(При)забутий консерватор

23 листопада, 20:40
Олександр Барвінський - фото 1
Олександр Барвінський
Чого досяг Олександр Барвінський і чому його не почули сучасники

Роман Лехнюк

На відміну від В’ячеслава Липинського та Павла Скоропадського, Олександр Барвінський належить до українських консервативних діячів, імена яких майже повністю забуто. Хоча він і був одним з визначних політиків Галичини останньої чверті ХІХ — початку ХХ століття, його постать і досі перебуває в затінку Костя Левицького, Євгена Петрушевича, Івана Франка та багатьох інших діячів. І це навряд можна вважати справедливим.

Тернопіль — Львів — Київ — Відень

Олександр Барвінський народився 8 червня 1847 року в селі Шляхтинці (сьогодні Збаразького району Тернопільської області). Традиційно для першого покоління громадських українських діячів у Галичині, він походив з родини греко-католицького священника, хоча рід Барвінських мав і шляхетські корені. Після Тернопільської гімназії навчався на філософському факультеті Львівського університету, де в 1865–1868 роках студіював історію, літературу та слов’янські мови. У той самий час активно долучився до діяльності перших громад галицьких народовців, які відстоювали ідею національної та культурної окремішності — на противагу русофілам, що тоді домінували серед галицьких українців (див. Тиждень № 1/2021). Відтоді й до кінця свого життя Олександр Барвінський був затятим опонентом русофільства й водночас прихильником західної цивілізаційної моделі для України.

З-поміж тогочасних галицьких діячів Барвінського виділяла здатність стратегічно мислити та виходити за вузькі рамки локальних протистоянь. Ще з молодих років він шукав контактів з діячами Наддніпрянської України. Пантелеймон Куліш, Олександр Кониський, Володимир Антонович, Микола Лисенко — далеко не повний перелік тих, із ким Барвінського поєднували довгі приязні стосунки й водночас пошук шляхів для розвитку українства. Завдяки активним контактам з наддніпрянцями, зокрема трьом поїздкам до Києва (який для більшості галичан тоді був символічним, проте далеким, рідко відвідуваним і радше міфологізованим місцем), Барвінський став першим, хто на галицькому ґрунті почав пропагувати термін «Україна» замість звичної в Галичині «Русі». Видання серії «Руська історична бібліотека», у якій Барвінський друкував здебільшого роботи наддніпрянських дослідників і власні історичні розвідки, робили його (принаймні до виходу на сцену Михайла Грушевського) основним проповідником соборності українських земель і ключовою ланкою, що об’єднувала українців, розділених імперськими кордонами. Реалії габсбурзької Галичини останньої чверті ХІХ століття потребували не лише стратегічного бачення, а й кропіткої, рутинної праці для піднесення національної свідомості тоді ще малоосвіченого українського селянства. Цьому було присвячено перший, тернопільський, період громадської діяльності Барвінського після завершення університету. На посаді вчителя в Бережанській, а згодом у Тернопільській учительській гімназіях він брав активну участь у розбудові руху народовців, засновував філії товариства «Просвіта», читав науково-популярні лекції з історії України. Разом із братом Володимиром перебував і біля джерел «Діла» — першої та згодом найпопулярнішої щоденної газети галицьких народовців.

Родина Барвінських. Сидять: Ольга Бачинська — донька від першого шлюбу, педагог; Олександр Барвінський; друга дружина Євгенія Любович. Стоять: Василь Барвінський — композитор; Богдан Барвінський — історик; Роман Барвінський — інженер; Олена Савчук; Олександр Барвінський — майбутній лікар - фото 82878
Родина Барвінських. Сидять: Ольга Бачинська — донька від першого шлюбу, педагог; Олександр Барвінський; друга дружина Євгенія Любович. Стоять: Василь Барвінський — композитор; Богдан Барвінський — історик; Роман Барвінський — інженер; Олена Савчук; Олександр Барвінський — майбутній лікар

 

У 1888 році життя Барвінського різко змінилося — разом із сім’єю він переїхав з Тернополя до Львова, де мешкав до самої смерті в 1926 році. Формальним приводом для переїзду стало призначення на посаду викладача в учительській гімназії в столиці галицького краю. А реальною причиною була ключова роль, яку відвели Барвінському в підготовці та реалізації польсько-української угоди 1890 року, відомої як «нова ера», — найгучнішої акції на політичній сцені тогочасної Галичини. Вона була результатом не лише компромісу між народовцями та польськими консерваторами, які тоді управляли Галичиною, а й результатом активних дій київської «Громади» на чолі з Володимиром Антоновичем та австрійського міністерства закордонних справ. У світлі погіршення відносин із Російською імперією Відень прагнув послабити русофільські настрої в прикордонній провінції, а отже — залагодити польсько-українське протистояння, яке там перманентно точилося. І освічений, поміркований, уважний до політичного етикету та свідомий необхідності компромісів Барвінський краще за будь-кого серед галицьких українців годився на роль співтворця такої угоди.

Для Барвінського «нова ера» стала передусім чудовою нагодою покращити становище українців. До кінця життя він був упевненим, що заснування у Львівському університеті кафедри історії України на чолі з Михайлом Грушевським (стосунки Барвінського з яким еволюціонували від дружби до запеклої ворожнечі), перетворення Літературного товариства імені Шевченка на наукове (Барвінський очолював його в 1892–1897 роках), а також відкриття нових українських шкіл і гімназій стали ключовими чинниками зростання української національної свідомості в Галичині й остаточного її утвердження у знаному нині статусі «українського П’ємонту».

Статус співтворця «нової ери» та симпатика ідеї національного порозуміння в Галичині стрімко перетворили Барвінського на одну з провідних постатей української політики краю. Піком його політичної кар’єри стали 1890-ті. У 1891 році він став послом до Державної ради (нижньої палати австрійського парламенту) й незмінно обіймав цю посаду аж до 1907-го. У 1897 році він вийшов на ще одну політичну сцену — потрапив у Галицький сейм, у компетенції якого було розв’язання більшості культурних і соціально-економічних питань краю. Довге перебування у Відні під час сесій парламенту стало для Барвінського нагодою краще зрозуміти специфіку політичного життя імперії, становище інших народів і методи, які вони застосовували в боротьбі за його поліпшення. Робота у столиці дала Барвінському ще один важливий урок: про те, що потрібно налагоджувати добрі зв’язки з тими, від кого безпосередньо залежить ухвалення важливих рішень. До самого падіння Австро-Угорщини жоден український політик не матиме такої розгалуженої мережі особистих контактів із міністрами, депутатами Державної ради й чиновниками різних рівнів, яку налагодив Барвінський. І ніхто не матиме стільки нагод, хай і епізодичних, бачитися з цісарем Францом Йосифом.

«Політика — це мистецтво можливого»

Цією цитатою творця об’єднаної Німеччини Отто фон Бісмарка розпочав одну з частин своїх мемуарів Олександр Барвінський. І саме таким принципом він керувався у власній політичній діяльності. Барвінський був послідовним прихильником «реальної політики», що базувалася на допустимих компромісах, та рішучим противником традиційної для української політики в Галичині беззастережної опозиції до польських еліт краю (а часто — всього польського, незалежно від змістового наповнення). Барвінський не виступав проти опозиційності апріорі, проте вважав поточний політичний, соціально-економічний та освітньо-культурний рівень галицьких українців недостатнім для того, щоб їхня опозиція справді була ефективною.

Рефлексії на зламі епох. Перше видання спогадів Олександра Барвінського — найґрунтовніших мемуарів з-поміж тих, які залишили українські діячі Галичини австрійської доби - фото 82879
Рефлексії на зламі епох. Перше видання спогадів Олександра Барвінського — найґрунтовніших мемуарів з-поміж тих, які залишили українські діячі Галичини австрійської доби

 

Змінити становище на краще, на думку Барвінського, могла лише політика «органічної праці». Вона вимагала відмовитися від гучних, проте нездійсненних тоді гасел на зразок поділу Галичини. Натомість максимальних зусиль слід було докласти для всебічного розвитку українського суспільства, підвищення рівня його політичної культури, покращення соціально-економічного становища (особливо селянства) та освіти. Тому заходи й проєкти, спрямовані на виконання цих завдань, найчастіше ставали предметом парламентських і сеймових законодавчих ініціатив чи промов Барвінського. Програмовим утіленням ідеї «органічної праці» став підготовлений ним у середині 1890-х років «Проєкт організації народної роботи», який за умов послідовного виконання та широкої підтримки міг стати ефективним і дієвим. Позитивні результати, які приносила «органічна праця», вже були. На теренах Галичини аналогічну концепцію успішно втілювали станчики — польське консервативне середовище з центром у Кракові.

До того ж Барвінський виступав за відмову від надмірної емоційності в публічній площині. «Реальна політика» вимагала зваженості та послідовності, характерних для консервативного стилю мислення, яке було притаманне й самому Барвінському. В одному з листів до сина Богдана він писав так: «Головною й основною моєю засадою життєвою була, як Куліш зве, енергія холодного розуму. Мене також не одно діймало до живого, роздратовувало й розпалювало, а я все старався в усім здержати холодний розум і на тім виходив дуже добре. А як уже доходило не раз до розпуки, тоді моїм останнім пристанищем була молитва… Сему поступованню завдячую, що обминали мене бурі й пригоди життєві, що я держуся сяк-так мимо всіх тих нещасть, що можу працювати, бо все дбаю про рівновагу духа та холодний розум». Утім, такий підхід у часи, коли емоції та пристрасті вирували щоразу сильніше, був радше винятком із загальної тенденції.

Творці реальної політики. Українські депутати — члени українсько-словенсько-хорватської фракції австрійського парламенту. Сидить ліворуч Олександр Барвінський  - фото 82880
Творці реальної політики. Українські депутати — члени українсько-словенсько-хорватської фракції австрійського парламенту. Сидить ліворуч Олександр Барвінський

 

Ще в роки навчання Барвінський усвідомив значення освіти, тому вважав її одним з ключових напрямів «органіч­ної праці». Він завжди наголошував, що головним завданням гімназистів і студентів є здобути знання, а тому засуджував їхнє надмірне зацікавлення політичним активізмом і не поділяв схвального ставлення широкого загалу до такої тенденції. «У нас кожному здавалося, що він народжується політиком, а вже випускник гімназії або слухач університету вважав себе покликаним розв’язувати далекосяжні й трудні політично-національні й суспільні питання», — іронізував Барвінський. З цього випливало його ставлення до боротьби за відкриття українського університету у Львові. Барвінський не поділяв думки Грушевського, що університет можна здобути лише боротьбою, і вважав сецесії (акції масового припинення навчання. — Ред.) та мітинги неслушними, ба навіть шкідливими для української справи. З його позиції, правильний шлях полягав насамперед у накопиченні необхідних наукових сил і заснуванні більшої кількості українських кафедр у Львівському університеті, результатом чого мало стати утворення окремого українського вишу.

Барвінський щосили намагався знайти союзників для української справи у Відні, бажано тих, які впливали на політику урядів, — таких переваг опозиційність народов­ців на межі ХІХ і ХХ століть не надавала. Практичним утіленням цього аспекту «реальної політики» стала робота в Державній раді упродовж 1897–904 років спільної українсько-словенсько-хорватської фракції, до якої з української сторони належали однодумці Барвінського, а від словенців і хорватів — консервативні католицькі політики. Коли в 1897–1899 роках Барвінський перебував у парламентській коаліції та мав можливість впливати на дії урядовців, то за підтримки партнерів домігся відкрити українську гімназію в Тернополі та заснувати кафедру старослов’янської мови у Львівському університеті, яку очолив Кирило Студинський. Небажання народовців підтримувати тісні зв’язки з наддніпрянцями та вдаватися до широкого пошуку можливостей у віденському парламенті (навіть у партнерстві з поляками, якщо це має перспективу) було рисою, яку Барвінський гостро засуджував у їхнього багаторічного лідера Юліана Романчука. Цю своєрідну галицьку замкнутість Барвінський вважав основною причиною слабкої обізнаності лідерів інших народів і держав щодо проблем Східної Галичини, а відтак — причиною дефіциту міжнародної підтримки української справи.

Втім, Барвінський не був в’язнем абстрактних ідеалів. Після поразки визвольних змагань і встановлення польської влади в Галичині він став затятим противником компромісної політики щодо влади, яку намагалися провадити чимало галицьких політиків. Серед останніх було також чимало консерваторів, які вважали компроміси єдиним шансом покращити становище українців, а також нагодою підготуватися до чергового моменту, коли в них знову з’явиться шанс здобути державність. У цьому сенсі Барвінський разюче відрізнявся від нового покоління галицьких консерваторів і зокрема його ключового представника — Степана Томашівського (див. Тиждень № 27/2020). В очах Барвінського міжвоєнна польська держава, охоплена нетерпимістю до національних меншин, була явно не тим місцем, де, на відміну від давньої монархії Габсбурґів, можна було чогось досягти засобами «реальної політики».

На зламі епох

Коли в 1894 році політика «нової ери» остаточно зазнала краху, а більшість народовців під проводом Юліана Романчука уклала політичний союз з русофілами, Барвінський на чолі нечисленної групи соратників зберіг вір­ність «новоерівській» програмі та принципам поміркованої прагматичної політики. Так було закладено основи християнсько-суспільного руху, що став осередком української консервативної думки й практики в Галичині. Це середовище, яке Барвінський незмінно очолював, так і не змогло створити успішну політичну організацію, попри наявність у своєму складі таких авторитетних постатей, як Анатоль Вахнянин, Кирило Студинський та Осип Маковей. Спочатку Католицький русько-народний союз (заснований у жовтні 1896 року), а згодом політичне товариство «Руська громада» (1901) і партія Християнсько-суспільний союз (1911) зазнали цілковитої невдачі в площині практичної політики.

Причини невдач були і внутрішніми, й зовнішніми. До того ж серед перших варто згадати й про Олександра Барвінського. Масштаб його постаті зіграв злий жарт із ним самим: жодна інша тогочасна українська партія і близько так тотально не залежала від свого лідера. В певному сенсі Барвінський справді був поза конкуренцією. Після відходу від політики його соратника Анатоля Вахнянина ніхто з середовища християнських суспільників не мав такого політичного досвіду, організаційних здібностей і зв’язків у Відні. Попри намагання зменшити залежність руху від власної персони, Барвінський так і не зміг упоратися з цією проблемою, до того ж не в останню чергу — через безініціативність своїх однодумців. У час, коли запорукою успіху політичних партій ставали масовість і наявність розгалуженої структури, християнсько-суспільний рух так і залишився радше неформальним клубом за інтересами, члени якого звикли розв’язувати питання шляхом не масових політичних акцій та агітації, а кулуарних домовленостей та особистих контактів. Такі методи добре працювали у ХІХ ст., проте після його завершення стрімко втрачали актуальність.

Олександр Барвінський у 1926 році. Попри свої досягнення він залишився однією з найбільш недооцінених постатей політичної історії України - фото 82881
Олександр Барвінський у 1926 році. Попри свої досягнення він залишився однією з найбільш недооцінених постатей політичної історії України

 

У цьому місці внутрішні причини перетинаються із зовнішніми. Нездатність створити успішну політичну партію була продиктована не лише організаційними чи кадровими проблемами. Таку долю починань Барвінського наперед визначав сам дух переломної епохи. На межі ХІХ–ХХ століття до політичного процесу долучалися значно ширші верстви населення, армії прихильників здобували нові ідеї та ідеології (особливо соціалізм і націоналізм), суспільно-політичний дискурс радикалізувався. І все це суттєво ускладнювало життя консерваторам старого взірця на зразок Барвінського, який не сприймав і не толерував дедалі популярніших радикальних форм націоналізму — хоч польського, хоч українського. Відповідним було і його ставлення до нових політичних методів — таких, як убивство українським студентом Мирославом Січинським намісника Галичини Анджея Потоцького в 1908 році.

На спад політичної кар’єри Барвінського впливав і образ, створений його опонентами в очах широкого загалу. «Панський слуга», «салонний рутенець», «угодовець» — такі й інші звинувачення стали невіддільною частиною життя політика з моменту розколу народовців у середині 1890-х років. Дуже влучним є вислів української дослідниці Олени Аркуші: якби тягар усіх звинувачень на адресу Олександра Барвінського мав фізичну вагу, то він був би безсумнівним рекордсменом серед тогочасних українських політиків. Приводом для таких закидів була відданість Барвінського принципам «реальної політики» в час, коли середовище народовців дедалі сильніше радикалізовувалося. В умовах загострення польсько-українського протистояння для підозри в національній зраді могло бути достатньо лише думки про компроміс.

До цього додавалися численні взаємні образи між Олександром Барвінським і лідерами народовців, особливо Юліаном Романчуком і Євгеном Олесницьким. Неприязнь між ними залишалася гострою навіть у роки Першої світової війни, коли Барвінському відмовили в членстві у Головній українській раді саме з ініціативи Олесницького. Понад те, несприйняття політичних поглядів Барвінського опоненти переносили й на його родину. Наприклад, саме через політичні розбіжності Михайло Грушевський відмовився бути науковим керівником для докторату його сина — Богдана Барвінського. Свого іншого сина Василя (у майбутньому — відомого композитора) через цькування — насамперед викладачами! — Барвінський був змушений перевести з української гімназії до польської, що в очах недругів лише зміцнило негативний образ політика. Та попри все, в роки Першої світової війни Барвінський використовував усі свої зв’язки у владних колах Австро-Угорщини, щоб пропагувати українську справу. З огляду на його громадські й педагогічні заслуги, Барвінського було долучено до Української Національної Ради в жовтні 1918 року. А після проголошення в листопаді Західноукраїнської Народної Республіки він увійшов до її першого уряду як державний секретар з питань віросповідань і освіти. Втім, попри нібито значну посаду, реально на політику Барвінський уже не впливав.

Дилеми й перспективи

Чого сьогодні може навчити приклад Барвінського? Завдяки своєму походженню й вихованню він утілював такі класичні консервативні риси, як поміркованість, несприйняття радикалізму, повага до авторитету й усталених ієрархій. Політична програма, яку він розробив на цих засадах, у разі реалізації цілком могла покращити становище галицьких українців. До того ж він був одним з небагатьох діячів Галичини останньої чверті ХІХ — початку ХХ століття, хто не лише теоретично відстоював ідею української соборності, а й на практиці сприяв її утвердженню. Його історія показує, що український консерватизм був здатним творити ґрунтовні та змістовні ідеї для розвитку суспільства в різних сферах. І що консерватори вміли розставляти пріоритети та широко дивитися на світ, не сприймаючи суто галицькі чи навіть суто українські проблеми як річ у собі.

Та історія Барвінського оприявнює й одвічну проблему українських консерваторів, зокрема їхню нездатність здобути увагу й визнання широких мас. Хоч би якими конструктивними були ідеї Барвінського, як політик він зрештою зазнав невдачі. Ідея ґрунтовної роботи над собою, щоденної самоосвіти та кропіткої підготовки, заклики до порозуміння, а не протистояння — на початку ХХ століття такі гасла без шансів програвали простим відповідям на складні питання, які в привабливій обгортці дедалі активніше підносили не надто освіченим масам. Раціональність ідей Барвінського потонула в емоційності щоразу гострішого польсько-українського конфлікту. Зрештою, схожа доля спіткала і впливовіших консерваторів. Наприклад, польські станчики, які домінували в Галичині до кінця ХІХ століття, в останнє десятиліття перед Першою світовою війною поступилися радикально-націоналістичній (і виразно антиукраїнській) польській націонал-демократії. Це були перші паростки тенденцій, що домінуватимуть у міжвоєнне двадцятиліття, коли розважливість і мудрість В’ячеслава Липинського матиме куди менше шанувальників, ніж палка емоційна пристрасність Дмитра Донцова (див. Тиждень № 51/2020).

До певної міри ідеї та дилеми Барвінського цілком актуальні й сьогодні. Як і понад століття тому, рівень політичної, економічної чи культурної освіченості (реальної, а не формальної) українського соціуму залишає бажати кращого. Популізм у різних своїх утіленнях безроздільно домінує в політичному просторі, стримує розвиток суспільства й загрожує безпеці держави. Тож оновлена версія концепції «органічної праці» аж ніяк не буде зайвою. Як і колись, консерватори здатні запропонувати розумні рішення. Але для цього вони мають зробити те, чого їм ще ніколи не вдавалося до кінця — вибратися зі своєї «вежі зі слонової кості» й завоювати увагу широкого загалу.