Про намісників і келійників, звитягу преп. Амфілохія та образи архієреїв
Справа в тім, що я ніколи не допускав, що може бути саме так. Перше що ми дізналися, коли вже готувався Харківський собор, що митр. Фларет перестав спілкуватися з Москвою. Проте я не припускав, що так буде. Бо до вл. Філарета я завжди ставився з великою повагою, я знав його як розумну людину, коли щороку приїздив він до Почаєва, 5 серпня, на святкування Почаївської ікони Божої Матері.
Інтерв'ю з Архієпископом Хустським УПЦ Марком (Петровцій)
Релігія в Україні: Владико, для початку пропоную Вам пригадати, як починався Ваш шлях служіння Церкві? Де й коли це сталося?
Архієпископ Марк: Мій духовний шлях чернечий почався в Сергієвій лаврі, куди я прийшов після служби в лавах Радянської армії, об вступити до московської духовної семінарії. Це був 1972 рік. Я не вступив, бо в мене була проблема з документами, оскільки тоді паспорт жителям сільських місцевостей не давали. А мати цей документ на руках було необхідно для вступу. Коли паспорт у мене вже був – а це середина серпня – вступні іспити вже скінчилися. Тоді ректором МДАіС ще був нинішній митрополит Мінський і Слуцький Філарет, а інспектором уже спочилий нині, а тоді архімандрит Симон, який потім від свята Покрова 1972 року, став єпископом Рязанським і почив на цій же кафедрі. Тоді ж, у жовтня 1972 року, намісником Троїце-Сергієвої лаври був призначений архімандрит Ієронім (Зинов’єв), який до того був начальником Руської духовної місії в Єрусалимі. Я тоді вже працював в обителі, ніс послух трапезника – де треба було накривати столи для братії і прибирати після обіду в братській трапезній. Ми працювали через день, і в неробочий день я міг відвідувати храм, і з цього для мене почалася практика власне кліросного співу. Закінчився рік.
З Різдва Христового 1973 року, крім основного послуху, я став книгодержцем у новопризначеного намісника, а через деякий час і келійником. Кінець 1973 навчального року ознаменувався тим, що був призначений ректором нинішній предстоятель УПЦ митрополит Володимир. З титулом Дмитровський. І тоді ж я вступив до семінарії. Це було непросто, але я насправді хотів вчитися у першому класі, і хотів весь курс семінарії прослухати разом з усіма. Проте 1973 рік був особливий, коли Московські духовні школи одержали дозвіл прийняти студентів більше, ніж це було раніше. Якщо до того в перший клас приймали до 30 осіб, одного-трьох могли взяти в другий клас, якщо там були місця. А того року сталося так: звільнили маже повністю другий клас, бо колишніх першокласників через такий загальний екзамен перевели в третій клас, а нас було четверо, кого взяли одразу в четвертий.
Навчання в Московських духовних школах
РвУ: Напевно, було важко вчитися? Адже Вам бракувало необхідної підготовки?
А. М. Була підготовка життям. Адже я рік пробув у Лаврі і за цей час переписав декілька конспектів від руки – що зараз майже неможливо уявити. Крім того, ще з дитинства я виховувався в церковному дусі, знав богослужбові книжки. Тим більше, ми складали доволі непростий вступний іспит. Це було в ректорському кабінеті. Сидів владика ректор, п'ятнадцять професорів, і кожен із них ставив одне два питання. А після завершення іспитів виявилося, що я вже в четвертому класі. Це стало для мене великою несподіванкою. Було нелегко, адже доводилося дуже швидко опановувати величезні масиви знань і нової інформації. Зауважу, що моє навчання в семінарії почалося з двійки. Як це сталося? За традицією, кожен навчальний рік починався для вступників із екскурсії до Москви, до монастирів і храмів, з ознайомлення з церковним життям столиці. І ми також були в цій групі.
А коли наступного тижня в понеділок я прийшов до класу, то перший предмет був історія РПЦ. А вже минув тиждень від початку занять. І викладач протоієрей Анатолій Просвірнін викликав мене відповідати. А я вперше прийшов до класу і не знаю взагалі, як і що робиться, бо протягом тижня ми були на екскурсіях. Пояснюю це йому, а він у відповідь: «Тим більше, якщо вас не було в класі, ви мали поцікавитися, чим ми тут займалися». І ставить мені двійку. А виправити цю двійку виявилося дуже непросто: справа зрушила з місця тільки після втручання намісника архімандрита Ієроніма. Тоді о. Анатолій наступного тижня приніс мені два томи машинописного тексту (це була кандидатська робота про житія святих свят. Димитрія Ростовського) і загадав мені написати реферат. А я вперше в житті почув таке слово, не знав навіть, що це означає. Але двійку виправив. І вже в другому півріччі четвертого класу я перейшов на життя у монастир Лаври. 6 березня 1974 року стався чернечий постриг, 17 березня була дияконська хіротонія, яку звершив ректор – єпископ Володимир. 7 квітня, Вербну неділю, я став ієромонахом. А потім була академія і після її завершення мене було залишено викладачем у МДС.
РвУ: Це було рішення вл. Ректора?
А. М. Так. Я викладав Новий Завіт у другому класі семінарії, коли вивчають якраз чотири Євангелія. Діяння апостольські і соборні послання – в третьому класі, а послання ап. Павла – в четвертому. Так тривало до 1982 року, коли помер намісник лаври арх. Ієронім, у якого я був келійником. На 48-му році життя така його спіткала несподівана смерть. Це було 30 березня, а 16 квітня 1982 року за благословенням патр. Пімена мене призначено благочинним Лаври. При цьому я залишався викладачем МДС.
РвУ: Які були нагальні проблеми для монастиря тоді? З приміщеннями, з пропискою?
А. М. Так, приміщень бракувало, бо більшість їх було передано музею. Проте тоді насельники обителі не жили по одному, мешкали по двоє-троє, а послушники навіть до п’яти-шести осіб. Спеціальна кімната була для них. Зараз немає цієї проблеми, бо приміщення лаврі повернули.
Період благочинія
РвУ: А які у вас найяскравіші спогади з того періоду, коли Ви обіймали посаду благочинного?
А.М. Багато чого пригадується. Навіть саме призначення було непростим і інакше як дивом, його не можна пояснити. Справа в тім, що намісник і владика Володимир жили дуже дружно. Того часу відносини між монастирем і академією були прекрасні. І та трагедія, що сталася, відбулася через кілька годин після того, як вл. Володимир був на вечері у намісника. Це було в неділю після пасії (акафіст Страстям Христовим, що читається після вечірнього богослужіння у великопісну неділю. – А. Д.). Отець Ієронім запросив ректора на вечерю. Через кілька годин після трапези я зібрав і помив посуд і говорив з о. Ієронімом. Зненацька він упав – і на тому наше спілкування урвалося. А ми якраз говорили про те, що в суботу у намісника був з візитом митрополит Мінський Філарет (тоді голова ОВЦС МП) і просив намісника відпустити мене на послух у Руську духовну місію в Єрусалим.
І от така трагічна подія. Це було опівночі. Під ранок я звернувся за порадою до арх. Кирила Павлова, духівника Лаври, а після розмови з ним вирушив шукати лікаря в Загорську, який також лікував о. Кирила і робив йому операцію. Це була розумна освічена жінка. Жила вона в Семхозе (залізнична стація дорогою до Загорська - А. Д.), вона приїхала, подивилася й одразу поставила діагноз. «Повна паралізація». Взяла настільну лампу, посвітила в очі – немає ніякої реакції. Це був інсульт. Крововилив у мозок. Вона порадила закликати ще лікарів на консиліум. Я викликав ще спеціаліста, цей другий лікар наполягає, що треба їхати до Москви.
А я вже о п’ятій годині ранку пішов до вл. Володимира. Там усі брами в академії були зачинені. Довелося мені перестрибувати через них. Збудив його, і владика одразу почав телефонувати до Москви, звертатися по допомогу до своїх знайомих. Було залучено навіть МОЗ СРСР. Близько дев’ятої приїхали фахівці. Протягом усього дня вирішували, що робити, чи транспортувати до Москви. Але згодом дійшли висновку, що цього робити не варто. Одразу сказали, що протягом доби все з’ясується або прийде до тями – або до смерті. Наступної ночі близько другої години зупинилося в намісника дихання, а серце ще билося. Я знову побіг до вл Володимира, і він був присутній у мить його смерті. А ранком він поїхав до Москви, до патріарха, вирішувати всілякі питання, пов’язані з організацією поховання. Коли вернувся ввечері, ми зустрілися на сходинках Трапезного храму. І владика ректор каже: «Святіший благословив захоронити на території лаври, треба створити спеціальний склеп. І я хотів виконати волю о. Ієроніма». А про неї йшлося в моїй присутності. Тоді намісник просив ректора звернутися до патріарха, щоб возвести мене в сан архімандрита. Ректор каже: Отець намісник, Ви ж сам можете це зробити». А він: «Ні, краще, щоб ви». І от тепер ректор мені говорить: «Я звернувся до святішого, але той відмовив, сказавши: я знаю, що він хороший, але він молодий, щоб нам його не попсувати».
РвУ: А скільки Вам тоді було років?
А. М. Тільки-но пішов 31 рік. Святіший не благословив. А ректор каже: «Я сподівався, що буде благословення, то під час погребіння служитиму літургію і здійсню наречення тебе в архімандрита і при гробі засвідчу, що я виконав прохання спочилого». Але так склалися обставини, що через два тижні святіший викликав мене до Москви, і у Великий четвер возвів в сан архімандрита, а у Велику п’ятницю 16 квітня призначив мене благочинним.
РвУ: Але ж Велика п’ятниця – то найважчий день у православному календарі…
А. М. Так. Була велика проблема. Канцелярія патріархії не працювала. Коли секретар святішого пішов на пошту відправляти в Лавру відповідну телеграму, там не хотіли приймати. Бо телеграма такого значення має бути обов’язково з печаткою, коли йдеться про призначення на таку посаду. Довелося викликати зав. Канцелярії, щоб цю печатку поставити.
Потім життя тривало за монастирськими правилами. Я викладав і три роки був благочинним.
РвУ: В МДАіС уже тоді був новий ректор?
А. М. Спочатку архімандрит, а тоді вже єпископ Олександр. Липневий синод РПЦ 1982 року вл. Володимира перевів до Ростова, а ректором став о. Олександр. Я продовжував викладати. Аж поки Указом святішого від 25 червня 1985 року був призначений намісником Почаївської лаври.
РвУ: Це було несподіване для вас рішення чи ви здогадувалися про нього?
А.М. Я знав, що воно готується. Тут знову диво…
РвУ: А можна трохи детальніше?
Всі стежки ведуть до Почаєва
А.М. справа в тому, що влітку 1984 року я поїхав у відпустку з вл. Мефодієм (тепер на спокої, а раніше він був першим єпископом Хустським), то мій брат. Він тоді проживав у Віленському свято-Йоанівському монастирі. Ми домовилися поїхати у відпустку разом. З Вільнюса вирушили на машині. Побували у Жировицькому і Корецькому монастирі а вже в суботу приїхали в Почаїв. Послужили. Нинішній владика митрополит Ніколай Іжевський був тоді намісником Почаївської лаври. Ми з ним були знайомі, бо він до свого призначення був начальником Руської духовної місії в Єрусалимі і відвідував часто о. Ієроніма, коли був у відпустці. І коли я був вперше в Єрусалимі в 1979 році, ми з ним ближче познайомились.
Після всенічної він запросив до себе на вечерю. Щойно ми зайшли в вітальню, дзвонить телефон. Це митрополит Львіський Никодим телефонував. Львівський і Тернопільський, нинішній Харківський. І вл. Ніколай каже: «Отець Марк, владика кличе тебе до телефону».
РвУ: А він знав про те, що Ви в Почаєві?
А.М. Очевидно, існувала домовленість між ним і вл. Миколаєм, що останній повідомить про мій приїзд. Ми з вл. Никодимом не були близько знайомі, хоча він щороку бував у Лаврі у свято преподобного Сергія. І часто о. Ієронім запрошував до себе тих владик, що залишалися на обід. І о. Ієронім неодноразово бував у нього в гостях, бо у нього дача в Підмосков’ї . тож він мене бачив, коли я прибирав і подавав на стіл у намісника. А коли я став благочинним, ми не стикалися, бо на свято преподобного Сергія я більше спілкувався з архієреями, які очолювали богослужіння в різних соборах Лаври, щоб домовитися, який буде порядок. А з вл. Никодимом такого контакту не було.
І от я беру слухавку, а він питає: «Отець Марк, а де Ви зараз є?» А в нього манера така – грізно говорити. Тож на мене трошки страх напав. Думаю, ну все, владика дізнався, що ми вже в Лаврі служили, а благословення в нього не взяли, не повідомили його.
Кажу: «Владико, в лаврі Почаївській».
Він питає: «А куди ви дальше їдете?». Я кажу: «Додому, разом із братом, на Закарпаття у відпустку». Він каже: «Ну добре. Значить, ви через Львів будете їхати. Так покажіться до мене»
Ми приїхали до Львова. Нас там урочисто зустріли. Показували все єпархіальне управління. Попередили, що владика на прийнятті, але зараз вернеться і зустрінеться з нами, бо хоче поговорити. Справді, минув якийсь час, зайшов до кімнати митр. Никодим; ми взяли благословення, всі сіли. Він питає: «Хто з вас Марк». Кажу «Я». Він тоді повертається до брата і каже: «Ну, о. Мефодій, може, розмова могла бути і про тебе, але тепер говоритимемо з Марком. Я хочу вам запропонувати посаду намісника Почаївської лаври. Як ви на це дивитесь?». Я збентежився: «Ну, що я можу сказати? Як буде благословення патр. Пімена і Ваше, то я піду на цю посаду». Він «Гаразд. Йдемо обідати». А після обіду він попередив: «Нікому нічого не кажіть». А час спливав.
Коли митр. Никодим приїхав на свято преп. Сергія восени, спитав мене: «Як, не змінилися наміри ваші?» я кажу: «Вони не можуть мінятися, бо залежать не від мене, а від благословення патріарха».
І через рік 25 червня 1985 року надійшов указ про призначення мене в Почаїв. Минув рік і один день від тої першої розмови у Львові.
РвУ: Ви прихали, а скільки тоді було монахів в Почаєві?
А.М. Було прописано менше п’ятдесяти.
РвУ: Насправді жило більше?
А.М. Насправді жило трохи більше, вони не мали прописки в лаврі.
РвУ: А хіба не було перевірок?
А.М. Було. До того ж дуже часто. Але лавра багато пережила, і монахи знали дуже добре що треба робити коли такі перевірки. Вони дізнавалися про них навіь раніше ніж ті проводилися. Тож вони переховувалися. Або відходили до своїх знайомих.
РвУ: А що, хтось із мешканців сповіщав, що мають бути такі перевірки?
А.М. Хтось сповіщав. Але не мешканці. Бо міліція розміщалася прямо біля Лаврської брами, і паспортний стіл там був. Звісно, вже коли був намісником вл. Ніколай, було важче. Він три роки був намісником. А я прийшов у 1985 році, вже почалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Русі. І я запровадив новий метод: підтримувати зв’язки між двома лаврами – в загорську та Почаєві. Ми запросили у гості монахів із Загорська. Приїхала влітку 1986 року група ченців на чолі із нинішнім митрополитом Тульським Олексієм, тодішнім намісником Троїце-Сергієвої лаври. Був вл. Кирил і старша братія була – всього 12 осіб. Зокрема, нинішній намісник Лаври архієпископ Феогност, який тоді був келійником влад. Олексія.
РвУ: Це така традиція – що келійники згодом стають намісниками Лаври?
А.М. Традиція не традиція, але все-таки це гарна школа. Келійник – то такий послух, що багато на його очах відбувається всякого.
Так от, погостювали в нас загорські ченці, а потім туди поїхала наша група. Взимку , ще до Великого посту, це був уже 1986 рік, відвідували ми обитель преп. Сергія. І там домовилися, що тепер щороку лаврські ченці їздитимуть до нас на свята Почаївські, а на свята Сергієві – ми до них. Потім ми досягли домовленості і з ректором Олександром про те, що хлопці, які закінчують семінарію, хочуть жити в монастирі, а в Сергієвій лаврі вже нікуди було їх приймати, то щоб їх скеровували до Почаєва. Так почала поповнюватися лавра наша молодими монахами. Приходили до нас і миряни, яких уже ми постригали в чернецтво. Наприклад, вл. Феодор Кам’янець-Подільський і Городецький, то вже я його постригав у Почаївській лаврі. За час перебування мого на посаді намісника більше 20 студентів із МДА поселилися у Почаєві. Вл. Феодор, вл. Мелетій – той, що зараз вікарний Хотинський у вл. Онуфрія, митр. Чернівецького. Постригав я і вл. Сергія Тернопільського. Запросив його ще вл. Ніколай, але постригав його я, і прописував теж я.
РвУ: Це була складна процедура бюрократична?
А.М. Так, це була непроста процедура. Але всіх, кого я взяв, я всіх прописав. Молитвами Матері Божої та преп. Іова Почаївського.
РвУ: А вже було на той час місцеве уславлення спочилого старця Амфілофія, нині канонізованого Церквою?
А.М. Ще за його життя люди знали про його велику силу та надзвичайно його шанували. Не говорили вголос, але знали.
РвУ: А ви не застали в Почаєві людей, які особисто знали о. Амфілофія?
А.М. Чому ні? Мій брат влад. Мефодій жив поряд у келії з ним. Коли закрився наш Городилівський монастир у 1959 році, мій брат перейшов у Почаїв. І послушники якраз і жили поряд о. Амфілофієм. Наш архімандрит о. Георгій із Закарпаття жив в одній келії з ним.
РвУ: А як про нього згадували?
А.М. Що він був дуже сильний. І всім, хто до нього приходив, допомагав. Зокрема й фізично. Він був костоправ, говорячи сучасною мовою, мануальний терапевт. Причому дуже гарний діагност.
РвУ: А нічого не говорила влада про цей наплив людей у монастир?
А.М. По-перше, про це намагалися особливо зайвого не говорити. Тобто робилося все це так – більш камерно. По-друге, влада прекрасно пам’ятала, що він не віддав їм тоді ключі від Троїцького собору, коли прийшли забирати собор. Тож вони знали, що він нікого не боїться. По-третє, навіть працівники міліції були з місцевих мешканців, які дуже сильно шанували о. Амфілофія. Вони турбувались тільки, щоб це не набуло розголосу, щоб їм не було покарань від начальства.
Та й дух тоді сильний молитовний у Лаврі був. Тепер уже майже не залишилось тих ченців, що були тоді. Всі майже повмирали.
РвУ: А чому було ухвалено рішення про ваш перехід із Лаври?
А.М. Це було благословення митр. Никодима. Він взяв мене вікарієм Кременецьким Львівської і Дрогобицької єпархії, а намісником Почаївської лаври став вл. Онуфрій – нинішній митрополит Чернівецький і Буковинський. Він замінив мене на посаді благочинного у Лаврі Загорська, і от тепер на посаді намісник Почаївської лаври. Про це мене просив вл. Никодим, щоб я підшукав гідну кандидатуру для наступника собі. Казав: «Отець Марк, ти сам розумієш, що завжди там не будеш».
У статусі архієрея
У Кременці людей до храму ходило багато. Проте не так уже й часто служив я у місті. Бо митр. Никодим благословляв служити на сільських парафіях, також часто треба було у Львові бути, бо митрополит їздив на парафі, тоді я служив у соборі св. Юра. І пробув я вікарієм п’ять місяців.
РвУ: Який досвід ви здобули на цій посаді?
А.М. Більше було можливостей стикатися з парафіяльним життям. У те літо перед річницею Хрещення Київської Русі владика Никодим багато їздив по парафіях, і я його супроводжував. Владика служив літургію на одній парафії, а вечірню на іншій. Збиралися тисячі людей. Тож, коли я став самостійним Тернопільським, то я вже знав і районні центри, і всі храми, уже був обізнаний із життям єпархіальним.
РвУ: Це був такий своєрідний підготовчий період?
А.М. Очевидно, тоді вл. Никодим уже знав про майбутнє розділення єпархії. Воно сталося вже в грудні 1988 року. Тому що це рішення назріло – кількість парафій перевищувала 1000. Бо після річниці Хрещення влада дозволила відкривати храми. Особливо інтенсивно цей процес проходи на Львівщині, Тернопільщині, Франківщині. І рішенням синоду РПЦ від 27 грудня 1988 року було утворено нову єпархію, якої раніш не було в Україні, –Тернопільсько-Кременецька. А митр. Никодиму залишався титул Львівський і Дрогобицький.
У новій єпархії проблема була в тому, що не було де жити. У Тернополі я поселився в готелі. І весь час там прожив, бо не було будівлі єпархіального управління. У центрі міста був невеличкий храм Різдва Христового. Біля нього був будиночок, проте в ньому мешкав благочинний району. Звісно, можна було благочинного і відселити, бо він мав свою хату. Але якби я поселився в цьому будинку, то тоді б уже годі було чекати від влади на приміщення. Тому ми шукали, просили владу, щоб нам щось підібрали. Переконували, що ми готові навіть придбати за власні кошти таке приміщення. Проте, очевидно, серед влади уже була інформація про те, що має бути відроджено УГКЦ, тому вони не поспішали виконувати наше прохання. Ті, хто був у владі, відчували, що готується ренесанс УГКЦ: уже почалися націоналістичні зборища, піднімався той націоналістичний дух. Назустріч нам не йшли. Хоча уповноважений у справах релігій нам обіцяв всіляке сприяння. Нам запропонували придбати хату в одному з найближчих сіл. Проте я не погодився, бо коли переселишся в село, то як єпархіальне управління може бути не в обласному центрі, а в селі? Хоча гроші в нас були. У той період ми якраз робили капітальний ремонт храму, що є тепер у Зарваниці як уніатський центр. Саме в ньому я служив першу літургію як єпархіальний архієрей на третій день Різдва 1989 року. Дуже багато людей було. При мені замінили дах, ремонтували стін, оновлювали розпис – і от як усе повернулося.
У 1989 році майже не проходило тижня, щоб не відкрився в якомусь селі храм. А потім сталося так, що мене призначили в Аргентину.
РвУ: А що передувало цьому рішенню?
А.М. Нічого. Щоправда, була перед тим моя поїздка до Америки, проте вона ніяким чином не була пов’язана з цим призначенням. Готувалося це рішення ще раніше. Єдине, що коли після цієї поїздки і прийшов на прийом до патріаршого екзарха Філарета зі звітом, він запитав мене: «Як ти дивишся на те, щоб тебе було призначено десь за кордон? Наприклад, в Аргентину». Що я міг сказати? Кажу, як буде благословення Боже.
І вже 10 квітня 1989 року був указ про призначення мене на Аргентинську та Південноамериканську єпархію. Відбулася ротація. Владика Лазар (Швець) повертався на свою батьківщину, бо сам він родом із Кременця, а мене було відряджено до Америки. Уже Лазарю час було вертатися. І вважалося, що найбільш підходящою для нього буде якраз Тернопільська кафедра. Проте він затримався в Аргентині. На кілька місяців. А я вже на Тернопіллі влади ніякої не мав. Позаяк був звільнений. Вже ніхто мене не слухав. Почалися внутрішні смути в єпархії. А в жовтні 1989 року - захоплення храмів. Крім того, саме в цей час було утворено УАПЦ. Колишній єпископ Житомирський і Овруцький Іоанн (Бондарчук) ініціював цей процес і настоятель Петропавлівського храму у Львові протоієрей Володимир Ярема. Їх було двоє. (Довідка «РвУ»: Єпископ Іоанн (Боднарчук) [1929-1994], родом з Тернопільської області, походив з уніатської родини. Закінчив Ленінградську Духовну Семінарію й Академію. У 1977 році був рукопокладений у єпископа Житомирського й Овруцького, але через хворобу неодноразово посилав прохання в Синод про переведення його на захід України. Результатом було те, що визначенням Священного Синоду від 13 вересня 1989 року він був відправлений за штат до одужання).
РвУ: Тобто цей позаштатний єпископ УПЦ вирішив виявити себе в новій якості?
А.М. Справа в тім, що в нього, очевидно, була особиста образа на священноначаліє УПЦ, зокрема на митр. Філарета. Бо він звертався з проханням очолити Мукачівську й Ужгородську єпархію, але йому було у цьому відмовлено. Це 1986 чи 1987 роки. Синод обґрунтував свою відмову тим, що єпархія не є вакантною. І він, дізнавшись про це, попросився за штат на спокій. Його прохання було задоволено. А коли помирає вл. Дамаскін, що був на Мукачівський кафедрі, то цей єп. Іоанн виявив бажання повернутися в штат і очолити цю кафедру. А рішення Синоду РПЦ виносилися за поданням патріаршого екзарха. І воно було таке: «Згідно з поданими документами стан здоров’я арх. Іоанна не дозволяє йому керувати єпархією». Так і залишився за штатом, але ображений був сильно. І от 1989 рік – влада знала, щось має статися. Уже тоді ініціативна група почала шукати архієрея. Йшлося не про унію, а про автокефальну церкву. Бо через моїх знайомих зверталися і до мене, щоб «промацати грунт», як я розцінюю таку пропозицію. Тобто ініціатори УАПЦ мали зв'язок і з тією стороною, і з почаївськими ченцями. Був такий регент Почаївської лаври. Він одружений з дочкою настоятеля цього Петропавлівського храму прот. Володимиром Яремою. Ми спілкувалися, я гостював у родині цього регента. І от вони обережно запитували мене про все це, тому я знаю, що пошуки були.
Їм потрібен був єпископ, щоб проголосити себе церквою. А коли вл. Іоанн помер (загинув трагічно, розбившись на машині), тоді вони звернулися до Мстислава (Скрипника), який пристав на їхню пропозицію.
Про самотність в Аргентині
РвУ: Тож коли ви прибули до Аргентини?
А.М. Ще було в день пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги - 24 липня 1989 року. з 10 квітня тягнувся цей період – від мого призначення патріаршим указом і до прибуття в Аргентину. Коли я прибув туди, я почав їздити по всіх провінціях, де жили люди православні.
РвУ: Які ваші перші враження на цьому континенті?
А.М. Дуже тяжкі. Перше недільне богослужіння – а храм майже порожній. Сумно було на це дивитися, особливо після тих велелюдностей, що були в Загорську та Почаєві.
РвУ: А в які храми ж ходили ті українські та російські емігранти, яких було, в принципі, немало в Аргентині?
А. М. Взагалі мігранти там дуже розпорошені. Бо Аргентина має великі простори. Є ще один фактор. Більшість мігрантів потрапила в Аргентину через Парагвай, бо Аргентина не приймала мігрантів. Тому більшість із них залишилися на півночі. Це провінція Місіонес, провінція Чако. Там вони на фермах і жили. Там, звісно, були невеличкі храми, але й громади дуже невеличкі. Вже потім частина з них переселилася до Буенос-Айреса. Уже згодом емігранти нової хвилі – кінця ХХ століття – їхали безпосередньо туди. Я був у 2008 році в Байресі, то храм уже був наповнений вщерть.
РвУ: А там і досі залишився патріарший екзархат?
А. М. Ні, там єпархія РПЦ. Очолює її вл. Платон, колишній голова Ярославської єпархії. З титулом Південноамериканський і Аргентинський. РПЦЗ має там свою окрему єпархію. Єпархія РПЦ існує з 1947 року. А перша православна літургія була відслужена в Байресі у 1889 році на квартирі на прохання православних болгар і греків. Бо тоді там ще не було ні росіян, ні українців. Але вже було відряджено нашого священника і побудовано першу домову церву. Коли він повернувся в Росію, почав збирати кошти на великий храм, і було збудовано Свято-троїцький собор. Туди ходили всі емігранти і білоемігранти також. Але коли почалася Друга світова війна, о. Константин Ізразцов, який і споруджував цей собор, відслужив молебень за перемогу Гітлера, щоб той повалив «безбожний більшовицький режим». І тоді багато наших людей відпало, хто не підтримував такі погляди. Хоча ця міжвоєнна хвиля емігрантів і не були вихідцями з Радянського союзу. Бо там більшість волиняни. Тоді як емігранти з Буковини й Галичини осідали переважно в Канаді. До речі, в Аргентині з Закарпаття багато є вихідців.
Так вони почали ходити в храм Антіохійського патріархату. А в 1947 році придбали будиночок, тепер налаштований на храм. Там і зараз є наш кафедральний собор.
РвУ: Як Ви почувалися, адже була відірваність від Батьківщини?
А.М. Безумовно,було сутужно, бо ж були зовсім інші часи. Ніякого інтернету. Навіть потелефонувати додому ми не могли. Усі чотири з половиною роки. Не телефонував додому, бо це було страшенно дорого. Ми ходили в посольство і брали старі газети, щоб хоч трохи дізнатися, що відбувається вдома.
РвУ: Тож ви в Аргентині пережили оці буремні події – розвал СРСР, утворення незалежних держав…
А.М. Тоді, в серпні 1991 року, ми не могли потрапити в посольство протягом трьох днів, бо вони не знали, що говорити в цій ситуації, як пояснювати те, що відбувається. Все це ми там пережили. Тільки-но з’явилась можливість, ми самі передплатили газету «Известия», і хоч одержували її з запізненням, проте вже стало легше. Потім стало простіше і з телефонним зв’язком.
Зовсім інакше було в Канаді. Можна телефонувати куди завгодно. З’явився інтернет, можна було щодня одержувати свіжу інформацію про те, що відбувається в церкві, в державі.
Про патріарші амбіції та статус УПЦ
РвУ: А ви одержували інформацію про зміни в УПЦ, про дії патріаршого екзарха на початку 90-х рр.?
А.М. Ми одержували офіційні документи. Вони доходили через 2-3 місяці. Проте про Філарета я знав. Більше того, я був учасником того собору, який засудив його дії. Це був початок 1992 року. Знали також про те, що сталося в лютому на соборі, коли він присягався, що зречеться своєї посади. Інформація доходила, зокрема, і через посольські джерела.
РвУ: А ви могли передбачити саме такий перебіг подій? Такі вчинки митр. Філарета?
А.М. Справа в тім, що я ніколи не допускав, що може бути саме так. Перше що ми дізналися, коли вже готувався Харківський собор, що митр. Фларет перестав спілкуватися з Москвою. Проте я не припускав, що так буде. Бо до вл. Філарета я завжди ставився з великою повагою, я знав його як розумну людину, коли щороку приїздив він до Почаєва, 5 серпня, на святкування Почаївської ікони Божої Матері. І я був учасником його бесід з архієреями після служби, під час вечері, коли обговорювалося, що коїться в церкві, як розвиваються події, як слід вчинити. І завжди були розумні його міркування та вислови.
Але він не витримав випробування владою. Цього б ніколи не сталося, якби він став Патріархом, до чого так прагнув.
РвУ: А якою була би доля УПЦ, якби він посів Московський трон?
А.М. Думаю, було би ще гірше. Бо він ніколи не відпустив би Україну. Українська церква не мала б такого статусу. Я пам’ятаю собор 1989 року, жовтень. Святкувалася 450-річчя утворення РПЦ – з 1489 року. І тоді вже розмова була про захоплення храмів, і говорили про це. Окремі єпископи вносили пропозиції, мовляв, коли так сталося, може, дати особливий статус Українському екзархату – аж до автокефалії. Владика Філарет категорично висловився проти цього.
РвУ: Але хіба він не хотів більше прав для очолюваного ним екзархату?
А.М. Але ж він уже подумки бачив себе в куколі патріарха Московського. Як це він відпустить Україну? Але коли його надії не справдилися, він кардинально перемінив позицію, заговорив інакше. На превеликий жаль… чи був інший вихід з цієї ситуації, крім того, що прийняв церковний і архієрейський собор, щоб його судити, позбавити сану…
Але це питання треба було вирішити. Бо його вже нічим неможливо було зупинити.
РвУ: Коли ми говоримо про зміни статусу УПЦ тоді, в ХХ столітті, то як ви розцінюєте можливість пониження статусу УПЦ до екзархату зараз (про що заявляють окремі архієреї)?
А.М. Такого ніколи не буде. Ці чутки поширюють навмисне, щоб загострювати це питання. Ніхто цього робити не буде: ні патріарх Кирил, ні хто інший.
РвУ: До речі, а Ви давно знайомі з патр. Кирилом?
А.М. Під його омофором я перебуваю з 1989 року, коли він очолив ОВЦС. І15 років я перебував під його безпосереднім управлінням. Коли він приїздив до Чилі, я його там зустрічав, а також тричі він був у Канаді.
РвУ: А які у вас враження від людських його якостей?
А.М. Прекрасні. Це була найкраща кандидатура на посаду патріарха. І вірю, що під час його патріаршества церква буде розвиватися. Велика мудрість у нього; є ідеї, що відповідають на запити сьогодення. Ті чутки, що про нього поширюють, що він поклонник Заходу, папізму – це неправда. Це - православна людина, що стоїть на твердому камені віри. Яка нічого не буде робити, що б зашкодило церкві, або спричинило до насильництва в церкві. При його мудрості він ніколи не йтиме ні на які загострення.
Звісно, всі ми люди, і в нас різні підходи до всяких питань. Можуть бути ухили як в одну, так і в іншу сторону. Проте, знаючи патр. Кирила, спостерігаючи, що і як він робить зараз, можу сказати що він займає середній шлях. А він, за святителем Василієм Великийм, найкращий. Тому я вірю, що все буде добре.
Про юрисдикційні колізії в Церквах Канади
РвУ: Перебуваючи в Канаді, чи відчували ви конкуренцію між юрисдикціями? Бо ж є й УПЦ в Канаді, і УГКЦ?
А.М. УГКЦ в Канаді розділена. Частина уніатів дуже близькі до Риму, і них уже немає іконостасів у храмах, вони мають свого єпископа. Традиція богослужбова тяжіє до католицтва. А є частина, що тримається східного обряду. У них теж свій єпископ. Проте ці дві течії спілкуються між собою. З УПЦ іу них якогось тертя не було. Вони самі по собі. Бо її кістяк становить еміграція пізніша. Більша частина якої потрапила сюди після Другої світової війни. Але більшість цих емігрантів – уже греко-католики. Парафії УПЦ існували паралельно з нашими. Бо наші парафіяни - це нащадки емігрантів першої хвилі – кінця 19 ст., більша частина яких – це КОЛИШНІ греко католики. Територіально це були емігранти з Галичини і Буковини. Коли вони прийшли в Канаду, то більшість були греко-католиками, бо на території Австро-Угорщини православна церква була поза законом. Коли вони приїхали, то усвідомили, що в них тепер є право вибору. Почали спілкуватися з буковинцями, зорганізовувати там православне життя. Перша літургія на канадській землі відправлена недалеко від Едмонтона – Західна Канада, провінція Альберта. Тоді була територія Альберта, провінцією стала тільки з 1905 року.
Вони зібралися і направили послів до православного єпископа – не на Аляску, а в Сан-Франциско, до влад. Ніколая. Вони вирушили через весь континент (адже не було ніякого зв’язку) з листом. Владика погодився, сказав, що приїде. Вони були нажахані, бо не мають самі де жити, живуть у землянках, то як же вони владику прийматимуть. І просять, щоб владика особисто не приїздив, а відрядив лише священника. Цього буде досить. Священник приїхав, і на подвір’ї одного із галичан була перша літургія, це був 1897 рік – 18 липня. Потім священник приїздив щороку. Там зосередилося близько 2000 людей. Там немає села. Кожен живе на своїй фермі, земельні ділянки приблизно 90 га. Але з’їздилися звідусіль, було багато сповідників і причасників. Священник заочно служив похорон за померлими. Вінчалися пари, хрестили дітей. Через рік священник знову приїхав і вже було закладено храм. А місто це назвали Восток. Бо там уже було поштове відділення, яке повинно мати назву. Потім з’явився ще Новий восток. Там третій храм уже збудували. А цей залишився Старий Восток.
Так галичани переходили у православ’я. Звістка про це дісталася Галичини. І звідти уніатські єпископи почали направляти заборони своїм парафіянам, щоб не були у православ’ї. Були навіть судові позови відносно уже готового храму. Справа про цей храм дійшла аж до розгляду Королівського суду в Лондоні – це найвища інстанці. Бо попередні суди вирішували хто так, хто інакше. А от королівський суд визначив: бути цьому храмі у віданні православної громади. Потім уже колотнеча вщухла. Паралельно існували греко-католики і парафії, що називали себе українською православною церквою. Спілкування між нашими парафіями не було. Бо це були різні хвилі міграції. Перша міграція називала себе руськими, хоча до Росії ніякого відношення не мали, а друга хвиля – ті приїхали на націоналістичній свідомій хвилі. Священники громад теж по-різному співпрацювали. Перше євхаристійне спілкування мало місце, коли святкували століття першої літургії, – 1997 рік. Я запросив вл. Едмонтонського Іоанна на це богослужіння. Проте він не прийшов. Нібито клопоти мав. Потім, коли приїхав грецький митрополит Сатиріос який брав участь у цій літургії, ми були разом, він прямо вл Іоанна спитав, чому той не був. Відповідь: «Не було благословення тодішнього митрополита Василія». Який жив у Вінніпегу.
Потім приїздив патріарх Варфоломій. І в Торонто ми служили всі разом, зокрема й єпископи УПЦ. А в Вінніпегу вже не міг з ними служити, бо вони запросили єпископів з Української православної церкви в США. А тут була колізія, адже УПЦ у канаді прийнята під юрисдикцію Вселенського Константинопольського патріарха у 1978 році, і з боку РПЦ не було ніяких заперечень проти цього, а коли прийняли УПЦ у Штатах під його омофор, то РПЦ виступила проти. Бо таке рішення Константинополь ухвалив одноосібно без з’ясування причин, чому її єпископи, засновники, були заборонені в служінні і навіть позбавлені сану. Передісторію не з’ясовували, прийняли. І в документах РПЦ було сказано що з частиною Константинопольського патріархату, що в Штатах, євхаристійного спілкування не повинно бути. Владика Кирил був перед тим святкуванням у Торонто, я його перепитав, як бути зі спільним богослужінням з архієреями УПЦ у Канаді. Він спочатку не погоджувався, але потім, коли я пояснив, що і як, він сказав, що можна підтримувати спілкування з кліриками та священноначаліємУПЦ Канади.
Відтоді ми підтримували дружні відносини. Літургію спільну, щоправда, я не служив, але завжди разом правили чин торжества православ’я – на початку Великого посту. Служили велику вечірню ввечері, бо ввечері цей чин правиться. Збиралися всі православні в одному храмі. Той, що більший. Тож це були храми різних юрисдикцій. Собор влкмуч. Варвари – у нас. Або я приходив до них. Запросили мене на ювілей – 90 річчя митр. Василия, предстоятеля УПЦ. Був і на його похоронах. Що стосується відносин зі Вселенським патріархатом – то-три чотири рази на рік ми служили разом. Вл. Сатиріос у нас, я у них у Торонто. І не було ніяких непорозумінь.
РвУ: Тож ви повернулись в Україну після тривалої перерви…
А.М. Так, минуло 16 років і 10 днів. Вийшло так, що я вернувся в Україну. Рішенням синоду УПЦ на моє прохання мене зараховано до складу єпископату УПЦ.
РвУ: А Ви не хотіли залишитися в РПЦ?
А.М. Справа в тім, що і Святіший патріарх, і митрополит Кирил говорили, що я повертатимуся туди, звідки прийшов.
РвУ: Тобто не пропонували Вам якусь кафедру російську?
А.М. Ні. І в 2004 році я приїхав до Блаженнішого, з ним домовився і він погодився, щоб мені бути в єпископаті УПЦ. У мене вже всі терміни в Канаді вийшли. Згідно з канадським законодавством на тому статусі, як я був – як відряджений, то максимум 10 років можна перебувати. А я був майже 11 з половиною. Мене офіційно попередили, що більше так не можна. Або мені офіційно треба подавати прохання на надання статусу емігранта, або виїздити з країни. Я сказав, що емігрантом ніколи не буду. Повідомив про це Москву. І рішенням Синоду РПЦ від 24 квітня 2004 року владика Сумський Іов призначений на моє місце з таким самим титулом «Єпископ Каширський, керуючий патріаршими приходами в Канаді». А мене просто відкликали.
РвУ: А указ про кафедру для Вас був?
А.М. Ні. Хоча всі розуміли, що теоретично це має бути Сумська кафедра, але документально не було підтверджено. Я прилетів до Москви. Вернувся 4 травня, на третій день Пасхи служив у Канаді, і прямо з храму вирушив в аеропорт. І вже 6 травня служив з святішим патріархом Алексієм ІІ у Москві, у Свято-Георгіївському храмі на Поклонній горі. Під час літургії бачу, святіший покликав митр. Климента, тодішнього керуючого справами МП, і щось його питає. І той підходить до мене і питає: «Владико, як тебе поминати?» Я кажу: «Ви мене питаєте? Як я знаю? Якщо ви не знаєте..» і святіший нічиї титули не згадував не Великому Вході. Так було і 8 травня у храмі Христа Спасителя. Знову без титулів.
Спірний храм і брат Президента Ющенка
У Києві я прийшов до Блаженнішого і питаю, яка моя доля. А він каже: «Суми». Я говорю: «То ж мені треба указ». А він так здивовано: «А хіба в Москві тобі указ не видали?» Я кажу: «Ні, сказали, що має бути указ Предстоятеля УПЦ». І 24 травня я одержав указ про призначення моє на Сумську кафедру.
РвУ: І там Ви пробули три роки?
А.М. Ні, два з половиною. І 20 днів.
РвУ: Тобто ви застали якраз період переходу храмів на Сумщині в юрисдикцію КП?
А.М. Так. І вважаю, що саме один із таких храмів і став причиною мого блискавичного звільнення з Сумської кафедри. Той, що в Хоружівці. Я не погодився на його перехід. Рішення було церковне, але тут переплелися й фактори світської влади. Храм забрали у листопаді 2007 року. Священнику, який там був, сказали відкрито, що він там не буде. Кошти на облаштування храму давав Петро Ющенко, тому він там і розпоряджався. Камінням гору обставили. Голодомор, пам’ятники, нападки на священника. Я його умовляв, бо розумів, що, як тільки мінятимуть пастиря, храм віддадуть УПЦ КП. Але наш священник сказав, що більше він так не витримує. Я призначив нового. Вони разом відслужили літургію, так би мовити, передали справи.
І от прийшла голова сільради, на той час нею була двоюрідна сестра Петра Ющенка, і заявила: «Оскільки в храмі багато цінних речей, ікон, які дарували президенту та його брату, а вони передавали їх у храм, то необхідно зробити опис». І після літургії почали цю процедуру. Коли все інвентаризували, вони забрали ключі, і коли священник попередній почав казати, що новому настоятелю теж треба ключі, вона сказала, ні відтепер долю храму вирішуватиме громада. А яка громада? Все село? Пр чому село? Є громада зареєстрована, якій належить ділянка. Ні, все село. А через тиждень Петро Ющенко привіз із Києва уже священника КП, вручив йому ключі, а наші віряни опинилися на вулиці. На другий день прийшли до мене представники влади, почали переконувати, що це питання треба вирішити. А я кажу, що ж тепер? Ви вже його вирішили». Вони: «Треба, щоб не було роздору», я кажу: «Ми будемо подавати в суд». Вони: «Це небажано. А що стане підставою для позову?» Я кажу: «Ділянку було надано нашій громаді. Всі документи в нас. Вони тоді: «Ні, владико, в п’ятницю було засідання сільської ради, документи вже переоформлені на УПЦ КП». Я говорю: «А що стало причиною переоформлення? Ми будемо подавати до суду. Нехай судді розбираються. Ми більше нічого не можемо». Вони: «Може, пошукати інший вихід?». Я кажу: «Добре, вихід є: храм двоповерховий. Ми служили внизу. А вгорі розписи були. Кажу, залишіть нас там, де ми є, а вгорі робіть, що завгодно. Вони: « Добре, будемо вирішувати. І доведемо до вашого відома результати. Але прохання – не подавайте в суд». Я кажу: «Добре, почекаємо. Два тижні».
Потім було престольне свято 7 грудня – пам’ять святої влкм Єкатерини (нижній храм). Ми хотіли служити. Вони мені: «Не треба цього робити. Бо може бути смута. Там же негаразди». А я кажу: «Ні, ми будемо служити. Вже навіть на тому місці, яке знайдемо». 6 грудня ввечері телефонує секретар Петра Андрійовича. Владико то буде великий скандал, велика проблема. Петро Андрійович хоче з вами зустрітися й поговорити. Він завтра приїде. А вам краще не їхати в Хоружівку». Я говорю: «Ні, так не буде. Богослужіння має відбутися». Я поїхав 7 грудня в Хоружівку. Прекрасний був день – сніжок, морозець. На в’їзді дорогою з Недригайлова така стоїть капличка дерев’яна. Наші там зупинилися, щоб поставити стіл, жертвенник престіл. Сподівалися, що може туди пустять: вона-то маленька, але хоч престіл поставити, щоб сніг не падав. Але врешті-решт чиновники сказали, що не знайшли ключів від каплички. Ми приїхали. Зібралося близько 100 осіб. То всі були місцеві, хто сам прийшов. Бо я чиновникам пообіцяв, що нікого агітувати і привозити нізвідки інше не буду. Хто хоче, прийде. Зібралося священство. Під’їхали голова села, районної адміністрації, почали мене вмовляти: «Щоб не було негараздів, ми вам відремонтуємо те місце, де раніше молилися люди, до появи храму, тільки щоб у Хоружівці не було ніяких ексцесів». Я кажу: «Нам нічого не треба. Ми самі все зробимо. Якщо нас ніхто не чіпатиме, то нічого страшного не станеться. Ми відслужимо та й потому».
Так і минулося. Але вже 14 грудня був указ про переведення мене на Хуст.
Про спадщину єп. Іполіта (Хілька) та набуття громадянства
РвУ: Тобто на Вашу батьківщину?
А.М. Тут теж не все так просто. Бо було дуже неспокійно на Хустщині. Були всілякі непорозуміння з Іполітом (Хілько). І постала велика проблема. Зміни тут були заплановані давно. Кращої кандидатури, ніж моя, сюди не могло бути. Могло статися, що іншу кандидатуру сюди би не прийняли.
І от я в соборі Хуста зачитав указ про звільнення владики Іполіта і про моє призначення. Але були протестувальники. Декілька сотень. Вони прорвалися навіть на територію собору, кричали: «Все це брехня, неправда». Але я зачитав відповідний указ блаженнішого. Ми відслужили молебень. Вийшов, а деякі священники вже розійшлися, адже ніхто не думав, що станеться так, як сталося. Я підхожу до машини, а вони блокували авто. Під колеса полягали, ніяк не можна було зрушити з місця. Ще група священників лишилася – це було 18 грудня 2007 року. Бо 15 грудня я ще поїхав до Сум, треба було речі забрати. 16 грудня послужив там. А 17 грудня вирушив на Закарпаття.
Ми і не збиралися кликати міліцію, але люди кидалися під колеса машини, не давали вихати з території собору.
Потім був дзвінок із СБУ, казали мені: «Що ви там не можете розібратися між собою?» А я кажу: «Якщо вам доповіли, що не можемо розібратися, то приїздіть самі й подивіться, що відбувається». Тож на другу літургію в соборі вже було кілька міліціонерів, а коли вони побачили цей велелюдний натовп, то більше прислали міліції. Але вже й священники підготувалися. Уже не машина чекала, щоб мені їхати в комплекс (де проживає правлячий архієрей Хустської єпархії), а автобусик. І на ньому ми спокійно від’їхали, без ексцесів, бо протестувальники не думали, що владика поїде на автобусі.
Мікроавтобус підігнали, люди утворили живий коридор. Я пройшов. Поки страйкарі схаменулися, я вже сів в автобус, а вони почали підбігати, скакати на вікна, двері, але було пізно.
Якщо би хтось інший був замість мене, ніхто зі священників навіть не прийшов. Сказали б: «Розбирайтеся між собою без нас». Оскільки я був тутешній, то вони вирішили мене підтримати, самі організувалися. Я нікого нічого не просив. Потім ці прихильники Іполіта приїздили до Києва, коли було засідання Синоду, на якому засуджувалося його діяльність та було відправлено на спокій. Коли був Архієрейський собор, то вони під вікнами кричали. Я вернувся, зібрав духовенство всієї єпархії у Миколаївському монастирі. Побачив сам, що немає прихильників Іполіта. А страйкарі прислали матушку, щоб вона спостерегла, хто підтримає її провокаційні вигуки. Вона побачила, що все духовенство присутнє, а це означало, що клірики сприйняли мою кандидатуру.
РвУ: Тобто Вас кинули «з вогню та й у полум’я»?
А.М. Мабуть, і так.
Після відкликання вл. Іполіта (Хілька) і єпархії було дуже неспокійно. Але на зборах духовенства був такий останній ексцес. Відтоді почалося мирне життя.
Через три дні вл. Іполіт поїхав. І немає ніяких проблем в єпархії. Є проблеми тільки на деяких парафіях.
РвУ: А яке співвідношення православних і греко-католиків в єпархії?
А.М. Більше православних. Але в таких великих містах – Рахів, Виноградів, Хуст, є значна кількість греко католиків. А в селах більше православних.
Єпархія в нас невеличка. У Хусті п’ятдесят тисяч жителів, а в Ужгороді 150, у Мукачеві – 100 тис. Але в нас єпархія хоч і менша, проте спокійніша.
У нас майже дуже мало греко-католиків. Хоча вони дуже активну здійснюють діяльність із залучення нових вірних. Та й ставлення влади було нерівним – до них і до нас. От, наприклад, очільник мукачівської єпархії греко католиків Мілан Шашик отримав українське громадянство, а я чекаю вже п’ять років щоб одержати громадянство України. Наразі маю громадянство Російської Федерації. Навіть закордонний паспорт мав отримувати через консульство РФ у Харкові.
А той же Мілан – словак, і я більш ніж упевнений, що він від громадянства попереднього і не відмовлявся. А мені, уродженцю Закарпатття, досі не має рішення про надання громадянства України.
Алла ДМИТРУК "Релігія в Україні", 5 серпня 2010 року
