Про війну та угорсько-українські відносини очима християн у Трансільванії
В рамках вільного університету проходили різні панельні дискусії, присвячені певним темам, що розглядалися з точки зору християнської віри та культури. Під час цьогорічного заходу в Беєле-Тушнад велику увагу приділялося таким питанням, як війна і мир та угорсько-українські відносини (загалом, цьогорічна програма вільного університету мала назву «Час миру»).
З ініціативи трансільванського унітаріанського єпископа Іштвана Ковача одна з панельних дискусій у наметі «1568 рік – Свобода віросповідання» була присвячена місії церковних і політичних лідерів у контексті загрози світової війни: учасники секції досліджували поняття «справедлива війна» та «справедливий мир» з богословської точки зору. Як зазначив єпископ, поставити це питання на порядок денний його спонукав, серед іншого, досвід однієї з його закордонних поїздок, під час якої він зіткнувся з дилемою: чи Церквам слід пасивного відсторонитись від цього питання, чи опортуністично ідентифікуватись зі світською владою.
На його думку, така дилема є неприйнятною, оскільки в нинішній напруженій ситуації вона покладає на Церкви відповідальність, що випливає з їхньої віри.
У цьому контексті у своєму виступі старший радник з питань релігійної дипломатії Міністерства закордонних справ і торгівлі Угорщини Марк Ерсеґі зазначив, що Папа Франциск, також торкнувся концепції «справедливого миру» під час свого другого візиту до Будапешта у квітні 2023 року. Святіший Отець тоді зазначив, що «мир настане не через переслідування власних стратегічних інтересів, але через політику, здатну враховувати все в цілому, тобто інтереси всіх: дбати про людей, про бідних і про майбутнє, а не тільки про владу, здобутки й можливості сьогодення». Очільник Міністерства послався на те, що в самому Катехизмі Католицької Церкви цитується фраза «справедлива війна» і стверджується, що уникати воєн є фундаментальним обов’язком.
Водночас, слідом за ІІ Ватиканським Собором, Катехизм, також вказує, що «урядам не може бути відмовлено в праві на справедливу оборону, за умови, що вони вичерпали всі можливості мирного врегулювання».
Традиційно дотримуючись дипломатичної практики Святого Престолу, Папа Франциск призначив спеціального посланця, яким став Архієпископ Болоньї, Президент Італійської Єпископської Конференції кардинал Маттео Дзуппі. Він відвідав спочатку Київ, а потім Москву і навіть Вашингтон на знак визнання ролі США, як незамінного гравця у врегулюванні конфлікту в Україні.
Професор американського консервативного католицького коледжу Christendom College Брейсі Берснак зазначив, що, за словами Томи Аквінського, війни повинні закінчуватися миром, який є «спокоєм порядку». Найкращим захистом від переростання емоцій у насильство, тобто від війни, є мир, що є не лише припиненням вогню, але й стримуванням емоцій. У цьому дусі самозахист є легітимним, але він не виправдовує несправедливу помсту. Однак, за його словами, це вимагає смирення з боку ворогуючих сторін. З іншого боку, святий Бернард Клервоський ще в XI столітті чітко дав зрозуміти, що смиренню можна навчитися лише через приниження. На практиці сучасною адаптацією останньої ідеї є західна думка про те, що лише переможена Росія зможе інтегруватися в міжнародний порядок, тобто більше не загрожуватиме мирові.
Трансільванський реформатський єпископ Вілмош Колумбан зазначив, що ранні християни, а через тисячу років і представники радикальної Реформації – одного з відгалужень анабаптизму – також відкидали будь-яку війну і використання зброї. Однак, посилаючись на главу 13 Послання до Римлян апостола Павла, святий Августин, а згодом і представники лютеранської та швейцарської Реформації визнали, що в деяких випадках можуть існувати моральні причини для застосування зброї. Реформатори Церкви дійшли висновку, що їх бажання захищати власну релігійну практику від імперського насильства є законним. Таким чином, підхопивши ідею святого Августина, вони з теологічної точки зору класифікували релігійну війну, що тоді висіла в повітрі, як самооборону чи «справедливу війну».
Досвід Другої світової війни привів сучасних протестантських мислителів, зокрема Райнгольда Нібура, до висновку, що любов до ближнього може включати в себе готовність вести війну: ближнього треба захищати від агресора. Цю ідею далі розвинув Пол Ремсі, який навіть не виключав превентивного застосування зброї з християнської точки зору.
Водночас ці протестантські мислителі виключають застосування ядерної зброї. В руслі сучасної католицької доктрини, додав Марк Ерсеґі, Папа Франциск дійшов до того, що назвав аморальним саме лиш володіння ядерною зброєю.
З результатів дискусії у Беїле-Тушнад стало зрозуміло, що такі концепції сучасного міжнародного права, як зобов’язання вирішувати суперечки мирним шляхом, заборона розв’язувати війни, правомірність самооборони та міжнародного роззброєння, глибоко вкорінені в історії християнського життя та світогляду.
У той же час, один із «батьків-засновників» вільних університетів у Тушваньоші, колишній журналіст BBC Девід Кампанале у відповідь на вищесказане звернув увагу на такий аспект. Цитуючи п’яту главу книги Ісуса Навина, він нагадав, що той, ведучи обраний народ в Землю Обітовану, по дорозі до Єрихону зустрів чоловіка з витягнутим мечем в руці, якого він спитав: «Чи ти наш чи наших ворогів?» Чоловік відповів: «Ні, але я вождь Господнього війська». Виходячи з цього, Кампанале сказав, що хоча правильним є те, коли християнські політики займають тверду позицію щодо вторгнень і окупації суверенних країн, знищення цивільного населення, зґвалтувань, викрадень та інших воєнних злочинів, однак їм слід остерігатися заяв про те, що Бог на тій чи іншій стороні. «У Всемогутнього Господа історії є більш глибокі виклики для всіх нас», – сказав Кампанале.
Він пригадав, що Ісус Навин упав на обличчя своє до землі перед людиною, яку побачив, і спитав: «Що говорить Господь мій Своєму рабові?» Він порівняв це з проголошенням Британською військовою радою Національного дня молитви в 1940 році, коли здавалося, що німці знищать британські експедиційні сили в Дюнкерку. І сталося диво: британцям вдалося повернути додому близько третини мільйона солдатів з битви за Ла-Манш. Тоді було оголошено Національний день подяки. Урок полягає в тому, що коли наш континент стикається з великими викликами й конфліктами, християни повинні прагнути наслідувати приклад Ісуса Навина: поклонятися Богу і смирятися перед Ним. Це також очевидно є правильною реакцією на конфлікт в Україні. Це може відкрити шлях для Царя Миру, щоб він втрутився в нашу ситуацію благодаттю і славою свого Царства.
Звернення до Бога у зв’язку з воєнною ситуацією відбулося і в Тушваньоші: програма вільного університету включала спільну угорсько-українську молитву за справедливий мир і відродження угорсько-української дружби, яку організував реформатський пастор Акош Міклош, член кабінету закордонних справ парламентської фракції «Фідес», у наметі «Вузький шлях», де проводяться подібні заходи. Молитви та пісні лунали угорською та українською мовами; українською молився о. Дам’ян Ґаборій, душпастир української греко-католицької громади в Будапешті. На заході були присутні переважно угорці (з Трансільванії та власне Угорщини, як миряни, так і духовенство), однак американські, британські та польські учасники також долучилися до спільної молитви.
Український священик приїхав до Тушнада, щоб зробити доповідь у рамках секції «Угорсько-українське братерство – у Христі», де розповідалося про угорсько-українську співпрацю, натхненну християнськими ідеями. Окрім нього, на секції виступили угорський греко-католицький священик, президент Асоціації християнської інтелігенції Акош Макларі з Буди, греко-католицький парох села Яноші на Закарпатті Міклош Еґреші та лицар Ордену йоанітів, відомого також як Мальтійський орден Ґабор Авар.
Отці Маклай і Ґаборій представили співпрацю між Київською греко-католицькою архиєпархією та Гайдудорозькою митрополією у сфері душпастирства між українськими греко-католиками, які проживають або перебувають в Угорщині, з одного боку, та греко-католиками-угорцями, що мешкають у Лондоні, з іншого. Отець Ґаборій служить у нашій країні Угорщині вже кілька років, а з початком війни до нього приєднався ще один український священик. Як результат, незабаром українські служби будуть регулярно проводитися в кількох великих містах країни, окрім Будапешту. З іншого боку, в Лондоні українська греко-католицька громада, яка є набагато більшою за угорську, прийняла угорських греко-католиків у власному храмі.
Отець Еґреші та йоаніт Ґабор Авар познайомили слухачів літнього університету зі співпрацею між Мальтійською службою допомоги та греко-католиками Закарпаття у сфері гуманітарної допомоги. Їхні спільні зусилля спрямовані не лише на те, щоб допомогти закарпатцям, що залишилися на батьківщині, але й на опіку над внутрішньо переміщеними особами в Україні, і поширюються на інші реґіони України. Нещодавно, наприклад, вони організували гуманітарну місію до Одеси.
Унітаріанський трансільванський єпископ Іштван Ковач і журналіст Олівер Кіш також узяли участь у дискусії. Вони розповіли, що угорська громада в Трансільванії теж робить свій внесок у підтримку України. Окрім Закарпаття, вони також приділяють увагу іншим українським реґіонам. Олівер Кіш поділився особистим досвідом поїздок до таких українських міст, що потерпали від військових дій, як Одеса й Миколаїв. Ці поїздки були здійснені благодійною організацією «Провидіння», що діє під орудою унітаріанської церкви. Допомога буле доставлена також у Херсон, однак бойові дії не дозволили їм дістатися до обложеного міста особисто: благодійну допомогу довелось передати через українські установи.
