890), на основі якого Юліан Панькевич розпочав працю над Статутом першого українського мистецького товариства. Унаслідок цього було утворено «Товариство для розвою руської штуки» (1898), покликане популяризувати українське мистецтво та провадити виставкову діяльність.

Музей Ставропігійського інституту у міжвоєнні роки. Іларіон Свєнціцький та повернення Музею у Львів

Подальша доля колекції Музею Ставропігії складалася драматично. У 1915 році, під час відступу російського війська, москвофільське керівництво Інституту вирішило «рятувати» збірку від знищення – відтак її вивезли до Ростова-на-Дону. За спогадами очевидця подій Миколи Голубця, у Львові залишилося тільки те, що не мало історичної чи мистецької вартості або ж фізично не могло бути переміщене.

Чотирнадцять років збірка перебувала поза межами України. Згідно з Ризьким договором1921 р. Росія зобов’язувалася повернути Польщі всі речі, вивезені з земель, які входили до її складу під час Першої світової війни. Врешті ця справа стала предметом дипломатичного листування між СРСР і Польщею, яке тривало довгі роки. Важливу роль у вирішенні цієї справи відіграв І. Свєнціцький. Саме за його посередництвом вдалося повернути Музей і архів до Львова. Позаяк СРСР вважав майно Інституту власністю українського народу, то погодився його повернути лише народним представникам. Зі свого боку І. Свєнціцький стверджував, що тільки Український національний музей уповноважений прийняти ці культурні цінності. Саме цьому репрезентантові української музеології уряд СРСР вирішив віддати колекції. У вересні 1928 р. І. Свєнціцький написав до правління Інституту листи про отримання музейних колекцій і відправлення їх до Варшави з точним переліком експонатів. Головним бажанням І. Свєнціцького стало повернення культурних надбань на батьківщину.

Після перевезення колекції у Варшаву конфлікт між Ставропігійським інститутом та І. Свєнціцьким загострився, оскільки були побоювання, що музейні зібрання перейдуть у власність Національного музею, хоча І. Свєнціцький наполягав лише на організації виставки пам’яток у стінах музею. В результаті конфлікту Ставропігійський інститут та Народний Дім анулювали надані йому раніше повноваження у зв’язку із втратою довіри. Після чого ще тривали гострі дискусії між учасниками цієї справи, втім все ж таки 21 березня 1929 року русофіли таки повернули своє майно.

Спершу Музей розмістили у Народному Домі, а 1930 року – у приміщенні Інституту на вул. Бляхарській, 11 (тепер вул. І. Федорова). Офіційне відкриття, приурочене до 300-ліття освячення Успенської церкви, відбулося 2 лютого 1931 року. Префектом відновленого музейного закладу став Андріан Копистянський. Сумним залишається факт, що евакуація і повернення музейної колекції трагічно відобразилося на його долі. Значну частину пам’яток було втрачено – насамперед, це стосується творів з металу та археології, частини тканин та книг.

Після окупації Галичини Червоною армією (1939), більшість музейних колекцій Львова (Оссолінеуму, Любомирських, НТШ, Богословської академії, Художньо-промислового музею, Народного дому й ін.) перерозподілили між «офіційно затвердженими» радянською владою музеями (1940). Переважну частину зібрання Ставропігії було розпорошено між Львівським державним музеєм українського мистецтва (тепер – НМЛ), Львівським історичним музеєм і Центральним архівом давніх актів у Львові (тепер – Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ України). Більшість пам’яток релігійного мистецтва сьогодні зберігається в НМЛ і є невід’ємною частиною найзначнішого в нашій країні й у світі зібрання українського сакрального мистецтва.

Видатний український науковець, довголітній директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький розпочинав здобувати свій професійний досвід саме в Музеї Ставропігії – з 1898 р. як помічник («підручний писар») професора І. Шараневича. Мине час, і він в одній із програмних музеєзнавчих праць назве цю установу «першою спробою самостійного галицького музею» та «безперечно найсвітлішою сторінкою в тихому житті величавої галицької давнини».

Ольга Горда-Цибко,
канд. мистецтвознавства, НМЛ