«Прийдіте, поклонімся і припадім…». Значення поклонів та коліноприклонень

Існують загальнолюдські жести, значення яких вкрай важко зрозуміти помилково, наприклад, пропозиція розділити трапезу є знаком прихильності та спільності. Водночас більшість жестів глибоко закорінені в культурі окремих народів, а тому їх значення без подвигу постійного осмислення та переосмислення може затиратись і викривлятись[3].

Один із таких жестів – поклони і коліноприклонення, які є частиною тілесної молитви у християнському богослужінні. Що Церква хоче виразити цими жестами? Пропоную крізь призму Святого Письма та історії розвитку християнського богослуження спочатку розглянути значення та розвиток практики коліноприклонення, а опісля – поклонів.

Коліноприклонення

Коліноприклонення засвідчене у Старому Завіті насамперед як жест[4]:

– Наполегливої молитви: Соломон, побудувавши Єрусалимський Храм, молився на колінах, простерши руки до неба і просячи Бога замешкати у Храмі (2 Хрон. 6:13).

– Покаянної молитви: Ездра в розідраній одежі, прихиливши коліна та простерши руки до неба, возносив молитву каяття за народ (Ездр. 9:5).

– Притаманний молитві загалом: сказано про Даниїла, що він молився тричі на день, прихиливши коліна (Дан. 6:10).

У Новому Завіті, а особливо у євангелиста Луки, клячання є природним жестом, пов'язаним із молитвою. На колінах молиться в Гетсиманському саді Ісус перед смертю (Лк. 22:41), клячить перед Богом у молитві Стефан (Ді. 7:60), так само молиться Петро (Ді. 9:40) і Павло (Ді. 20:46). На колінах моляться як поокремо, так і у спільноті (Ді. 21:5).

У ранній Церкві коліноприклонення переважно пов'язане з молитвою покаяння та усильним проханням. У «Першому посланні до Коринтян»[5] Климента Римського образ «похилених колін серця»[6] є поставою каяття та смирення, а Юстин Мученик (+165) стверджує, що моління на колінах заради умилостивлення Бога є загальнознаною практикою[7]. Зважаючи на покаянне значення коліноприклонення, Тертуліан (+240) свідчить про заборону клячання в неділю, доречність клячання в будні дні й особливу необхідність клячання в дні посту[8].

Коліноприклонення – щоденна практика Церкви

У збірниках «церковних правил», датованих орієнтовно IV століттям, клячання є літургійним жестом наполегливого моління всієї спільноти. З «Апостольских постанов» відомо, що вірні молилися коліноприклонно на заклик диякона під час відповідника «Мирної єктенії», також на колінах молились «оглашенні» під час, очевидно, єктенії за оглашенних[9]. В іншому документі – «Заповіті Господа нашого Ісуса Христа» – вказано, що вірні під час ранкового богослуження прихиляли коліна на молитві єпископа та дияконській єктенії, котра слідувала за молитвою[10].

Про те, що коліноприклонення було щоденною літургійною практикою, свідчить наголос заборони[11] клячати у святкові дні: під час недільних богослужінь та в період від Пасхи до П'ятдесятниці. Роздумуючи, чому в ці дні прийнято молитися стоячи, Василій Великий (+379) доводить, що стояча постава притаманна людині вільній, котра возстала, тобто воскресла разом з Ісусом. Попри те, Василій, враховуючи багатозначність жестів, додає, що кожне коліноприклонення і возстання з колін так само є образом Воскресіння, адже показує, що Господь підняв нас, які перебували у гріху[12].

З часом у візантійській традиції коліноприклонення як жест літургійної спільноти занепадає. Тепер коліноприклонення залишилися лише в рудиментарній формі. Тому коліноприклонні молитви на вечірні після свята П'ятдесятниці сприймаються як вийняток, хоча вони, за ідеєю чину, є поверненням до звичного ритму після завершення святкування.

Відсутність визначених моментів коліноприклонення під час щоденних богослужень призвела до того, що клячання зараз існує як жест приватної побожності[13]. Натомість богослужбово регламентованим та часто вживаним жестом, принаймні під час Великого Посту, є поклони.

Поклон – пошана і підпорядкування

У Писанні поклон трактований здебільшого як жест пошани. Слід зазначити, що всі дії: від простого глибокого схилення голови до падіння долілиць, позначені одним і тим самим словом, адже виражають ту саму ідею, однак що глибшим є поклон, то більшим є знак пошани. Тому Мойсей вклонився своєму тестю (Вх. 18:7), але, зустрівши Бога, він упав долілиць (Вх. 34:8). Доземний поклон звершували не лише перед Богом та Його посланцями (Іс.Нав. 5:14), але й перед іншими людьми. Наприклад, Яків при зустрічі з Ісавом сім разів поклонився до землі, висловлюючи таким чином пошану та підпорядкування старшому братові (Бт. 33:3).

Іншим значенням поклону, залежним від першого, є визнання через поклон зверхності. Юдейські отроки Ананія, Азарія та Мисаїл мали пасти ниць та поклонитись золотому боввану, визнаючи над собою владу не лише самого Навуходоносора, але і його бога (Дан. 3:10).

Так само акт поклону або багаторазового поклонення перед лицем Божим (2 Хрон. 20:18), наприклад, приступаючи до Єрусалимського Храму, є визнанням Божої величі, того, що людина приймає Божу опіку та підпорядковується Богові. Зв'язок доземного поклону та отримання Божого благословення засвідчений у Книзі Сираха (50:23).

Підпорядкування та визнання зверхності іншого може бути пов'язане з усильним проханням про допомогу і визнанням власної безпорадності. Наприклад, Юдит впала лицем на землю та закликала Бога допомогти їй перемогти ворогів (Юд. 9:1). Тут ідеться радше не про поклон, а про перебування в молитві, розпростертим долілиць, що близьке за значенням до молитви навколішках.

Ідентична ситуація і в Новому Завіті[14], де особливу увагу практиці поклонів приділяє євангелист Матей. Мудреці зі Сходу, павши ниць, поклоняються Цареві Юдейському – Ісусові (Мт 2:11), віддаючи Йому шану; Ісус відмовляється підпорядковуватись сатані в пустелі, поклонившись йому (Мт. 4:9); учні визнають в Ісусі істинного Сина Божого, кланяючись Йому (Мт 14:33). Сам Ісус в Гетсиманському саді просить Отця відвернути від нього смерть, молячись, припадаючи обличчям до землі (Мт 26:39).

Хоч і не в контексті молитви, усильне прохання, пов'язане з доземним поклоном, багаторазово зустрічається в Євангеліях (Лк.5:12, Лк.17:16), а у притчі про немилосердного позикодавця у євангелиста Матея сам Ісус описує практику усильного прохання з поклоном (Мт. 18:21-35).

У Новому Завіті наголошено, що земний поклон, як знак повного підпорядкування та найбільшої шани, належить лише одному Богові, а не людині (Ді.10:25-26) чи навіть ангелу (Од. 22:9). Почитання Бога через поклонення до землі, згідно з Книгою Одкровення, є частиною небесного «церемоніалу» (Од. 4:10), а правдиве зібрання християн має бути таким, щоб «зовнішній», потрапивши на нього, досвідчив правдиву присутність Божу і поклонився Богові (1 Кор. 14:25).

У ранній Церкві поклон продовжує функціонувати головно як жест пошани. Паломниця до Єрусалиму Етерія описує обряди, пов'язані з почитанням Чесного Древа Хреста Господнього, одним з яких було поклонення Хресту кожного з вірних, а опісля цілування Хреста[15]. Цей порядок дій точно відповідає вшануванню людини при зустрічі (Вих. 18:7), адже після поклону слідувало цілування. Натомість молитва долілиць або коліноприклонна молитва є жестами практично синонімічними[16], які від поклонів чітко відокремлені. Коментуючи Літургію, сирієць Нарсай (+502) вказує, що після освячення дарів священник тричі поклоняється, але не може клячати[17]. Вже до VII століття є прийнято поклонятись у моменті епіклези священникові разом з вірними на знак усильного благання про низпослання Святого Духа та вираження пошани до Бога[18].

Великої важливості набуває в катедральному обряді похилення голови як знак прийняття благословення від єпископа. Похилення голови супроводжувалось завершальною молитвою богослуження, в якій предстоятель просив Бога благословити народ, а прихилення голови означало прийняття цього благословення: так, ніби єпископ клав руку на того, кого благословляє[19].

Поклон як молитва та спосіб боротьби зі сном

Особливої ваги поклони як молитовна дія набувають серед монашества. Йоан Касіян (+435) пише, що монахи, подовгу перебуваючи долілиць у молитві, могли заснути, тому моління розпростертими на землі звершувалось якнайкоротше, після чого монахи знову підводились і молилися з піднятими догори руками[20].

Сприйняття поклонів як фізичної молитви, пов'язаної в тому числі з боротьбою зі сном, знаходимо в Ісаака Сиріна (+700). Він називає поклони «трудом молитви», а нічні бдіння – «трудом ночі»[21], та наводить приклади благочестивої практики багаторазових звершень поклонів уночі[22].

Доземні поклони в Ісаака поєднані з практикою почитання Хреста Господнього, яке він описує таким чином: «Звершували вони (Отці) багато поклонів, наскільки дозволяв їм час та тіло, вони цілували Хрест п’ять або й десять разів, звершуючи поклон і цілування після кожної молитви, (або за іншим читанням тексту, навіть: вважаючи кожен поклон і кожне цілування за одну молитву)»[23]. Враховуючи, що Хрест для Ісаака є образом присутності самого Христа, а поклонення Хресту веде до отримання «божественної сили та допомоги»[24], можемо говорити про багаторазові поклони як спосіб молитви, який початково, можливо, розвинувся з практики боротьби зі сном.

Також у середовищі монашества доземний поклон став розповсюдженим способом упокорення себе перед іншими. Монах, прохаючи про прощення або прощаючи, робив доземний поклон[25]. Реалізацію цієї практики в молитовному контексті бачимо з житія Олександра Акіміта: «Спаситель наш наказав нам простити співбратам нашим гріхи їхні проти нас сімдесят разів по сім, вознесімо ж і ми наші прохання до благого Бога нашого за них, творячи сімдесят сім поклонів»[26].

Підсумовуючи, можемо сказати, що саме в монашому контексті значення поклонів, як віддання шани та усильного прохання, набуло особливої ваги, але кількість поклонів та час їхнього звершення залишалися на розсуд монаха. Ісаак Сирійський вважає необхідним дотримання установлених 7 богослужень для монаха самітника, але зазначає, що їх склад та кількість поклонів монах визначає для себе сам[27]. Натомість, коли почало переважати кеновійне монашество, приватна практика звершення певної кількості поклонів була «вбудована» в структуру богослужень добового кола.

Поклони як щоденна праця

Існували різні способи інкорпорації практики поклонів у богослуження[28]: за студійськими уставами, більшість поклонів є наприкінці богослуження, вони супроводжуються багаторазовим «Господи, помилуй – Христе, помилуй», а кількість поклонів для кожного з богослужень призначалась «заокруглена» для простоти підрахунку.

Натомість вірогідно пізнішою єрусалимською практикою була складніша система розподілення поклонів протягом всього богослуження з 15 поклонами наприкінці, що поєднуються з молитвою Святого Єфрема[29].

Устави відрізняються за кількістю поклонів, які треба зробити протягом доби, але в середньому для будніх днів – це 300 поклонів, натомість для Великого Посту 400–500. На честь святкових днів, тобто тих, які мають тропар та спів «Бог Господь» замість «алилуя», будь-яка робота, а тому й обов'язкові поклони з молитвою Єфрема, – скасовуються.

Усі ці поклони, як видно з уставних рубрик[30], були доземними. Малі й великі поклони в монаших спільнотах найбільше були подібні до відтискань. Малий поклон виглядав як падіння на лікті зі стоячого положення. Під час малого поклону коліна та голова не доторкалися до землі, дозволяючи підвестись якнайшвидше. Натомість великий поклон полягав у тому, що падіння на руки завершувалось притисканням голови та колін до землі. Адаптація приватного благочестя самітників до кеновійного богослужіння призвела з часом до послаблення правила про поклони відразу в двох напрямках. По-перше, все більше днів стали вважатись святковими, аж до того, що спів «алилуя» став ознакою лише постового періоду, а тому в більшість днів поклони з молитвою Єфрема скасовувались. По-друге, виникла практика заміни частини земних поклонів поясними, коли лиш рука досягає землі.

Скасування поклонів у святкові дні

Передусім слід зазначити, що заборони Соборів прихиляти коліна в неділю не мають прямого та безпосереднього стосунку до скасування поклонів. Як уже було показано на прикладі літургійних коментарів з VІ-VII століття, заборона коліноприклонення не означала заборони поклонів, хоч опосередкований зв'язок все ж присутній, адже принаймні до X століття у візантійському церемоніалі, який містив численні поклони перед імператором, ці поклони скасовуються в недільні дні, нагадуючи, що шана належить Богові[31]. Натомість у пізнішому часі, коли йдеться про скасування поклонів, вони скасовуються не лише в неділю, а й у суботу, що не має аналогів у постановах Соборів, але відповідає монашій практиці послаблення або скасування роботи в ці дні[32].

Включивши монашу практику поклонів в богослуження добового кола, скасування поклонів відбувалось за аналогією до скасування коліноприклонень, хоч і було перенесене з вечора суботи на вечір п'ятниці.

Поклони касуються з вечірні, як початку літургійного дня в катедральній традиції. Після «Сподоби, Господи» вечірні п'ятниці поклони скасовуються, і знову починають звершувати поклони після «Сподоби, Господи» вечірні неділі[33]. Причина полягає в тому, що після «Сподоби, Господи» поставлено в теперішньому часі єктенію та главоприклонну молитву. В катедральному обряді «Главоприклонна молитва» є завершальним елементом богослуження, саме з цього моменту відмінялись або навпаки починались коліноприклонення за 90 правилом Третього Константинопольского Собору.

Підсумок

Коліноприклонення та поклони є автентичними практиками християнської Церкви, значення яких є значною мірою затерте в сучасній церковній практиці.

Початково коліноприклонення головно виступало тілесним знаком наполегливої та покаянної молитви. Таке тлумачення має свої підстави зі Святого Письма Старого і Нового Завітів. Церква включила коліноприклонення в богослуження як практику для кожного буднього дня, натомість в неділі та свята – коліноприклонення скасовувались.

Нині коліноприклонення сприймається як знак пошани та покаяння і на практиці присутнє в богослуженні візантійської Церкви лише в рудиментарній формі, навіть сприймається подекуди як практика, притаманна переважно Церкві римо-католицькій. Через те, що для вірних практика коліноприклонення виступає як знак висловлення пошани, коліноприклонення є поширені в приватній практиці вірних, навіть у дні недільні та святкові.

Однією з внутрішніх причин зміни значення коліноприклонення зі знака покаяння та усильної молитви до знака пошани може бути паралельне затирання значення поклонів як знака пошани.

Бачимо, що в Старому та Новому Завітах, а відтак і в практиці Церкви, поклон виступає насамперед як знак пошани та підпорядкування. З часом, головно через монаші практики, діапазон значень, яких набувають поклони, розширюється: молитовний спосіб боротьби зі сном, тілесна молитва та навіть заміна «роботи» для монахів.

Монаша практика звершувати певну кількість поклонів протягом дня інкорпорується в церковне богослуження, замінюючи коліноприклонення. Ця практика, що походить від деяких монахів-самітників, стає тягарем для спільнотних монастирів, а тому зазнає різноманітних скорочень і полегшень. Скорочення полягають у тому, що поклони скасовуються у святкові дні. З часом всі дні поза Великим Постом стають святковими, а тому «буденна» кількість поклонів залишається лише в період Великого Посту. Змінюється і практика звершення поклонів. Малі поклони, з відтисканнь на ліктях від землі з положення стоячи, перетворюються на сягання рукою землі стоячи.

В сучасній практиці поклони головно пов’язуються з тематикою покаяння, адже інтенсивно звершуються лише під час Великого Посту. Також треба зазначити, що поклони, принаймні у слов’ян, звершуються через перехід з постави стоячої до коліноприклонення, а потім притискання головою до землі. Через таку зміну в практиці звершення поклонів, відбулась і зміна прийняття значення поклонів як практики тотожної коліноприклоненню. Тому вважається, що поклони не належить звершувати в недільні дні навіть на знак пошани, адже заборони на коліноприклонення екстраполюють і на поклони.

У результаті як практика коліноприклонень, так і практика поклонів втратили своє автентичне місце в богослуженні, вони мають зміщені в сторону другорядних значень акценти, через що потребують глибокого переосмислення на рівні церковної практики.

* * *

[1] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», параграф 536.

[2] Daniel Galadza. Logikē latreia (Romans 12:1) as a Definition of Liturgy / Logos: A Journal of Eastern Christian Studies. 52:1-2 (2011), 109-124.

[3] Juan Mateos. Beyond conventional Christianity. East Asian Pastoral Institute. 1974, розд. 5 параграф 4

[4] Другорядним є коліноприклонення як жест підпорядкування (3 Цар. 19:18).

[5] Твір написаний в кінці першого або на початку другого століття.

[6] Климент Римський. 1 Послання до Коринтян // Ранні Отці Церкви: Антологія / ред. Марія Горяча. Львів. 2015, параграф 57

[7] Justin Martyr. Dialogue with Trypho // ред. Marcus Dods і George Reith. 1885, параграф 90

[8] Tertullian. On Prayer // Ante-Nicene Fathers, Т. 3 / ред. Alexander Roberts – James Donaldson. Buffalo, NY. 1885, параграф 23.

[9] Constitutiones Apostolorum // Synodi et collectiones legum: Т ІІ, / руд Arkadiusz Baron – Henryk Pietras. Kraków. 2007, Книга 8. розділ 10.

[10] The testamentum Domini. ред. Sherri White. Alcuin Club. 1991, с.21

[11] Див., наприклад, 20 правило 1 Вселенського Собору.

[12] Basil the Great. De Spiritu Sancto // Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series / ред Philip Schaff – Henry Wace. Buffalo, 1895, параграф 66-67.

[13] Іноді ця побожність не враховує самого ходу богослужіння. Наприклад, на заклик диякона перед причастям «Приступіте», тобто підійдіть, і сьогодні існує поширена практика клячати.

[14] Деякі сучасні дослідники цілком заперечують зв’язок поклонів і молитви у Новому Завіті. Див : D. G. Delling. Worship in the New Testament. 1962, с. 104–106., Цитовано за: П.Бредшоу, Щоденні молитви християн у І-му столітті // упор. Е.Квінлан–В.Рудейко, Світло єси, Христе. Богослужіння добового кола. Антологія досліджень, Львів 2012, с. 28

[15] The piligrimage of Etheria. ред. M.L. McClure – C. L. Feltoe. London, 1919, с, 75

[16] Justin Martyr. Dialogue with Trypho / by Marcus Dods and George Reith. 1885, параграф 90.

[17]The Liturgical Homilies of Narsai / ред. A.Robinson. Cambridge at the university press. 1909, с. 290

[18] Gabriel of Qatar’s commentary on the liturgy / ред. S.P. Brock. The Syriac Institute and Gorgias Press. 2009, с, 215

[19] Етерія описує, що після богослужінь кожна присутня людина підходила під руку єпископа (Див : Богослужіння добового кола, різдвяного циклу та чотиредесятниці у Єрусалимі 4-го століття за описом паломниці Етерії, // Обіжник патріаршої літургійної комісії, №7 2013 / упор. Василь Рудейко. Львів, с. 47

[20] John Cassian, Institutes. // From Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series. Т 11 / ред Philip Schaff – Henry Wace. Buffalo, NY. 1894, книга 2 розділ 7.

[21] Daily Readings with St. Isaac of Syria, by S.Brok Templegate Pub, 1988.

[22] Isaac of Nineveh: The Second Part / ред. A.S. Brock. Lovenii. 1995, слово 14 параграф 1

[23] Там само, 14:24

[24] Там само, 11:13

[25] Ґабрієль Бунґе, Глиняні посудини. Львів, 2010, параграф 4:5

[26] Василь Рудейко. Часослов двадцяти чотирьох часів: Впровадження. Переклад. Львів. 2017, с. 63

[27] Isaac of Nineveh: The Second Part, 14:35

[28] Подальша інформація про розвиток уставу про поклони базована на доповіді: И. А. Карабинов. Устав о поклонах // Священный Собор Православной Российской Церкви 1917–1918 гг. материалы / ред. А.Кравецкий. 1998, с. 338-344.

[29] Три рази молитва Єфрема читалась із трьома великими поклонами, після чого було 11 малих доземних поклонів і знову один великий.

[30] Дмитриевский А. Описание литургических рукописей, хранящихся в библиотеках православного Востока: Т. I. Киев, 1895, с. 617. Також підтверджує це і Нікон Чорногорець (+1097) у першому Слові свого Тактикону (див. И. Карабинов. Устав о поклонах.)

[31] The Oxford Dictionary of Byzantium: T. 3 / ред. Alexander Kazhdan. Oxford, 1991, с. 1738

[32] В пізній практиці, що засвідчена у Каліста ІІ Ксанфопула (+1397), котрий в 39 пункті своєї «Сотниці», вказує на заборону поклонів в суботу та неділю, а також, що отцями передано звершувати 300 поклонів в день. Див. Φιλοκαλία των Ιερών Νηπτικών: Τόμος Ε΄/ ред. Αντώνιος Γαλίτης. Αθήναι. 1986.

[33] Дольницький І. Типик Української Католицької Церкви Переклад з церковнослов’янської. Рим. 1992, параграф «Сиропусна Неділя на вечірні».