Прихистили майже 40 тисяч людей: допомога протестантських церков Тернополя в час війни
Оксана Цвик
За його словами, 24 лютого 2022 року євангельські церкви об’єдналися й створили координаційний штаб. Волонтери цілодобово допомагали людям, які покинули свої домівки.
"У перші дні повномасштабної війни в 25 церквах Тернополя облаштували прихистки на 2 тисячі місць"
— Як для вас почалася повномасштабна війна, де були та що робили 24 лютого 2022 року?
— За два дні до цієї дати ми запланували зустріч всіх священнослужителів євангельських церков нашого міста на ранок 24 лютого. Це було заздалегідь. Я думаю, що це було Боже провидіння і ми мали думати, що будемо робити, якщо почнеться війна. 24 лютого зранку ми зустрілися і відразу в той самий ранок ми вирішили створити координаційний штаб. З перших годин війни почали допомагати.
— З першого дня ваші церкви стали центрами, де приймали людей. Як облаштовували прихистки?
— Ми не готували особливих умов, оскільки розуміли, що кількість цивільних людей, які будуть втікати від війни, буде набагато більшою, ніж та, для якої зможемо створити комфортні умови. Тому просто збирали всі матраци, які тільки могли, просили наших друзів з-за кордону їх присилати. Облаштували майже 2 тисячі спальних місць у 25 церквах Тернополя. Також створили все для того, щоб люди могли прийняти душ, поїсти, було гаряче харчування. У перший день приїхало багато переселенців з Київщини, були також люди, які вже другий раз втікали від війни. Найважчими були дні, коли евакуаційні поїзди приїжджали з Харкова, тоді повністю дві тисячі місць вже до вечора були зайняті. Ми комунікували з владою, з гуманітарними штабами нашого міста і таким чином змогли прихистити достатню кількість дітей та дорослих.
— Як вдавалося спокійно виконувати свою роботу, коли навколо була паніка? Чи не було страшно?
Ми віримо, що Бог давав нам сили. Відразу в роботу включалися люди, які були готові працювати і вдень, і вночі. Ми приїжджали на залізничний вокзал, стояли на блокпостах, хлопці роздавали телефони, інформація поширювалася соцмережами, був створений кол-центр – це єдиний номер, де 8 дівчат працювали цілодобово, приймаючи дзвінки. Люди були в паніці, але продумана організація роботи дала результат – ми зробили все, що могли. Дякувати Богу, що церкви в цей момент об’єдналися. Ми говорили, що будуємо літак під час польоту, усвідомлювали, що мали швидко перелаштовуватися. Наприклад, коли мало прибути три евакуаційних потяги з Харкова, то розуміли, що перший потяг буде зранку. Відразу наймали автобуси, щоби відправити людей у Луцьк чи за кордон, бо розуміли, якщо інші поїзди приїдуть вночі, то всі місця будуть зайняті.
"Завдяки партнерським церквам допомагали людям безпечно виїжджати за кордон"
— Ви приймали людей на декілька днів, а потім допомагали їм їхати далі?
— Так, бо ми розуміли, якщо люди залишаться надовше при церквах, то наступну хвилю переселенців не буде де прихистити. Нам було важко, бо розуміли, якщо вони виїдуть, то велика кількість з них вже не повернеться. Та ми також розуміли, що за кордоном безпечніше й вони хотіли туди виїхати. Тому організовували автобуси в ближні країни, де є наші церкви. У нас завжди була з ними комунікація, ми їм довіряли. Коли люди їхали з нами, вони розуміли, що потраплять у безпечне середовище.
— В які країни допомагали виїжджати, чи допомагають партнерські церкви українцям зараз?
— Це була Словаччина, Чехія, Німеччина, Румунія, Угорщина. Спочатку партнерські церкви надсилали допомогу в Україну. Зараз у Польщі чи в Німеччині, приміром, зареєстровано понад мільйон біженців. Вони там потребують допомоги. Але зросла кількість вантажів з Британії, США, Канади. Ми продовжуємо підтримувати партнерські стосунки з церквами й дякуємо, що в кризовий момент вони підставили плече.
— Чи підраховували, скількох людей прихистили?
— У перші два місяці щодня підбивали підсумки, бо потрібно було зрозуміти, скільки залишалося вільних місць. Майже 40 тисяч людей ночували в церквах Тернополя і 5 тисяч евакуювали автобусами. Кожен міг отримати гаряче харчування. Люди приходили в церкви, щоб поїсти, якщо не було можливості купити продукти. Якщо залишалися в Тернополі, ми шукали для них житло.
— Ви продовжуєте їздити в деокуповані міста та села нашої країни з гуманітарною допомогою.
— Особисто я був одразу після звільнення Київщини та Харківщини, також наша команда одразу поїхала в Херсон. Хоч бачили це по телебаченню, та особисте розуміння того, наскільки все зруйновано, люди зранені, голодні фізично, це було враження, яке важко передати. Приїхали до своїх людей, які люблять Україну, чекали на нашу армію. Ми хотіли привезти їм не просто якісь речі, а нагадати, що про них пам’ятають, вони не одні. Зараз продовжуємо допомагати тим регіонам, майже щотижня відправляємо гуманітарну допомогу.
— У червні минулого року на Тернопільщині також був випадок з влучанням російської ракети. Люди в Чорткові залишилися без житла, без домівок. Чи допомагали їм?
— Одразу з місцевою церквою організували допомогу цим людям. Надали речі першої необхідності й надалі через помісну церкву в Чорткові допомагали, щоб люди розуміли, що війна торкається кожного, тому ми повинні єднатися.
"Кожен має мати свій фронт, на якому потрібно перемагати"
— Розкажіть про інші напрямки вашої діяльності.
— Влітку ми розпочали роботу над платформою "Міський центр турботи". Щодня тут відбуваються різні події для дітей, жінок, сімей. Тут надаємо переселенцям безоплатну юридичну допомогу. Також у центрі можна отримати продуктові набори, одяг, ковдри та постільну білизну. 14 лютого ми роздавали переселенцям ваучери на медикаменти.
— Нещодавно ви повернулися зі США. Що це була за поїздка?
— Кожного року на початку лютого в Сполучених Штатах Америки відбувається національний молитовний сніданок за участю президента. З’їжджаються конгресмени, сенатори. Навколо цієї події наша делегація сформувала український тиждень у Вашингтоні для подальшої підтримки України. Мали багато особистих і групових зустрічей. Також я декілька днів провів у штаті Канзас, де ми зараз працюємо над тим, щоб підписати меморандум про співпрацю, про братерські відносини. Щоб вони були з нами в часи розбудови нашої країни.
— Чи були б готові знову прийняти велику кількість людей?
— Ми готові до нових викликів. Розуміємо унікальний час, в якому живемо. Україна перебуває в центрі уваги, тому що це не просто війна за території, це війна за філософію, за моральність. Якщо будемо чекати, то програємо. Тому кожен на своєму місці має мати свій фронт, де має перемагати. Потім буде ще довший шлях, щоби побудувати нову країну.
