Прощання з “блінами”: внутрішній фронт супроти “скрєпів”

З усіх інформаційних каналів, включно з українськими медіа, амвонами православних церков (не тільки МП), школами, садочками, дитячими видавництвами, клубами і райвідділами культури рік від року у переддень Масниці транслювалися образи невибагливих розваг – самовара з бубликами, “блінов”, снігових гірок, стовпа з чоботом на верхівці… До 24 лютого 2022-го усі ці прояви “сусідньої культури” можна було списати на “братню дружбу в єдиній слов’янській родині” під загальним гаслом “акакаяразніца”. Однак чим пояснити цьогорічні заклики до масничних бенкетів із “блінами”?

Лапті, “оплєухи” і чобіт на стовпі

Слід зазначити, що не всі автентичні російські звичаї, пов’язані з Масницею, увійшли до стандартизованого сценарію, який цілеспрямовано поширювали на території України у 1960-ті, в ході реалізації теорії “злиття націй”. Так, мила забава з лаптями до цього сценарію не потрапила. Це коли в суботу, що передувала “масляному тижню”, російські хлопчаки невеликими гуртами бігали по дєрєвні й збирали лапті, потім зустрічали тих, хто вертався з міста з покупками, й питали: “Чи везеш Маслєніцу?”, і якщо неборака відказував “ні” — шмагали його лаптями.

Не прижилися (а може, і не пропонувалися) в Україні й інші специфічні розваги: биття мішками, “оплєухи”, кулачні бої. “Із задоволенням споглядав такі бої сам Іван Грозний. Для такого випадку ці веселощі готувалися особливо пишно й урочисто”, – читаємо на сайті старшого вихователя одного з садочків російського міста Владіміра. Та, мабуть, найвеселіша забава російського люду в цей час – то високий стовп, облитий водою, аби зледенів. Уздовж стовпа підвішували подарунки, на верхівці – найцінніший з них, скажімо, чоботи. Лише найспритніший чоловік міг видертися по слизькому стовпу до верхівки. З інших “зіваки” весело сміялися.

Люди приспівували:

Широкорожая Масленица,
Мы тобой хвалимся.
На горах катаемся.
Блинами объедаемся.

До речі, як зазначається у згаданій методичці для вихователів дитсадків міста, де “Владімірскій централ”, “на бліни кликали гостей, блінами прикрашали дерева, прибивали їх до дверей, носили на могили померлих родичів”.

У суботу на масничному тижні у деяких російських регіонах усі охочі могли прийти у дім, де жила молода пара, що нещодавно побралася. Кожен такий гість частувався вином та пивом і користувався правом поцілувати молоду.

Російські чоловіки полюбляли зводити, а потім штурмувати й валяти святкові снігові “городки”. “Перед заходом сонця велика кількість народу збиралася подивитися, хто і як буде “ламати місто”, — зазначають етнографи. У тій фортеці нібито ховається “Масляна” в останній свій день. Чоловіче населення дєрєвні чи городка ділиться порівну – на захисників і нападників. “Після штурму фортеці – порваний одяг, синці й розсічені брови. Але всі як один – задоволені, засапані й рум’яні. Переможці несуть “Масляну” на “загальне місце”. Над нею вчиняється суд і на великому кострищі її спалюють”, –говориться в методичних матеріалах із народної культури, підготовлених для дитсадочків РФ.

Масниця як шлях до комунізму

Перша згадка про свято Масляної у Московському князівстві зафіксована у XVI столітті. Іноземні мандрівники відзначали, що веселощі під час цього святкування були до злочинного бурхливі, а пиячили московити так, що на кілька днів забували власні імена. У часи Російської імперії “Масляну” зробили одним з маркерів російської імперської ідентичності і широко відзначали по найбільших містах держави – з ярмарками, “петрушками”, самоварами, бубликами і блінами.

На початку 1920-х, в ході кампанії перетворення релігійних свят на комсомольсько-комуністичні, в РСФСР, а згодом у стуленому з кількох окупованих “республік” СССР запровадили “Червону масляну”. Замість солом’яної фігури спалювали опудала “куркуля”, “попа”, “поміщика”. На той час російський люд ще не був достатньо оброблений пропагандою, аби радіти таким виставам. До того ж, червоні фестини були безалкогольними. Так довго тривати не могло і тому недоопановане свято радвлада просто заборонила.

Дозволила аж на початку 1960-х років. Оновлене свято називалося “Проводи русской зіми” і було насичене російським етнічним колоритом. Стандартний сценарій поширили по міських управліннях культури всього СРСР у ході реалізації компартійної програми зі “злиття націй”. Свято мало починатися з виступів представників влади, після чого відбувалося театралізоване дійство, концерт і, врешті решт, забави. Обов’язкові персонажі театралізованого дійства – Дід Мороз і Снігурка, Три богатирі, скоморохи. Інструкції приписували під час цього гуляння організовувати ярмарок, певна річ, з блінами. На завершення велілося спалити опудало Зими.

На початку 1970-х святу повернули його традиційну назву – Масниця. Тоді поширився наратив, що радянські свята очищаються як від християнських, так і від язичницьких релігійних нашарувань. Залишається, мовляв, тільки їх первісний сенс єднання трудового народу з природою. Давнє минуле первісного люду розглядали як “золотий вік” людства, праобраз комунізму. До цього праобразу нібито верталися через отакі “очищені” свята. Заодно, наближаючись до “світлого майбутнього”.

Балалайка біля мотанки

А тепер гляньмо, як відзначали Масницю в Чернігові у 2021 році. Тут були і виступи представників влади, і концерт із балалайками, і Снігурка зі “скоморохами”, і бліни. Щоправда, богатирів не було, опудало Зими мало вигляд триметрової ляльки-мотанки, а поряд з блінами торгували також варениками.

У попередні роки найвідоміші “майданчики розваг” у столиці пропонували на Масницю все той же стандартний набір російських веселощів. “Зимова країна” на Виставковому центрі запрошувала на… бої мішками, поросячі перегони і ярмарок “Смачні бліни”. Парк “Київська Русь” пропагував дійство, під час якого люд пригощають “блінами”, медами та іншими “лакомствами” та кличуть отримати приз, вилізши на “маслєнічний стовп”. “Українська Масниця” у Музеї народної архітектури та побуту, що в Пирогові, пропонувала перетягування каната, міряння силою, поїдання “блінів”. Організатори “Масляничних гулянь просто неба” на Ясногородській страусиній фермі забезпечували конкурс “Стовп із подарунками”, “бліни”, а також спалення опудала зими.

По селищах і містечках у різних регіонах України вже у ХХІ столітті продовжують влаштовувати на Масницю мітинги з виступами депутатів та голів держадміністрацій, встановлювати стовпи з подарунками та годувати блінами й баранками.

Цю “скрєпу” щороку підживлюють ЗМІ. Задовго до Масниці вони, мов під копірку, починають розказувати, як її потрібно святкувати “по-справжньому” — оті всі “гірки”, стовпи, бліни. При чому, розписується, що робити упродовж усього масничного тижня. Часом такі описи перекладені українською без розуміння сенсу. Наприклад, на сайті 1+1 у новині “Масляний тиждень: традиції кожного дня” від 19 лютого 2022 року читаємо: у понеділок – пекти млинці та прикрашати село опудалом, у вівторок – “загравання” — дівчата напрошуються в гості до хлопців, у середу – “розгул”, теща запрошує зятя на бліни, у п’ятницю – зять пригощає тещу, у суботу – якісь “заловкіни посиденьки”. Якщо ж заглянути в оригінал цього, вже пострадянського, сценарію, викладений на сайтах російських інтернет-видань, стає все зрозуміло: то “золовкіни посідєлкі”. Російські молодиці запрошують до себе на бліни родичів чоловіка, передовсім його сестер – зовиць.

А ось для вчителів на спеціалізованому сайті просто пропонують сценарій свята «Вже Масляна в гості йде» зі скоморохами і Бабою Ягою...

Найрідніші вареники в маслі

Українські звичаї на Масницю вбереглися від політизації. Так як “загальнорадянські” сценарії писалися на основі російських масничних традицій, а українські просто заборонялися, вони дійшли до нас у записах етнографів і фольклористів та у спогадах старших людей у неспотвореному вигляді.

У російській Вікіпедії зазначається, що традиційна страва росіян на Масницю – бліни і лєпьошкі, а в білорусів та українців – вареники та сирники. Вареники з пшеничного або гречаного борошна українці начиняли сиром і поливали сметаною. Перший тиждень посту суворий, не годилося споживати в цей день нічого, окрім житніх коржів та води. Однак винятки з правила не такі вже й поодинокі. “Як після неділі залишаться вареники з сиром – то вже ж їх не їдять, виносять вівцям, уже гріх. А дівчата понесуть хлопцям – вони й поїдять”, – сміється, згадуючи молодість, Клавдія Кошлата з села Лозова на Харківщині.

Українці мали звичай допомагати до свят потребуючим – вдовам, сиротам, самотнім. “Як оце ми жили з мамою – в нас ні корови не було, нічого, – розповідає про своє дитинство 82-річна Марія Божко з села Сеньків на Харківщині. – Але одна сусідка несе миску сиру й грудку масла, і друга, і третя. Це ж усім, як живеш бідно і нема нічого – сусіди просто так приносили. І от нанесли нам одного разу стільки сиру й масла, що й після Масляної залишилося. Так ми з мамою помолилися Богу та й в піст вареників наварили”.

Як і в Росії, в Україні це свято проводів зими і зустрічі весни, в час якого поминають предків. Однак на наших теренах у святкуванні проглядає культ родючості й життя. До ХХ століття був поширений звичай своєрідного “покарання” для юнаків і дівчат, які не побралися до м’ясниць. Адже в час Великого посту, який наставав, уже не можна було справляти весіль. Дівчатам і хлопцям чіпляли символічну “колодку”, а вони мали “відкупитися” і збагнути, що громада очікує від них шлюбу. Адже вважалося, що молодь, яка зволікає з продовженням роду, перешкоджає родючості нив.

“Як оце я, до прикладу, дiвчина i мене нiхто не сватав, то смiються, кажуть: "Я тобi колоду принесу!" А дівчина каже: "Притягай, та тiльки таку побiльше, щоб з тиждень топить було". Бо то ж дровеняка. Батько й мати ставлять могорич i гуляєте, спiваєте, аж пiр`я сиплеться!” – розповідала 82-річна Оляна Відоменко з села Моринці на Черкащині. “Віддавати колодку” – означало відкуплятися. “Хто не оженився – прив’язують колодку, хай пляшку ставить, – каже Василина Хлібкова з села Чернещина на Харківщині. – А тоді відкупиться він – і гуляй! І ми ходили по хатах в’язали – і жінки, й чоловіки. А дівчата з парубками ховалися”.

Академік Агатангел Кримський свого часу записав на Черкащині обряд Колодія. Протягом тижня жінки збиралися у хаті котроїсь господині і “гралися”: першого дня Колодій нібито родився, другого — хрестився, третього дня відбувалися похрестини, четвертого — він помирав, п’ятого — його ховали, шостого — волочили. Це був відгомін стародавнього вшанування вмираючого і воскресаючого божества родючості.

Ось такі українські звичаї на Масницю. Будемо їх знати, натренуємося вирізняти й берегти – і вони також стануть для нас охоронцями. Хранителями кордонів нашої культурної ідентичності.