Про хасида-бандерівця та безкоштовне ресторанне меню, або Хроніки побожного українського тилу

- Скажіть, а чому обираючи евакуацію з ОРДЛО, ви поїхали на Львівщину, а не в рф, вас же перед вторгненням вивозили?

- Тридцять років тому наш клас привезли сюди на різдвяні свята, я запам’ятала. Але мій вибір був навіть і не раціональний, душа схилилася зразу, а чоловік не заперечував.

(З розмови з біженкою у центрі переміщених осіб Арена -Львів)

Я прожила у Львові студентські роки, заставши там падіння комунізму, спостерігаючи національне відродження й зародження ринкових відносин, які супроводжувалися появою всього приватного: театрів, ресторанів, готелів, газет, фестивалів.

Тож знаючи багато облич Львова - святкового, наукового, фестивального, релігійного - мені було особливо цінно побачити Місто періоду російсько-української війни.

Війни, у невідворотності якої не сумнівався жоден український націоналіст та ветеран УПА від 18 до 90 років (для них це було аксіомою, що нас чекає ще одна справжня війна), і війни, в яку до останнього дня не хотіли вірити ані грамотні аналітики, ані українські політики, ані просто громадяни.

Війни, яка перетворила Львів на тил, великий гуманітарний центр та одночасно велику транзитну зону для мільйонів українських біженців.

Цей текст — ненав’язлива спроба подвійної оптики. Передаючи вам сьогоднішні голоси та картини українського тилу, я одночасно згадую, яким був Львів тридцять-десять років тому.

Львівський вокзал за місяць війни змінився. Тут вже нема натовпів людей, які штурмують потяги та автобуси до Польщі. Тут черги. Навколо багато невеличких кіосків з їжею. Годують всюди безкоштовно на спеціальних стійках біля машин, в таких собі мобільних кафе, розкладках. Суп, чай, бутерброд, часом безкоштовна бутильована вода — на все це може розраховувати людина з евакуаційного потягу.

Для тих, хто тільки зійшов з евакуаційних потягів є два шляхи: або в Польшу і далі в одну з країн ЄС. Або зупинитися на Львівщині.

ДЕ ЖИТИ?

Заблукати чи розгубитися на Львівському залізничному вокзалі просто неможливо. Тут така кількість волонтерів, що навіть дуже літня та самотня людина, в якої нема грошей, розбереться, куди їхати і як виживати далі. Для тих, хто не планує затриматися у Львові більше, як на тиждень, є можливість зупинитися у самому Львові. Для тих, хто планує чекати на перемогу тут, не виїжджаючи, — поселення у Львівській області. Бо переважно у Львові вільних квартир вже немає. Вже через місяць війни тим, хто потребує безкоштовного поселення, варто одразу добиратися до центру переміщених осіб Арена-Львів.

В цю частину Львова їде багато маршруток. Я їхала туди з Майорівки, мого нинішнього місця проживання у тому самому районі, де я провела студентську юність. Далі від зупинки, після якої вже закінчується місто, алейкою слід пройти пішки до критого стадіону. Бачу, як дорогою до Арени тягнуть сумки старенькі, йдуть родини з дітьми. Під час Євро-2012 вболівальники, які приїжджали на матчі, казали, що це був кілометр щастя у передчутті гарного висококласного футбольного матчу.

А сьогодні для тих, хто йде в Арену, це кілометр печалі.

Хвилин за двадцять ми всі стоїмо біля входу. Після перевірки паспортів заходимо всередину.

І тут я бачу, як старенька, чиї дані вже внесли в реєстри, запропонували місце для поселення в Пустомитах та принесли омлет, чай та фрукти, розплакалася.

Напевно, далася взнаки напруга евакуації, бомбардувань. Її просто обняли, запропонували заспокійливе (тут цілодобово працюють лікарі) та залишили поплакати.

- Вам поїсти? - розпитують мене дівчата біля буфету.

- Ні, мені поговорити, - відповідаю я.

- Зараз людей поменшало, а перші дні були страшні. Тисячі біженців, деколи з дітьми і практично з порожніми руками, бо вибиралися з-під бомбардувань. Ми намагалися розрадити людей, тут були психологи. Тим, хто їхав з малюками далі, ми навіть спочатку дарували дитячі візочки. На цій Арені ніколи не було стільки болю, - розповідає дівчина біля стійки.

Чекаючи на волонтера, я підходжу до біженців.

За столиком сидять двоє симпатичних хлопців (Вова та Юра) та їхня бабуся Наталія Анатоліївна.

- Ми з Покровська, знаєте, недалеко від Добропілля, - розказує Наталія Анатоліївна, - я не хотіла нікуди їхати, бо у нас ще з 2014 року добре облаштований підвал, ми з чоловіком могли переховуватися там. Але мусила допомогти невістці, важко одній з двома дітьми.

- У вас гарна українська, - кажу я.

- У мене суржик, у всіх наших селах говорять так, - каже Наталія Анатоліївна і теж плаче. (Психологи кажуть, що сльози в цій ситуації - це непогано.)

- Хлопці, як настрій? - запитую дітей.

- Гарний, - наче підбираючи слова, відповідає Вова.

- Важко говорити українською? - перепитую.

- Важкувато, але ми в школі вчимо українську, - чую у відповідь від окастого підлітка (не каже нічого, окрім правди).

- Ок. Хорошенько вам доехать, а потом вернуться сюда и отлично погулять по Львову. Тут множество вкусняшек. Да и увидеть Львов в детстве это очень хорошо, - перейшла я на російську.

- Дякую, - чую у відповідь.

За наступним столиком сиділа ще одна родина. Велика, з п’ятеро людей.

Я підійшла до дівчини з котом.

- Як звати вашого рудика?

- Ви вгадали. Його так і звати Рудий.

- Звідки ви?

- З Лисичанська. Анастасія, - відрекомендовується дівчина з Луганщини, - Анастасія Іванова.

- Діти встигли почути та побачити війну? - показую я на її малечу.

- Так. У нас же з 2014-го війна. З Лисичанська я відправила їх у перші дні. Самі чекали, що все якось пройде. Бачимо, що не проходить. А коли бомби почали падати поруч з будинком, то вирішила, що пора їхати. Позавчора приїхала, переночували у Львові, тепер чекаємо, куди їхати далі. До речі, у той день коли приїхали був той самий страшний обстріл, дорогою у бомбосховище на власні очі побачила снаряд, що летів на місцеву нафтобазу...

Цей народ дійсно загартований - Анастасія розповіла про це абсолютно спокійно.

- Ви тут зможете відпочити, - намагаюся я її зуспокоїти.

- Все, що мою родину хвилює, чи нам буде куди вертатися, ми всі мріємо повернутися додому.

- Звісно, буде, - я втішаю її абсолютно впевнено. - Навіть у найгіршому випадку. За розбомблені помешкання гроші повернуть, все відбудують.

- Але ж Лисичанськ не Маріуполь, він менший. Про нас не забудуть? І... нас не віддадуть?

- Ніколи, - всі, хто хоче жити в Україні, буде жити в Україні, - кажу я.

До мене підійшла волонтер Іванка Герус, одна з координаторів Арени.

- Ми працюємо з першого дня, - розповідає Іванка. - І поселяємо з перших днів саме в області. Вже ми у Львові та області розмістили 253 тисячі людей, і ще можемо розмістити 19 тисяч. Все працювало так. З першого дня ми зрозуміли, що день-два і приїжджатимуть люди. Тому штаб працює цілодобово, вночі, як правило, приїжджають автобуси з місць бойових дій. Ми їх “перепаковували”. Бо хтось їде до Польщі, хтось залишається тут. Волонтери працюють з восьмої до восьмої, їх сюди або довозять інші волонтери, або вони на своїх машинах.

У перші дні на вокзалі волонтери знали, якщо є група переселенців, готових на довге (кілька місяців) поселення у Львівській області, то нам дзвонили і ми за наявності відправляли за ними автобус. Зараз система працює так. Є шість гарячих ліній нашого центру, за якими до нас завжди можуть додзвонитися. Люди приїжджають, можуть тут поїсти, перепочити, визначитися, чи вони готові жити на Львівщині, якщо так: ми формуємо групу, яка їде на місце поселення і вони разом їдуть. В даний момент зараз чекає кілька родин, ми завершуємо формувати групу. Ми закупили кілька десятків ліжок, бо є ті, кому треба переночувати.

Постачають їжу нам або жертводавці, або склади гуманітарних штабів.

На моє запитання, що у роботі найважче, Іванка каже: “Найважче намагатися не зануритися у це горе, коли бачиш, як мама цілує голову своєї посивілої дитини. У нас все має працювати, як годинник, саме задля того, щоб цього горя стало менше”.

- Ваші гості нормально реагують на портрет Бандери на вашій кофті? - питаю вже на виході.

- Так, вчора російськомовна дівчина з Харкова подивилася і сказала: зачотне худі.

ДЕ ВЗЯТИ НАЙНЕОБХІДНІШЕ?

Що чекає переміщену особу далі? Чи є у неї шанс на їжу, засоби гігієни та навіть якісь ... враження? Насправді, весь Львів працює на облаштування та забезпечення гостей. Кількість доброчинних фондів та ініціатив, які виникли на початок війни, порахувати практично неможливо. (Ми спробуємо розповісти про них у подальших матеріалах).

Але головний Гуманітарний штаб в палаці мистецтв, недалеко від Палацу Потоцьких є в рекомендованому переліку для біженців, який надають переміщеним в усіх райадміністраціях. Палац Потоцьких — одна з найвідоміших культурних локацій Львова. Цей розкішний будинок, споруджений польськими аристократами півтора століття тому, до війни був галерею мистецтв. Тут все ще висить афіша на травневу виставку з модернізму. Тут завжди тусили художники. Тут львів’яни святкували великі перемоги і великі свята. Але вже місяць Палац працює, як гуманітарний штаб.

Я приходжу сюди без попередньої домовленості. І попри формальний вихідний натрапляю на директора палацу і керівника Гуманітарного штабу Юрія Візняка, який охоче проводить мені екскурсію центром.

- Ось тут на вході дівчата приймають заявки від біженців. Кожна заявка оформлюється, кожній присвоюється код. Якщо список необхідного невеличкий, то біженець може отримати все одразу. Якщо великий, то ми беремо номер мобільного, збираємо і дзвонимо, щоб людина забрала все необхідне наступного дня. А тут відбувається сортування вантажу. Одяг окремо, продукти окремо. Продукти сортуються на дитяче та доросле. Трошки нижче розташований відділ медицини, де працюють медики та провізори. А тепер заходьте до мене в захристію, - жартує директор, відкриваючи двері кабінету.

Я теж посміхаюся, захристія - це в храмах маленька підсобка для священника. І хоча Палац Потоцьких не храм, але потік людей виглядає на паломництво.

- 24 лютого о п’ятій ранку я взнав про бомбардування, за пару годин був у обласній держадміністрації, а у десятій оголосив про створення Гуманітарного штабу. О дванадцятій мені принесли перші пожертви: пару генераторів та старенька бабуся принесли три подушки. Потім місцевий бізнес почав привозити продукти і предмети першої необхідності. Дуже вчасно. Бо 27-28-го приїхали перші колони з біженцями.

Перші сто тисяч. Голі і босі з-під обстрілів. Одягти, погодувати, поселити тих, хто хоче залишитися і відправити на залізницю далі тих, хто хоче і може їхати далі. На Арену Львів - тих, хто готовий поселятися надовго. Це завдання перших днів.

Під час розмови до директора у “захристію” заходять хлопці й дівчата - підписують папери на відправку памперсів та дитячого харчування, юнка повідомляє, що перемонтувала зламану електронну пошту.

- Спочатку ми обслуговували тих, хто приїхав. Причому як приватних осіб, так і лікарні, інтернати та школи, які розмістили дітей. Далі в міру збільшення обсягів збільшувалася і географія поставок. На десятий день війни почали надходити вантажі з-за кордону, Польші, Іспанії, Литви, ми почали відправляти вантажі в інші міста. Загалом ми відправили 700 тонн вантажів. Продукти, дитяче — доросле харчування, побутова хімія, одяг, медикаменти, палети в лікарню, термобілизну. Сорок тонн пішло в Миколаївську область, п’ять тонн - в Харків, 20 тонн - в Суми, фура в село на Житомирщині... Умови, в яких ми перебуваємо, значно кращі, ніж у тих, хто веде боротьбу за нашу перемогу. Ми дуже стараємося допомогти.

Директора кличуть у справах, а я йду прогулюватися по Гуманітарному штабу.

У кутку побачила дитячий візочок з номером замовлення. Хтось готується народити у Львові. У відділі з харчами жінки акуратно пакували готові набори для переселенців.

У відділі побутової хімії окремо лежали зубні пасти, окремо пральні порошки.

Все чекало своє черги на роздачу та відправку.

Окремо був імпровізований “бар”. Для волонтерів щодня привозять їжу. Але тут можуть перекусити і переміщені особи.

- Моя дитина отруїлася. Пошукайте щось від шлунку, - мама була стурбована та роздратована.

Пізніше, коли проблему владнали, я вирішила поговорити з дівчатами з медичного департаменту.

- Зазвичай просять базові препарати для дорослих та діток, знеболювальне, від кишкових запалень, заспокійливе, на щастя саме таких препаратів у нас багато, - розповіла Діана Савка, лікар-анестезіолог за першою освітою, дістає другу освіту в сфері публічного управління і охорони здоров’я, - те, що стосується вірусних препаратів, пастилок для горла через холоди розходиться дуже швидко, його мало.

- Я бачу, що все, що ви перелічили, мало бути у тривожній валізі. Люди не готувалися до війни?

- Як лікар я хотіла б, щоб війна навчила нас більш якісно дбати про своє здоров’я. Ми як нація ще не маємо мислення на випередження. Мати вдома гарно укомплектовану аптечку — гра на випередження. Базові речі аптечки: ліки від температури, простуди, кишкових захворювань. Плюс кожна людина знає свої проблеми, тож обов’яково мусить мати ліки, які допомагають зняти гострі стани. І, звісно, слід мати ліки для дітей. Буквально вчора у нас була мама з хворою двомісячною дитиною, якій ми буквально тут знайшли нурофен від нуля до двох років. Бо у неї восьмеро дітей і не було нічого від застуди. Слід мислити тверезо.

- За скільки часу людина може отримати ліки?

- Якщо це не якісь рідкісні препарати, то за один день. У нас процеси запаралелені. Хтось сортує ліки, які надійшли, хтось обслуговує заявки. Ми опрацювали вже чотири тисячі заявок.

Якийсь суворий чоловік змусив всіх волонтерів спуститися на нульовий поверх - була повітряна тривога. Діти, яких привели мами, встигли взяти свої шоколадки та чай та мужньо витримували сидіння у напівпідвальному приміщенні.

Але варто сказати, що львівська молодь абсолютно не стримує себе у жартах, підсміюється одне над одним навіть під час атак (“та яка то бомба, то певно Христя посварилася з чоловіком і посуд б’є”, “дівкам класно, всі видатки на косметику спишуть на війну”), легко розряджаючи обстановку.

Йдучи вже "додому", спинилася на порозі Палацу, оглянула подвір’я і згадала чудесні концерти, які я відвідувала саме тут і поруч, в Палаці Потоцьких. Хіба тільки я? Фестивалі джазу та романтичної класики, коляда та гаївки. Як багато всього бачив цей палац та його затишне подвір’я! Але зрештою, і сьогоднішні звуки - дитячі плачі, звуки сирени та двигунів машин - не звучать тут дисонансом. Це передвісники свободи, яку ми здобуваємо.

ДЕ ПОЇСТИ І З КИМ ПОГОВОРИТИ?

Не знаю, як все формувалося на початок війни, але через місяць всі заклади та процедури у Львові виглядали продуманими та оптимальними. В ЦНАПАХ людей реєструють протягом десяти хвилин (перевірено на собі), щоправда, для виплати допомоги тим, хто не зареєстрований в Дії, треба постояти в черзі. Ті, у кого дуже сутужно з грошима, можуть отримати безповоротну допомогу у центрі на вулиці Палія. Для людей, які хочуть працювати, певні підробітки пропонують вже при реєстрації. Я бачила два оголошення, де шукали жінок для роботи на ринку Шувар.

В принципі, для людей, які опинилися у Львові, є все, що слід мати для виживання. Але щоб жити з посмішкою, таки потрібно трохи добрих вражень. Я в неділю спробувала їх отримати. Вертаючись зі служби з Успенського храму ПЦУ, я на вулиці Федорова, 27 побачила оголошення для біженців з пропозицією поїсти.

Я подзвонила, мені миттєво відкрили двері і запросили у помешкання на першому поверсі старовинного львівського будинку.

- Ви хочете поїсти? - люб’язно запитав чоловік на охороні.

- Ні, поговорити, - знову відказала я, - і подивитися заодно, як і кого у вас годують.

- Тоді я покличу шефа? - запропонував він.

- Покличте.

До мене вийшов львів’янин, який виглядав як хасид, і який, як виявилося, був таки хасидом. Я випадково зайшла до Мейлаха Шейхета, керівника іудейської громади Турей Загав, яка перебуває на землях України вже 500 років і яку, за словами Мейлаха, будував весь єврейський квартал Львова. За сумісництвом він очолює організацію євреїв колишнього Радянського союзу.

- Ось тут ми готуємо їжу (двері помешкання виходили на кухню маленького єврейського подвір’я), а тут годуємо людей. Ми маємо професійних кухарів, яким платимо з єврейських джерел, - завів Мейлаху у великий зал із підсвічниками, - наші донори дуже раді, що ми годуємо всіх.

- Скажіть, а іудеї та християни можуть ділити трапезу за одним столом?

- Звісно, що можуть. Єврейське милосердя має бути однаковим для всіх. Годувати людей іншої віри — це освячувати ім’я Всевишнього. Ми не можемо вступати в релігійні дискурси, бо це викликає конфлікти та непотрібну змагальність. Але ми дружимо з усіма людьми. Якщо ви поговорите зі старими галичанами, то ви самі почуєте, що тут ніколи не було конфліктів, про які каже Путін. Ми завжди жили в злагоді, у нас була гармонія. Для мене українська мова співуча, і я думаю українською. Євреї інтегрувалися в українське середовище впродовж більш, як 1000 років. Це було уможливлено толерантністю поліетнічного Львова. Всі криваві конфлікти мали виключно політичне забарвлення і не стосувалися українсько-єврейських взаємин. Євреї жили пліч-о-пліч з українськими. В єврейські свята і шабат християни допомагали нам розтоплювати п’єци, а ми допомагала українцям у християнські свята. Доказом того є та унікальна історична спадщина,яку лишили євреї. У архівах є понад триста тисяч файлів про єврейську присутність у Галичині. А євреї не живуть там, де вони не можуть дружити із сусідами. Ми завжди шукаємо злагоди. І українські націоналісти є адвокатами нашої культурної спадщини. Всі стереотипи щодо Львова — це інструменти радянської влади для конфліктів.

Ми домовилися з паном Мейлахом ще зустрітися та випити кави, мені цікаво, а їм дам освятити ім’я Бога, пригостивши переміщену з Києва особу єврейсько-галицькою кавою. І пішла далі... Насправді, я вже поснідала. Цікава розмова живить не гірше кави, і вистачає надовше.

Але моя мета була з’ясувати, де ще в центрі Львова можна перекусити або дешево або безкоштовно. І я таки знайшла. Ресторан Клопотенка “Інші”, відкритий тиждень тому. Він розташований зовсім недалеко від згаданої єврейської їдальні. Просто прямуючи до Галицького ринку з вулиці Федорова, побачите його праворуч. Його можна впізнати за вивіскоюі “Інші”. Тут стояла невеличка черга. Але я, оминувши її, пройшла всередину. Я вже знала, що Євген Клопотенко готує для людей, які мають фінансові труднощі меню номер 2, безкоштовний обід. Але побачила, що саме безкоштовними обідами у новому ресторані годують у певні години. Цього дня годували з 10 до 13 та з 17 до 19.

Я замовила собі ромашковий капучино та запитала у офіціанта, чи не міг би Євген зі мною поспілкуватися.

Шеф-кухар вийшов за пару хвилин і потрапив мало не в обійми відвідувачів. З Клопотенком почали фотографуватися відвідувачі, але зрештою він присів до мене.

- Скажіть, безкоштовні ланч-бокси, які ви тисячами для тероборони робили в Києві, це зрозуміло. Але безкоштовне ресторанне меню... чи вас надовго вистачить?

- Ми через тиждень-півтора зведемо всі рахунки і будемо дивитися. Але зараз є гроші купувати продукти, є чим платити платню і ми продовжуємо. Ми не очікували такий потік людей...

- Чесно кажучи, я теж. Львів’яни консервативні, а ви експериментатор.

- Людей багато, і тих, хто хоче поїсти з числа львів’ян, і гостей, і тих, хто хоче меню номер два. Зараз — головне годувати людей. Поки все окей. Ми будемо все оцінювати по ходу дії. А що стосується кулінарної традиції Львова, то всім хочеться чогось нового. Ми ж не нав’язуємо нічого, ми пропонуємо дещо доповнювати. У нас тут комфорт-фуд, їжа на кожен день, називаємо це бістро. Тут схожі на традиційні страви лише галушки та борщ. А решта дещо оновлено. Ви п’єте ромашковий капучино. Вам подобається?

- Дуже.

- Бачте. Львівський сирник трошки підпекли і додали апельсинового варення і зверху насіння соняшникового. В салат з куркою додали топінамбур. І в борщ додаємо копчену сметану. Маленькі різні штучки не порушують традицію, а додають українськості. Зараз вже не підході пампушкобургер.

- Я бачила на вулиці чергу. Це ті, що чекають меню номер два?

- Певні моменти треба додатково організувати. У нас невеличка кухня, тому ми просто не встигаємо обслуговувати, сьогодні у нас паста болоньєзе та бешамель. Люди з меню номер два сідають на другому поверсі, там зал задекорований квітками. Гарний зал і гарні відомі страви. Ми завжди будемо робити якісь соціальні речі. Бо на соціальних ініціативах багато що тримається. Одним людям треба давати підтримку, іншим - робочі місця. Я переконаний, що і бізнес-інтерес і турбота можуть працювати разом. Економіка працює, двадцять людей у нашому закладі. Ми зараз намагаємося відлагоджувати процес. Нам не проблема погодувати двісті людей, як вчора, ми маємо організувати, подати. Ресторанний обід не повинен перетворюватися в хаос. Так само не повинен перетворюватися на щось нецікаве. Коли обмежена кількість газових плит, то все треба розрахувати. Тому ми годуємо безкоштовно, потім робимо перерву, а потім знову віддаємо обіди.

Я вийшла на вулицю, і подумала, що ця війна дасть нам багато відкриттів. І серед них будуть трапези з хасидом-бандерівцем, і соціальна ініціатива — безкоштовна ресторанна їжа.

Втім, якщо людина інтроверт, яка не потребує розмов, їй є чим насолодитися. Можна набратися вражень, просто гуляючи містом. Наприклад, вуличні музиканти. Або постійні подивовані обличчя іноземних журналістів. А кілька днів тому, гуляючи центром, я бачила Андре Тана (жіночий майстер працює, одягаючи армію) і Гарі Корогодського, який приїхав на закупи (напевно, для столичної тероборони, якій він допомагає). Бізнес тут, у Києві, Львові, і його не відлякує війна.

На Арені Львів, куди від самого початку потрапляє біженець, я почула історію від дівчини (вона не захотіла називатися), яка сказала, що обрала евакуацію із ОРДЛО саме в Україну серцем, згадавши, що побувала у Львові ще в дитинстві, шкільна гуманітарна поїздка на різдвяні свята.

І я переконана: ця війна, коли під бомбами народжується нація, зробить ще одну справу. В гуманітарних штабах та центрах, де зневодненим немовлятам викликають швидку, серед ночі находять найдефіцитніші ліки, де дбайливо одягають дітей, а вагітним віддають візочокЄ стираються відмінності. Народжується не просто нація, фізично народжується єдність, де ні іудея, ні еліна, ні Заходу, ні Сходу. Де в одних нема подратувань та втоми від прибулих людей, а лише біль від ситуації, а у інших, окрім болю та страху подальших втрат, народжується надія. І віра. І разом з любов’ю ми обов’язково переможемо.